З історії Миколаївської церкви в с. Атюша

Релігія відігравала та відіграє неабияку роль у нашому житті. Український народ завжди відзначався набожністю, а відвідування церковних богослужінь було важливим аспектом життя, тому будівництво церкви для громади вважалося пріоритетною справою. Церква у ХVІII – на поч.XX ст. виконувала як релігійну, так і освітню функцію.

Коли було збудовано першу церкву в селі − невідомо. Відомості про атюшівські храми зустрічаються у Румянцевському описі Малоросії 1765-69 рр., який проводився за указом Катерини ІІ. В цьому історичному джерелі згадується храм Святого Миколая та Архистратига Михаїлазі священиком Іваном Вербицьким. З тих часів і до 20-х рр. ХХ ст. село було розділене на дві парафії. А з приходом радянської влади обидві церкви були закриті.

До нашого часу збереглася церква Святого Миколая, яка була збудована 1913 р. на пожертви прихожан і церковні кошти. Згідно опису архітектора Віктора Вечерського - це дерев’яний п’ятибанний храм з дзвіницею над заднім притвором. Розміри споруди 40x27м. Дзвіниця чотириярусна, висотою 37 м. Храм складений з брусів на високому кам’яному цоколі. Знаходиться він на центральній вулиці села. Місце для будівництва церкви було вибране не випадково, оскільки неподалік розташовувався храм 1856 р., також збудований на місці попередньої церкви.

Село Атюша на той час входило до Кролевецького повіту Чернігівської Єпархії 2-го благочинного округу з центром в заштатному місті Коропі на чолі з благочинним священиком Преображенської церкви Іваном Рахінським. Загалом у даному окрузі на 1911 р. нараховувалося 19 церков.

За матеріалами Клірової відомості до штату входили священик і псаломщик. Настоятелем церкви був Лев Павлович Юницький. Походив він із родини священика, закінчив Чернігівську духовну семінарію у 1873 р. по другому розряду. Свою діяльність в Атюші розпочав з 1882 р. Отець Лев також був законовчителем в Атюшівському та Ксьонзівському земському училищі (зараз село Поліське). Отримував жалування 156 руб., від земства 60 руб. та кошти від ружної землі в розмірі 60 руб. на рік. Проживав він у старому будинку, збудованому на пожертвиприхожан у 1880 р., що перебував у власності причту. Також на території церковного цвинтаря знаходилася кам’яна сторожка, яка збереглася до нашого часу.

Псаломщиком при церкві був Єфим Андрійович Дяченко, який отримував загальних коштів 188 руб. на рік. Освіту здобув у земському училищі, потім пройшов курси псаломщиків 1898 р. На 1912 р. працював учителем у школі грамоти.

Церковним старостою з 21 листопада 1913 р. був Аонісій Аонісієвич Савич. Цей чоловік, як і більшість односельців, закінчив Атюшівське земське училище. Посада, яку він обіймав, була виборною і пов’язувалася з веденням господарства і збором пожертв. Стежив він і за порядком та благоустроєм території.

Також при церкві перебував заштатний священик Олександр Антонович Петровський, котрий отримував пенсію 300 руб. з банківських коштів. Він міг із дозволу архієрея допомагати приходському священику проводити треби та літургії.Мав причт і свою землю, загальною площею близько 67 гектарів, яка була на великій відстані від церкви. Серед них орної 12, 22 га, сінокісної 5, 35 га, решта землі відносилася до ружної і була отримана в користування від єпархії. Врожайність даних наділів була дуже низькою. Від обробіткуземлі прихід отримував 80 руб., а причт − 20 руб. За даними цього документу ми дізнаємося про бібліотеку, яка налічувала 114 томів книг, та чисельність прихожан.До церкви на 1913 р. відносилося 1140 домів, загальною чисельністю 2343 чоловіки. Серед них виділялися три дворянських родини, чотири міщанські та одна єврейська. Згадуються також п’ять сімей з хутора Лубенець та дві − з Пустої Греблі.

Із остаточним встановленням радянської влади в 1920 р. ситуація в релігійному житті села кардинально перевернулася. Церква закривається, і в ній влаштовують зерносховище. Зі слів місцевої 90-річної жительки Євдокії, батько якої був паламарем, стало відомо, що займався в цей час духовними справами ієромонах Мардарій, який в кін. 30-х− на поч. 40-х років проводив сповіді біля церкви та освячував паски. Три надгробні плити з поховань, зі слів бабусі, радянська влада забрала, а хто там був заборонений, вона вже непам’ятає. З приходом у село німців церкву відкривають, але вона була в надто занедбаному стані. Іконостас був розібраний і потребував ремонту, на який не було ні коштів, ні матеріалу, тому місцеві жителі завішували дірки різною тканиною. Ікони, які зберегли прихожани від наруги, починають зносити до храму. Загалом, така релігійна політика нацистської Німеччини пов’язана із заграванням до місцевого населення. Люди, стомившись від богогоніння, мали б лояльніше ставитися до нового порядку.

З приходом Радянської армії до села храм більше не закривався, але відомостей про церковний причт цього періоду та долю о. Лева Юницького дотепер немає.

Вже у другій половині 50-х років ХХ ст. і до1966 р. в селі служив священик Лука Чорток, а після нього певний час − Терницький та Борис. Вже в 70-х роках священиком на два приходи був о. Василій, який спочатку жив у нашому селі, а потім переїхав до Риботина. Після нього − о. Сергій.На початку 80-х років священики в селі часто змінювалися. І згодом до села прийшов о. Іван Цокало, який і досі очолює приход.

На сьогодні Миколаївський храм в Атюші – діючий, є справжньою гордістю й окрасою села. Нині важко навіть уявити, яким воно було без Миколаївської церкви.