Українські землі в складі Речі Посполитої. Люблінська і Брестська унії.

Польські феодали протягом XV-XVI ст, домагалися тісного союзу Польщі з Литвою, розраховуючи посісти в цій державі провідні економічі й політичні позиції. Зазнавши поразки у війні з Росією за Лівонію (Лівонська війна 1558-1583 Pp.), литовські феодали змушені були піти на поступки Польщі, яка обіцяла надати їм підтримку. Крім того, дрібна й середня литовська шляхта прагнула зрівнятися в привілеях і польською.

Воєнні дії відбувалися переважно на землях Великого князівства Литовського, і коли під загрозою опинилася його столиця Вільно, правляча верхівка вирішила піти на укладення тісного союзу з Польщею.

Влітку 1509 р. в м. Любліні на спільному сеймі польських і литовських феодалів було підписано угоду про об'єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину державу — Річ Посполиту на чолі з виборним королем та спільним сеймом, сенатом. Водночас Литва зберігала свої суд, адміністрацію, військо, скарбницю, офіційну " руську" мову.

За угодою, білоруські землі залишалися під владою Литовського князівства. До польської корони відходили величезні українські території - Волинське, Брацлавське, Київське, Чернігівське й Подільське воєводства. Хоча угода декларувала зрівняння в правах православної шляхти з католицькою, вона відразу почала порушуватися.

Укладення Люблінської унії викликало посилення феодального, національно-культурного і релігійного гноблення українського народу.

Після перепису земель в українських воєводствах 1569 р. король почав роздавати їх польській шляхті. Внаслідок освоєння Наддніпрянщини й Побужжя протягом другої половини XVI ст. значно зросла площа оброблюваних земель. Розвиток фільваркового господарства супроводжувався обезземеленням селян. Польські пани були повновладними господарями не лише у своїх містах, а й вільно розпоряджалися життям селян. Закон дозволяв їм карати селянина на смерть. Внаслідок посилення експлуатації (у деяких господарствах панщина сягала чотирьох і навіть шести днів на тиждень) збільшилося вивезення з українських земель на ринки Західної Європи збіжжя, худоби, вовни, воску, меду та інших сільськогосподарських продуктів.

Поглиблення суспільного поділу праці в другій половині XVI — першій половині XVII ст. сприяло розвиткові вже існуючих міст і виникненню нових (Фастів, Кременчук, Миргород, Умань, Гайсин та ін.). Найбільші з них, так звані «королівські», належали державі, інші були приватною феодальною власністю магнатів і шляхти. Навіть ті міста, що отримали на початку XVII ст. магдебурзьке право, залишалися залежними від королівсько-шляхетської адміністрації. Ремісники-українці зазнавали дискримінації, зокрема при вступі до ремісничих цехів, обмежувалися місця їхнього проживання тощо. Цим пояснюється участь широких верств - селянства, міщан, частини дрібної і середньої шляхти — у визвольній боротьбі.