Кінця XVIII СТ.

1. Гетьманщина - Українська козацька держава кінця XVII — кінця XVIII ст.: ґенеза державності, кордони, політико-адміністративний устрій, система влади

2. Консолідація козацької державності на Лівобережжі: Українська ідея в репрезентації І. Мазепи та П.Орлика

3. Обмеження і поступова ліквідація царизмом автономії України

1. Гетьманщина - Українська козацька держава кінця XVII - кінця XVIII ст.: кордони, політико-адміністративний устрій, система влади (подається за концепцією В. Литвина)

Кордони. У кінці XVII – на початку XVIII ст. центром політичного життя України та ядром консолідації державницьких тенденцій стало Лівобережжя. Українці називали його Гетьманщиною, росіяни – Малоросією. Землі Лівобережної України, оформлені у вигляді державної автономії - Гетьманщини, було вперше виділено Андрусівським перемир’ям 1667 р., що розмежувало сфери впливу Польщі й Росії, передавши останній верховенство над Лівобережною Україною поза волею і бажанням власне України. Саме внаслідок цього, було сформовано територіальне ядро Лівобережної Гетьманщини. Його основу становили землі нинішньої Чернігівської, Полтавської, лівобережної частини Київської та Черкаської облас­тей (з м.Києвом), частина Дніпропетровської та Харківської областей. З півдня кордони Гетьманщини сусідили з Запорізькою Січчю, котра мала автономний статус та промосковську орієнтацію, а зі сходу — із Слобід­ською Україною, котра так само мала козацький устрій, але вважалася во­лодінням Московської держави і безпосередньо підлягала царським воєво­дам. По Дніпру Гетьманщина межувала з українськими провінціями Польщі, на яких наприкінці XVII — на початку XVIII ст. ще існували рештки козацького устрою.

Політико-адміністративний устрій. На думку акад. В. Литвина, після Хмельниччини ще певний час Гетьманщина зберігала чіткі ознаки державності у вигляді адміністративно-політичної автономії – виборність гетьмана та старшини, розвинута система місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо. Модель політичного устрою Гетьманщини базувалася на звичаях та інституціях, пов'язаних із козацькою верствою, котра після Хмельниччини перебрала на себе функції організатора політичного, соціального та економічного побуту країни. Козацтво виступало джерелом державотворення, поповнювало з числа своїх представників політичну та військову еліту, визначало правове поле суспільного й політичного життя створеної ним держави. Політичний режим Гетьманщини мав елементи військової демократії, що безпосередньо проявлялось у колективному ухваленні рішень на загальних радах і виборності уряд­ників. Щоправда, ці принципи поширювалися не на все населення, а лише на представників привілейованого стану — козаків, котрі були наділені полі­тичними правами, звільнялися від різноманітних повинностей, мали окре­ме судочинство й адміністрацію, були особисто вільними. Саме тому Гетьманщину можна кваліфікувати як станову (козацьку) республіку.

Устрій Гетьманщини, народжений під час Хмельниччини, насліду­вав традиції запорозького та реєстрового козацтва. Її територія по­ділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський, котрі, у свою чергу, складались із сотень і були одночасно військовими частинами й адміністративно-територіальними одиницями.

На чолі урядової піраміди стояв гетьман, якому належала вся повнота військової, цивільної та законодавчої влади. Гетьманів обирала довічно Гене­ральна рада й з кінця XVII ст. затверджували московські царі. Більшість геть­манів прагнули до перетворення своєї влади на спадкову, намагаючись унезалежнитись як від Генеральної ради, так і від старшини.

Важливу роль у політичному житті Гетьманщини відігравала Генеральна рада, що складалася з представників козацького стану, до яких періодич­но долучалися міщани й духовенство. Ця рада репрезентувала інтереси козацтва як привілейованої політичної верстви, ухвалюючи найважливіші рішення, пов'язані з виборами гетьмана, укладанням мирних угод, прийомом іноземних послів і підписанням договірних статей. Непередбачуваність поведінки середнього й дрібного козацтва (" військової черні") на радах, їх стихійний характер і погана керованість призвели до поступового обмеження компетенції й нечастого скликання таких рад. Натомість більшого зна­чення набуває рада старшини, на який готується проведення Генеральних рад, визначаються кандидатури на гетьманство, ведуться переговори з іноземними державами, плануються воєнні кампанії тощо. До участі в радах старши­ни, крім генеральної старшини, іноді залучалися полковники, сотники, пред­ставники вищого духовенства й міської верхівки. У середині XVIII ст. такі ради перетворюються на прообраз станового парламенту — сейм.

Генеральна військова канцелярія була центральним органом державного управління. Виконуючи спочатку вказівки особистої канцелярії гетьмана, вона протягом наступних років перетворилася не тільки на діловодну установу, через яку гетьман і генеральна старшина видавали найважливіші акти з державного управління, дипломатії, військової справи, майнових відносин, а й на орган нагляду за їх виконанням. Із середини XVII ст. канцелярія виконувала функції судової установи, розглядаючи особливо важливі справи й злочини, пов'язані з інтересами держави й найвищими урядниками.

Особливу роль відігравав Генеральний військовий суд, підпорядкований гетьманові й генеральному військовому судді, який розглядав справи генеральної та полкової старшини, апеляції судів нижчих інстанцій. У 1723 р. було засновано Генеральну скарбову канцелярію, на яку покладалися організація фінансового господарства, збирання й обрахування податків, бюджетний контроль, нагляд за державним земельним фон­дом. Штати центральних установ неухильно збільшувалися, що привело до утворення на середину XVIII ст. цілого чиновницького прошарку — військових канцеляристів, зрівняних у правах з козацькою старшиною.

Управління полками здійснювалося полковниками і полковою старши-ною, посадові обов'язки котрих нагадували функції гетьмана й генеральної старшини тільки на нижчому рівні. Полковник був одночасно головою ци-вільної, військової та судової адміністрації. Спочатку його посада була ви-борною, а згодом заміщалася гетьманами на власний розсуд. В управлінні полком полковникові допомагали полковий обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий, які займалися вирішенням судово-адміністративних справ, вели реєстри (компути) козаків, встановлювали місцеві мита й податки. Сходинкою нижче у військово-адміністративній ієрархії стояли сотні, очолювані сотниками й сотенною старшиною (отаман, писар і осавул).

Власну адміністрацію після Хмельниччини зберегли також міста, що поділялися на два типи — магдебурзькі та ратушні. Міста, наділені магде-бурзьким правом (Київ, Полтава, Ніжин, Переяслав, Глухів, Чернігів, Гадяч, Стародуб, Новгород-Сіверський), належали до великих ремісничих і торговельних центрів. Вони мали власний уряд — магістрат, який наглядав за ремісничими цехами й торгівлею, встановлював податки й мита, здійснював судочинство. До магістратських урядників належали війт (голова магістрату), бурмистри (заступники війта), райці (члени ради — цивільного суду), лавники (члени кримінального суду) й магістратські писарі. Натомість обсяг привілеїв ратушних міст був значно меншим, а їхні урядники призна­чалися козацькою старшиною, котра поступово перебирала на себе управ­лінські функції в місті.

Соціальна структура населення Гетьманщини була такою: шляхта, козацька старшина, міщани, духовенство, козацтво, селянство.

Традиційну адміністративну відокремленість у Гетьманщині мала українська православна церква, переведена з 1686 р. у підпорядкування московському патріархові. Найвищу владу в ній мав митрополит Київський, Га-лицький і усієї Русі. Київській митрополії в церковних справах підлягали Чернігівська і Переяславська єпархії, Києво-Печерська лавра й Межигірський монастир. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. частина архієпископій і монастирів одержали від московських патріархів самоврядні права й почали унезалежнюватися від влади митрополита. В управлінні митропо­лією, крім митрополита, брали участь підпорядковані йому архієрейська контора й консисторія, на які покладалися судові функції, контроль над нижчим духовенством і т. ін. Адміністративно Київська митрополія поділялася на окремі округи (протопопії), очолювані протопопами, й намісництва. Безпосереднє управління протопопією організовувало духовне правління, до складу якого входили священики, митрополичий намісник та обраний світськими й духовними особами округу протопоп. Нижчий щабель посіда­ли парафіяльні священики й церковнослужителі (попи, протодиякони, ди­якони, псаломники, паламарі та ін.), котрих обирали члени парафії й за­тверджував архієрей.

Важливим кроком було переведення в 1686 р. київського митрополита з юрисдикції константинопольського патріарха під владу московського патріарха. Це не тільки гарантувало контроль Москви над главою духовної влади, а й нейтралізувало впливового опонента Росії в особі української православної церкви.

2. Консолідація козацької державності на Лівобережжі: