Тема І: Вступ. Предмет “Історія України” та його призначення.

Вимоги до рівня підготовки студента по розділу:

Студент (студентка) визначає основні етапи розвитку українських земель на початку ХХ століття, хронологічні межі процесу індустріалізації українських земель;

показує на карті території українських земель, охоплені процесом індустріалізації, та визначає їх господарську спеціалізацію;

характеризує і порівнює основні риси модернізації суспільного та повсякденного життя;

називає ознаки процесу радянізації суспільства;

визначає вплив подій Другої світової війни на життя населення;

формулює і конкретизує на прикладах особливості розвитку України на різних етапах її існування;

визначає та обґрунтовує зв’язки між основними етапами розвитку СРСР і України, європейського і світового співтовариства і України.

План

1.Завдання і структура курсу “Історія України”.

2.Теоретичні засади курсу.

1. Головними завданнями курсу є: а) усвідомити і розвинути в собі цінності, притаманні духовності нашого народу;

б)зрозуміти цінність і навчитись цінувати полі культурність і багатоманітність українського суспільства;

в) розвинути уміння здійснювати історичний аналіз, історичну критику, реконструкцію історичних явищ і подій, історичне прогнозування, орієнтацію в історичних джерелах;

г) підвищити рівень загальної культури через залучення студентів до духовних і культурних надбань українського народу.

Структура курсу “Новітня історія України” включає в себе Вступ і ХІІ розділів.

Перший розділ присвячений історії України періоду 1900-1913 років. Це роки прискореної модернізації, яка супроводжувалась продовженням індустріалізації; урбанізацією-зростанням міст; розвитком освіти, науки та технологій. Супутником модернізації було національне відродження, яке на початку ХХ століття увійшло в третю (політичну) фазу розвитку (коли стало питання відродження української державності).

У другому розділі розглядається становище України в роки Першої світової війни, яка розпочалась в 1914 році. Україна опинилась на вістрі інтересів Російської імперії з одного боку та Австро-Угорщини, Німеччини та їх союзників з іншого боку. Світова війна стала каталізатором революційного розв’язання суспільних суперечностей. Посилився національний та інші види опозиційного руху.

У третьому розділі йдеться про ключові події, пов’язані з Українською національною революцією 1917-1921 років. Ключовими подіями цього періоду були: становлення суверенної Української держави; боротьба за збереження Української державності в 1918-1921 роках. Також розглядаються здобутки культури України в цей історичний період.

Четвертий розділ: “Українська СРР в умовах непу (1921-1928 рр)” розповідає про внутрішнє і міжнародне становище України, її статус у складі новоутвореного в 1922 році СРСР та економічне становище України в зв’язку з введенням непу. Також дається уявлення про українізацію та інші процеси, які відбувались в культурному житті та в становищі релігії.

В п’ятому розділі: “Закріплення Радянської влади в Україні (1929-1938 рр.)” розглядається перехід до індустріалізації, колективізацію на селі та голодомор 1932-1933 років як геноцид проти українського народу. Також дається уявлення про сталінські репресії, становище культури та таке явище, як “Розстріляне Відродження”.

Шостий розділ: “Західноукраїнські землі в 1921-1939 рр.” розкриває економічне, політичне та соціальне становище західноукраїнських земель а також процес національно-визвольних змагань у цьому регіоні.

Сьомий розділ: “Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.) Велика Вітчизняна війна (1941-1945 рр)” дає уявлення про плани держав Європи щодо України, хід війни і ціну, яку заплатив український народ в цій війні.

Восьмий розділ: “Україна в перші повоєнні роки (1945-початок 50-тих років) розповідає про внутрішньополітичне та економічне становище республіки в даний період, боротьбу ОУН-УПА на Правобережній та в Західній Україні а також про становище в культурній сфері.

Девятий розділ: “Україна в умовах політичної та економічної лібералізації суспільства (1953-1964 рр) розповідає про політичне, економічне становище в даний період, про хрущовську “Відлигу” та реформи, які мали місце в цей період. Також мова йде про становище культури, посилення “русифікації” і зародження дисидентського руху.

У десятому розділі: “Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 60-тих – початок 80-тих років)” розповідається про застійні явища в житті суспільства, зростання економічної кризи та активізацію дисидентського руху.

Одинадцятий розділ: “Розпад СРСР і проголошення незалежності України (1985-1991 рр)” розкриває передумови та причини розпаду СРСР і проголошення незалежності України в 1991 році.

У дванадцятому розділі: “Україна в умовах незалежності” розкривається процес становлення незалежності Української держави.

2. В 18-19 столітті в розвинутих країнах Європи відбувався перехід від традиційного до індустріального суспільства в основі якого стали ринкова конкуренція, приватна власність і вільнонаймана праця. Цей перехід характеризується через призму модернізації. Модернізація – зміни відповідно до сучасних умов, осучаснення, оновлення чогось.

В Україні модернізація відбувалась з 19 століття. Вона йшла як революційним так і реформаторським шляхом. В ході неї ліквідовувались феодальні пережитки (кріпацтво) і зароджувались нові відносини, в яких людина ставала вільнішою, мобільнішою. Суспільство вступило в стан соціальної мобілізації.

Риси модернізації: економіка – впровадження нових технологій, поділ праці, розвиток ринку; соціальна сфера – формування нового типу людини (підприємця), зростання мобільності населення, перехід від великої патріархальної родини до малої сімї; політика – виникнення централізованих держав, бюрократизація управління, залучення мас до політичного життя, встановлення демократії; духовна сфера – утвердження світської системи цінностей, набуття освітою масового характеру, зростання побутового, культурного, правового рівня населення; психологічна сфера – нові засоби комунікації, пробудження національної свідомості.

Одним із наслідків модернізації було пробудження національного життя: інтересу до минулого свого народу, його історії, усної творчості, поява національної літератури, школи і навіть політичних партій, які порушували питання про свою державність. Цей процес називається національне відродження. У ході нього етнос починає усвідомлювати себе як нація. Національне відродження в Україні пройшло три фази – академічну (наукову), культурницьку (пропаганда української культури) і політичну (формування українських політичних партій що ставлять мету створення Української держави).

Література з теми

1. Історія України (підручник), 10 клас., Кульчицький С.В., Лебедєва Ю.Г. Генеза, 2010., с.4-8.

2. Історія України (підручник для ВНЗ), колектив авторів, кер. Зайцев Ю.Д., Світ, 2003.

3. Новітня історія України ч.І (підручник), 10 клас., Турчанко Ф.Г. Генеза, 2002.

4. Історія України. Бойко О.Д. –К., 2004.

Розділ І: Україна в 1900 – 1913 роках

Вимоги до рівня підготовки студента по розділу:

Студент (студентка) визначає хронологічну послідовність явищ економічного, політичного і культурного життя, утворення політичних партій та рухів;

показує на карті території українських земель, регіони піднесення визвольного руху, райони виступів робітників, селян і військових у 1905-1907 роках;

описує прояви індустріалізації та модернізації суспільного життя на початку ХХ століття;

характеризує і порівнює прояви і процеси модернізації повсякденного життя населення Наддніпрянської України та західноукраїнських земель між собою, а також з аналогічними західноєвропейськими;

характеризує політизацію визвольного руху, основні події російської революції на українських землях;

узагальнює основні факти щодо проведення столипінської аграрної реформи та формує власну оцінку;

аналізує програми та діяльність політичних партій і дає їм власну оцінку;

називає та конкретизує фактами основні риси розвитку духовного життя;

описує явища і пам’ятки культури цього періоду;

доводить закономірність зв’язків між процесами формування індустріального суспільства та піднесенням національно-визвольного руху, формуванням національної свідомості і розвитком культури.

Тема 2: Україна на початку ХХ століття. Проблема становлення української нації.

Основні терміни: етнічні землі, адміністративний поділ, поліетнічність, стани, еліта, монополія, маргінали.

План

1. Територія і населення України на початку ХХ століття.

2. Історичні завдання України.

3. Розвиток промисловості. Економічні кризи.

4. Розвиток сільського господарства. Кооперативний рух.

5. Політичне життя і структура населення України.

6. Формування українських політичних партій і рухів.

1. На початку ХХ століття України як держави не існувало. За територією проживання українці поступались лише росіянам. За населенням українці мали четверте місце після Росії, Німеччини та Великої Британії. Площа заселена українцями становила 739 тисяч квадратних кілометрів. Населення становило 46 мільйонів чоловік, з яких 32, 6 мільйонів- українці і 13, 4 мільйонів- представники інших національностей.

Більшість території України перебувала в складі Російської імперії. Вони ділились на 9 губерній: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську, Чернігівську. Умовна назва цього регіону – Наддніпрянська Україна. Та етнічний кордон виходив за межі цих територій. Це говорить про те, що реалізовувався “російський імперський проект” боротьби з так званим “ополяченням” українців. Слово “Україна” було вилучено з вжитку. Вживались слова “Новоросія”, “Малоросія” та Південно-Західна Росія. Губерніями керували губернатори, призначені з Петербурга (звідси і сьогоднішні назви голів обласних державних адміністрацій – “губернатори”, що суперечить Конституції України і є пережитком імперського колоніального минулого України).

Землі за річкою Збруч входили до складу Австро-Угорщини. Сучасні Івано-Франківська, Тернопільська і Львівська області називались Королівство Галіція і Лодомерія в яких правив намісник і представницький орган Галицький крайовий сейм. Поляки в Галичині дивились на українців як на відгалуження польського етносу.

Північна Буковина називалась Герцогство Буковина яке очолював президент і представницький орган – Малий сейм.

Закарпаття входило до Угорщини і було поділене на 4 адміністративні одиниці – комітати (жупи).

В Західній Україні проживало 6, 4 мільйони осіб з яких 4, 8 мільйонів були українцями.

2. Поскільки у світі ішов процес становлення незалежних держав, він не обійшов і Україну.

В нашій країні боролись дві тенденції: денаціоналізація (асиміляція) і перетворення українців в державну націю. В зв’язку з цим перед нашим народом стояли наступні завдання: перше – збудувати державу; друге – возєднання України, подолання територіального розчленування. Воно мало два аспекти: внутрішньо українське (почуття єдності українців) і зовнішньополітичний (надія на розвал Російської та Австро-Угорської імперій в зв’язку з наближенням світової війни); третє –врегулювання міжнаціональних відносин. Українці на початку ХХ століття були об’єктом національного гноблення. Село було українське (90% українців) а міста в Наддніпрянщині російське, єврейське, а в Західній Україні польське, єврейське. В містах українці становили лише 1/3 частину. Тому постав вибір, або загострення міжнаціональних конфліктів, або виховання в інших націй відношення до України як до своєї Батьківщини.

3. У 90- тих роках ХІХ століття в Російській імперії відбувався процес модернізації, який в значній мірі гальмувався. Перешкодами її здійснення були: низький рівень економіки, слабкий внутрішній ринок, нестабільна фінансова система.

Розвиток промисловості вимагав капіталовкладень. Тому царизм проводив жорстку податкову політику. Були введені великі податки на товари широкого вжитку, державна монополія на горілку. Це допомогло накопичити певні кошти і досягти стабільності російського рубля.

Індустріальна модернізація в Росії мала свої особливості. По-перше, були потужними іноземні інвестиції у важку промисловість та транспорт. Наприклад, у вугільній промисловості та металургії їх частка становила 70%. Причиною цього була дешева робоча сила. В результаті інвестицій південь України обігнав за розвитком промисловості Уральський регіон. По-друге, вплив державного регулювання. Держава захищала від іноземної конкуренції такі галузі промисловості як вугледобування та металургію, які лише почали розвиватись. По-третє, в Росії продовжували існувати самодержавство та інші пережитки кріпосницької епохи.

В Україні утворилось чотири промислових райони, які мали загальноросійське значення: Донецько-Придніпровський вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий та Південно-Західний цукровий.

Індустріальна модернізація України розпочалася з залізничного будівництва. Перша залізниця Одеса-Балта була збудована ще в 1865 році. На початку ХХ століття мережа українських залізниць склала 8, 5 тисяч кілометрів. Це вплинуло на виготовлення рейок та розбудові паровозобудівних заводів у Харкові та Луганську.

Промисловість розвивалась в окремих регіонах України і не зачепила більшість українських земель. З іншої сторони, господарство України виготовляло готової продукції лише 15%, все інше становила сировина. Значними були об’єми переробки сільськогосподарської сировини.

Бурхливий економічний розвиток був перерваний економічною кризою кінця ХІХ- початку ХХ століття. В 1899 році в Петербурзі збанкрутіли дві великі фірми, пов’язані з фінансовими установами. Через це Росія не змогла взяти в 1900 році кредити за кордоном і протистояти кризі.

В Україні першими її відчули вугільна і металургійна галузі. У 1902 році з 56 доменних печей працювало лише 23. Найбільше спад виробництва по Донецькому і Катеринославському районах. Внаслідок кризи припинилось будівництво залізниць, на 1/3 скоротився випуск паровозів. У харчовій промисловості постраждали цукрові заводи орієнтовані на експорт. Менше постраждали підприємства, орієнтовані на внутрішній ринок.

Особливостями розвитку економіки України на початку ХХ століття були: по-перше, економічна криза сприяла створенню монополістичних обєднань, які диктували умови і обсяги виробництва товарів, регулювали ціни. Вони називались синдикати. Підприємства, що входили в них, зберігали виробничу та комерційну самостійність. Пізніше стали виникати концерни, які звужували самостійність підприємств. Одним з перших синдикатів був “Продамет”, який мав контори в Катеринославі та інших містах. Синдикат “Продвугілля” діяв на Донеччині. Пізніше зявився “Продвагон”, “Гвіздок” та інші. Одночасно ішов процес злитті промислового і банківського капіталів. Наприклад, директор Петербурзького міжнародного банку був водночас віце-головою Нікопольсько-Маріупольського гірничопромислового товариства. Це свідчило про формування банківських монополій.

По-друге, різко зростала концентрація робітників на великих підприємствах. У шести промислових центрах України Катеринославі, Харкові, Луганську, Юзівці, Одесі, та Києві працювало понад 44% робітників України.

В Західній Україні індустріалізація йшла лише на підприємствах, які займались видобутком нафти та озокериту. Тут інвестиції надходили в основному з Німеччини та Австро-Угорщини. Криза початку ХХ століття в цьому регіоні перш за все вдарила по нафтопереробній та деревообробній промисловості.

4. На початку ХХ століття Росія залишалась аграрно-індустріальною країною, де сільське господарство давало 2/3 національного доходу. У процесі промислової індустріалізації землі стрімко ставали товаром. В період з 1877 по 1905 рік дворянство України розпродало на Півдні 3, 2 мільйонів десятин, на Лівобережжі-1, 7 мільйонів десятин та на Правобережжі-0, 9 мільйонів десятин землі.

Частина поміщиків перетворились на підприємців, таких як Терещенки, Семиренки, Харитоненки, Яхненки. Вони стали власниками цукрових, суконних заводів, ґуралень і т.п. Вони, в 1897 році навіть створили перший синдикат цукрозаводчиків “Цукор”, який обєднав український, російський, єврейський та польський капітал.

На початку ХХ століття у сільському господарстві України поглибилась спеціалізація по виробництву певної продукції. Правобережжя спеціалізувалось в основному на виробництві цукрового буряка, Лівобережжя – зерно і картопля, Південь – зерно та продукти тваринництва.

Швидкими темпами ішов процес майнового розшарування сільського населення. Частина заможних селян і поміщиків почали використовувати нову техніку – сівалки, жниварки і т.п. Великі поміщицькі господарства збереглись на Півдні та на Правобережжі України. Зросла кількість заможніх селян. Та більшість селянських господарств були бідняцькими. Колишня кріпацька система зберігалась у вигляді відробіткової системи. Зростала кількість селян, які ставали наймитами. Їх кількість становила 1, 8 мільйона чоловік. Багато селян в пошуках роботи ішли в міста, або переселялись до Криму, на Кавказ чи до Сибіру.

Селяни Західної України, маючи мізерні наділи, виїздили на сезонні роботи до європейських країн, або емігрували до Північної Америки. За перше десятиріччя ХХ століття з Галичини виїхало в еміграцію 224 тисячі селян.

В кінці ХІХ століття в Східній Галичині розгорнувся кооперативний рух. Створювались кредитно-позичкові та споживчі кооперативи, які допомагали українським селянам. Їх виникло біля 500. Для фінансування кооперативів було утворено українське ощадне товариство “Дністер”, а також спілка “Сільський господар”. Також діяв Крайовий земельний банк. Кооперативний рух підтримував митрополит Української греко-католицької церкви Андрій Шептицький.

У Південній Україні кооперативний рух очолив Микола Левитський та Василь Доманицький, які заснували біля 2 тисяч с/г кооперативів. Російський уряд переслідував учасників кооперативного руху а австро-угорська влада не чинила йому перепон.

Висновок. Індустріальна модернізація під російських українських земель сприяла активному розвитку галузей важкої промисловості на Сході і Півдні України. Ії перервала криза 1900-1903 років, що вплинуло на соціально-економічне життя. В Західній Україні промисловість розвивалась слабо. В сільському господарстві життя селян було важким, що спричинялось збереженням кріпосницьких відносин, безземеллям і т.п. Становище селян частково рятував кооперативний рух.

5. В Російській імперії існувала самодержавна монархія. У своїх діях цар обмежувався лише законами про престолонаслідування. Його влада нічим не обмежувалась. Самодержавство базувалось на необмеженій владі монарха, відсутності основних демократичних свобод, повному безправ’ї селян і робітників, відсутності національного законодавства. Це виключало розвиток парламентаризму і хоч яких норм демократії.

Привілейоване становище мав стан дворянства. Середній прошарок складали інтелігенція, міщани, купці та підприємці (які не брали участі в управлінні). Українське населення на 80% складалось з селян, тому абсолютно не мало впливу на стан справ в імперії.

Розвиток товарно-грошових відносин сприяв формуванню двох нових класів буржуазії та робітників. Також формувався прошарок інтелігенції, який на 1897 рік становив 126 тисяч осіб. Більшість української інтелігенції працювала в селі. В містах переважала російська та єврейська інтелігенція.

На початку ХХ століття відмінність між станами почала стиратись, що призвело до зміни структури населення. Зявилась велика кількість маргіналів – напівробітників, напівселян, різночинна інтелігенція. Через важке життя вони поступово втрачали сімейні і релігійні цінності.

В Західній Україні провідними групами населення були польська шляхта і угорські пани. Прошарок світської і духовної інтелігенції був незначним.

Висновок. На початку ХХ століття українці не мали своєї державності, а українські етнічні землі входили до двох імперій. Регіони проживання українців (за рідким виключенням) було економічно і культурно відсталими.

6. На початку ХХ століття в Україні мали місце соціальні рухи і страйки (захист робітниками і селянами своїх економічних прав). Прикладом цьому можуть служити виступи селян Полтавщини в 1902 році та масові робітничі страйки 1 травня 1900 року в Харкові в яких взяло участь біля 10 тисяч робітників.

Одночасно розпочався рух за становлення України - як держави. Взагалі в історії України виділяють три етапи національного руху: етнографічний кінець ХVІІ-початок ХІХ століття; культурницький 40-80-ті роки ХІХ століття та політичний-90-ті роки ХІХ-початок ХХ століття. Ідею незалежності України висунуло “Братство тарасівців” в кінці ХІХ століття. В 1897 році у Києві утворилось обєднання громад під назвою “Загальна українська організація”, яку очолили Володимир Антонович, Володимир Лисенко та інші. Мета організації – автономія а потім державність України. В 1900 році в Харкові Дмитро Антонович утворює Революційну Українську партію (РУП). Програма, яку склав Микола Міхновський, називалась “Самостійна Україна”. Головна мета партії – досягнення самостійності України. Такі погляди в той час називались радикальними. В 1901 – 1902 роках відбувся розкол РУПу. Микола Міхновський утворив Українську Народну партію (УНП), яка мала свої філії в Києві, Одесі, Полтаві та інших містах. Ця партія в 1904 році навіть заснувала воєнізовану організацію “Оборона України”, яку очолив Віктор Чеховський. Ті, хто відколовся від РУПу (С.Єфремов, Є.Чикаленко, Б.Грінченко) в 1904 році утворили Українську Демократичну партію (УДП), Українську Революційну партію (УРП), а ліві утворять Українську соціал-демократичну робітничу партію за зразком російських соціал-демократів. УСДРП очолить спочатку Микола Порш. Після російської революції 1905-1907 років більшість партій, крім УНП та УСДРП припинять існування в умовах репресій. На їх основі утвориться напівлегальне культурницьке обєднання Товариство Українських поступовців, яке обмежиться пропагандою відродження української мови та культури. Його керівником стане Михайло Грушевський.

Також на теренах України був представлений російський соціальний рух (соціал-демократи, більшовики, есери), які пропагували збереження єдиної Російської держави на території України, польський – відстоювали ідею відновлення історичної території Польщі до 1772 року і єврейський – Загальний єврейський робітничий союз, або БУНД, який діяв в контакті з РСДРП.

Література з теми

1. Історія України (підручник), 10 кл., Кульчицький С.В., Лебедєв Ю.Г., К., “Генеза”, 2010, с.20-38.

2. Історія України (підручник для ВНЗ0, колектив авторів, кер. Зайцев Ю.Д., Світ, 2003.

3 Новітня історія України ч.І (підручник), 10 клас, Турчанко Ф.Г., Генеза, 2002.

4. Історія України. Бойко О.Д. – К., 2004.

Тема 3: Російська буржуазно-демократична революція 1905-1907 років та її вплив на Україну.

Основні терміни: революція, Державна Дума, політичні репресії.

План

1. Події російської буржуазно-демократичної революції 1905-1907 рр.в Україні.

2. Державна Дума. Поразка російської революції.

3. Реформи в Австро-Угорській імперії і їх вплив на Західну Україну.

1. Після поразки Росії у війні з Японією (1904-1905 рр.) 22 (9 січня) (старий стиль, юліанський календар, ним користувалась Росія. Новий стиль, григоріанський календар, ним користувалась Австро-Угорщина – різниця 13 діб) 1905 року в Петербурзі відбулась демонстрація робітників, яка була розстріляна біля Зимового палацу (царська резиденція). Це і було початком революції, яка повинна була вирішити наступні питання: повалення самодержавства, ліквідація поміщицького землеволодіння та кріпосницьких пережитків, надання політичних прав і свобод та вирішення національного питання. В загальноросійському страйку, в зв’язку з подіями в Петербурзі прийняли участь робітники українських міст Києва, Харкова, Кременчука, Полтави та інших міст.

Очолити революцію бажали ряд новостворених партій. Найбільш чисельними були соціал-демократичні партії. Вони, крім економічних вимог, ставили політичні: надання громадських свобод, скликання Установчих зборів а то й повалення самодержавства.

Протягом січня-березня 1905 року в Україні відбулось 180 страйків, в яких прийняло участь 170 тисяч робітників.

За прикладом робітників відбулись селянські виступи (підпали маєтків, захоплення хліба, худоби і т. п. Часто виступи супроводжувались сутичками з поліцією, як, наприклад, в селі Долматівка, Дніпровського повіту. Влітку 1905 року селянськими виступами було охоплено 70% губерній України, зруйновано 300 поміщицьких маєтків.

В революцію активно включилось і студентство, за що уряд закрив Київський університет і відмінив святкування 100-річчя заснування Харківського університету.

Опорою влади були армія і флот. Але в червні 1905 року спалахнуло повстання на панцернику “Князь Потьомкін-Тавричеський”, який стояв на рейді біля Одеси. Приводом до нього було смертельне поранення офіцером матроса Г.Вакуленчука. Його товариш Афанасій Матюшенко закликав до розправи над офіцерами. Матроси, повставши, підняли червоний прапор і пішли до Одеси, де їх підтримали робітники (нині, на місці, де з часів СРСР стояв пам’ятник повсталим потьомкінцям, стоїть пам’ятник російській імператриці Катерині ІІ). Поховавши товариша повсталі моряки вийшли в море. Чорноморська ескадра, послана на придушення повстання, відмовилась стріляти у своїх товаришів-матросів. Згодом екіпаж панцерника здав свій корабель румунським властям в порт Констанца.

У жовтні 1905 року відбувся загальноросійський політичний страйк. В Україні в ньому прийняли участь 120 тисяч робітників. В зв’язку з цим 30 (17 за новим стилем) жовтня 1905 року цар Микола ІІ підписав Маніфест, яким дарував: свободу совісті, зібрань, союзів, вибори до Державної Думи. Та ключові питання все ж не вирішувались, тому виступи робітників, селян і військових продовжувались. 12 листопада 1905 року в Севастополі відбулось повстання на крейсері “Очаков” яке очолив лейтенант Петро Шмідт (пізніше буде розстріляний). 16 листопада 1905 року в Києві відбувся виступ військових саперів під керівництвом підпоручика Бориса Жаданівського (був поранений, відсидів у в’язниці до 1917 року, загинув у Криму у боях за більшовитську владу в 1918 році). Ці повстання були жорстоко придушені. На початку грудня відбулось повстання в Москві, яке було підтримане робітниками міст сходу України та Донбасу. Але і ці повстання зазнали невдачі.

В грудні 1905 року в селі Великі Сорочинці селяни не дали заарештувати односельчанина Григорія Безвіконного й захопили владу в своєму селі. Через кілька днів повстання було придушене при допомозі артилерії. В бою загинуло 63 жителі села.

В 1906-1907 роках революційний рух пішов на спад. З серпня 1906 року почали діяти військово-польові суди, які засудили до смертної кари 14 тисяч українців, 85 тисяч були відправлені на каторгу.

Висновок. Революція 1905-1907 років завдала удару російській самодержавній монархії. Цар зробив перші кроки до демократії, парламентаризму. Був зроблений поштовх до вирішення українського національного питання, так як українське слово стало звучати вільніше.

2. У серпні 1905 року цар Микола ІІ підписав указ про вибори до Державної Думи (дорадчий орган). Вибори відбулись в лютому-березні 1906 року. Вони були несправедливими, бо давали більшість голосів поміщикам та багатіям. І Державна Дума розпочала свою роботу в квітні 1906 року. Більшість місць в ній мали конституційні демократи (кадети). З 179 представників цієї провладної партії – 38 становили вихідці з українських земель. Опозицію їм складали так звані “трудовики”. Вони, будучи представниками селян, захищали їх інтереси. З 97 трудовиків у Думі 28 становили українці. Всього ж українська думська громада становила з 478 депутатів 44 особи. Цар зробив буфер між собою і Державною Думою, який називався Державна Рада. Та діяльність трудовиків у Державній Думі по необхідності вирішення аграрного питання примусила царя у липні 1906 року розпустити І Думу.

Депутати ІІ Державної Думи, яка зібралась у лютому 1907 року, і серед яких лише з України було 40 трудовиків, цією частиною депутатів продовжила ставити вимоги по вирішенню аграрного питання, а також питань національного відродження. Тому цар Микола ІІ у червні 1907 року, під приводом підготовки замаху проти нього і його сімї, розігнав її. Одночасно було прийнято новий закон про вибори, який урізав права селян і робітників. Це, по суті, був державний переворот, який знаменував відхід від парламентаризму. Власне ця подія стала кінцем російської революції 1905-1907 років, яка завершилася поразкою.

3. В Австро-Угорській імперії на відміну від Російської імперії українці були представлені в Віденському парламенті і навіть добились запровадження в школах краю викладання українською мовою (угода 1890 року з австрійським урядом, яка дістала назву “нова ера”). Але була проблема представництва, тому що галицький край у Відні в основному представляли поляки.

В 1907 році австрійський уряд здійснив реформу виборчого права, внаслідок чого українці отримали більше місць у парламенті. Та одночасно ішла полонізація українців і навіть влаштовувались терористичні акти зі сторони поляків щодо українських селян. Відповіддю на це було вбивство представниками українських політичних сил в 1908 році намісника, представника польської шляхти А. Потоцького.

Висновок. Таким чином, в порівнянні з Росією, Австро-Угорщина більш демократично ставилась до українців Західної України, та гострою була проблема стосунків між польським населення, еліта якого намагалась полонізувати українців, та українцями, які складали основну частину населення цього краю.

Література з теми

1.Історія України (підручник), 10 кл., Кульчицький С.В., Лебедєв Ю.Г., К., “Генеза”, 2010., с. 38-57.

2 Історія України (підручник для ВНЗ), колектив авторів, кер. Зайцев Ю.Д., Світ, 2003.

3 Новітня історія України ч.І (підручник), 11кл., Турчанко Ф.Г., Генеза, 2002.

4. Історія України. Бойко О.Д. –К., 2004.

Тема 4: Столипінська аграрна реформа та її вплив на розвиток України в 1907-1913 роках.

Основні терміни: реформа, відруби, хутори.

План

1.Столипінська аграрна реформа.

2.Економічне життя в Україні в 1909-1914 роках.

1. Петро Столипін, з 1906 року голова російського уряду, розробляв програму переходу від общинного землеволодіння до приватновласницького (вбитий есером Дмитром Багровим у Києві в 1911 році). Його курс носив назву “порядок і реформа”. Аграрна реформа розраховувалась на 20 років. Вона передбачала передачу общинної землі у приватну власність з подальшою можливістю її продавати. Селяни отримали право відходити у відруби (свої земельні ділянки) і утворювати хутори (окремі від сільської общини поселення). Таким чином створювався прошарок фермерів (куркулів), які служили буфером між поміщиками і общинними бідними селянами. Для полегшення придбання землі заможними селянами створювався Селянський банк.

В Україні общинне землеволодіння було меншим, так як більше ніж в Росії нараховувалось індивідуальних господарств. Тому, протягом 1907-1911 років зі складу сільських общин вийшло 226 тисяч селянських господарств. Під час виходу селян на хутори чинилось багато несправедливостей, так як хутірським селянам з різних причин давались кращі землі. Власниками наділів за роки реформи стали 8% селян, які володіли 15% общинної землі. Поміщики зберегли свої 10 мільйонів десятин.

Важливою складовою аграрної реформи було масове переселення селян на неосвоєні землі Російської імперії. Селянам, які виїздили, давали пільги на проїзд залізницею, ділянки державної землі безкоштовно і навіть позику до 300 рублів. Більша половина переселенців виїхала до Томської і Акмолинської губерній. Найбільше переселенців виїхало з Полтавської та Чернігівської губерній. До 1914 року з українських губерній виїхало 1, 5 мільйона селян.

Висновок. Таким чином столипінська аграрна реформа частково вирішила аграрне питання, створила передумови для створення середнього класу в лиці куркулів, лояльних до влади, сприяла зростанню сільськогосподарського виробництва. З іншого боку вона супроводжувалась репресіями, несправедливостями до бідних селян, сприяла розпорошенню української нації, носіями якої на той час були селяни.

2. З кінця 1909 року в Росії розпочалось економічне піднесення. Промислове виробництво зростало. Видобуток вугілля на Донбасі становив 70% від загальноросійського. В 2-4 рази зріс видобуток залізної руди. Почали застосовуватись двигуни внутрішнього згорання і електродвигуни. Металургійна промисловість України давала напередодні першої світової війни 60% загальноросійського випуску сталі. Та все ж в порівнянні з Європою це було відставання.

Територією України проходили чотири залізниці: Катерининська, Південна, Південно-Західна та Москва-Київ-Воронеж, які складали 80% української залізниці.

Машинобудування, зокрема сільськогосподарське, було найбільш розвинуте в Катеринославі, Харкові та Херсоні. Україна давала більше половини сільськогосподарських машин імперії.

У Східній Галичині розвивалась нафтодобувна, нафтопереробна та деревообробна промисловість, на Буковині – лісопильна та деревообробна, на Закарпатті – деревообробна, меблева, хімічна промисловість.

Продовжували виникати монополістичні обєднання-синдикати “Союз рафінерів”, синдикат консервних заводів, синдикат “Урожай” (продаж сільськогосподарських машин), “Продаруд” та інші.

Сільське господарство продовжувало займати чільне місце в економіці імперії. Головною галуззю було зернове виробництво. В порівнянні з 1898-1902 роками, в 1909-1913 роках виробництво хлібних культур зросло з 775 млн. пудів до 1млрд. 070 млн. пудів хлібних культур. Україна була “житницею” Європи. За останні чотири роки перед війною з її території вивезено 270 млн. пудів зернових. При цьому урожайність була в 2-3 рази нижчою ніж в країнах Європи.

Висновок. Таким чином економіка України напередодні війни була на піднесенні, хоча і відставала від економічних показників Європи.

Література з теми

1. Історія України (підручник), 10 кл., Кульчицький С.В., Лебедєв Ю.А., К., Генеза, 2010., с. 57-77.

2. Історія України (підручник для ВНЗ), колектив авторів, кер. Зайцев Ю.Д., Світ, 2003.

3. Новітня історія України ч.І (підручник), Турчанко Ф.Г., Генеза, 2002

4. Історія України. Бойко О.Д., -К., 2004

Тема 5: Розвиток культури України на початку ХХ століття.

План

1. Розвиток освіти і науки.

2. Розвиток літератури.

3. Архітектура і мистецтво.

1. Період економічного піднесення позначився на розвитку освіти і культури України.

За Всеросійським переписом населення 1897 року лише 19, 8% українців були письменними.

В імперії існувала триступенева система освіти: початкова, середня і вища. Початкова освіта знаходилась у занедбаному стані. В під російській Україні налічувалось 16, 8 тисяч початкових шкіл. Поза школою залишалось 70% дітей. В початкову школу входили народні і парафіяльні училища. Народні училища утримували земства а парафіяльні – російська православна церква.

Середня школа була представлена класичними гімназіями і комерційними училищами. У гімназіях більшу увагу приділяли вивченню математики та природничик наук. Гімназії були як державні так і приватні. Так, у Києві кількість чоловічих і жіночих гімназій з 1900 до 1913 року зросла з 12 до 35. Найбільш відомою вважалась гімназія Галагана для найбільш обдарованих дітей. Навчання в приватних гімназіях коштувало до 280 рублів (з пансіоном – до 400 рублів). Зростала кількість професійних шкіл, чого вимагав розвиток промисловості. Наприклад, Київська реміснича школа готувала слюсарів, столярів, електромонтажників.

Навчання у всіх освітніх закладах велось російською мовою.

Вища школа була представлена університетами, інститутами та жіночими курсами.

Уже традиційними були Київський, Харківський та Одеський університети. Учителів готували учительські інститути, зокрема Київський жіночий фребелівський педагогічний інститут (Фрідріх Гребель – німецький педагог). Кваліфіковані технічні кадри готували Харківський технологічний, Київський політехнічний інститути та Катеринославське вище гірниче училище. У Києві працювали вищі жіночі курси, які мали історико-філософське, фізико-математичне, юридичне, економіко-комерційне відділення.

В Західній Україні діяли початкові і середні школи. Навчання велось польською і німецькою мовами. З 1874 року середнім навчальним закладам дозволили викладання предметів українською мовою. Але на початку ХХ століття таких навчальних закладів в Галичині було всього 6, на Буковині – 2, в Закарпатті – жодного.

Освіту поширювали зокрема “Просвіти”. Лише в Західній Україні було 78 філій цієї організації, в якій навчалось 100 тисяч осіб.

Розвивалось фізичне виховання. Особливо популярними були такі види спорту як гирявий та боротьба. Найпопулярнішим, навіть у Європі став борець з села Красенівка (нині Черкаська область) Іван Піддубник, який з 40 боїв програв лише один.

В Західній Україні великий вплив мали фізкультурно-спортивні товариства “Сокіл” та “Січ”.

Розвиток науки.

Центрами розвитку науки були Київ, Харків, Одеса. В галузі математики значні досягнення мали київські вчені Д.Граве (створив наукову школу в галузі алгебри), Н.Чоботарьов, О.Шмідт, Б.Делоне та Г.Пфейфрер. В галузі механіки успішно працювали фізики Г.Суслов та П.Воронець. В галузі містобудівництва відомими стали досягнення Є.Патона (розбірні залізні мости). В галузі повітроплавання. 23 травня 1910 року в Києві створив перший літак для Російської імперії професор А.Кудашев. Відомими повітроплавцями були І.Сікорський (перший зробив багатомоторний літак “Ілля Муромець” а потім гвинтокрили для США), Ф. Андерс (створив перший російський дирижабль), Петро Нестеров (першим зробив відому петлю Несторова), полтавчанин Г.Котельников (розробив перший парашут). В галузі медицини відзначились терапевти М.Страженко і В.Образцов, епідеміолог Д.Заболотний. В галузі садівництва відзначився Л.Симиренко, який започаткував промислове садівництво. В галузі суспільних наук відзначився історик М.Грушевський та археолог В.Хвойко (дослідив трипільську культуру). Для популяризації науки були створені наукові товариства у Києві (1907 рік) та у Львові (1893 рік).

2. Події кінця ХІХ початку ХХ століття вплинули на розвиток української літератури, основними напрямками якої були реалізм та модернізм.

Представниками реалізму були Іван Нечуй-Левицький (1838-1918 роки). Головні твори – повісті “Кайдашева сімя” та “Микола Джеря”. Панас Мирний (Панас Рудченко) – (1849-1920 роки)-головний твір “Хіба ревуть воли як ясла повні”; Іван Франко (1856 – 1916 роки) – головний твір – поема “Мойсей”. У цих творах головним героєм є український селянин.

Представником імпресіонізму був Михайло Коцюбинський (1864 – 1913 роки). Його основний твір “Фата моргана”. Головна дійова особа твору – земля.

Молодим прозаїком заявила себе Ольга Кобилянська (1863 – 1942 роки). Її головний твір “Земля”. Талановитим новелістом був Василь Стефаник (1871 – 1936 роки). Головний твір – збірка творів “Кам’яний хрест”- символ непосильної праці селян.

Інтелектуальний напрямок в українській літературі започаткувала поетеса Лариса Косач (Леся Українка) (1871 – 1913 роки). Основні твори – пема “Давня казка” та драма “Лісова пісня”. Неоромантиком та символістом був Олександр Олесь (1878 – 1944 роки). Декаденство представляв Микола Вороний (1871 – 1938 роки), який орієнтував українську літературу на Європу.

3. Архітектура. На початку ХХ століття змінювався стиль в архітектурі через урбанізацію. У Львові в архітектурі мали поширення неокласицизм та “віденське барокко”. Воно втілене в споруді сучасного університету у Львові. В Києві переважало французьке барокко (будівлі сучасного театру ім.. І.Франка, Державного банку та інші). Також зявився стиль “український модерн” (з приміненням бетону, металоконструкцій).Видатними архітекторами цього стилю були в Києві В.Городецький (споруда костьолу Св.Миколая, Будинок з химерами і т.п.); в Полтаві В.Кричевський (будинок сучасного краєзнавчого музею); В Харкові А.Бекетов (будова Бактеорологічного інституту ім.. Л.Пастера) та інші.

Живопис. В українському живописі яскраво показав себе художник – реаліст С Васильківський, відомий своїми пейзажами “По Дінцю”, “Ранок на Дніпрі” та історичними полотнами. Представником українського стилю був Ф.Кричевський, який був портретистом. Відомі його портрети І.Франка, В.Вернадського та інші. Художником-реалістом був Микола Пимоненко, який зображав українську природу та життя українського села. Талановитим графіком був Григорій Нарбут, який ілюстрував книги і, зокрема, створив дві листівки “Колишні Україна”.

Музика. На початку ХХ століття розширюється мережа музичних училищ. У Києві та Одесі відкриваються консерваторії, зароджується оперне мистецтво. Засновником української класичної музики був Микола Віталійович Лисенко (1842 – 1912 роки) – видатний композитор, диригент, уродженець міста Гадяч (Полтавщина). Він, зокрема, написав опери “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба” та інші. Його учнем був Кирило Стеценко (1882 – 1922 роки) – композитор і хоровий диригент. Написав музику до вистави “Сватання на Гончарівці” та інші твори. В Західній Україні видатними композиторами були Денис Січинський, Станіслав Людкевич. Чудовими обробками українських пісень прославився Микола Леонтович (відома в усьому світі його різдвяна “Щедрівка”).

Театр. Кінематограф. Центром театрального життя був Київ. Великою популярністю всупереч переслідуванням, користувались українські драматичні групи П.Саксаганського, М.Садовського, М.Кропивницького. Українські театри працювали за умови, що вони ставитимуть вистави українською та російською мовами. У театральній трупі М.Садовського працювали такі відомі актори, як М.Заньковецька, А.Борисоглібськи, І.Маряненко. Користувались популярністю вистави І.Карпенка-Карого, зокрема “Суєта”.

Кінематограф в Україні називався синематограф (фотографії що рухаються). В Києві перша демонстрація синематографа відбулась в 1894 році. Одним з перших фільмів, який демонструвався 40 хвилин став фільм “Кочубей у темниці”, знятий у Києві.

Література до теми

1.Історія України (підручник) 10 кл., Кульчицький С.В., Лебедєв Ю.Г., К., Генеза, 2010, с.77-102.

Розділ ІІ: Україна в Першій світовій війні 1914-1918 років

Тема 6: Україна в роки Першої світової війни та початку Української революції.

Студент (студентка) спираючись на карту та інші джерела, характеризує геополітичні плани країн Антанти і Троїстого союзу щодо України, показує на карті території, де відбувались воєнні події Першої світової війни;

визначає хронологічну послідовність подій Української революції;

доводить взаємозв’язок Першої світової війни і революції 1917 року;

характеризує стосунки УЦР і Тимчасового уряду;

порівнює різні точки зору щодо діяльності УЦР у березні – листопаді 1917 року;

готує реферати про події Першої світової війни і Української революції;

складає політичні портрети діячів Української революції;

аналізує зміст І і ІІ Універсалів, порівнює їх ідеї.

Основні терміни: світова війна, Антанта, Троїстий союз, Тимчасовий уряд, Універсал, Центральна Рада.

План

1. Плани воюючих сторін щодо України.

2. Воєнні дії на території України в 1914 – 1917 роках.

3. Суспільно-політичний рух в Західній Україні. Форму-

- вання легіону Українських Січових Стрільців.

4. Суспільно-політичне життя в Наддніпрянській Україні.

5. Прояви кризи в Росії в умовах війни.

6. Початок Української революції. Утворення УЦР.

7. І і ІІ Універсали Центральної Ради.

1. 1 серпня 1914 року розпочалась Перша світова війна, головна мета якої була територіальний переділ світу. Її вели перш за все Троїстий союз (Німеччина, Австро -_Угорщина, Туреччина) і Антанта (Англія, Франція і Росія). Німеччина хотіла захопити Наддніпрянську Україну, Схід України і Крим. Австро-Угорщина мала намір захопити Волинь і Поділля. Росія прагнула захопити Західну Україну аж до Карпат.

2. Районом бойових дій на південно-західному напрямку були Галичина, Буковина і Прикарпаття. Командуючий російським Південно-Західним фронтом Олексій Брусилов 23 (10) серпня 1914 року розпочав наступ, який отримав назву “Галицька битва”. В цій битві з обох сторін приймало участь 1, 5 мільйонів чоловік. Російські війська здобули перемогу, захопивши Східну Галичину, Буковину та місто Перемишль. До речі в цих боях відзначився льотчик Петро Нестеров, який першим у війнах здійснив повітряний таран австрійського літака біля міста Жолкова (Львівщина) де і загинув. Австро-Угорська армія втратила 400 тисяч солдатів, з яких 100 тисяч полоненими.

Українці Західної України спочатку прихильно зустріли російські війська. Але, з їх приходом розпочались арешти уніатських священників. Зокрема, керівник Української Греко-Католицької церкви Андрій Шептицький був вивезений до Києва а потім до Суздаля. Також закривались українські друкарні, буковинці і галичани десятками тисяч вивозились в глиб Росії. Також 200 уніатських церковних громад були закриті і перетворені в російські православні церкви.

2 (19 квітня) травня 1915 року німецькі війська розпочали наступ в районі Горлиці (південь від Кракова). До осені 1915 року російська армія залишила значні території до лінії Чернівці – Рига. Російська армія понесла значні втрати, особливо в період відступу. На осінь 1915 року її втрати становили 3 мільйони чоловік. З цього часу розпочинається позиційна війна.

З приходом австро-угорських військ західно українці потрапили під новий терор. Зокрема, були закриті православні парафії, що раніше відкривались росіянами. Було утворено 21 концтабір для військовополонених і тих, хто співробітничав з росіянами.

В Наддніпрянській Україні, зі своєї сторони, росіяни 9 січня 1915 року заборонили всі україномовні видання (це право було вибороте українцями під час першої російської революції).

4 червня 1916 року, з метою надання допомоги союзникам, Олексій Брусилов організував наступ Південно-Західного фронту. До осені 1916 року російські війська зайняли територію до лінії Золочів-Галич-Станіслав. Внаслідок цього наступу німці припинили атаки на Верден (Верденська м’ясорубка), Італія-союзниця Антанти врятована від поразки а Румунія вступила у війну на стороні Антанти.

До 1917 року бої на Південно-Західному фронті носили позиційний характер. Лише 31 червня 1917 року була здійснена спроба наступу, яка була зірвана а російська армія, на початку серпня залишила міста Тернопіль та Чернівці.

3. З початком війни у серпні 1914 року представники українських національних партій заснували у Львові Головну Українську Раду (ГУР), як єдиний український представницький орган. Його очолив Кость Левицький. Мета – підтримка Австро-Угорщини у війні з Росією з надією в майбутньому отримати певні привілеї для українців. 4 червня 1914 року політичні емігранти з Наддніпрянської України утворили Союз Визволення України (СВУ). Його головою, зі складу організаційної групи 80 чоловік, практично став Дмитро Донцов. Головним завданням було проголошено відродження самостійної Української держави. На даному етапі СВУ планувало співробітництво з Австро-Угорщиною і Німеччиною. Формами діяльності СВУ були: агентурна робота; спроба організації повстань в підросійській Україні; робота серед 80 тисяч українських військовополонених в концтаборах, дякуючи чому було сформовано дві дивізії “синіх” і “сірих” гайдамаків, які готувались для висадки на Північний Кавказ для боротьби з Росією. Наддніпрянські націонал-демократи, в основному осліплені російським патріотизмом, критично ставились до СВУ. Зокрема С.Петлюра називав їх зрадниками.

В 1914 році за дозволом австрійського уряду в складі австрійської армії було утворено легіон Українських Січових Стрільців(2, 5 тис.). Українці ішли в легіон, сподіваючись вибороти незалежність України. Перший бій УСС прийняв у вересні 1914 року біля Ужоцького перевалу під командуванням М.Галущинського. Весною 1915 року стрільці воювали біля гори Маківка з українськими кубанськими козаками, якими керував російський генерал Каледін. В кінці серпня 1915 року УСС вели бої біля річки Стрипа. В цей час був уже полк УСС під командуванням Г.Косака. У серпні 1916 року легіон під командуванням А. Вариводи вів півторамісячні бої біля міста Бережани, де втратив біля тисячі стрільців. Весною 1917 року на горі Лисоня на честь стрільців поставлений пам’ятник. На фронт стрільці повернулись в лютому 1917 року. На початку липня шість сотень УСС під командуванням М.Тарнавського прийняли участь у бою біля села Конюхи (Бережанщина), де зазнали значних втрат.

4. В Наддніпрянській Україні в суспільно-політичному житті виділялись різні підходи у звязку з початком війни. Український соціал-демократ Симон Петлюра в газетній статті “Війна і українці” підтримав участь українців у війні, сподіваючись на поліпшення відношення Росії до українців (до речі він, під час війни був одним з командирів тилового забезпечення Західного фронту). Лідер українських соціал-демократів Володимир Винниченко виступив проти війни, висунувши гасло автономії України. Керівництво Товариства Українських Поступовців закликало українців до нейтралітету у війні. Та хід Першої світової війни активізував український національно-визвольний рух, прискорив українську національну революцію.

5. Війна підірвала продуктивні сили Російської імперії, що не могли зупинити ні пропаганда, ні воєнно-промислові комітети (об’єднували 1200 підприємств), ні Союз земств і міст (обєднання місцевих організацій в імя перемоги). Видобуток вугілля в 1916 році зріс лише на 10%, видобуток залізної руди впав на 20%. Протягом 1914-1916 років в Україні закрилось 1400 підприємств. Валовий збір зерна впав на 200 мільйонів пудів. Причина цього становища і в тому, що кожний другий чоловік був мобілізований на війну. Зростала продовольча криза, при цьому реальна зарплата зменшувалась.

Зростала кількість страйків. В 1915 році страйкували 50 тисяч робітників України, а в 1916 році – 200 тисяч. З 1914 до 1916 року відбулось 200 селянських виступів. Найбільш гучним був виступ селян волосного центру Нижня Сироватка, Сумського повіту, Харківської губернії, в якому прийняло участь 3 тисячі селян. Подібні настрої були також серед інтелігенції і молоді.

В серпні 1915 року Микола ІІ оголосив себе головнокомандуючим, тому наступні поразки повязувались з ним. Часто мінялись уряди. Так, за два роки війни змінилось чотири керівники уряду, шість міністрів внутрішніх справ, чотири військових міністри. Зростав вплив на царську сімю Григорія Распутіна. Восени 1916 року Микола ІІ почав схилятись до сепаратного миру з Німеччиною. Але в листопаді 1916 року лідер партії кадетів Мілюков на засіданні Державної Думи сказав: “Що це – дурість чи зрада”. Цими діями царська сімя була дискредитована. Росія ішла до революції.

6. 25-27 лютого 1917 року в Петрограді відбулась буржуазно-демократична революція, в результаті якої було повалено царське самодержавство (цар Микола ІІ зрікся престолу), проголошені політичні права і свободи, сформовано при сприянні Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів Тимчасовий уряд (його очолив князь Львов). Але при цьому не вирішувалось питання виходу Росії з війни, не вирішувалось національне питання, не вирішувалось земельне питання, передача влади Петроградською Радою робітничих і солдатських депутатів Тимчасовому уряду породила двовладдя, яке тривало до липня 1917 року.

Українська Центральна Рада. Процес українського національного відродження очолила УЦР, створена 3-4 березня 1917 року у Києві партіями українського спрямування (УСДРП, УПСР, УПСФ та іншими). Центральну Раду очолив Михайло Грушевський (М.Грушевський (1866-1934 рр.) – український історик, політичний діяч. Закінчив Київський університет. Автор 2 тисяч друкованих праць. В роки Української революції признаний її діяч. Він автор Конституції УНР і перший Президент УНР, обраний Центральною Радою 29 квітня 1918 року. За поглядами – автономіст (прихильник автономії в складі Росії). Через незгоди в уряді Директорії на початку 1919 року емігрує за кордон. Після громадянської війни повертається в Україну. Працює в Академії наук УСРР. Помер в Кисловодську. Після перевезення в Київ похований на Байковому кладовищі). Програма Центральної Ради передбачала автономію в складі Росії а в майбутньому –незалежність України, тому це була національна революція.

Наростання соціального і національного руху. Формування військових зєднань. Всеукраїнський національний конгрес. Революційні події в Україні весною 1917 року перебували під впливом різних політичних сил, як загальноросійських, так і українських національних. Тому умовно можна сказати, що в Україні було трьохвладдя: влада Тимчасового уряду в лиці губернських комісарів і загальноросійських буржуазних партій, Рад робітничих і солдатських депутатів (перші ради виникли в березні 1917 року в Харкові, Кременчуці, Полтаві та ін.містах), Центральної Ради в лиці українських політичних партій. Зокрема у квітні 1917 року була заснована ще одна українська партія (УПСР). Українські національні партії організували 19 березня в Києві велику маніфестацію на підтримку автономії України, в якій взяло участь біля 100 тисяч чоловік. Водночас ішов процес формування військових зєднань. Якщо на сході України більшовики формували червоногвардійські загони, то українські політичні сили здійснювали українізацію війська. Перший Український полк ім.. Богдана Хмельницького під командуванням Ю.Капкана був сформований 17 травня 1917 року.

З 6 по 7 квітня 1917 року в Києві працював перший Український національний конгрес. Учасниками конгресу було 900 чоловік з різних регіонів, як України, так і від громадських організацій Кубані, Холмщини, Москви, Зеленого клину і т.п. Результатом роботи конгресу стало схвалення вимог автономії України та вибори нового складу ЦР та його голови. Ним знову став М.Грушевський.

7. У травні 1917 року відбувся І Всеукраїнський військовий зїзд, який поставив вимогу перед ЦР щодо здобуття автономії України. На ньому було створено Генеральний військовий комітет для організації українського війська. В кінці травня делегація ЦР на чолі з В.Винниченком відбула до Петрограда за офіційним визнанням автономії України, але отримала відмову. 5 червня 1917 року відбувся ІІ Всеукраїнський військовий зїзд, який підтвердив необхідність створення української армії (хоч проти цього виступали деякі соціал-демократи, зокрема В.Винниченко, який говорив: “Не свої армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій”). Також цей зїзд наполіг прийняти самочинно, без дозволу Тимчасового уряду, рішення про автономію України. 10 червня 1917 року В.Винниченко проголосив І Універсал (урочисте звернення), яким Україна оголошувалась автономією.

Генеральний секретаріат-уряд України. Після прийняття І Універсалу постала необхідність мати виконавчий орган влади. Ним став Генеральний секретаріат, утворений 15 червня 1917 року. Його очолив В.Винниченко. Також до уряду ввійшли: С.Єфремов, С.Петлюра, Б.Мартос, І.Тешенко та інші. Як крайовий орган влади Генеральний секретаріат проводив нерішучу внутрішню політику. Не вирішувались питання націоналізації банків і промисловості, не створювалась ефективна система управління на місцях, не проводилась аграрна реформа, не створювались ефективні збройні сили, час втрачався у безкінечних чварах.

ІІ Універсал Центральної Ради. Після прийняття І Універсалу і невдалого наступу на Південно-_Західному фронті делегація Тимчасового уряду в складі О.Керченського, М.Терещенка та І.Церетелі прибула до Києва на переговори з Центральною Радою. Результатом переговорів став ІІ Універсал ЦР, який був компромісом цих переговорів і поступкою Тимчасовому уряду. За ним ЦР робила наступні поступки: вводила в ЦР представників російської та інших націй, українізація армії відбувалась під контролем російських чиновників, відмовлялась від само проголошення автономії до рішення Всеросійських Установчих зборів. Єдине, на що пішла делегація Росії, то це визнання Генерального секретаріату, як крайового органу влади, що було конкретизовано 4 серпня “Тимчасовою інструкцією Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні” за якою повноваження цього органу поширювалось лише на 5 губерній. Ці рішення були одним з чинників, який привів до липневої кризи Тимчасового уряду в Петрограді і повстання самостійників під керівництвом М.Шаповала, Л.Гана, І.Луценка, В.Отамановського. В Петрограді двовладдя закінчилось після розстрілу Тимчасовим урядом демонстрації 4 серпня 1917 року, а в Києві ЦР посприяла придушенню повстання самостійників, які вимагали відмовитись від принизливих угод з Росією. Після цих подій в Україні посилилось міжнаціональне протистояння. Посилилась шовіністична реакція. Почали відроджуватись чорносотенні організації. Одна з них “Союз малороссов ім..Гоголя” проголосила своєю метою “боротьбу за Росію проти України”. Український полк ім.. Богдана Хмельницького, який дислокувався у Києві, був відправлений на фронт. При цьому його супроводжували російські загони донських козаків, які обстріляли вагони богданівців з криками “Ми вам покажемо автономію, хохляцькі морди”.

Висновок. І все ж, з прийняттям УЦР акту конституційного значення – І Універсалу, утверджувалось право українського народу на створення власної державності.