Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Суспільно-політичний розвиток у складі Речі Посполитої






Плани Польщі щодо українських земель були значно ширшими, аніж просто володіння західноукраїнськими теренами. Її територіальні амбіції охоплювали всі обшири України і сягали аж берегів Чорного моря. Нагода здійснити свої мрії виявилася з підписанням Люблінської унії у 1569 р., яка передбачала:

- об’єднання Польщі і Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу – Річ Посполиту;

- на чолі об’єднаної держави стояв монарх, який одночасно мав титул короля польського і великого князя литовського; він обирався на спільному сеймі і коронувався у Кракові;

- спільним для Польщі і Литви ставав сейм і сенат;

- запроваджувалася єдина грошова одиниця;

- Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони – Литовський статут (кодекс шляхетських прав), судову систему, військо, уряд та адміністрацію;

- під юрисдикцію Польщі переходили всі українські землі, які раніше входили до складу Литви;

- українська шляхта урівнювалася у правах з польською і литовською.

Є всі підстави вважати, що підписання унії мало для українців катастрофічні наслідки: становище українців у Речі Посполитій змінилося на гірше, а у поляків з’явилися широкі можливості для захоплення українських земель. Право короля роздавати землі «на вічність» своїй шляхті було узаконене сеймом у 1590 р. Це були землі Волині, Київщини, Брацлавщини. Відтак польські магнати Язловецькі, Струсі, Синевські, Калиновські, Жолкевські, Конецпольські, Потоцькі стали захоплювати в Україні величезні земельні володіння. Так, наприклад, Конецпольським у степах Південного Бугу належало 740 сіл і 170 містечок та міст. Потоцькі володіли всім Ніжинським старостатом на Чернігівщині та багатьма поселеннями на Подніпров’ї. Іншому, ополяченому магнатові Я. Вишневецькому, потомку руського княжого роду, належала вся Полтавщина – 40 тис. селянських і міщанських господарств. На захоплених землях поляки встановлювали найжорстокіший феодальний режим і впроваджували новий адміністративний устрій. Спочатку центральна адміністрація була представлена намісниками-старостами. З часом українські землі було поділено на 6 воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке (м. Белз), Подільське (м. Кам’янець-Подільський), Волинське (м. Луцьк), Брацлавське (м.Брацлав), Київське (м. Київ), а у 1635 р. було утворено Чернігівське воєводство. Цей поділ доповнився створенням 17 судових повітів. Як головна влада в Україні виступали воєводи, а старости перетворювалися в повітову адміністрацію.

Деяка частина українських земель у цей час перебувала під владою інших іноземних держав: Московія володіла Чернігово - Сіверщиною (до 1618 р.); Угорщина- Закарпаттям (з 1526 р. –відійшло до Туреччини); Молдовське князівство – Буковиною (з 1514 р. – під владоюТуреччини); Велике князівство Литовське залишало за собою право на Берестейщину і Пінщину.

При польському режимі відбулися зміни у соціальній сфері. Формується станова організація суспільства. На вершині соціальної піраміди перебував військово-службовий стан – магнати, які у ХVІ ст. являли собою замкнуто - привілейований стан. Його основу складали близько 30 найбільш знатних і найбагатших землевласників. Саме вони і розпочали пограбування українських земель. Ця невелика група польських магнатів і поділила між собою майже всю Україну.

Середня ланка соціальної структури була представлена великою князівською радою та заможними феодалами. Вони стали основою для формування державного апарату.

Близько тисячі родів налічувала дрібна шляхта, що володіла вотчиною, мала право приватної власності на землю, а частина з них володіла землею за умови несення військової служби. У ХУІ ст. шляхта стає важливою й організованою силою. У Польщі вона становила 8-10 % всього населення. Важливе місце в соціальній структурі суспільства посідало значне за чисельністю духовенство.

Окремий стан займало міщанство. За своїм складом воно не було однорідним і поділялося на патриціат (найбагатші купці і промисловці); бюргерство (цехові майстри, середні торговці); міське поспольство (ремісники, дрібні торгівці, селяни).

Характерною рисою міського життя була його цехова організація. Населення українських міст об’єднувалося у цехи за професіональною ознакою. Кожен цех мав свій статут, органи керування, але цехи в Україні не були жорстко регламентовані. Перша згадка про існування цехової організації відноситься до 1386 р. – у грамоті йдеться про шевців Перемишля.

За польсько-литовської доби у містах України поширилося Магдебурзьке право, сутність якого полягала в звільненні міст від керування і суду державних урядовців та феодалів і даруванні права на створення органів місцевого самоврядування. Першим містом України, якому у 1339 р. було надано Магдебурзьке право, було м.Санок (Галицько-Волинське князівство). У подальшому це право отримали й інші міста України: Львів (1356 р.); Кременець (1374 р.); Київ (1494-1497 рр.) та ін. Надання містам Магдебурзького права мало як свої позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, мешканці міст отримали право захисту від свавілля королівської і феодальної влади, більш сприятливі умови для розвитку ремесла і торгівлі, були введені чіткі правові норми міського життя, а з іншого - посилилася польська колонізація та обмеження прав українського населення, гальмувався і блокувався розвиток норм і традицій місцевого самоврядування, збільшилося втручання центральної влади у справи українських міст, навіть голова міського самоврядування (війт) призначався королем.

Зміни відбулися й у правовій сфері. Головним документом, що регулював правові відносини, став Литовський статут (кодекс шляхетських прав). Його було видано у ХVІ ст. у трьох редакціях: Старий (1529 р.), Волинський (1566 р.) і Новий (1588 р.) В основу цих документів було покладено норми місцевого звичаєвого і писаного («Руська правда») права. Литовські статути були одними з найкращих кодексів свого часу.

Після підписання Люблінської унії та переходу українських земель під владу Польщі було взагалі поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності, адже домінуючим напрямом політики польської влади була активна полонізація підвладного населення. Робилося все можливе, щоб позбавити українців своєї мови, культури, віри.

У здійсненні цих планів особливу роль поляки надавали українській знаті. Наділяючи її різними привілеями, вони намагалися перетягнути її на свій бік і таким чином позбавити українців своєї національної еліти. Частіше за все на такі намагання поляків відгукувалися знатні українські (руські) роди, які хотіли зберегти свої позиції у державі, і тому вони активно інтегрувалися у польське суспільство, переймали його мову, культуру, віру. Основна мета польської влади – це повне вилучення зі свідомості української еліти ідей щодо української державності. Приручена поляками, українська знать відігравала все меншу роль у збереженні української самобутності.

Втрата українцями власної еліти мала для них катастрофічні наслідки. Втрачалася та частина українського суспільства, яка тривалий час здійснювала політичне керівництво, ставила певні політичні цілі, захищала українську культуру і продукувала ідеї української незалежності. Натомість відбувався процес асиміляції української національної еліти у панівне польське суспільство та його культуру. Тільки дрібні українські роди та простий посполитий православний люд продовжували триматися свого етнічного коріння та національних інтересів.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.