Контролерка у метро

сидить у своїй скляній «будці» і перевіряє проїзні документи у пасажирів. Нудьга неймовірна. Напевно, найнудніша робота у світі. Документи показують ті самі: переважно шкільні квитки і пенсійні посвідчення. Рідко коли хтось покаже який цікавий документик, який можна буде пороздивлятися. Але людям це чомусь не подобається. Дратують, обурюються, висмикують із рук той документик і набурмосені поспішають до метро. Знову стає нудно. Сиди і дивися цілими днями, як купа людей поспішає і на ходу показує одні ті самі посвідчення. Коли хтось знову покаже якийсь цікавий документик, вона знову причепиться. Часом не хоче пропускати і задає питання. Звісно, людей це дратує, але що ж їй робити? Тут же навіть газету не почитаєш, а то прийдуть і скажуть, що погано виконуєш свої робочі обов’язки. Буває часом можна поговорити з прибиральницею Людою, але ж у неї своя робота – має йти прибирати. Тому ці розмови зажди недовготривалі. От тільки сиди і мрій собі, коли прийдеш додому, з’їси вчорашню курочку, вип’єш каву і почитаєш газетку. Але ж приходиш додому страшенно втомлена, хоча нічого тяжкого і не робила. Тяжко все якось у житті. У школі було тяжко – здібностей не було, на роботі тяжко – нудна дуже. Можливо, ці тяжкості взаємопов’язані?

Повз проходить дідусь і показує контролерці пенсійне. Вона байдуже киває головою.

Офіціант у ресторані

ходить рядами столиків, бере замовлення і приносить готову їжу. Ноги болять від п’яти годинного ходіння без упину по ресторану. А їжа так запаморочливо пахне… Жаль, самому з’їсти неможна. Одне радує, що працює він тільки у суботу, а в будні навчається в університеті. Хлопець любить читати, але стипендії на книжки не вистачає. Та й не тільки на книжки, а часом і на їжу. Тому то він і підробляє у ресторані. Звичай, книжки можна брати і в бібліотеці, і він так і робить. Купує їх лише тоді, коли якась дуже сподобається. Студент він здібний, завдання робить швидко. Проте навіть у гарних студентів стипендія маленька. Ну нічого, терпи, козаче, отаманом будеш. Закінчить університет, стане істориком. Та коли прийде той омріяний час? Добре було його батьку: по блату – в університет, по блату – на роботу…

«Піцу «Капрічіоза», будь ласка,» – каже черговий замовник. Хлопець записує замовлення і йде повідомити кухареві.

Касир

сидить за касою в магазині і пробиває продукти. Каса голосно біб ікає. Покупці забирають товар, розплачуються і уходять. Потім приходять наступні, теж розплачуються і уходять. І так цілий день. Одне й те саме. аж голова обертом іде. Отупляюча робота. Добре, хоч обідня перерва є.

Додому прийдеш – теж не солодко. Треба виховувати старшого сина, сварити, картати за всі ті капості, що наробив за день. Із молодшим те саме. доньку не відірвеш від комп’ютера, все дивиться своїх поні. Прийде зі школи, сяде, і як прикипіла. А вдома ж нікого немає, крім братів. Під час обідньої перерви батько, буває, забігає додому і повчає дітей, але це мало що дає, бо він швидко йде назад на роботу. Добре, що магазин, де він працює, поруч. Ввечері приходить стомлена дружина і пиляє його, що їсти немає чого, діти не роблять уроки і в квартирі бардак. А як він може, будучи на роботі, за цим усім встежити? Тим більше, що після сидіння за касою, у нього тільки одне бібікання в голові. Дружина каже, що треба дочку до господарства привчати. А вона не привчається. Каже, що ще навчиться, і далі сидить за комп’ютером. А батько, коли прийде з роботи, вже не має сил на її виховування.

«Бі-бі-п!» – пробито останній товар. «106 гривень 95 копійок, будь ласка,» – каже касир.