Державотворчі процеси в УРСР у період післявоєнної відбудови

(1944-1955 рр.)

В історичному минулому українського народу є чимало трагічних і водночас героїчних сторінок, що вимагали від суспільства надзвичайного напруження фізичних і духовних сил. Одним із таких періодів була післявоєнна відбудова народного господарства, яка розпочалася відразу після звільнення УРСР від фашистських загарбників і тривала впродовж четвертої (1946 – 1950 рр.) та п’ятої (1951 – 1955 рр.) радянських п’ятирічок. У цей період відбулися масштабні пересування матеріальних (реевакуація, завезення трофейного обладнання з переможених країн) і людських (демобілізація, репатріація, депортація) ресурсів. Післявоєнна відбудова співпала у часі з кривавими подіями «війни після війни», що точилася на території Західної України між ОУН-УПА і радянською владою. На перше післявоєнне десятиліття припали останні роки правління в СРСР жорстокого диктатора Й. Сталіна та перші роки секретарювання його наступника М. Хрущова.

Друга світова війна мала нищівні наслідки для УРСР: 5, 3 млн осіб, або кожен шостий мешканець України, загинули, довоєнний рівень населення (41 млн) був відновлений лише у 1958 році; 2, 3 млн українців було вивезено для примусової праці у Німеччину; матеріальні збитки України оцінювалися у 286 млрд. крб., що становило 42 % загальних втрат СРСР; у республіці було вщент зруйновано понад 16 тис. промислових підприємств; після війни в Україні залишилося лише 17 % довоєнної кількості робітників; цілком чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст; відчутно скоротилося населення у містах (так, Київ втратив понад 60 % жителів, населення Харкова у порівнянні з довоєнним рівнем зменшилося на 230 тис. осіб; у Кривому Розі на момент звільнення залишилося близько 19 тис. жителів); німецько-фашистські загарбники знищили в Україні 28 тис. сіл; внаслідок війни 10 млн осіб в Україні залишилися безпритульними; Україна втратила свій продуктовий потенціал, адже 85 % усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій припадало саме на Україну. Тільки впродовж 1943 – 1944 рр. окупанти вивезли з України 9 млн тонн зерна, 622 тис. тонн м’ясних продуктів, 950 тис. тонн олії, 108 тис. тонн масла, 400 тис. тонн цукру, 2, 5 млн тонн кормів для худоби. Промислове виробництво в УРСР у 1945 р. складало лише 26 % від рівня 1940 р.

Картина післявоєнної розрухи особливо вражає своїми масштабами на місцевому рівні. Так, за підрахунками Державної комісії тільки у Запоріжжі було знищено 70 заводів, більше тисячі великих житлових будинків, 24 лікарні, 74 школи, 2 інститути, 5 кінотеатрів, 239 магазинів; місто залишилося без води, тепла, електрики. В аналогічному стані перебував і Дніпропетровськ: гітлерівці знищили 170 заводів, 657 великих житлових будинків, 28 лікарень, демонтували і вивезли до Німеччини 68 кілометрів міських трамвайних шляхів, понад 100 кілометрів мідного контактного дроту; у руїнах лежали обласний театр опери і балету, художній музей, університет, майже всі школи та інститути, вокзали і залізничні мости; розкішний Палац металургів окупанти перетворили на конюшню. У жахливих руїнах лежав і Кривий Ріг: були зруйновані всі домни металургійного заводу «Криворіжсталь», затоплені шахти, знищені інженерні комунікації, житлові будинки, споруди соціально-культурного призначення, німці розібрали залізничні колії на місцевій станції Довгинцеве.

Отже, внаслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії людства війни, Радянський Союз постав перед колосальним завданням відбудови господарства.

Слід зазначити, що в основі успіхів післявоєнної відбудови лежав вражаючий уяву сучасної людини трудовий героїзм радянського народу. Останній не був удаваним чи вигаданим партійними ідеологами – трудові подвиги носили масовий характер, адже здійснювалися працівниками різних професій, галузей і сфер життя. Самовіддана праця мільйонів людей, виснажених війною, недоїданням, хворобами, дозволила у стислі строки підняти з руїн вщент зруйноване господарство УРСР.

У перші місяці післявоєнної відбудови спостерігалися розгубленість, непогодженість, слабка координованість дій. Початок післявоєнної відбудови ознаменувався відсутністю чітких планів, графіків відбудовчих робіт: люди працювали без визначених норм, продуктивність праці вимірювалася лише приблизно, серед керівного складу більшості об’єктів були поширені настрої щодо неможливості унормувати відбудовчі роботи.

За таких умов єдиним дієвим механізмом відбудови міг стати лише людський фактор. І останній спрацював. Так, Дніпрогес, який із 47 водозливів зберіг лише 14, почав виробляти електрику вже навесні 1947 року; завод «Запоріжсталь», що, за прогнозами міжнародних спеціалістів, взагалі не підлягав відбудові, восени 1947 року почав виробляти сталевий лист. Через півроку після визволення від окупантів восени 1944 року запрацювали відновлені криворізькі шахти. Тож, у багаторічного партійного і державного лідера СРСР Л. І. Брежнєва були усі підстави пов’язувати дива післявоєнної відбудови з «атмосферою загального піднесення, величезної цілеспрямованості, безмежної віри у власні сили».

Відбудовчий процес здійснювався в умовах тоталітарного режиму Й.Сталіна з відповідними йому казармовими методами, табірним вихованням суспільства, армійською дисципліною праці, обкраданням аграрного сектора, використанням праці військовополонених тощо. Під час післявоєнної відбудови Україна пережила черговий жахливий голодомор, який забрав життя понад 1 млн осіб. На такому тлі ще більш неосяжним і парадоксальним виглядає той факт, що ініційована і керована компартією відбудовча кампанія знаходила очікуваний відгук у населення УРСР, здійснювалася за покликом душі і серця трудящих республіки. Потяг до мирного життя, бажання швидкого відродження країни, безмежна віра у соціалізм як безальтернативну основу для національного розвитку України, що були характерними для радянських українців, вочевидь виявилися сильнішими за самостійницькі прагнення, що їх сповідувала ОУН-УПА. Тож ініціаторові «війни після війни» не вдалося підняти антирадянське повстання в УРСР. Комуністичне виховання та репресивні механізми сталінізму досягли своєї мети: більшість громадян УРСР не підтримали ідею звільнення від «совєтів». Слід зазначити, що воюючи проти соціалістичного устрою, ОУН-УПА безжально знищувала його прибічників (радянізованих українців) та носіїв (представників радянської влади на місцях). Між тим, серед останніх було чимало інженерів, лікарів, вчителів, відряджених з інших областей України для відбудови Західної України. Війна ОУН-УПА проти радянізації була надзвичайно жорстокою і забрала життя щонайменше 30 тис. осіб, переважно цивільних громадян.

Разом з тим, відчайдушна боротьба повстанців проти радянської влади, що перебувала в активній фазі, допоки не був убитий її лідер Р. Шухевич у 1950 році, свідчила про наявність в Україні принципово іншого державницького світогляду, носіями якого були не менш як 100 тис. вояків ОУН-УПА. Саме вони культивували паростки національного державотворення, реалізовані після здобуття Україною незалежності.

На тлі цих суперечливих і трагічних подій упродовж післявоєнного періоду в історії українського державотворення відбулися епохальні зміни.

По-перше, остаточно сформувалася територія Української Радянської Соціалістичної Республіки, кордони якої є абсолютно тотожними до кордонів сучасної незалежної держави Україна.

Довгоочікувана злука етнічних земель українського народу в єдиній державі УРСР відбулася внаслідок Перемоги СРСР над фашистською Німеччиною та її сателітами. Про епохальність цієї події говорив тогочасний лідер Компартії України М. Хрущов, виступаю­чи 30 червня 1945 року на VII сесії Верховної Ради УРСР.

Однак, необхідно підкреслити, що нові кордони України були частиною повоєнної стратегії Й. Сталіна і не відповідали справжнім прагненням українців. Адже наркомат закордонних справ УРСР в особі її першого керівника, відомого письменника О. Корнійчука, піднімав питання про входження до УРСР усіх етнічних українських земель, у тому числі й Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини. Між тим, Й. Сталін, намагаючись посилити позиції польських комуністів, погодився віддати ці території Польщі. Більш того, була підписана постанова про «добровільне» виселення з цих територій усього українською населення.

Безумовно, що нові кордони України стали предметом великого політичного торгу. Адже антиукраїнська позиція Й. Сталіна щодо Закерзоння (загальна назва Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини за іменем лорда Керзона, який у 1920 році визначив східний кордон Польщі) зустріла схвалення США та Великобританії під час Ялтинської конференції у лютому 1945 року.

Віддавши Польщі Закерзоння, Україна назавжди втратила частину своїх історичних земель, у тому числі й тих, що були їй повернуті восени 1939 року: зокрема, старовинне місто Перемишль (польська назва Пшемисль), яке входило до складу Червоної Русі і відвойовувалося у поляків ще князями Київської Русі – Володимиром Великим, Ярославом Мудрим; столичне місто Холм (польська назва Хелм), засноване першим українським королем Данилом Галицьким, батьківщина лідера УНР – М. Грушевського. Як зазначає український історик Ю. Киричук, на польському боці залишилася територія загальною площею 19, 5 тисячі квадратних кілометрів, на якій з прадавніх часів проживали українці. Кількість українського населення Закерзоння у 1945 році становила понад 1 млн осіб.

Повоєнне врегулювання південно-західного кордону УРСР завершилося підписанням 10 лютого 1947 року радянсько-румунського договору. Останній юридично зафіксував кордони України у рамках радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 року, згідно з якою до складу УРСР увійшли Північна Буковина та придунайські землі, на теренах яких ще у 1940 році була утворена Ізмаїльська область.

Отже, після закінчен­ня війни вперше за багато століть більшість українських зем­ель опинилися у складі Українсь­кої РСР – складової частини Радянського Союзу. Польща, Чехословаччина, Угорщина і Румунія дали згоду на зміну своїх кордонів із СРСР.

Заключним акордом у формуванні державної території УРСР стало приєднання до України Кримського півострова. Постанову про передачу Кримської області, яка на той час належала РРФСР, до складу УРСР було прийнято Верховною Радою СРСР 19 лютого 1954 року. Це рішення було закріплене законом СРСР від 26 квітня 1954 року. Ініціатором і послідовним прибічником входження Криму до складу УРСР був лідер республіканської, а згодом союзної партійної організації М. Хрущов.

Ідея приєднання Криму до УРСР мала десятилітню історію. Питання про зміну у підпорядкуванні Кримської області М. Хрущов поставив ще у 1944 році, коли за наказом Й. Сталіна з України у Крим почали вивозити матеріальні і людські ресурси. На той час півострів поніс відчутні втрати внаслідок насильницької депортації кримсько-татарського народу. Аргументи щодо економічної доцільності приєднання Криму до УРСР залишилися першочерговими і на момент реалізації призабутої ініціативи М. Хрущова.

Отже, впродовж післявоєнного десятиліття Радянська Україна легітимно отримала значні територіальні прирощення, які майже погоджувалися з історичними реаліями та відповідали ареалу розселення етнічних українців.

По-друге, Україна перетворилася на суб’єкт міжнародного права, хоча останній мав виразні ознаки квазісамостійності.

Слід зазначити, що повоєнна Україна формально мала усі зовнішні атрибути суве­ренної республіки, котра на фе­деративних засадах входила до Радянського Союзу. Але фактично вона залишалася складо­вою частиною унітарної, багатона­ціональної імперії, керівництво якої прагнуло уніфікувати усі союзні республіки. Разом з тим, зовнішнь­ополітичні інтереси Москви сприяли позитивним змінам статусу УРСР у складі Радянського Со­юзу. Особливо цьому сприяли події війни та внесок України у Перемогу над Німеччиною та її союзниками.

Зростання міжнародного авторитету України відбулося під час переговорів щодо утворення Організації Об’єднаних Націй. У ході перемовин радянська сторона наполягала на вклю­ченні до майбутньої міжнарод­ної організації усіх радянських республік. Ця пропозиція була відкинута, але для України й Білорусії було зробле­но виняток. 26 червня 1945 року на конференції Об’єднаних Націй у Сан-Франциско делегація Ук­раїнської РСР разом з делегаціями ін­ших держав-засновниць підписала Статут ООН і стала її повноправним членом.

Як член ООН УРСР брала участь у роботі різноманітних департаментів й службових структур, зокрема, Комісії з прав люди­ни, статистичної, гуманітарно-культурної та інших комісій. У 1946 році Перша сесія Генеральної Асамблеї ООН обрала УРСР членом Еко­номічної та Соціальної Рад ООН терміном на 1 рік. У 1948-1949 рр. УРСР була обрана непостійним членом Ради Безпеки ООН. Представники України входили до складу Міжнародного суду ООН.

Делегація України була актив­ним учасником Дунайської кон­ференції 1948 року, метою якої було забезпечення режиму торгового судноплавства на Дунаї і захист суверенних прав придунайських країн.

Протягом 1946-1947 рр. делегація України брала участь у роботі Паризької конференції з питань розробки і підписання мирних договорів з колишніми союзниками нацистської Німеччини. Українські дипломати готували тексти угод щодо грецько-болгарського та югославсько-італійського кордонів, недоторканності кордонів Албанії тощо. Під час Паризької мирної конференції представники України підписали мирні договори з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією.

Станом на 1950 рік Радянська Україна була членом 20 міжнародних організацій. Згодом, у 1954 році Українська РСР стала членом постійної комісії ООН у питаннях освіти, науки і культури (ЮНЕСКО).

Та все ж самостійність України у питаннях зовнішньої політики носила іміта­ційний характер. Представники Української РСР на міжнародній арені діяли відповідно до зовнішньополітичних настанов Наркомату закордонних справ СРСР. Українська РСР, як і Білоруська РСР, виконувала ту функцію, про яку образно і влучно сказав свого часу прем’єр-міністр Великої Британії У. Черчілль: «Сталін з прийняттям України і Білорусії в ООН отримав тристволку» (тобто 3 голоси в ООН, чого так не хотів Захід).

Але, незважаючи на відсутність в УРСР власної, незалежної лінії у міжнародній діяльності, вихід її на світову арену мав позитивне значення: Україна, хоч і формально, перетворилася на суб’єкт міжнародного права.

По-третє, було відновлено і забезпечено діяльність республіканських органів влади.

Важливою складовою перехо­ду до миру стало відновлення радянських органів державної влади. Функції законодавчого органу республіки здійснювала Верховна Рада України. В областях, районах, містах і селах відновлювалися місцеві ради відповідного рівня.

У лютому 1947 року відбулися вибори до Вер­ховної Ради УРСР, внаслідок чого від­новилася довоєнна структура вищих орга­нів державної влади республіки. Згодом, у грудні 1947 року відбулися вибори до місце­вих рад. Характерною ознакою цих і усіх подальших виборів в УРСР стала їх безальтернативна основа: у бюлетені зазначалося прізвище лише одного кандидата, причому його кандидатура заздалегідь узгоджувалася і затверджувалася у відповідних партійних органах.

Посади у вищих ешелонах партійної і державної влади надавалися з огляду на міжособистісні стосунки, що складалися між претендентом і керманичем КПРС. Так, М. Хрущов, який очолював ЦК КП(б)У з 1938 року, а з лютого 1944 року ще й обіймав посаду Голови Ради Народних Комісарів УРСР (згодом – Голови Ради Міністрів УРСР), критикував партійну лінію у сільському господарстві, чим викликав невдоволення Й. Сталіна. Внаслідок цього, березневий (1947 р.) пленум ЦК КП(б)У визнав недоцільною практику суміщення посад Голови Ради Міністрів і першого секретаря ЦК КП(б)У і затвердив першим секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановича, залишивши М.Хрущову посаду Голови Ради Міністрів УРСР.

Каральний характер персональних перестановок став очевидним, коли через кілька місяців, у грудні 1947 року, Й. Сталін відкликає Л. Кагановича до Москви, а на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У повертає «навченого» М.Хрущова, який тепер не сперечається, а відчайдушно бореться за відродження сталінської довіри. Волею вождя у грудні 1949 року парторганізацію України очолив русофіл і антисеміт Л. Мельников.

Відчутні зміни у діяльності республіканських органів відбулися, коли до влади в СРСР прийшов М. Хрущов. У червні 1953 року Компартію України вперше очолив українець О. Кириченко. Окрім того, чимало етнічних українців посіли провідні посади як у республіканських, так і в союзних органах влади, а четверо – О. Кириченко, М. Підгорний, Д. Полянський і П. Шелест – навіть увійшли до складу Політбюро ЦК КПРС, де нараховувалося лише 11 членів. Все це свідчило про зростання ваги УРСР у складі СРСР. До того ж, зросла частка українців і в республіканських органах влади. Головою Ради Міністрів став Д. Коротченко (а з 1954 року – Ю. Кальченко), його першим заступником призначили драматурга О. Корнійчука, а пізніше С. Стефаника – сина видатного українського новеліста.

Разом з тим, відновлення діяльності органів державної влади в УРСР відбувалося в умовах тоталітарного режиму, що старанно маскувався під гаслами народного волевиявлення. Незмінним гаслом радянських виборчих кампаній було: «Одностайно віддамо свої голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних!».

По-четверте, було підтверджено існування державних символів УРСР, відбулося їх оновлення і розширення сфери вжитку.

Партійно-державне керівниц­тво УРСР відреагувало на об’єднання українських земель частковою зміною державних сим­волів республіки. 21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла укази про Державний герб УРСР, Державний прапор УРСР і Державний гімн УРСР. Ці важливі документи підписали Голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха та Секретар Президії В. Нижник.

Згідно з Указом «Про Державний Прапор УРСР» червоний прапор з написом «УРСР» було замінено двоколірним: верхня частина, що становила дві третини ширини полотнища, була червоною, а нижня – мала світло-блакитний (лазуровий) колір. У верхній частині прапора, на відстані однієї третини його довжини від древка, містилося зображення золотих серпа й молота, а над ними – п’ятикутної зірки, обрамленої золотою каймою. Розмір прапора визначався відношенням його ширини до довжини, як 1: 2.

Зазнав змін і республіканський герб. В «Описі Державного герба» зазначалося, що він «являє собою рельєфне зображення золотих серпа і молота, розташованих навхрест рукоятками донизу на червоному ввігнутому щиті, освітлених променями сонця, що сходить, і обрамлених колоссям пшениці, яке знизу вгору симетрично розташоване по колу. Над щитом між колосками – червона зірка. Внизу вінка на червоній стрічці напис Українська РСР, на витках червоної стрічки написи: праворуч – «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» і ліворуч – «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»».

Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про Державний Гімн УРСР» був затверджений текст, написаний відомими українськими поетами П.Г.Тичиною та М.П. Бажаном і покладений на музику колективом авторів на чолі з А.Д. Лебединцем:

Живи, Україно, прекрасна і сильна, –

В Радянськім Союзі ти щастя знайшла,

Між рівними рівна, між вільними вільна,

Під сонцем свободи, як цвіт, розцвіла.

Приспів: Слава Союзу Радянському, слава –

Слава Вітчизні народів-братів

Живи, Україно, радянська державо,

Возз’єднаний краю навіки-віків.

Нам завжди у битвах за долю народу

Був другом і братом російський народ.

І Ленін осяяв нам путь на свободу

І Сталін веде нас до світлих висот.

Приспів.

Розіб’ємо всі ми ворожі навали

Народного гніву священним мечем

Під стягом радянським ми дужими стали

І в світ комунізму велично ідем.

Приспів.

Згідно з названим Указом, починаючи з 1 січня 1950 року, запроваджувалося обов’язкове виконання Гімну УРСР.

Після розвінчування культу особи Й. Сталіна текст Державного Гімну УРСР було змінено: тепер останній рядок приспіву отримав нове трактування «в єдиній родині народів-братів», змінилися два останні рядки другого куплета «Нас Ленін повів переможним походом Під прапором Жовтня до світлих висот», зазвучав по-новому й третій куплет: «Ми славим трудом Батьківщину могутню, Утверджуєм правду безсмертних ідей. У світ комунізму – величне майбутнє – Нас Ленінська партія мудро веде».

Слід зазначити, що зміни у державних символах Української РСР істотно не поз­начилися на їх суспільній ролі і змістовній складовій. Останні, як і раніше, залишали­ся надмірно заідеологізованими і по суті не відображали історич­них традицій українського народу.

Прийняття нового Державного Гімну УРСР співпало у часі зі святкуванням 10-ої річниці «сталінського» возз’єднання українських земель у єдиній державі. Відзначаючи здійснене на початку Другої світової війни, в умовах брутального порушення міжнародного права, возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною, Й. Сталін у черговий раз демонстрував міць СРСР країнам Заходу. Післявоєнне ж об’єднання українських земель, закріплене у міжнародних договорах і визнане ООН, перетворювалось на беззаперечний аргумент щодо легітимності подій вересня 1939 року.

2. Розширення прав республіки у період «відлиги» (1956-1964 рр.)

5 березня 1953 року помер Й. Сталін. Перемігши заколот його поплічника Л. Берії, посаду Першого секретаря ЦК КПРС зайняв М. Хрущов (1953-1964 рр.). Період його правління в СРСР називають добою «відлиги». У цей час у радянському суспільстві відбулися епохальні зміни, пов’язані з десталінізацією режиму і системи влади: були реабілітовані мільйони незаконно репресованих громадян, країна «ковтнула» свіжого повітря і вийшла зі стану перманентного страху, відбулася лібералізація суспільно-політичного життя, віддзеркаленням якої став рух шістдесятників. За М. Хрущова була проведена широкомасштабна економічна реформа, що забезпечила децентралізацію управління і призвела до суттєвого збільшення прав союзних республік. У роки правління викривача «культу особи Сталіна» була запроваджена відверто українофільська, до того ж і мобільна, кадрова політика: на посаді першого секретаря ЦК Компартії України встигли попрацювати аж три діяча-українця – О. Кириченко (1953-1957), М. Підгорний (1957-1963), П.Шелест (1963-1972). За часів М. Хрущова відбулося резонансне приєднання Криму до УРСР.

Наприкінці 1956 року М. Хрущов розпочав наступ на оплот сталінізму – урядову бюрократію. Перша спроба, зроблена на грудневому (1956 р.) пленумі ЦК КПРС, завершилася невдало. У лютому наступного року М. Хрущов здійснив чергову спробу децентралізації управління промис­ловістю і скорочення більшості союзних міністерств. Цього разу йому вдалося зламати опір консерваторів і розпочати масштабну реформу у промисловості. 31 травня 1957 року четверта сесія Верховної Ра­ди УРСР (четвертого скликання) прийняла Закон «Про дальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в Українській РСР».

Згідно з цим законом була ліквідована система галузевого (вертикального) управління і запроваджена система багатогалузевого (горизонтального або територіального) управління великими економічними районами. На території СРСР було створено понад 100 таких районів: 70 – у РРФСР, 11 – в Україні, 9 – у Казахстані, 4 – в Узбекистані і по 1-ому – в інших республіках. На чолі районів стояли Ради народного господарства (раднаргоспи).

Раднаргоспівська реформа ліквідувала 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств, внаслідок чого залишилися 6 загальносоюзних міністерств: хімічної, радіотехнічної, авіаційної, суднобудівної промисловості, середнього машинобудування і транспортного будівництва. Одночасно відбувався процес збільшення міністерських структур: так було об’єднано міністерства оборонної промисловості й загального машинобу­дування, електростанцій і будівництва електростанцій. В Ук­раїні було ліквідовано 11 промислових і будівельних міністерств, а два міністерства перетворено із союзно-республіканських на республіканські. Міністерства, що залишилися, звільнялися від безпосереднього управління підприємствами, здійснюючи свої нові функції через ради народного господарства.

Постановою Ради Міністрів УРСР за № 640 від 28 червня 1957 року у підпорядкування раднаргоспів було здійснено передачу підприємств і організацій. Передача проводилася з усім господарством, спорудами, будовами, дирекціями об’єктів, що будувалися, і майном, яке належало зазначеним підприємствам та організаціям.

Отже, з утворенням раднаргоспів промисловість республіки звільнилася від обтяжливого диктату центру. У рамках раднаргоспів підприємства й організації об’єднувались у трести й комбінати за галузево-територіальним принципом, підпорядковуючись відповідним республіканським управлінням.

У вересні 1957 року був затверджений Статут ради народного господарства, за яким Рада Міністрів УРСР могла скасовувати, а Рада Міністрів СРСР припиняти виконання постанов і розпоряджень раднаргоспу економічного адміністра­тивного району.

Таким чином, економічна реформа М. Хрущова підірвала існуючий до того майже повний контроль центру над економікою України. Тепер усі підприємства в регіо­нах керувалися до певної міри незалежними від Москви раднаргоспами.

Позитивне значення мало деяке розширення прав союзних республік у адміністративно-пол­ітичній сфері. До підпорядкуван­ня республіки передавалися питання обласного адміністратив­но-територіального устрою, районування, віднесення міст до обласного, республіканського підпорядкування. До компетенції України належало прийняття ци­вільного, кримінального і про­цесуального кодексів, встанов­лення Основ законодавства про судоустрій та судочинство.

Розширювалися права респуб­ліки у формуванні свого бюдже­ту, питаннях матеріально-техніч­ного постачання, збуту продук­ції. В Україні було створено ряд нових союзно-республіканських міністерств.

У період правління М. Хрущова Українська РСР зберігала свій, до певної міри самостійний, міжнародний статус. Упродовж 1951-1958 рр. УРСР приєдналася до 16 міжнародних організацій. На початок 1959 року Україна входила до 36 поважних міжнародних фундацій, а її уповноважені представники підписали 65 міжнародних договорів та актів.

Найактивнішою була діяльність України в Організації Об’єднаних Націй. Делегація УРСР в ООН брала участь у розробці міжнародних документів, що стосувалися питань прав людини. Запропоновані українськими де­легатами гуманістичні принципи – цінність людської особистості, право народів на самовизначення, право вибору мови спілкування – знайшли відображення у заключних актах ООН.

Україна стала одним з ініці­аторів прийняття на XV сесії Генеральної Асамблеї ООН «Декларації про надання неза­лежності колоніальним країнам і народам» (1960 р.). Міжнародна підтримка колишніх колоній супроводжувалася й братерською економічною допомогою.

За участю деле­гації УРСР в ЮНЕСКО були під­готовлені рішення про мирне використання ядерної енергії, про заборону пропаганди війни засобами масової інформації, про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, про ліквідацію неписьменності та ін.

Представники УРСР активно співпрацювали у Міжнародній організації праці (МОП), Міжнародному агентстві з атомної енергії (МАГАТЕ), Міжнародному бюро освіти (МБО) та ін.

8 жовтня 1963 року представники УРСР підписали Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою, під яким вже стояли підписи СРСР, США, Великої Британії. Цей документ припинив небезпечне балансування світу між миром та війною, врегулювавши сумнозвісну Карибську кризу, коли СРСР і США прагнули нанести один одному ядерний удар. 27 листопада 1963 року Президія Верховної Ради УРСР ратифікувала цей Договір.

Однак хрущовські новації та їх безумовні переваги у порівнянні зі сталінським диктатом не могли докорінно змінити унітарного ха­рактеру СРСР і залежного статусу України у цій державі.