Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Незалежної держави






Вже перші роки “горбачовської” перебудови показали, що СРСР є штучним соціально-політичним і економічним організмом, відмінним від навколишнього світу; він носив тоталітарні й антидемократичні риси, в якому – всупереч усьому - жили і пульсували відцентрові сили (за радянською термінологією - “сепаратистські”). Практично в усіх колишніх союзних республіках з настанням перших паростків “гласності” і демократії ці сили активізувалися, і під їх тиском ситуація стала набирати ознак революції. Її гаслом стали крилаті слова: “Так далі жити не можна! ”. Вже перші демократичні вибори 1989 р. показали: радянська держава стоїть на порозі радикальних змін. КПРС явно втрачала важелі керівництва і, що особливо важливо, авторитет та довіру у народу.

Національно-державна конструкція й уся політична система СРСР захиталися і дали тріщину вже після перших рішучих дій прибалтів: у 1990 р. Литва, а згодом Латвія і Естонія прийняли закони про відновлення незалежності. Причому, усе це було зроблено у суворій відповідності до норм чінної Конституції СРСР, яка гарантувала кожній з 15 союзних республік право на самовизначення, аж до відокремлення (те, про що говорили партійні лідери СРСР - «Канарейка, якщо вона народилася в клітці, з неї ніколи не вилетить», – виявилося неправдою. Лиш дверці її бодай трошки відчинили, - і найсміливіші вилетіли! Такими піонерами в колишньому СРСР були республіки Балтії).

Україна теж активно включилась у перебудовчі процеси, головною метою яких була суверенізація і незалежність.

16 липня 1990 р. в Україні було схвалено Декларацію про державний суверенітет. Група депутатів, об’єднаних у блок “239”, проголосувала за неї, а також обрала Головою Верховної Ради УРСР другого секретаря ЦК КП України Л.М.Кравчука. І хоча в цьому історичному документі ще не було зафіксовано факт повної незалежності України, та всі розуміли, що це перший сигнал майбутньої епохальної події, а саме: народження нової держави.

Декларації про Державний суверенітет групи союзних республік, по суті, підірвали легітимність і правовий фундамент існування СРСР. Тому у Верховній Раді СРСР було створено групу “Союз”, яка готувала референдум про подальшу долю СРСР. “Союзники” прагнули реанімувати і зберегти СРСР. Національно–патріотичні сили були проти і готували населення до референдуму, активно пропагуючи ідеї незалежності. У березні 1991 р. на референдумі 80% опитаних в Україні підтримали Декларацію про державний суверенітет. Це була переконлива перемога і вагомий чинник подальшої суверенізації та демократизації України.

У цій ситуації все більшої ваги в політичному житті суспільства набирали національно-патріотичні сили: Рух (перший його голова - І. Драч); “Народна рада” (опозиційна комуністичній фракції група у Верховній Раді СРСР в 1990-1991 рр.); Українська республіканська партія; Демплатформа в КПРС та ін.

Після референдуму в Україні в Москві стали виношувати план щодо підписання нового союзного договору. Проте в Києві виступили рішуче проти нього, бо його новий варіант практично перекреслював зміст Декларації про державний суверенітет України. Л.М. Кравчук, як глава парламенту, різко розкритикував новий Союзний договір. Від цього моменту стала сходити зоря Л.М. Кравчука. Його дипломатія “хитрого лиса” особливо яскраво проявилася під час путчу 24 серпня 1991 р. Путчисти створили Державний комітет з надзвичайного стану і намагалися повернути країну до нової комуністичної диктатури. Демократичні сили Росії і союзних республік організували рішучий опір. Путч зрештою ганебно провалився. Проте ці події не пройшли безслідно: вони потужно активізували демократичні і національно–патріотичні сили в Україні. Саме останні, за наполегливими вимогами їх лідерів, рішуче виступили проти вичікувальної позиції “обережних” противників путчистів та їх таємних прихильників. Частина членів Президії Верховної Ради УРСР (В. Гриньов, О.Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчук, І. Юхновський та В. Яворівський) підготували заяву, в якій однозначно засудили дії путчистів, охарактеризувавши їх як антиконституційні, та закликали народ України до непокори. По-іншому повели себе комуністи: керівництво КП України вимагало від партійних осередків підтримувати дії путчистів; у Дніпропетровській області жоден партійний комітет не засудив дії ДКНС (у тому числі і в Кривому Розі) – усі вичікували. Ці події стали своєрідним тестом на випробування для компартійних структур і для більшості комуністів на демократизм. Три дні путчу - 19-21 серпня - “приголомшили” Компартію України і повністю її дискредитували, а демократичні сили - й особливо ту її частину, яка була зосереджена у Верховній Раді УРСР, - підштовхнули до рішучих дій: до останнього кроку на шляху від декларування суверенітету до проголошення повної незалежності і розбудови суверенної держави - України.

У цих умовах 24 серпня 1991 р. розпочала роботу позачергова сесія Верховної Ради УРСР: 346 голосами «за» і 1 – «проти» прийняла історичні рішення – Постанову та Акт проголошення незалежності України. УРСР як союзна республіка колишнього СРСР перестала існувати. Від цієї дати в українській історії відкрилася нова сторінка: почалася розбудова нової суверенної незалежної держави, в розбудові якої її лідери прагнули спиратися на історичні традиції українського державотворення.

З метою надання цьому Акту повноцінної легітимності 1 грудня 1991 року пройшов всенародний референдум на підтвердження Постанови й Акта проголошення незалежності. З 32 млн громадян майже 29 млн (90, 35%) підтвердили своїми голосами ці історичні документи. Отже Україна, як незалежна держава, стала цілком легітимною державою (тобто створеною законним шляхом, за згодою і підтримкою власного народу) 1 грудня 1991 р., що дало право і світовій спільності сприймати та визнавати її як повноправного члена світового співтовариства; поступово новоутворена держава буде визнана 167 країнами світу.

Розбудова суверенної держави. Процес державного будівництва в Україні мав усі ознаки оновлення всіх інституцій влади, що залишилися від радянських часів. Вони, а разом з ними і все правове поле України, адаптувалися до нових умов шляхом реорганізації, внесення змін до низки законів тощо. Перш за все, в Україні було: а)запроваджено чітку систему розподілу усіх гілок влади на законодавчу, виконавчу і судову; б) здійснено кроки, що забезпечували суверенне існування нової держави.

Найважливішою державотворчою подією 1991 р. після проголошення незалежності стало введення інституту Президента України. Кампанія з обрання першого Президента розпочалася влітку 1991 р. і продемонструвала демократичність цього процесу. Перемогу на виборах отримав Голова Верховної Ради - Л.М. Кравчук. Він набрав майже 20 млн голосів (62%) - і став першим в історії незалежної України всенародно обраним Президентом.

Суттєвими кроками на шляху до розбудови незалежної держави стало прийняття Верховною Радою низки першочергових Законів України. І серед них “Закон про військові формування в Україні” (24.08.1991), згідно з яким усі військові формування, що були розташовані на території нової держави, переходили в її цілковите і повне підпорядкування. Одночасно було створено в Україні Національну Гвардію (04.11.1991) та Службу Національної Безпеки (20.09.1991), прийнято Закони “Про державний кордон України” (04.11.1991), “Про прикордонні війська України” та видано Указ Президента “Про утворення державного митного комітету України” тощо. Символічним серед державотворчих заходів став і Закон “Про громадянство України” (08.10.1991), за яким, виходячи з реалій того часу, в Україні було запроваджено так званий нульовий варіант. Іншими словами, громадянство в Україні надавалось усім, хто на момент прийняття цього Закону постійно проживав на її території, не заперечував проти його отримання та не мав громадянства інших держав і самоусвідомлював себе громадянином новоствореної держави. Всі інші чинники – майнові, расові, національні, релігійні, політичні, соціальні тощо – значення для набуття громадянства не мали, що свідчило про дійсно демократичні процеси творення українського громадянського суспільства.

Помітним внеском у ці процеси став і Закон “Про національні меншини в Україні”. Він не лише надавав право кожному народу України на розвиток своєї національної культури, але й гарантував його. Одночасно Україна визначилась і з органами державного управління та влади - від центральних до місцевих. Проте такі й інші реорганізації відчутних змін у житті республіки не принесли. Вони хоч і носили державотворчий характер, але часто–густо були формальними, тим паче, що кадрового оновлення в цих структурах не відбувалося: при владі залишалися ті ж управлінці, які працювали в тих же кабінетах і до 1991 року. Нового припливу кадрів - з виразно демократичним способом мислення і державотворчою спрямованістю - до правлячого прошарку практично не було, особливо це спостерігалося в першій половині 90–х років ХХ ст.

Усе це сповільнювало державне будівництво. Та особливо помітно його гальмували старе (ще часів радянської влади) законодавство та відсутність нової Конституції. І хоча Верховна Рада намагалася приймати нові Закони, - протягом 1992-1994 рр. вона прийняла майже 450 нових Законів! - але вони не встигали за динамічними процесами, які охопили усі сфери життя, і не забезпечували їх правові основи. Більше того, деякі з них не узгоджувалися зі старим законодавством, яке залишалось і ще діяло в Україні. До речі, це відкривало певні можливості для окремих категорій населення: вдаватися до маніпуляцій з державним майном, а то й привласненя його.

Поглиблювали нестабільність у державі і неузгоджені дії між Верховною Радою, Президентом і Урядом України. Особливо виразним було протистояння в 1992–1993 рр. між Президентом Л.М.Кравчуком і главою Кабміну Л.Д. Кучмою. Це призвело до того, що Президент Л.М.Кравчук і Верховна Рада (голова - Плющ І.С.) прийняли рішення про дострокове припинення своїх повноважень і призначення нових виборів. У країні склалася типова політична криза. Вибори 1994 р. до Верховної Ради вперше в Україні проводилися на багатопартійній основі. Із 450 парламентських місць було заповнено лише - 394. У 44 округах народних депутатів не обрали: це були своєрідний протест виборців (які масово не з’являлися на виборчі дільниці) проти бездіяльності депутатів та демонстрація недовіри до них. Очолив новообраний парламент України О.О. Мороз - голова Соцпартії.

26 червня 1994 р. із семи кандидатів на посаду Президента - Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Бабич, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П.Таланчук - перемогу здобув Л.Кучма (52% голосів).

Із завершенням виборів пожвавився конституційний процес. Комісію з підготовки Конституції очолили Л. Кучма та О. Мороз. Для виходу з протистояння між гілками влади і, перш за все, між Президентом та Верховною Радою в 1995 р. було підписано тимчасову конституційну угоду терміном на один рік. Одночасно припинялася дія тих положень Конституції 1978 р., що суперечили цій угоді. Це дозволило зняти певне політичне напруження та прискорити розроблення нової Конституції. Шлях до її прийняття був неймовірно складним. Проте, шляхом компромісів та поступок, Конституційна комісія в червні 1996 р. завершила роботу над текстом Конституції.

В історично знамениту “конституційну ніч” (з 27 на 28 червня 1996 р.) було прийнято Основний Закон України. Так завершився період правового оформлення незалежності України, остаточне формування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Головні положення Конституції України.

Україна визначається як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава.

За формою правління Україна є республікою, а точніше - президентсько-парламентською республікою. Її офіційна назва - Україна.

Народовладдя є головним принципом існування та життєдіяльності держави, і в цьому полягає її демократична суть.

Єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади. Народ має право брати участь в управлінні справами держави та одночасно чинити опір будь-кому, хто намагатиметься ліквідувати Українську державу, конституційний лад або чинитиме дії, спрямовані на захоплення державної влади.

Україна є унітарною державою, територія якої є цілісною і недоторканою; у державі існує єдине громадянство.

Главою держави є всенародно обраний на 5 років Президент - гарант державного суверенітету та територіальної цілісності України; законодавча влада належить Верховній Раді (її 450 депутатів обираються терміном на 4 роки). Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів; органами державної влади на місцях є обласні, районні держадміністрації.

В Україні гарантується місцеве самоврядування як форма участі населення (територіальних громад міст, селищ та сіл) у вирішенні питань місцевого значення. Основний закон гарантує свободу політичної діяльності, у тому числі і політичних партій, але лише тих, програмні дії яких не несуть загрози національній безпеці, громадському порядку; вона забезпечує також діяльність профспілок та інших громадських об’єднань.

Конституція визначає Україну як п р а в о в у державу, тобто таку, в якій гарантовано діє принцип верховенства права; виходячи з цього, Конституція визначає порядок регулювання, захисту та практичного здійснення прав і свобод громадян держави.

Конституція визначила різноманітні форми власності, у т.ч. і приватну. Адміністративно-територіальний устрій України складають: Автономна Республіка Крим, 24 області, райони, міста, райони в містах, селища і села (всього в Україні 30184 населених пункти – станом на 2008 р.).

Державною мовою Конституція закріпила українську мову та визначила основні напрямки розвитку етнічної та культурної політики держави, яка сприяє консолідації та розвитку титульної (української) нації, її історичної свідомості, традицій, культури й одночасно дбає про розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України тощо.

Містить Конституція відповідні положення і про формування (шляхом всенародних виборів) та межі компетенції вищого законодавчого органу влади – Верховної Ради, інституту Президентства та виконавчих органів влади – від Кабінету Міністрів до місцевих держадміністрацій, прокуратури, органів судочинства тощо.

Прийняття Конституції України мало історичне значення, адже воно завершило стадію невизначеності в будівництві держави і заклало фундамент для подальшого розвитку та становлення її як демократичної, соціальної та правової держави. Одночасно вона відкрила реальні перспективи для вироблення і прийняття Верховною Радою відповідного законодавства, а громадянам України - гарантувала реалізацію їх прав і свобод. За оцінками Венеціанської комісії, українська Конституція 1996 р. визнавалася як одна з найдосконаліших в Європі і така, що відкривала широкі можливості для поступу і розбудови суверенної держави.

Конституція 1996 р. не лише не заборонила, але й закріпила право на діяльність в Україні різноманітних політичних партій, що сприяло створенню багатопартійної системи. Її витоки сягають ще початку 90-х років минулого століття, а історичні традиції і корені йдуть ще глибше – у XIX століття.

Станом на 2009 р. в Україні зареєстровано понад 140 політичних партій. Проте таких, що найбільш реально діють і мають вплив на виборців й органи влади, – не більше 10–15. За своїми програмними положеннями усі вони можуть бути поділені на 3 типи:

1. Партії лівої орієнтації: Компартія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України та, напевне, “найортодоксальніша” (за заявами її лідерів) – Прогресивна Соцпартія України. За своїми програмними положеннями – це партії, які сповідують комуністичну і соціалістичну ідеологію та декларують свої намагання виражати інтереси простих громадян: робітників, селян та пенсіонерів.

2. Центристські партії об’єднують прихильників найширшого електорального спектра: від соціал–демократів до націонал–патріотів. Ось чому серед цих партій є ще внутрішня градація: а) центристи (Соціал–демократична партія (об’єднана), Партія Зелених України, Демпартія); б) лівоцентристи (Трудовий конгрес України, аграрна партія); в) правоцентристи (Народний рух України, “Батьківщина”, Партія регіонів та ін.). У переважній більшості усі центристські партії – прокапіталістичні, реформаторські; вони об’єднують нові соціальні верстви населення – підприємців різних рангів, малих, середніх і великих власників, “нових” українців – від банкірів до можновладців, тобто ті прошарки, які виступають за розвиток ринкової економіки та відповідне до цього законодавче і політичне реформування України. Державницька і націонал–патріотична складова в цих партіях, за винятком хіба що Руху, – розмита.

3. Праві партії вирізняються виразною націонал–патріотичною - аж до радикальної - орієнтацією. До них належить Організація Українських націоналістів (ОУН), Українська Національна Асамблея – Українська Народна Самооборона (УНА–УНСО), Українська республіканська партія та ін.

Загалом можна констатувати, що вже в 90–х роках ХХ ст. в Україні склалася багатопартійна система. Разом з громадськими організаціями, а це - профспілки, спілка українських студентів, Червоний Хрест, “Меморіал”, Український Союз промисловців і підприємців та інші - вони об’єднують певні прошарки населення і декларують наміри захищати інтереси різних верств населення України. Але, враховуючи той факт, що станом на 2009 р. у державі зареєстровано понад 140 партій і понад 500 громадських об’єднань, можна стверджувати: в Україні ще не завершився процес становлення громадянського суспільства, бо, скажімо, існуюча багатопартійність – це свідчення скоріше слабкості і розпорошення політико-ідеологічних орієнтацій та інтересів виборців, аніж сили і згуртованості суспільства. Світова практика демократичних держав переконує, що наявність лише декількох (2–х – 4–х) великих політичних партій дає змогу більш консолідовано і реально відстоювати інтереси усіх прошарків суспільства.

Отже, на початку 90-х років ХХ ст. Україна мирним шляхом здійснила перехід до незалежності. Реалізувавши волю народу на грудневому референдумі 1991 р., вона вийшла із союзної держави СРСР і утвердила свою самостійність. Усе державне будівництво в 90–ті роки ХХ ст. та перші роки вже нового тисячоліття засвідчили: на політичній карті світу постала не лише суверенна Україна, але в цій країні пройшли фундаментальні державотворчі і конституційні процеси, спрямовані на розбудову політичної системи нової держави – від її владних структур до створення партій і громадських організацій – та утвердження засад демократії. Прийняття Конституції незалежної України стало тим правовим фундаментом, на якому розбудовується громадське суспільство та вся політична структура держави, а усе законодавство – приводиться у відповідність до нових реалій і курсу, який вона обрала, себто до курсу на розбудову державності, ринкової економіки та демократизації усього суспільства. Але остаточно цей процес ще не завершився. Потреби життя вимагають нових змін, удосконалень і організацій, у тому числі, і у сфері політичної організації українського суспільства.

 

2. Стан, проблеми росту та перспективи соціально-економічного розвитку незалежної України

 

За роки незалежності економіка держави зазнала небувалих потрясінь та криз (в їх класичному розумінні) і революційних перетворень. Перехід від соціалістичної планової економіки з монопольною державною і колективною (колгоспною) формами власності на засоби виробництва до ринкової, побудованої переважно на приватній власності, – ось транспортна магістраль, по якій рухалася в ці роки економіка, а роздержавлення і приватизація стали головними механізмами і засобами її перебудови.

Домінантою цих трансформацій було створення ефективної економіки держави, на основі якої базувалася б реальна політична незалежність. Стратегічно завдання було вкрай важливе, адже без його вирішення важко уявити суверенність країни. До того ж створення принципово нової незалежної економіки (наскільки в умовах сучасного світу це можливо, бо стовідсотково таких нині практично немає, хоча б з точки зору, наприклад, постачання енергоносіїв чи зерна) на принципово новому фундаменті ринкових відносин потрібне було для насичення ринку достатньою кількістю товарів і ліквідації їх дефіциту. Такі кроки мали б, за задумом реформаторів, зняти економічне напруження в державі. Щоправда, згодом виявилося, що це ще не гарантує економічної стабільності в державі, більше того, не оберігає країну від економічних світових криз і не дає соціального та політичного миру.

Економічні трансформації в Україні в 90-х роках ХХ ст. проходили в дуже складних умовах. Таку ситуацію спричинила низка факторів. Найважливішими серед них були такі: економіка України в роки радянської влади була складовою економіки усього СРСР, вона була тісно інтегрована в неї і багато в чому залежною від останньої, а відтак такою, що 80% усього її виробництва залежали від поставок комплектувальних і сировини із–за меж України, а до того ж ще й не мали завершеного циклу. Лише 20% продукції української промисловості були кінцевим продуктом (товаром). Розрив зв’язків між колишніми союзними республіками негативно позначився на економіці України і викликав різке падіння виробництва в промисловості. Окрім того, вона була (та ще й досі залишається) дуже енергомісткою, особливо у видобувних і переробних галузях, а технологічно – відсталою і, як для ринкових відносин, вкрай неконкурентоспроможною. Не останню роль відіграв і той факт, що українське промислове виробництво, в основному, працювало на військово–оборонний комплекс, і лише 28% його підприємств виробляли товари для народу. Потужно впливав і російський чинник: особливо в перші роки незалежності Росія активно використовувала майже повну залежність України від поставок російської нафти. Усе це серйозно позначилося на господарстві республіки. “Економічна криза” – ось найточніше визначення стану усієї сфери виробництва в Україні в 90–ті роки ХХ ст. Найбільш яскраво її характеризують такі приклади: з 1990 по 1994 рр. валовий національний продукт в Україні зменшився на 44%, а національний доход ще більше – на 54%. Для порівняння: у СРСР в роки війни 1941–1945 рр. промислове виробництво впало на 30%, а в Україні за 1991–1994 рр. - на 41%. Рівень же інфляції в 1993 р. в Україні був одним з найвищих на той час у світі: у 1993 р. гроші знецінилися у 103 рази. Купоно–карбованці отримували мільйонами, але ж і ціна товарів вимірювалася теж мільйонами…

Економіка країни стояла на межі повного колапсу (розвалу), а незалежність держави – під знаком запитання. Проте тотального розвалу її вдалося запобігти, а в кінці 90–х навіть стабілізувати.

Яким шляхом пішла Україна і вирвалася з економічної прірви та зупинила кризове падіння економіки, а відтак зберегла свою незалежність?

Перш за все, шляхом проведення ринкових реформ та збільшення податків на прибутки (у деяких випадках до 90%, що згодом призвело до тінізації економіки); одночасно було налагоджено економічні зв’язки з новоутвореними країнами СНД і, перш за все, з Росією; здійснено лібералізацію цін та малу приватизацію; введено жорстку систему економії бюджетних коштів, активізовано зовнішньоекономічну торгівлю тощо. Щоправда, експортувала Україна головно сировину та металопродукцію тощо.

У 1996 р. з введенням у дію національної грошової одиниці – гривні - було практично створено каркас власне української економіки. До цього в нього вже було вмонтовано фінансово–платіжні, податкові, банківські, митні, інвестиційні, кредитні та інші структури. Разом із цим утвердилася багатоукладна економіка, що зрештою і призвело до утвердження в Україні ринкових відносин та відповідної інфраструктури.

І хоча будівництво такої економіки в кінці 90–х ще не було завершене, все–таки завдяки активним і цілеспрямованим зусиллям усіх гілок влади в 1999р. вперше за роки незалежності з’явилися перші ознаки стабілізації в економіці держави. Це певною мірою позначилося на соціальному становищі населення: воно поступово знову почало стабільно отримувати заробітну платню, купівельна спроможність його стала зростати, було підвищено мінімальну заробітну плату та пенсії, розширено пільги окремим категоріям населення тощо.

Особливе місце в українській економіці займає сільськогосподарський сектор. Споконвічно він посідав тут провідну роль. Україна була житницею Росії і Європи – у XVII ст. – XIX ст. та СРСР – у ХХ ст. Проте в 80–90–ті роки минулого століття колгоспно–радгоспна система не задовольняла потреби суспільства у сільськогосподарській продукції. І це при тому, що землезабезпеченність в Україні є найвищою в Європі: тут на кожного її громадянина припадає 0, 65 га орної землі!

Вихід з кризи бачився у зміні форм господарювання та власності на землю. Відповідно до прийнятих Верховною Радою законів, починаючи з 1991 р., почалося перетворення колгоспів та радгоспів в асоціації або колективні господарські товариства (КСП), а колгоспникам надавалося право на вихід з колгоспів та створення приватних господарств або входження до КСП. Так, в Україні почалося створення фермерських господарств, асоціацій або господарських товариств (у тому числі й акціонерних). У 1995 р. вже 94% усіх колгоспів України провели паювання землі (тобто наділення колгоспників землею), або акціонування, і, отже, змінили свій статус. На їх базі виникло близько 7 тис. КСП з правом власності їх членів на пай (частку майна), понад 1 тис. селянських спілок, кооперативів і акціонерних товариств. Але ці реформи не зачіпали головного – землі, як основного засобу виробництва та права приватної власності на неї. Потрібний був Закон про приватизацію землі та створення її ринку. Його відсутність значно гальмувала реорганізацію і реформування сільського господарства.

У 1996 р. було завершено 1–й етап реформи: землю “роздержавили” і передали у власність юридичних осіб. З 1997 р. розпочався 2–й етап: землю почали передавати селянам у приватну власність. Це створило нові умови господарювання на селі. У цілому, завдяки їм сільськогосподарський сектор економіки в кінці ХХ ст. - на початку XXI ст. поступово став виходити з кризи. Принаймні, одне з головних завдань він виконав: український ринок продуктів харчування вдосталь заповнився високоякісною сільськогосподарською продукцією, вирощеною на власних ланах. Імпорт харчів в Україну порівняно з 80–ми роками ХХ ст. знизився в декілька разів.

Отже, економічні перетворювання на селі в кінці ХХ - на початку XXI ст. свідчать про спроби створення і розбудову нового аграрного сектора – докорінно відмінного від радянських часів, головною ознакою якого є приватна власність на землю та інше майно й орієнтація його на ринкову економіку.

Попри певні позитивні зрушення в процесі розбудови і зміцнення економіки суверенної України, все ж їх (ці процеси) супроводжувала й ціла низка ускладнюючих елементів, найтиповішими серед яких були такі:

- в українській економіці за роки незалежності склався потужний “тіньовий” сектор, який не сплачує податки, або сплачує лише їх невеличку частку, приховуючи реальні доходи, а зарплата робітникам офіційно занижується, більша її частка виплачується “налом” (тобто – готівкою) у конвертах, а отож – не оподатковується;

- безробіття: за різними оцінками, офіційно статус безробітних в Україні мали станом на кінець 2008 р. 10–12% працездатних громадян, за неофіційними – значно більше – до 40%, бо в державі існує ще й так зване “приховане” безробіття та виїзд на заробітки за межі держави; (у 2004-2008 рр. від 2 до 7 млн українців працювали за кордоном; в Україні знову, як і на межі XIX і ХХ ст., намітилася негативна тенденція – трудова еміграція та заробітчанство за кордоном, а це – ознака зубожіння населення і показник стану економіки держави);

- дуже тривожною в Україні залишається і проблема працевлаштування молоді, у тому числі і молодих фахівців; за даними центрів зайнятості, основну масу безробітних складають люди віком від 25 до 40 років і більшість з них – з вищою освітою;

- приватизація не принесла очікуваних результатів; вона практично не позначилася на соціально–економічному становищі переважної більшості населення; формально власниками через “ваучери” стала більшість українців, але насправді – плодами приватизації скористалася меншість: переважно можновладці та спритні ділки; отже, приватизація відбулася не в інтересах більшості, а з користю для “обраних”; у більшості своїй приватизація в Україні поки що не стала засобом розвитку економіки та її зростання, а скоріше перетворилася на засіб збагачення невеликої частини населення. Наголошуємо: головне завдання приватизації – зміна форм власності, оздоровлення підприємств, їх “переозброєння” та впровадження нових, сучасних технологій, ринкових та ефективних методів господарювання і, як наслідок, покращення матеріального стану найманих робітників; але в Україні вона (приватизація) практично не виконала цього завдання;

- економіка держави - і особливо її промисловий сектор - залишається виразно затратною і перш за все - енергозатратною; як наслідок, з однієї умовної тонни енергоресурсів Україна має не більше 500 доларів США, у той час як європейські країни – майже 3000 доларів;

- низька конкурентоспроможність української економіки та неефективна податкова політика, яка не стимулює виробництво й особливо інноваційні та інвестиційні процеси; звідси – дуже незначні інвестиції в українську економіку зарубіжних партнерів;

- високий рівень криміналізації та корумпованості усього суспільно–політичного й економічного сектора України; постійні “кланові розборки” навколо власності, “рейдерство” (захоплення підприємств), наявність мафіозних структур, які в останні роки стали ставити перед собою не лише економічні, але й політичні цілі;

- зневіра певної частини людей у позитивні зрушення, а то й у спроможність України розбудувати дійсно суверенну процвітаючу державу.

Усі ці негативні чинники були і є реальністю, що потужно впливає на поступ України та політику її владних структур. І йдеться тут не лише про економіку України, але й про усі сфери її життя.

Підбиваючи підсумки розвитку української економіки за роки незалежності, покажемо лише те, що суттєво змінило її сутність. Перш за все, за ці роки відбулася революційна і кардинальна трансформація: економіка України з планової, соціалістичного типу, перетворилася на ринкову. По-друге, ці процеси потужно вплинули на стабільність і темпи розвитку економіки; ВВП України різко впав і лише починаючи з 2000 р. почалося поступове його зростання, але, як виявилося, нетривале; з кінця 2008 р. Україна потрапила в лещата світової економічної кризи; на жаль, тут вона (криза) проявила себе в найбільш жорстоких формах: ціна національної валюти гривні впала майже удвічі, інфляція сягнула за 20%, стрімко впала вся виробнича сфера економіки, почалося масове звільнення найманих робітників, ріст лав безробітних, катастрофічне зменшення фінансування усієї бюджетної сфери держави. По-третє, стан в економіці позначився на рівні життя населення, соціальній сфері, розшаруванні суспільства і появі нових прошарків суспільства (від не баченої ще у 80–ті роки верстви безробітних до нуворишів), зниженні рівня життя більшої частини населення тощо. І нарешті, останнє: попри всі негаразди, в Україні в кінці ХХ - на початку ХХІ ст. все-таки було створено власну економіку незалежної держави з усіма належними атрибутами: власною валютою, податками, банківською інфраструктурою, промисловим і сільськогосподарським комплексом та іншими складовими, які працюють у ринкових умовах.

 

3. Відродження національного та духовного життя

 

Відродження суверенної держави та її розбудова супроводжувалися пожвавленням усього національного, духовного і культурного будівництва в Україні. При цьому воно набуло статусу державного і власне такого, що працювало у свою чергу і на розбудову самої держави та її утвердження. Хоча, звичайно, сфера духовно–культурного і, особливо, національного - це сфера інтересів і буття власне самої людини. У демократичних і правових суспільствах держави створюють умови для реалізації духовно-культурних потреб людини, але тотального контролю над цією складовою людського буття вони не здійснюють. Зовсім по-іншому було в радянську добу. Та вже в перші роки перебудови передова інтелігенція, молодь, науковці, колишні в’язні–дисиденти рішуче виступили проти тоталітарного контролю держави над духовністю і культурою. Ініціаторами їх рішучого оновлення в Україні були акад. І. Дзюба, філософ і культуролог М. Попович, поети Л. Костенко і Б.Олійник, письменники О. Гончар та Ів. Драч, колишні політв’язні Л.Лук’яненко, В. Чорновіл, Є. Сверстюк та ін. Гасло “Так далі жити не можна! ” в їх потрактуванні стосувалось усіх сфер життя України – від політики й економіки аж до духовного і приватного життя. А стосовно України це ще означало й відродження національної складової в культурі (власне її української складової) і повернення до своїх історичних і духовних витоків. Такі кроки були вкрай важливими, бо за роки радянської влади під гаслом інтернаціоналізації і формування нової спільноти “радянський народ” стерлося майже все національне: воно пригнічувалося, а то й переслідувалося – і особливо в Україні. Такі руйнівні для націокультурного і духовного життя явища призвели до неймовірного – до втрати значною частиною корінного населення почуття національної ідентичності. Бути українцем в УРСР стало почасти навіть небезпечно: ярлик “буржуазного націоналіста” - що звучало як судовий вирок! – отримати було легко, довести зворотне – важко. Не випадково навіть щирі слова “Любіть Україну…” В.Сосюри витлумачили як прояв буржуазного націоналізму...

Ось чому на етапі державотворення кінця ХХ - початку ХХІ століть відродженню усього українського - від мови до побутових звичаїв - приділялась така велика увага. Цей чинник відіграв особливу роль у державотворчих процесах України. За оцінками окремих фахівців, він в окремих республіках СРСР навіть мав вирішальну роль у завоюванні незалежності. Принаймні, у республіках Прибалтики, у Молдові та Україні (це абсолютно точно) пробудження національного почуття відіграло величезну роль на етапі боротьби за незалежність.

Лідери перебудови й оновлення особливу увагу в духовно–культурному житті України приділяли не лише українській складовій, але й питанням національного відродження усіх інших народів, які проживають на теренах України. А до того ж вони намагалися виробити ще й концепцію та заходи для адаптації (тобто пристосування) суспільства до загальнолюдських цінностей, здобутків світової культури.

З 1991 р. в Україні розпочався справжній ренесанс духовно–культурного життя. Найгострішим і, як виявилось, найболючішим стало мовне питання, а точніше – відродження мови корінного населення. І цьому є певні пояснення: за роки радянської влади, особливо в 50–80–ті роки ХХ ст., Україна стала майже повністю зрусифікованою.

Отже прийняття Закону про мови в Українській РСР (жовтень 1989 р.) стало першою перемогою: українській мові в республіці було надано статус державної. Конституція (1996 р.) закріпила його, але одночасно гарантувала вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України. Це стало фундаментом для усього національного і духовного відродження. Втілюючи в життя наданий українській мові статус державної, в Україні протягом 90–х років ХХ ст. відбувався процес приведення у відповідність мови навчання до етнічного складу населення. Так, якщо відповідно до перепису 1989 р. серед населення УРСР було 72, 6% українців, то і шкіл навчання з українською мовою в 2000 р. стало майже 70% (у 1991 р. таких було 49%). Було відкрито і школи з навчанням російською, кримськотатарською, молдавською, польською, угорською та іншими мовами народів, які проживають в Україні.

Відродження духовності значною мірою пов’язане і з залученням до цього процесу усіх без винятку національних меншин, які проживають в Україні. Етно-національна політика усіх урядів незалежної України спрямовувалася на залучення їх до суспільно–громадського, культурного і духовного життя країни та на відродження духовного і культурного життя цих народів. Йдеться про розвиток мов, культур і загалом духовних потреб тих, хто становить майже 27% населення нашої держави. Згідно з результатами перепису 2001 р. громадянами України було майже 10 млн росіян; поряд з ними компактно проживали білоруси, поляки, угорці, молдовани, кримські татари та ін. Декларація прав національностей України (1991 р.) та Закон “Про національні меншини в Україні” (1992 р.), а також Конституція України надали їм гарантоване право на розвиток національно–культурних традицій, сповідування своєї релігії, створення національних культурних і навчальних закладів тощо. Станом на 2009 р. в Україні діє (офіційно зареєстровано) понад 300 організацій нацменшин, які й задовольняють духовні і культурні потреби цих народів.

Загалом можна констатувати, що в Україні національні меншини мають усі, у тому числі і законодавчі, основи для всебічного розвитку, що допомагає державі утримувати стабільні міжнаціональні відносини та консолідувати народ України. Тим паче, що ця проблема для держави всі роки її існування була і є актуальною. Україна ще й досі зустрічається з деструктивними процесами аж до проявів сепаратизму; йдеться про вимоги, наприклад, певних політичних кіл Криму щодо повернення цієї автономії Росії та про певний тиск на корінне населення півострова – кримських татар та караїмів; рух русинів на Закарпатті; претензії румунів щодо Північної Буковини та їх заяви про возз’єднання або автономію тощо. Такі вимоги потенційно небезпечні і загрожують стабільності держави та протирічать її Конституції. Вони не сприяють духовному відродженню, більше того - шкодять намаганням України розбудувати суверенну й незалежну державу та ввійти до європейського співтовариства, для якого сепаратизм і міжнаціональні чвари є проявом нецивілізованості держави.

У контексті питання про розбудову держави, духовне і національне відродження не можна оминути і проблему патріотизму, історичної пам’яті та національної самосвідомості. Українська держава чимало зробила в цій царині: переважну більшість навчальних закладів переведено на українську мову навчання (на державну мову), історію України, як навчальну дисципліну, поставлено в ранг обов’язкових і нормативних, із небуття повернуто та реабілітовано сотні і сотні національних героїв, незаслужено викинутих з контексту історії України. Одночасно реабілітовано і введено до рангу державних низку суто релігійних свят (Великдень, Різдво Христове), з’явились і нові державні свята (День Незалежності – 24 серпня, День Конституції – 28 червня). У цьому ж державотворчому річищі лежить і перейменування вулиць: все частіше їм дають імена українських діячів та історичних постатей – М.Грушевського, С. Наливайка, В. Винниченка, В.Чорновіла та ін.

З метою ушанування видатних будівничих незалежної України та для відзначення їх праці і внеску в розбудову власне української держави, починаючи з 1991 р., було впроваджено систему державних українських нагород, серед яких - ордени Ярослава Мудрого і княгині Ольги, гетьмана Б.Хмельницького, медаль князя Данила Галицького та інші. Найвищою нагородою є звання Герой України, а в галузі культури найпочеснішим є звання лауреата Національної премії ім Т.Г. Шевченка. За всю історію існування цієї премії лауреатами стали близько 600 осіб, серед яких і криворізький письменник Гр. Гусейнов, котрий був удостоєний цієї премії в 2006 р., та художник Гр. Синиця (1992 р.).

Справі відродження духовності та національної історії сприяє і той факт, що в березні 2003 р. Верховна Рада України прийняла текст державного гімну на слова Павла Чубинського. Відредаговано і видозмінено було лише перший рядок цього вірша. Тепер він звучить так: “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”, а далі текст збережено повністю, що свідчить про тяглість історичної пам’яті українського народу і пошану до тих, хто душу й тіло положив “за нашу свободу”.

Музику до гімну зберегли Михайла Вербицького. Отож гімн, що кличе “братися за діло”, є предметним свідченням пошани держави до історичного минулого, яке вона намагається залучити для розбудови і відродження незалежної України.

Проте не все так безхмарно на ниві духовного життя й особливо відродження українського в Україні. Парадоксальне словосполучення. Але, між іншим, воно до певної міри точно відбиває суть і парадоксальність “сущого в Україні”, яка нині швидше русифікується, аніж українізується; особливо це добре видно по виданню в Україні періодики і книг; тут на 80% друкована продукція російськомовна; те ж саме на телебаченні і радіо, у тому числі і на найбільш поширених FM-хвилях; музичний ринок заповнений далеко не україномовною продукцією, про це ж свідчать гастрольні афіші та мова спілкування населення, оголошення тощо. Є й інші приклади непослідовності в цій царині життя сучасної України. Та попри все це, можна впевнено стверджувати: в Україні в 90-ті роки ХХ ст. - на початку ХХІ ст. було чимало зроблено для відродження духовності і культури, залучення цих складових для розбудови суверенної держави та її зміцнення.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.