Розділ 14. Перша світова війна та її вплив на державницькі процеси в Україні

Україна в політичних планах західноєвропейських держав.

Перша світова війна, що розпочалася у липні 1914 р., була імперіалістичною, загарбницькою, несправедливою для ворожих держав Троїстого союзу (Німеччини, Австро-Угорщини, Італії) і Троїстої згоди — Антанти (Росії, Англії, Франції). У стратегічних планах супротивників чільне місце в цій війні відводилося завоюванню українських земель. Найдалекосяжніщі плани щодо України виношувала кайзерівська Німеччина: розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, приєднавши її разом з Прибалтикою, Польщею і Кавказом до майбутньої Великонімецької світової імперії. Ще в 1895 р. ідеологи так званого Паннімецького союзу, що відображав інтереси німецьких монополій, які у перші десятиріччя XX ст. економічно підпорядкували собі чимало заводів в Україні, підготували і видали книгу " Велика Німеччина і Серединна Європа в 1950 році". В ній обґрунтовувалося " історичне покликання Великої Німеччини" поглинути народи Східної Європи (а серед них і українців), які нездатні створити власні держави. А коли Перша світова війна розпочалася, один із найбагатших німецьких капіталістів — " король сталі", як його називали сучасники, Август Тіссен відверто заявив, що під повну владу німецьких монополій повинні перейти в Україні передусім " Донецький басейн з Одесою, Кримом та Приазов'ям".

Австро-Угорська монархія не тільки прагнула навічно зберегти своє панування в Галичині, Буковині й Закарпатті, а й зазіхала на Волинь і Поділля. Під приводом возз'єднання " братів-русинів", тобто українців Східної Галичини і Північної Буковини, російський царизм мав намір військовою силою просунути кордони Російської імперії до Карпатських гір. Воєнний стан обидві імперії хотіли використати і для того, щоб назавжди покінчити з національно-визвольними змаганнями українців.

Австро-угорські власті у " своїх" українцях вбачали ворогів через їх природне прагнення до возз'єднання з більшою частиною українського народу, що перебував під владою Російської імперії. Отже, як тільки-но розпочалася війна, тисячі українців — як з інтелігенції, так і з " простого люду" — без слідства й суду опинилися у в'язницях і концентраційних таборах)

Тих, кого підозрювали у шпигунстві, негайно відправляли на шибеницю, як це сталося у вересні 1914 р. у Мукачеві: тут одразу повісили трьох — священика, писаря і селянина, хоч суд і не визнав їхньої вини. У Перемишлі того ж року мадярські солдати вбили багнетами 40 заарештованих українців. Через друковані масовим тиражем оголошення населення Буковини було оповіщено, що " військові коменданти отримали суворий наказ стріляти на місці всіх, хто буде запідозрений у зраді чи інших ворожих виступах проти держави".

Якщо австрійська влада під час обшуків знаходила книжку російською мовою, то власника заарештовували. На Закарпатті власті заходилися " вибивати" підписи українців під петиціями, нібито вони хочуть " стати угорцями". А для втілення у життя планів суцільної мадяризації закарпатських українців всю шкільну освіту було переведено на угорську мову навчання.

Ще більші надії на війну як на вирішальний засіб приборкання " свого" непокірливого українства і ліквідації закордонного осередку " мазепинства" в Галичині покладали можновладці Російської імперії. Цю мету царизму — очевидно, найголовнішу як у зовнішній, так і у внутрішній політиці — публічно викривав лідер більшовиків Володимир Ленін. У його брошурі " Соціалізм і війна (ставлення РСДРП до війни)" можна було прочитати такий висновок: " Царизм веде війну для загарбання Галичини і остаточного придушення свободи українців..." Втім, ленінські заклики сприяти поразці " своїх" урядів, щоб перетворити імперіалістичну війну у війну громадянську, кінцевою метою якої було б встановлення соціалістичного ладу, не підтримала жодна партія з тих, що діяли на території Російської імперії (в тому числі й українські).

Найзапекліші вороги українства в Російській імперії — чорносотенці — ще на початку 1914 р., розлючені широкою участю народних мас у святкуванні шевченківського ювілею, зловісно погрожували, що, як тільки розпочнеться війна, вони вішатимуть українців на вуличних ліхтарях. Царський уряд не наважився виступити в ролі організатора цієї антилюдяної програми запеклих захисників Російської імперії. Але заохочуваний україножерною великоросійською шовіністичною пресою (газета " Киев", наприклад, проголошувала: " Українці - - вороги Росії і їм повинна бути оголошена нашою державою нещадна війна"), уряд негайно скористався запровадженням воєнного стану для того, щоб повністю винищити саму " душу" українства: його мову, культуру, освіту.

Примусово закрили всі українські видавництва, заборонили газети й журнали, що виходили українською мовою, припинили діяльність " Просвіти" та інших самодіяльних творчих українських організацій. Не уникли репресій і відомі царські властям провідники та активні учасники українського національного руху. Серед них — Михайло Грушевський, арешт якого після початку війни австрійські власті санкціонували за " русофільство", тобто за симпатії до Росії. Російська ж влада, навпаки, звинувативши Грушевського в " австрофільстві", тобто в симпатії до Австрії, теж заарештувала його і вислали " під явний нагляд поліції*' у Поволжя (Симбірськ, Казань). Згодом Гру шевському дозволили перебратися до Москви, але без права займатися педагогічною та громадською діяльністю. Цілком помірковані у суспільно-політичних поглядах діячі петербурзької української громади спробували було опротестувати антиукраїнські заходи царизму. Для цього вони направили делегації до міністра закордонних справ Сазоново, який вдавав із себе людину ліберально-демократичного світогляду. Але царський міністр із відвертістю україножера заявив: " Що ви хочете? Тепер*то й випав найзручніший момент для того, щоб раз і назавжди покінчити з вашим українством".

На західноукраїнських землях як на свою надійну ідеологічну опору російський царизм спирався на москвофільство, пропагандистську діяльність якого таємно субсидував протягом багатьох довоєнних років. З початком війни потреба приховувати це тісне співробітництво відпала. Тому зорганізований 29 липня 1914 р. у Києві з емігрантів-ватажків москвофільства " Карпаторусский освободительный комитет" видав відозву до галицьких українців, називаючи їх " російським (русским) народом Галичини". Він закликав зустрічати царські війська з хлібом-сіллю як визволителів. Офіцерів цих військ комітет наділив пропагандистсько-інформаційною брошурою про " етнографічний і культурно-політичний стан Галичини у зв'язку з національно-громадськими настроями". З Миколою II " Карпаторусский освободительный" комитет обмінявся вітальними телеграмами, а один із найвідоміших москвофілів В. Дудикевич удостоївся навіть особистої розмови з царем у Петербурзі.