Українська ідея в репрезентації І. Мазепи та П.Орлика

Якщо уявити собі, що існують нерозв’язані історичні проблеми, то до них слід віднести наукову та суспільно-громадську полеміку, присвячену з’ясуванню ролі й місця І.Мазепи в українській та європейській історії. Історична постать І. Мазепи балансує на межі абсолютної героїки та антигероїки, бурхливо викликає вогонь гострої критики (аж до церковного прокляття) й водночас патріотичного піднесення цієї особистості тощо.

Історично склалося так, що перетворення, запроваджені за правління Петра І у сферах державного життя, мали на меті побудову сильної централізованої держави європейського типу з режимом абсолютної монархічної влади. Зокрема, це передбачало й зменшення само­стійності автономій, уніфікацію їхнього устрою відповідно до загальноросійських стандартів і максимальне використання місцевих людських та еко­номічних ресурсів. Така політика загрожувала вже не частковою, як було до того, а цілковитою ліквідацією автономії Гетьманщини.

Натомість побудова Петром I держави нового типу – імперії - вимагала якнайжорсткішої централізації всіх регіонів країни (у тому числі і Гетьманщини) та перетворення Росії у міцний моноліт, як у військово-політичному відношенні, так і в соціально-духовній сфері. Подібна тенденція є логічною, адже вчорашнє московське князівство в українському регіоні вбачало невичерпний потенціал для розбудови такої імперії. Про ці події влучно висловив свою думку російський історик І. Карамзін, якого важко запідозрити в тенденційності: „Ми стали громадянами світу, але перестали бути в деяких випадках громадянами Росії. Завдячуючи Петру”.

Ситуація, що склалася в російській державі на початку XVIII ст., була дивною, навіть курйозною з точки зору життєвої логіки однієї людини, але адекватною з погляду глобальної геополітики. Про це свого часу історик В.Ключевський писав так: „Щоб захистити Батьківщину від ворогів, Петро спустошив її більше всякого ворога”. Зокрема, з 37 років повноправного царювання Петра I Росія не воювала аж 13 місяців! Населення країни зменшилося на 20 %, значно скоротилася кількість селянських дворів, маса людей втікала на окраїни, а хто міг – за кордон. У країні загалом панував пріоритет солдатської муштри. Наприклад, у 1704 р. на освіту з бюджету було виділено аж 3786 карбованців, а на потреби армії й флоту – 1, 5 млн. (навіть на дрібні витрати фельдмаршалові Лефорту – 9412 карбованців).

Відповіддю Росії на виклик часу стала Імперія з її абсолютистськими формами правління, а відтак у ній українській Гетьманщині місця не знайшлося. Вона не вписувалася в російські імперські плани. І подібна сентенція була зрозумілою як для української, так і російської сторін. А отже, конфлікт між ними був історично неминучим. Оскільки з 80-х рр. XVII ст. і до початку XVIII ст. царизм обмежував автономію України, то це викликало опір українського керівництва, завершальним акордом якого була акція І. Мазепи.

Договір І. Мазепи з Москвою. 25 липня 1687 р. на козацькій раді на р.Коломак було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний осавул Іван Степанович Мазепа (1687-1708 рр.). Його прихід на гетьманство був тісно пов’язаний з невдалим кримським походом козаків та російських військ. І як наслідок поразки – обвинувачення діючого гетьмана І.Самойловича у зраді Росії.

Новий гетьман за традицією підписав договір з Москвою, так звані Коломацькі статті з 32 пунктів. Формально договір балансував між вигідними та невигідними для української сторони положеннями. Так, зокрема, декларувалося збереження козацьких прав та привілеїв (права гетьмана та старшини на надані царем маєтки, 30-тис. реєстр, компанійські полки тощо). Проте було чимало нововведень, які обмежували українську автономію, а саме:

– гетьман не мав права знімати з посад козацьку старшину без дозволу царя;

– для його охорони в Батурині розташовувався полк московських стрільців;

– заборонялося вести торгівлю з Кримом;

– Україна не могла порушувати „Вічний мир” з Польщею, що означало узаконення поділу України;

– як і в „Переяславських статтях”, гетьманові заборонялося вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами (Польщею та Туреччиною);

– на південних кордонах мали побудувати фортечні укріплення;

– козацька верхівка повинна сприяти українсько-російським шлюбам;

– разом з тим підкреслювалося, що російські воєводи не мали права втручатися в українські справи;

– вперше в окремій статті зазначалась історична необхідність возз’єднання українського й російського народів.

Отже, „Коломацькі статті” закріплювали автономію України в значно обмеженому вигляді. Цікавими є обставини обрання І. Мазепи: 1) це проходило в умовах змови проти І. Самойловича з боку князя Голіцина та старшини; 2)місце виборів було оточене тісним колом з шести шеренг російських військ; 3) брали участь козаки загальною чисельністю 2 тис. осіб.

Внутрішня та зовнішня політика. Об’єктивно, І. Мазепа являє собою одну з найяскравіших постатей в українському політичному житті кінця XVII – кінця XVIII ст. Гетьман багато зробив для піднесення суспільно-політичного та культурного життя в Україні. Він був переконливим репрезентантом феодальних тенденцій і, як ніхто інший, ретельно служив зміцненню феодально-кріпосницьких порядків. У внутрішній політиці І. Мазепа орієнтувався на інтереси козацької старшини. Він провів ряд заходів з упорядкування податків, земельної власності козацької старшини, видав ряд універсалів з метою врегулювання системи грошової та натуральної ренти, відпрацювання панщини. Щедрою роздачею земель козацькій старшині він значно збільшив кількість своїх прихильників. За період свого правління І.Мазепа підписав близько 1000 універсалів на володіння землею. Одержавши у володіння села, старшина була зацікавлена у збереженні влади гетьмана, бо її зміна безпосередньо торкалася їх майнових і грошових інтересів.

Зміцненню гетьманської влади сприяло введення нової категорії козацької старшини – бунчукових товаришів, котрі перебували при гетьманові для виконання різних доручень і від нього залежали. І.Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Активною меценатською діяльністю гетьман завоював прихильність високоосвічених громадян. Він відкрив безліч шкіл, засновував друкарні, посилав молодь вчитися за кордон. За час його гетьманування Київська (нині Києво-Могилянська) академія отримала статус університету. Особистим коштом Мазепи було збудовано 12 православних храмів; з метою укріплення міжнародного авторитету України “Євангеліє” перекладено на арабську. „Мазепинське бароко” стало невід’ємною складовою української архітектурної школи. Разом з цим усі ці заходи Мазепи, окрім суцільно культурного спрямування, мали й державотворчу мету – гетьман намагався створити нову українську аристократію.

У зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, негативно ставився до планів союзу з Кримом та Туреччиною. За єдину основу зовнішньої політики України гетьман вважав співпрацю з Москвою, за допомогою якої він сподівався поширити Гетьманщину на Правобережну Україну, а від Криму та Туреччини приєднати степову смугу над Чорним і Азовським морями. Якщо простий народ критично ставився до гетьмана, називаючи „вітчимом України” (посилив панщину, податки та різні тяглості для простого народу), то в царських колах він тривалий час мав неабияку довіру. Дійсно, у ході 11 походів російсько-українських військ проти турків і татар було взято Азов, зруйновані фортеці в низов’ях Дніпра, а у 1700 р. Туреччина змушена була підписати мир з Росією. Петро I нагородив гетьмана орденом “Святого апостола Андрія Первозванного” під № 2. Мазепа мав звання генерала російської армії, титул германського князя тощо.

Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки Петро І не почав докорінно руйнувати основи української автономії. Тоді Мазепа вирішив шукати союзу зі Швецією. У 1700 р. Російська держава, уклавши союз з Польщею і Данією, оголосила війну Швеції, прагнучи здобути вихід до Балтійського моря. Відтак почалася 21-річна Північна війна. Втягнута у війну, Україна потрапила у трагічну ситуацію. Вже у 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. У виснажливому протистоянні, як правило, гинуло від 50 до 70 % складу козацьких формувань. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі тощо. Перемога будь-якої зі сторін у російсько-шведському протистоянні вела до загибелі козацької держави. Так, якщо перемога діставалася Карлові ХІІ і його ставленику, польському королю Станіславу Лещинському, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі. А у разі перемоги Петра І та його коронованого фаворита Августа ІІ (Польща на той час мала двох королів) українські землі чекав новий поділ між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Україна втрачала навіть автономію. Все відбулося в умовах зростання невдоволення українського народу. Ситуація вимагала радикальних дій.

Союз зі Швецією. У 1705 р. І.Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Карла ХІІ – польським королем С. Лещинським. На початку 1708р. переговори І. Мазепи з королем завершилися тристоронньою українсько-польсько-шведською угодою. Угода спиралася на ідеї Гадяцького трактату 1658р.: Україна в якості Великого князівства Руського як рівноправний третій член федерації разом з Литвою мала б увійти до складу Речі Посполитої, а гарантом дотримання пунктів угоди виступав шведський король. Так, зокрема, 30 жовтня 1708 р. І.Мазепа у приватному листі до І.Скоропадського, тодішнього Стародубського полковника, висловив реальні претензії до Москви”: „...нас, гетьмана, генеральну старшину, полковників і весь керівний склад Війська Запорізького, хочуть за притаманними їм звабами до рук прибрати і запровадити у тиранську свою неволю, імя Запорізького війська згладити, а козаків у драгунію та солдат перевернути, народ же малоросійський навіки віддати у рабство”. Вражає підпис гетьмана під листом – „Вашої милості зичливий приятель Іван Мазепа, гетьман і кавалер”. Отже, у гетьмана визрівають плани розірвати союз з Петром І. Як стверджує історик Т. Чухліб, причини щодо прийняття саме такого рішення було чимало. І серед них зокрема такі:

1. Московське царство не бажало вирішувати справу об’єднання України шляхом повернення під гетьманську владу Правобережжя.

2. Цар Петро I та його оточення розпочали активно обмежувати політичні права гетьмана, його важелі у сфері економіки та фінансів, наданні земельних маєтностей козацькій старшині.

3. Москва почала радикальні зміни адміністративного устрою України.

4. Москва всіляко обмежувала повноваження старшини.

5. Петро I розпочав реформування війська Гетьманщини, а царські урядовці почали керувати козацькими воєначальниками.

6. Росія не забезпечила належної оборони України при шведському наступі.

7. Замість цього російська армія здійснювала свавілля щодо українців.

8. Козацьке військо було переобтяжене чисельними походами з ініціативи царя.

9. Каральні дії російської армії спричиняли розорення і нищення її населення.

У кінці жовтня 1708 р., коли шведське військо Карла ХІІ вступає на територію України, І. Мазепа переходить на бік шведів. Великою мірою майбутня невдача гетьмана та його прибічників полягала в тому, що союз зі Швецією був таємний, а сам І. Мазепа не зміг або не встиг використати антимосковські настрої, що панували в країні, не зміг зрозуміло довести до свідомості широких народних та козацьких мас принизливість та всю катастрофічність, в які потрапило Лівобережжя України внаслідок Північної війни. Власне, гетьман не провів належної підготовчої, а особливо пропагандистської роботи, так конче необхідної для підтримки народом його дій. У його планах пріоритетним був не стільки сам союз зі Швецією чи конфронтація з Росією, скільки вироблення незалежної державної політики, кінцевою метою якої мало бути створення суверенної самостійної козацької держави. Так, зокрема, в тексті договору І. Мазепи з Карлом XII та його польськими союзниками, збереженому в копіях 1710 – 1711 р., зазначалось:

„Україна обох сторін Дніпра з військом Запорозьким і народом Малоросійським має бути вічними часами свобідною від всякого чужого володіння...Союзні держави ні під претекстом освобождення її чи під яким-небудь іншим не мають претензій на абсолютну власть над Україною і військом Запорозьким, ні на ленну (земельну - ред.) залежність чи якусь підвласність, ані не мають брати з неї яких-небудь доходів чи податків. Не мають забирати собі чи обсаджувати своїми залогами кріпостей українських, які були чи зброєю, чи трактатами здобуті від Москви. Не мають права ставити нових укріплень в землях українських, ані іншим не позволяють. Мають Україну содержувати в цілості і іншим не дозволяти якимсь чином гнести. Цілість границі її, непорушність вільностей, законів, прав і привілегій її свято мають зберігатися, аби Україна вічними часами свобідно тішилася своїми правами і вільностями без всякого ущербка”. Отже, як бачимо, у центрі домовленості – державна незалежність України як фактор такого військового союзу.

Вірогідна оцінка українсько-шведської угоди – це військова конвенція (союз). Зокрема, передбачалися дії України у справі визволення з-під „московського ярма” та „московської тиранії” і відповідні зобов’язання гетьмана залучити до антиросійського союзу слобідських і донських козаків, калмиків, взяти участь у поході на Москву та передати шведам на час війни північноукраїнські фортеці, поставки продовольства тощо. Подібний фантастичний, на перший погляд, план виглядає цілковито реалістичним з погляду минулих подій, а саме: наступу польської армії на Москву в 1612 р., коли в її складі козаки складали 90% всього особового складу.

Як бачимо, І. Мазепа йшов у фарватері державницьких ідей, наслідуючи традицію державотворення Хмельниччини, де головне місце посідає власна державність та національно-самостійницька ідентичність. У своїй промові до козаків гетьман наголосив, що настав час відплатити за насильство і несправедливість, які чинила російська влада стосовно них: „Ось коли прийшов час скинути з себе ненависне ярмо й зробити нашу Україну країною вільною та не від кого незалежною”. Але в дійсності, мазепинський виступ не знайшов підтримки. За ним пішло близько 4 тис. козаків і провідних членів козацької старшини. Звичайно, що цих сил було дуже мало; до того ж він не мав і всенародної підтримки. Довідавшись про це, Петро І дав наказ зруйнувати гетьманську столицю - м. Батурин - разом з його жителями. Батурин, якому випала доля бути кілька десятиліть центром політичного життя Лівобережної України, не скорився волі Петра І і був по-варварськи знищений. Місто Батурин, розташоване на живописному березі р.Сейму на Чернігівщині, яке виникло на початку ХУІІ ст., упродовж свого існування було резиденцією чотирьох гетьманів. За порівняно невеликий проміжок часу воно подолало шлях від невеличкого примонастирського хутора Батурин до гетьманської столиці. Тут відбувся злет українського мистецтва та архітектури. Світові було явлено вінець українського як церковного, так і світського палацового бароко.

За наказом царя 2 листопада російські війська під командуванням генерала О. Меншикова підступили до гетьманської столиці - Батурина. Пов'язані з цим подальші події надовго закарбувалися в людській пам'яті, а саме місто для багатьох поколінь українських патріотів стало символом духовної нескореності й самопожертви в ім'я Вітчизни. Батурин був укріпленим містом із численною артилерією. Оборонці міста готові були виконати наказ свого гетьмана - і зустріли генерала О.Меншикова гарматними пострілами. Штурм Батурина було відбито його оборонцями, але в ту саму ніч зрадник показав їм потаємний підземний хід до фортеці. Подальші події, відображені в народній пам'яті, лягли в основу народної пісні-думи: “А в городі у Батурині/ Мужиків да жінок/ У пень сікли да рубали, / Церкви палили, святості да/ Ікони під ногами топтали...”

У березні 1709 р. на сторону гетьмана перейшла частина запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. За цю підтримку царські війська під командуванням полковника Яковлєва в травні 1709 р. зруйнували укріплення Запорізької Січі на о. Базавлук.

Полтавська битва – зміцнення Російської імперії, крах козацької держави

27 червня 1709 р. шведські війська на чолі з Карлом ХІІ зазналили страшної поразки під Полтавою (брали участь 30-тис.шведська армія і 4 тис. козаків Мазепи, а також 15 тис. запорожців кошового отамана К.Гордієнка з одного боку; 42-тис. російська армія з іншого). Але сили були не рівними. На боці російської армії була значна перевага гармат, матеріально-технічного забезпечення тощо. До кількісної переваги додалася моральна. Шведська армія знаходилася на чужій території в оточенні населення з ворожим ставленням до неї. Петро I, віддаючи йому належне, вміло організував опір дев’ятимісячному перебуванню шведів в Україні. Було проведено неабияку пропагандистську роботу, пов’язану з переслідуванням прихильників Мазепи, арешти сімей козацьких старшин тощо. У м. Лебедин, де розташовувалася російська ставка, воєнний суд закатував багато тисяч українців - від простих селян до козаків, старшини, міщан, навіть духовенства. Цар наказав обрати нового гетьмана, вказавши на полковника Івана Скоропадського. Населення було страшенно залякане та доведене до відчаю.

Спричинений з легкої руки І. Мазепи, таємний характер союзу був не на користь шведсько-козацькому союзу. Окрім цього, шведський король був поранений, а сил козаків-прибічників І. Мазепи виявилося недостатньо. Примітно, що Карл XII одержав перше поранення („першу милу річ”, як він іронізував) на день народження. При тодішній забобонності це вважалося поганою прикметою і негативно відбилося на моральному дусі армії. Але для шведів найгіршим було те, що „вийшов з військової гри” їхній талановитий полководець. Про слабкий бойовий дух шведської армії свідчить той факт, що понад 16 тис. солдат, тобто половина, здалися в полон! Прикро і те, що українське козацтво в чужій російсько-шведській війні воювало по різні боки. У складі російської армії діяло 7-тис. козацьке військо, очолюване С.Палієм, якого повернули із заслання.

Полтавська катастрофа започаткувала інтенсивний процес згасання козацької держави та навіть самої державної ідеї серед козацтва Гетьманщини, відкриваючи натомість шлях реанімації козацького автономізму (промосковська лояльна позиція). Перемога російських військ стала епохальною подією загальноєвропейського значення, тим дієвим водорозділом, що позначив піднесення та розквіт російського експансіонізму, а з іншого – занепад української самостійності. Підтвердженням цього є слова французького політика Казиміра Т. Делямара: „Ціла Європа була переможена з Карлом XII під Полтавою. На другий день після перемоги...москалі вперше вдерлися в Європу, захоплюючи Малу Росію. І тепер ще русини, названі малоросами, не називають руськими москалів, вони добиваються своєї незалежності й петербургзький уряд вважає їх своїми ворогами, страшнішими від поляків”.

Карл ХІІ разом з І. Мазепою та залишками армії втікає на підвладні Туреччині терени – до Молдови, у м. Бендери. Саме там вражений провалом своїх планів старий гетьман 2 жовтня 1709 р. помирає. Отже, союз Мазепи з Карлом ХІІ, поразка шведів у війні з Росією відіграли фатальну роль для України. Позиція Петра I була висловлена досить стисло: „Малоросійську землю повернути у рабство ”. Жахливим для подальшої історичної долі України стали заходи, які посіяли серед українства зерна страшної деморалізації та страху. Заходи проводилися шляхом репресій, терору та ідеологічного диктату. Були також акції, спрямовані на підрив економіки Гетьманщини, української культури тощо (так, відповідно до указу царя від 20 грудня 1720 р. Київському губернаторові наказувалося вивезти з України до Петербурга давні жалувані грамоти, історичні книги, цінні рукописи тощо).

Бурхливий життєвий шлях та політична кар’єра гетьмана І.Мазепи виразно засвідчує багатовіковий біль української історії, її трагедію та пафос водночас у боротьбі за державну незалежність та вироблення власної національної ідеї. Здавалося б, наявний масив літератури та джерел дає в руки дослідників ключі до всіх відповідей, коли крапки над „і” розставлено, акценти проголошено тощо. Проте і донині не існує погодженого висновку та адекватної оцінки діяльності гетьмана, перш за все, домовленості про його союз зі Швецією. Постать І. Мазепи складна, неоднозначна. У цій постаті поєднуються захисник української державності й кар’єрист, вмілий дипломат та улесливий царедворець, меценат і жорстокий гнобитель простого народу тощо. Проте саме народна пам’ять, яку аж занадто важко запідозрити в політичній кон’юнктурності чи історичній доцільності, донесла до наших днів такі слова:

„... від Богдана до Івана

не було більше гетьмана”...

Не можна заперечити і того факту, що постать українського гетьмана посіла яскраве місце у сюжетах європейських літераторів. Це був образ справжнього лицаря-романтика, героя тощо.

Державницька політика П. Орлика. Разом з Мазепою в Задністров‘я пішли багато провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запоріжців. Ці мазепинці, як їх разом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Після смерті І.Мазепи у 1710 р. вони обирають гетьманом у вигнанні генерального писаря Пилипа Орлика (1710-1742 рр.).

У 1710 р. П. Орлик уклав угоду з козацькою старшиною та козацтвом, яка здобула назву „Пакти й конституція прав і вольностей Війська Запорозького” (Бендерська Конституція). Авторство цієї Конституції належало П. Орлику. Структурно вона складалася зі вступу і 16 статей. Конституція виходила з визнання природних прав людини, в першу чергу, права на протест проти соціального гноблення. Було проголошено незалежність Війська Запорізького, ідею соборності всіх українських етнічних земель, демократичний устрій суспільства, ядром якого повинне бути козацьке представництво в державній сфері. За всіма демократичними ознаками, вища влада належала парламенту – козацькій раді. Українська держава під назвою Війська Запорізького визначалась як виборна гетьманська монархія парламентського типу. Нарешті, після багатьох століть випробувань, православ’я ставало офіційною державною релігією.

Не менш цікавим є виклад у вступі історичної міфології козаків на користь хозарській теорії. Конституція також скасувала прошарки компанійців та сердюків, які викликали неабияке невдоволення серед суспільства. Було запроваджено чіткі митні ставки та податки в цілому. Конституція була скріплена присягою гетьмана на вірність вільного народу, підписами П.Орлика та протектора України – шведського короля.

Отже, у Конституції П. Орлика сформульовано принципи побудови незалежної держави: поділ влади на три гілки, суверенність, демократизм, соціальність, законність. Її появу слід розглядати в широкому контексті розвитку європейської правосвідомості, адже вона випередила теоретичні праці таких мислителів, як Т. Гоббс, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо. Тому Конституція Пилипа Орлика – це приклад втіленої в політичну мову правової філософії „суспільного договору”.

Звичайно, може виникнути питання: що це за конституція, яка не мала чинності? Можливо, це лише документ на папері? За висловом М.Грушевського, вона була хартією з „цілком виразними початками представницького правління ”. Положення, ідеї, а більшою мірою духовна суть документа безпосередньо вплинули на формування українського державо- та націотворення в подальші часи національно-визвольних змагань. Бендерська Конституція значно випередила час, у тому числі й положення американської конституції 1787 р., і по суті була першою в Європі. Хоч Конституцію і не було впроваджено в життя, вона стала видатною пам¢ яткою української державно-політичної думки, історичним свідченням прагнень українців до створення власної незалежної держави. А самого її автора по праву вважають соціальним мислителем європейського масштабу.

Перебуваючи в еміграції, П. Орлик все своє життя залишався патріотом і відданим мазепинцем. Протягом 1714-1742 рр., перебуваючи у Швеції, Польщі, Франції, Туреччині, він плекав надію створити антиросійську коаліцію країн Європи. Натомість посланці гетьмана у вигнанні встановили зв’язки із Запоріжжям, донськими козаками, Буджацькою та Ногайською ордою, татарами тощо. Це спонукало царську розвідку на справжнє полювання на близьке оточення Орлика.

Гетьман у вигнанні вів доволі активну воєнно-політичну діяльність. Вже у 1710 р. він підписав договір з Кримом, схожий за змістом на угоду Б.Хмельницького з Іслам-Гіреєм. Наступного року 7 тис. запорожців, 30 тис. татар та вояки польського воєводи І. Потоцького брали участь у боях з російською армією. Після поразки у Прутській битві цар зобов’язався більше не втручатись у справи України. Але, підкупивши турків великими грошима, Росія порушила такі умови і згодом зруйнувала козацькі фортеці. Завдяки вправній дипломатичній грі, яку розв’язав П. Орлик між Потрою, Кримом та Польщею, правлячі кола європейських країн дізналися про існування „козацького народу”.

Після смерті гетьмана у вигнанні справу його життя продовжив син – Григір Орлик, який служив офіцером у саксонській, шведській арміях, дослужився до чина генерала у французькій армії.