Кревська унія

У 1377 р. до влади у Великому князівстві Литовському прийшов син ОльгердаЯгайло (1377-1392 рр.). У 1385 р. у м. Креві він підписав унію з Польщею. До Кревської унії Литву спонукав ряд обставин зовнішнього і внутрішнього характеру: політична нестабільність у державі внаслідок міжусобної боротьби за великокняжий престол, ослаблення Литви за роки довготривалої експансії на схід, зростання загрози з боку рицарів Тевтонського ордену і Московського князівства, претензії якого на українські землі все більше зростали. Шукаючи зовнішню підтримку, Ягайло погоджується на підписання унії. Польща мала давні плани щодо українських земель. Нарешті у польських магнатів з’явилася нагода прибрати їх до своїх рук.

Унія мала характер династичного шлюбу між литовським князем Ягайлом і польською королівною Ядвігою, що надавало можливість об’єднати в єдину державу Польщу і Литву, а разом з тим інкорпорувати в цю нову державу колонізовані українські землі. Ягайло отримував титул короля і прийняв ім’я Владислава ІІ. Важливою умовою унії було окатоличення підвладного православного населення, повернення Польщі захоплених Литвою земель, які разом з Литвою «на вічні часи» приєднувалися до Польщі. Унія мала відверто пропольський характер.

Умови унії визвали протидію з боку литовського, українського і білоруського населення. Сформувалася опозиція на чолі з двоюрідним братом Ягайла – Вітовтом (1392-1430 рр.), що поклало початок державному відродженню Русько-Литовської держави. У 1392 р. Вітовт на з’їзді в Острозі змусив Ягайла визнати його великим князем у Литві.

Вітовт проводить курс на централізацію, ліквідує південно-західні удільні князівства. У Новгород-Сіверському, Київському, Подільському, Волинському князівствах він залишає своїх намісників і перетворює ці землі на воєводства. Останні поділялися на повіти, де головували старости. Посади воєвод і старост обіймали, як правило, місцеві феодали, щедро винагороджувані великим князем за їх службу. З великих магнатів складалася великокнязівська рада, без згоди якої литовський князь не мав права видавати закони і розпорядження. Вітовт неодноразово намагався проголосити повну незалежність Литви. У 1398 р. йому було надано титул короля. Спираючись на підтримку литовського населення і руської знаті, він проводить самостійну внутрішню і зовнішню політику, продовжує збирати під своєю владою українські та білоруські землі. У 1420 році йому вдалося звільнити від татар Поділля і розширити свої володіння аж до Чорноморського узбережжя. На південних кордонах своєї держави він збудував фортеці на Дністрі (Каравул, Білгород), Хаджибей (у районі сучасної Одеси). Укріплені кордони Великого князівства Литовського сягнули берегів Чорного моря, верхівки Самари і Дінця. Продовжити подальшу реалізацію всіх своїх планів Вітовт не зміг. У 1399 р. у битві з татарами на р. Ворсклі військо, у складі якого були литовці, білоруси і українці, зазнало поразки. Вітовт змушений був прийняти клятву на вірність Ягайлові та Польській короні. Щоправда, через деякий час Вітовтові вдалося почасти повернути втрачені політичні позиції. Це сталося після успішної битви при Грюнвальді (1410 р.) за участю литовських, білоруських, українських і польських військ. Сумісними зусиллями Тевтонський орден було розбито. Вирішальну роль у перемозі відіграла стійкість українських та білоруських полків. Українці у складі польської армії вперше вийшли на битву під прапором з синьо-жовтим поєднанням кольорів.

Наслідком цих подій стало підписання нової унії у м. Городлі (1413 р.), за якою визнавалося існування незалежної Литовської держави за політичної зверхності польського короля. Унія передбачала проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного керування обох країн, зрівняння прав шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Вона стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення та його обмеження у громадянських правах. Православна шляхта втрачала свої можливості на участь у державних справах Великого князівства Литовського і все більше витіснялася з політичного життя. На провідні позиції просувалися католики. Городельська унія поклала початок розколу між православними і католиками на українських землях.

Здійснити свої мрії з остаточного відлучення Великого князівства Литовського зі складу Польщі Вітовтові не вдалося. Він помер у 1430 р. «у великій честі і славі», залишивши по собі добру пам'ять.

Після смерті Вітовта влада у Литовській державі перейшла до молодшого брата Ягайла – Свидригайла. Щоб зміцнити свою владу, він надавав значні переваги українській знаті, яка в цей період прагнула відновити свої позиції у державі. Але втримати надовго владу Свидригайлові не вдалося. Великокняжий престол перейшов до молодшого брата Вітовта - Сигізмунда. Щоб зняти напруження у суспільстві, він погодився надати православним тих самих прав, що і католикам, але у 1440 р. його було вбито. Здійснитися планам Свидригайла - знов посісти на престол - не судилося. Владу було передано 13-річному сину Ягайла – Казимиру. Даний факт свідчив про розрив унії. На польському і литовському престолах посіли окремі володарі. Невдовзі, у 1444 р. у битві під Варною безвісти пропав король Владислав – і Казимир отримав польську корону (1447 р.)

Після смерті Казимира у 1492 р. персональну унію Польщі з Литвою було скасовано і Велике князівство Литовське відновило свою незалежність.

За часів ранньофеодальної монархії в Литві відносини між Великим князем Литви та місцевими руськими князями ґрунтувалися на основі васалітету. Вони платили данину, зобов’язані були за вимогою Великого князя брати участь у військових походах, великокнязівській раді та ін. З розвитком феодальної Литви централізація влади великого князя посилюється. Поступово васальні відносини замінювалися підпорядкуванням. Втручання у місцеві справи стає все частішим. Починаються розподіл земель місцевих князів і призначення місцевої адміністрації.

Процес подальшої централізації держави супроводжувався захопленням князівських уділів, внаслідок чого місцеві князі з васалів перетворювалися на слуг Великого князівства Литовського, а їхні уділи – на територіальні одиниці – воєводства і старостати. Отже, Кревська унія зупинила процес асиміляції литовців і поклала початок поступовому руйнуванню автономії українських земель. У часи ослаблення великокнязівської влади литовці йшли на відновлення автономії деяких князівств, але це мало тимчасовий характер. Останні залишки автономії українських земель було знищено з ліквідацією Волинського і Київського удільних князівств (1471 р.). Їх було перетворено у звичайні провінції Литви. Скасування автономії українських земель призвело до зростання активності українського населення проти адміністративного наступу литовців та посилення промосковських настроїв українців.

На кінець ХV ст. Московія стала могутньою державою, якій вдалося об’єднати під своєю владою основну частину великоруських земель. У 1480 р. вона повалила ординське іго і тим значно підвищила свій авторитет. Під її владу стали переходити деякі князі зі своїми володіннями (чернігово-сіверські князі Бельські, Новосильські, Воротинські, Одоєвські та ін.). У 1478 р. до її складу було силоміць залучено Новгородські і Псковські землі, а у 1485 р. – Тверське князівство. Все гучнішими ставали претензії Московії на українські землі, значна частина яких перебувала під владою Литви і Польщі. Великий князь московський Іван ІІІ прийняв титул «великий князь всея Русі» і у 1487 р. зробив спробу дипломатичним шляхом примусити уряд Литви визнати за ним цей титул та віддати українські і білоруські землі. Це призвело до загострення литовсько-московських відносин. Навіть падіння Візантії у 1453 р. Москва намагалася повернути собі на користь і проголосила амбітну доктрину «третього Риму».

Об’єднавши свої зусилля, українські і білоруські князі у 1481 р. організували змову з метою захоплення литовського великокняжого престолу. Основними організаторами «князівської змови» були Михайло Олелькович, Іван Гольшанський, Федір Бельський. Однак, невдовзі змову було викрито, а двох її учасників (М.Олельковича, І. Гольшанського) було страчено перед воротами Литовського палацу у Києві. Ф. Бельському вдалося знайти захист у Московському князівстві, яке на той час заявило про себе як сильна й авторитетна держава, котра впевнено поширювала свій вплив на українські землі. У 1507 р. українська та білоруська аристократія на чолі з Михайлом Глинським зробили спробу відновити свою автономію та повноваження і підняли повстання проти литовської шляхти. Антилитовські повстання стали реакцією на політику литовської влади щодо української знаті, а точніше - її усунення від керування державою. Цією ситуацією намагалося скористатися Московське князівство. На початку ХVІ ст. відносини між Литвою і Московською державою загострюються і виливаються у війну 1500-1503 рр. У подальшому відбулася ціла низка литовсько-московських війн: 1507-1508; 1512-1522 рр. Саме в цей час Польща поновлює свої домагання на укладання нової унії з Литвою. Виснажливі війни, потреби у нових великих матеріальних і людських ресурсах, військові видатки, нове оподаткування дрібної шляхти, яка все активніше виявляла своє незадоволення, спонукало Литву погодитися на підписання нової унії з Польщею.

Ця подія відбулася у м. Люблені у 1569 р. на сеймі, що тривав з 10 січня до 12 серпня і фактично став вінцем змагань між Польщею і Литвою за українські землі, початок яких було покладено ще у ХІV ст. Якщо Кревська унія (1385 р.) відкрила Польщі шлях на українські землі, то Люблінська - закріпило їх за польською державою.

Ще у 1387 р. Польща, захопивши Галичину, почала форсоване ополячення та окатоличення місцевого населення, одночасно створюючи систему експлуатації українського населення. При підтримці державної влади робилося все можливе для денаціоналізації української знаті, ослаблення міщанства, руйнації православної церкви тощо. Офіційною мовою було проголошено латинську, православне населення втрачало свої права. Щоб зберегти своє майнове та соціальне становище і мати право обіймати державні посади, деяка частина галицької знаті переходила у католицтво. Запроваджувалося польське право, організація польського адміністративного устрою, шляхетського самоуправління. У Галичині було утворено три воєводства: Руське, Белзьке, Подільське. Впродовж ХІV – ХVІ ст. відбувався процес зближення родової знаті з військовослужбовим станом, який добивався значних пільг, та їх об’єднання в одну панівну верству – шляхту, в руках якої опинилася вся повнота влади. Щоб привернути на свій бік українську знать, її поступово урівнюють у правах з польською шляхтою, звільняють від усяких податків, крім кількатижневої щорічної військової служби.

Натомість становище простого українського народу, особливо селян, які потрапляли у феодальну залежність до польських панів, значно погіршилося.

Процес закріпачення селян відбувався послідовно, і його зростання було пов’язане з розвитком великого землеволодіння. Перші кріпаки з’явилися ще у Київській Русі, це були «посажені на землю» холопи. Їх безправне становище було визнане «Руською Правдою». Подальші зміни в становищі місцевого селянства були пов’язані з їх перебуванням у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Литовська та польська влада видавала феодалам жалувані грамоти на володіння землею та селянами. До кінця ХVІ ст. в Україні було закріпачено до 20% селянства. У той час, коли у Західній Європі у період ХVІ-ХVІІІ ст. кріпацтво зникає, у Центральній і Східній Європі воно набуває нового імпульсу.

На українських землях у складі Великого князівства Литовського закріпачення селян розпочалося з 1447 р., а у 1543 р. зовсім було скасовано право їх переходу. А з прийняттям «Устави на волоки» у 1557 р. становище селян ще більше погіршилося: зросли державні податки, селяни забов’язані були 2-3 дні на тиждень працювати на панщині та виконувати інші повинності. Остаточно українське селянство було закріпачено у 1573 р. артикулом короля Генріха Валуа і Литовським Статутом 1588р.

Посилення феодального тиску з боку Польщі призводило до соціальних виступів. Найбільший з них відбувся у 1490-1492 рр. під приводом «якогось Мухи з Волощини», який підняв покутських селян і дрібну українську шляхту, зібрав 9-ти- сячне військо і почав наступ на польську шляхту. Повстання охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля і викликало велике занепокоєння польської влади. Та з часом його було подавлено, і поляки жорстоко розправилася з його керівником, який помер у Краківській в’язниці від катувань.