Супротивники

Столітня війна

ПЛАН

Вступ. 3

1. Супротивники. 6

2. Столітня війна. 13

3. Головні компанії і бої 20

Висновок. 23

Література: 26

Вступ

Термін " Столітня війна" досить умовна і відносно молодий. Самі учасники або сучасники Столітньої війни його ніколи не використовували. У сьогоднішній історіографії прийнято вважати, що Столітня війна (1337 -1453 р.) продовжувалася " с перервами" сто шістнадцять років. При цьому ігнорується той простий факт, що в 1453 році - " офіційна" дата закінчення війни - завершилися лише бойові дії на материку.

У дійсності, термін " Столітня війна" поєднує в собі цілий вузол послідовно або одночасно відбувалися конфліктів, серед яких можна виділити чотири самостійних англо-французьких війни, англо-шотландські війни, війни Арагону з Кастилією, Франції з Наваррою, Священною Римською імперією, а також зі своїми заколотними адміністративно-економічними суб'єктами - Фландрією, Анжу, Бретанню і Бургундією.

Природно, лейтмотивом цього букета бойових зіткнень було військово-політичне й економічне протистояння Франції й Англії, що мало багату передісторію. Саме це протистояння і визначає пропоновану нам і періодизацію Столітньої війни [2, 18].

І етап (1338 -1360р.): антифранцузьке повстання у Фландрії (1337), що створило базу для англійського вторгнення; формальне оголошення війни Едуардом ІІІ французькому королеві Пилипу VІ (1338); перемога англійців у морському бої при Слейсі (1340); бойові дії в Бретані (1341 - 1343); вторгнення французької армії в Гієнь (1346); перемога англійців у битві під Креси (1346); узяття англійцями в Кале (1347); перемир'я (1347 - 1354); англійські рейди в Північній і Південній Франції (1355); розгром французької армії при Пуат’є (1356); підписання миру в Бретин’ї (1360).

ІІ етап (1368 - 1396 р.): інспірований французами антианглійський заколот у Гасконі і поновлення війни Едуардом ІІІ (1368); перемога французів у битві під Валене й улаштована Едуардом Чорним Принцем " Лиможська бойня" (1370); перемога французів у морському бої в Ла-Рошелі й у польовій битві під Шізе (1372); перемир'я (1375 - 1383); перемога англійців у морській битві під Маргите (1387); підписання миру в Парижі (20-літнє перемир'я - 1396).

ІІІ етап (1415 -1396 р.): оголошення війни Генріхом V французькому королеві Карлу VІ, облога Барфлера, перемога англійців у битві під Азенкуром (1415); узяття англійцями Руана (1419), Парижа (1420); підписання миру в Труа (1420).

ІV етап (1422 - 1471 р.): проголошення французькою знаттю (партією арман’яків) дофіна Карла Валуа королем Франції (1422), бої при Краване (1423), Вернейле (1424) і Сен-Жаме (1426), у підсумку що поставили арман’яків на грань поразки; завершення англійського скорення Північної Франції і початок облоги Орлеана (1428); перемога англійців у " битві оселедців" при Рувре (1429); прибуття Жанни Діви в Орлеан і зняття облоги з міста (1429); перемоги французів у битвах під Жаржо і Паті, похід у Реймс, коронація Карла VІІ Валуа (1429); невдала атака французів на Париж (1429); облога бургундцями Комп’єна і полон Жанни Діви (1430); розширення партизанської війни (1430 -1435); висновок світу між Карлом VІІ і Пилипом Бургундським в Аррасі (1435); узяття французами Парижа (1436); перемир'я (1444 -1449); узяття французами Руана (1449); перемога французів при Формин’ї, оволодіння Каном і Шербуром (1450); боротьба в Гієні (1451-1452); перемога французів у бої при Кастильоні, узяття Бордо, припинення бойових дій на континенті (1453), морські десанти французів на узбережжя Англії, спалення Сендвича (1453-1457), підписання миру(1471).

Поряд з англо-французькими війнами епоха Столітньої війни була насичена, як уже вказувалося, великою кількістю " периферійних" конфліктів. З 1350 по 1400 р. шотландці за підтримкою французького експедиційного корпуса вели бойові дії в Північній Англії. Найбільш значний бій цієї війни - при Оттерберні (1388) - закінчилося повним розгромом англійської армії.

У 1363 -1364 р. англійські і французькі війська активно діяли в Бретані і Наваррі. У травні 1364 р. французи розгромили англо-наваррську армію в битві під Кошереле, однак у вересні того ж року англійці взяли реванш у битві під Оре, що спричинило за собою зміцнення незалежності Бретані від французької корони.

Із середини 60-х років XІV ст. французькі й англійські війська взяли участь у бойових діях на Піренейському півострові. Французи підтримували Арагон, англійці - Кастилію. Одним з найважливіших боїв цієї війни стала битва під Наваретте (1367), у якій франко-арагонські війська були наголову розгромлені англійцями. Однак у бої при Мутинє (1369) французам удалося взяти реванш.

Крім того мали місце навряд чи не постійні сутички і навіть кровопролитні бої в період т. зв. " мирних перепочинків": спалення французьким десантом Плімута в 1403 р., участь французьких військ у заколоті валлійської знаті в 1405 р., руйнування французами і бургундцями передмість Кале в 1406 р. і т.д.

Супротивники

У січні 1327 р. англійський трон, з якого заколотні барони тільки що скинули непопулярного Едуарда ІІ, був переданий його синові - шістнадцятирічному юнаку, Едуарду ІІІ Плантагенету. Через рік з невеликим

у Парижі згас останній із трьох синів Пилипа Красивого, Карл ІV Капетінг; через відсутність у нього дітей чоловічої статі французькі барони в квітні 1328 р. обрали королем його двоюрідного брата, Пилипа VІ Валуа. З цих майже одночасних подій для обох королівств Заходу починається новий етап їхньої історії, що характеризується запеклої, майже віковою боротьбою між обома династіями, боротьбою, що одержала назва Столітньої війни [2, 21].

До моменту смерті останнього прямого нащадка Капетінгів Французьке

королівство ще багато в чому не досягає границь сучасної Франції. Адже її границі по суші майже не відрізняються від границь Західної Франкії - надягла, у часи Каролінгів виділеного Карлу Лисому по Верденському договору. Від сусідньої Імперії, чиї землі граничать з нею від Північного до Середземного моря, Францію відокремлює штучна границя, погано відома навіть сучасникам, поблизу який знаходиться безліч анклавів і спірних територій, але приблизно вона проходить по Шельді від устя на південь до Камбре, потім виходить до Маасу північно-східніше Ретеля, йде по верхньому плині цієї ріки і далі уздовж Сони, щоб нарешті вийти на Рону [2, 23].

Недавні територіальні захоплення дозволили змістити кордон від цих рік на землі, по яких він не проходила століттями. Так, наприклад, Остреван, тобто частина Ено між Валансьєном і Дуе на захід від Шельди, потрапив у ленну залежність від Капетінгів при Пилипі Красивому; те ж відбулося з " залежним " Барруа в лівобережжя Маасу, з містом Ліон і Ліонським графством, з єпископством Вивьє на захід від Сони і Рони, попали під королівську опіку [2, 24]. На південно-заході границя не скрізь досягає Піренеїв: мало того, що королівство Наварра, щоправда, з 1274 по 1328 р. знаходилося під керуванням капетингських чиновників, включає землі до півночі від цих гір, що пізніше назвуть Нижньою Наваррою, - до того ж у 1258 р. святий Людовик відмовився від ілюзорного сюзеренітету, що тривав століттями, над Руссильоном і Каталонським графством, володіннями арагонської монархії.

У Франції демографічний розвиток і економічне процвітання відбувалися швидше, були виражені яскравіше, ніж де-небудь в іншому місці, і коли вони до 1300 р. доходять до своєї кульмінації, можна сказати, що Франція знаходиться перед всього іншого християнського Заходу, що обумовлює і робить неминучої її політичну і культурну гегемонію.

Це випередження розвитку Франції в порівнянні з іншою Європою виявляється насамперед у сфері сільського господарства, що ще залишалося основою всього середньовічного суспільства. Тут масштабний рух по оранці пахоти, по освоєнню болотистих і лісових земель, по створенню нових сільських громад, нових міст і бастид вийшло на гранично можливий рівень.

Процвітання села нерозривно зв'язано з розвитком міст, необхідних для ведення великої торгівлі, масштаби якої досягли свого апогею ще до кінця XІІІ століття.

Королівська влада, ще півстоліття назад уся перейнята феодальним духом і зовсім патріархальна, тепер, прагнула перобразувати Францію в королівство, що відповідає представленням нового часу, де воля суверена, вищий закон нації, зустрічала б лише беззаперечну покору. Однак для повної реалізації її амбіцій їй, як і всім іншим європейським королівствам, бракувало двох речей: регулярної армії і стабільних фінансів.

Феодальні монархії століттями не знали іншої армії, чим ост (ost), ополчення васалів, скликуване тільки у випадку війни. Насамперед і в основному ост складався з лицарів - важкоозброєних вершників, що здобували озброєння за свій рахунок, до яких додавалася маса ненавченої піхоти, що поставлялася містами і сільськими громадами. Теоретично кожен васал і навіть кожен підданий був зобов'язаний службою в ості королеві як сюзеренові [4, 36]. Але звичай швидко звів цей обов'язок до незначної малості. Тепер васали корони приводили в королівський ост лише обмежений контингент лицарів, не більш десятої частини сил, якими могли розташовувати самі в приватних війнах, а комуни надсилали тільки визначене число сержантів. Крім того, майже всі звичаї обмежували службу лицарів, коли вони борються за межами своєї провінції, сорока днями, а службу піхоти - трьома місяцями. З цього випливали серйозні наслідки для характеру воєнних дій, що велися самими могутніми государями Європи, наслідки, що будуть позначатися протягом майже всієї Столітньої війни. Перше - це крайня нечисленність збройних сил, що далеко не досягала тих немислимих цифр, що приводять хроністи. Останні Капетинги у свої, часто важкі, походи могли виводити лише сміховинні контингенти - число лицарів часом було не більш 600 і ніколи не перевищувало 2.500 чоловік, число кінних сержантів, легко збройної кавалерії, не досягало і подвоєної чисельності перших, а піхота, що цінували мало, рідко нараховувала більш 5.000 чоловік. І при таких убогих силах - від 10 до 15 тис. бійців у всій армії - французький король по праву вважався одним із самих могутніх владик християнського світу [2, 30]. Валуа зуміють небагато збільшити чисельність своїх військ, але не подвоїти неї.

Друге: короткочасність терміну служби виключає проведення яких-небудь масштабних воєнних дій. Ост скликають в останній момент, а збирається він завжди повільніше, чим очікувалося.

У рішенні цих проблем останні Капетинги змогли застосувати лише півзаходу. Частіше, ніж попередники, вони вдавалися до допомоги іноземних найманців, імперських лицарів, генуезських арбалетчиків. Але оскільки найманці вимагали великої платні, а також відрізнялися недисциплінованістю і схильністю до грабежів, королі обмежувалися найманням невеликих загонів, здатних хіба що надавати підтримку основним силам. Щоб ост міг вести бойові дії довше традиційних шести тижнів, платня

приходилося платити і йому. Тепер найманої ставала вся армія, незалежно від способу її набору, - як феодальні, так і іноземні війська.

Але фактично король завжди буде мати у своєму розпорядженні лише обмежені збройні сили, не маючи грошей на оплату численної армії.

Отже, незважаючи на деякі недосконалості в політичних або адміністративних структурах, недосконалості, що були б небезпечні, якби їхній не відали й інші християнські держави, Пилип VІ Валуа в 1328 р. успадкував могутнє королівство і міцну владу.

Багатьма рисами своєї соціальної і політичної організації і монархічних інститутів Англія XІV століття нагадує Францію [7, 145].

Країна, де править французька по походженню, по шлюбних союзах і по смаках династія - Плантагенети, не володіла ні розмірами, ні багатством країни, чиї долі дотепер направляли суверени з будинку Капетингов. Незважаючи на недавно виниклі, але в дуже малому ступені вдоволені амбіції, англійський король контролював далеко не всю площу Британських островів.

У цих, досить тісних, межах Англія залишалася порівняно бідною і малонаселеною. Освоєння її земель, пізно почате при англо-норманнських суверенах і загальмоване при періодичному поверненні до політичної анархії,

не дозволило їй досягти того рівня процвітання, якого домоглися деякі особливо благополучні регіони на континенті. Її незначному населенню завжди вистачало обмеженої кількості єпархій, і нових не буде аж до XVІ ст.: чотирнадцять у провінції Кентербері, три в Йорку і чотири уельских єпископства помірних розмірів [2, 41]. Оскільки інтенсивного розвитку міст не було, населення країни, імовірно, складало не набагато більше п'яти мільйонів чоловік - ледь третина від населення Франції.

Така ж архаїчність спостерігається й у землекористуванні: великі володіння, або манори (manoіrs), що обробляли власники сеньйора, трудячись на панщині, легше, ніж у Франції, витримали демографічний підйом; велика оранка цілинних земель, почата тільки в XІІІ столітті, була, схоже, почата скоріше на користь і з ініціативи сеньйорів, чим заради розділу цих земель між держателями-цензитаріями, чому і спричинила за собою тимчасове зміцнення панщини і сервільного положення селян, вілланства (vіllaіnage), особливо в господарствах монастирів, капітулів і єпископів; в інших місцях, навпроти, відбувалося зм'якшення панщини, її комутація в грошовий оброк.

Утім, землю обробляли тільки в самих багатих володіннях. Величезні простори крейдових пагорбів Кента і Суссексу, великих ланд Пеннінських гір, малопридатні для землеробства, використовувалися для екстенсивного вівчарства, що додавало англійської сільської місцевості своєрідність і експортне багатство приносило, що країні головне - вовна, у якій мали потребу в першу чергу нідерландські майстерні.

Єдиний значний центр - Лондон, сам по собі поки що і ще на століття складаючийся тільки із Сіті, розташованого до півночі від Темзи, до якого недавно додалися сусідній бург Вестмінстер, щось начебто адміністративної столиці, і побудовані уздовж Стренда - дороги, що з'єднує обоє міст, - витончені палаци сеньйорів, мав набагато менше населення, чим французька столиця [2, 45].

Його могутні цехи обмежували свою активність внутрішньою торгівлею. В всіх інших сферах господарювали іноземці, що у цьому столітті ще досить довго будуть зберігати своє положення, поки зростаюча ксенофобія один раз не позбавить їхньої монополії на користь моряків і негоціантів-аборигенів. Як і у всіх інших місцях, грошові операції вели італійці, але атлантичну торгівлю забезпечували майже одні гасконці; значними привілеями користувалися фламандці, брабантці і насамперед ганзейці, маючи тут процвітаючі колонії, що викликали заздрість місцевого населення.

Політична організація виявляла, як і у Франції, суміш архаїчних рис, що відбивають ще переважав феодальний дух, і сильних монархічних інститутів, що передбачали державу нового часу. Але оскільки ці інститути були організовані раніш, ніж у королівстві Капетингів, довше розвивалися і тому минулого прочніше і краще сприймалися населенням, вони повідомляли королівській владі і її агентам, у чиї обов'язки входило дати відчути цю владу, таку впевненість і такі гарантії, як, може бути, ніде в Європі. По цікавому контрасті це королівство з настільки міцними адміністративними основами періодично грузнуло в нечуваній по розжаренню політичній боротьбі, у якій спаєне і єдине баронство, щоправда, не настільки багате, як у Франції, протистояло особисто королю і вимагало для себе контролю над чиновниками і веденням справ у країні.

Англія як така поділялася приблизно на сорок графств усілякого розміру. Це були чисто адміністративні округи, а не феодальні володіння, як у Франції Королівську владу в графствах здійснювало безліч чиновників: бальї, або reeves, - доменіальні агенти; лісничі і лісники, зобов'язані стежити за виконанням суворих, але уже втрачаючих силу законів, що поширювалися на великі простори, іменовані " лісом", величезні заповідники дичини; ісчитори (escheators), керуючі спадщиною королівських васалів до передачі спадкоємцям або в період малолітства останніх; коронери (coroners), що керують слідством по кримінальних справах про убивства; збирачі постійних або тимчасових податків.

Шериф (sherіff), або віконт, аналог капетингських бальї, людина невисокого походження і часто змінюваний, забезпечував контакт між королем і підданими, брав у відкуп одержання королівських доходів, оплачував місцеві витрати, щорічно представляв у Палату шахів фінансовий звіт, вручав королівські brefs тим, кому вони призначалися, і кожен місяць головував на суді графства, куди викликали вільних людей, де вершили суд, де вибирали присяжних засідателів, настільки типових для середньовічної Англії, і призначали лицарів, що будуть представляти графство в парламенті [1, 67].

Спеціалізація центральних органів, що давно відокремилися від curіa regіs, існувала довше і просунулася далі, ніж у Франції. Три служби, якими відповідно керували канцлер, скарбник і верховні судді (chefs-justіces), являли собою дійсні міністерства в сучасному змісті слова. Канцелярія, бюрократична і зразково організована - вона залишила нам значні архіви - розсилає незліченні листи, розпорядження, brefs з великою печаткою, що розносять усюди волю короля. Палата шахів, яка уже більш двох століть, - центр керування фінансами; її нижня, або дохідна, палата, відігравала роль казначейства, а верхня, або рахункова - рахункової палати. Про її функціонування в XІV в. відомо мало.

Окремо варто розглянути оригінальний інститут парламенту. На початку XІV століття ці майже періодичні збори королівського суду, що відбуваються в залежності від обставин раз у рік або в два роки, ще мають характер якоїсь розширеної Великої ради, де звичайні радники суверена на короткий час сесії, декілька днів або тижнів, беруть собі в помічники визначене число баронів і прелатів, викликуваних індивідуально як ленники короля. Вони і складають Раду в парламенті - особливо урочисту форму королівського суду.

Перевага Плантагенетів у грошових справах полягало в тому, що вони мали майже стабільні, хоч і порівняно убогі ресурси.

Щоб охарактеризувати збройні сили, які мав король, вистачить декількох слів. Англійська армія, як і французька, формується на базі феодального осту. Весь ост цілком одержує платню, щоб він міг вести порівняно довгі кампанії. Контракти, що укладаються з капітанами і називані endentures, дозволяють у будь-який момент перевірити наявний склад загону і виплатити платня.

Піхота, службу якої ще цінують дуже мало, набирається з західних горців, насамперед в Уельсу; їхні загони відрізняються більшою згуртованістю, чим посередня комунальна міліція, який розташовує король Франції. Нарешті, у континентальних війнах Плантагенети одержали відчутну підтримку гасконських контингентів, а також імперських найманців, за дуже високу плату набираються в Нідерландах.

Залишалося знайти можливість переправити за море війська, набрані в королівстві. Турбота про це покладається на двох адміралів, адмірала Півночі й адмірала Півдня, кожний з яких відповідає за один сектор узбережжя; у мирний час обоє - усього лише судді по морському праву, але у випадку війни вони організують примусовий набір кораблів у всіх торговельних портах.

Таким чином, Англія справляє враження королівства, звичайно, маленького, але єдиного, скромні сили якого, знаходячись під твердим керуванням випробуваних адміністраторів, цілком підлеглі суверенові. Але він повинний брати до уваги періодичні і різкі сплески політичних пристрастей, настільки лютих, яких, може бути, не випробує більше жодна країна в Європі.

Важливо пам'ятати, що в момент, коли у Франції змінювалася династія, Англія ледь вийшла з громадянської війни й у політичних відносинах була знесилена, але завдяки ресурсам, якими розташовувала монархія, могла швидко піднятися.