Утворення і розвиток Галицько-Волинської держави, її соціально- економічний та політичний розвиток. Значення Галицько-Волинської держави в історії України.

Га́ лицько-Воли́ нське князі́ вство, Королівство Русі (1199—1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького (1238—1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.

—І етап (1199—1205) — утворення та становлення.

Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину й Волинь. Він веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».

Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII—XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг—Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варягів — у греки».

Серед важливих особливостей соціально-політичного розвитку Галицько-Волинської землі слід назвати наявність тісних економічних і торгівельних зв'язків із європейськими державами, що сприяло бурхливому розвиткові міст. Міста, де налічувалося понад вісімдесят, були адміністративними, торговельно-ремісничими і культурно-релігійними центрами. їм належала важлива роль у політичному житті держави. Соціальний склад міського населення був неоднорідним. Ремісницька й купецька верхівка міст була опорою влади князя, сприяла її зміцненню, оскільки остання надавала всілякі пільги й привілеї заможним городянам. Верхівці міст належали торговельні і ремісничі (" ряди", " братчини" та ін.) об'єднання. Мешканці міст: робітні люди, підмайстри, обслуга й інші " люди менші", хоча й були особисто вільними, підкорялися міському патриціату.

Верховна політико-адміністративна та судова влада належала великому князю. Він здійснював центральне управління, очолював військову організацію, керував збором податків. Прерогативою великокнязівської влади була також зовнішньополітична діяльність держави. За згодою великого князя призначалися єпископи. Атрибутами великокнязівської влади були " вінець" (корона), герб, печатка й прапор. Проте галицько-волинські князі не мали достатньої соціально-економічної опори й фактично залежали від боярської аристократії. Князівська влада мала переважно обмежений характер: без згоди бояр не відбувалася жодна політична акція. Тобто зо формою правління це була феодальна монархія, обмежена впливом боярської олігархії. Особливістю державного управління на Галицько-Волинській землі було застосування дуумвірату — спільного правління двох найвищих посадових осіб. Так, Великий князь Данило Галицький з 1245 року і до смерті правив спільно з братом Васильком, який " тримав" більшу частину Волині.

Помітну роль у політичному житті Галицько-Волинського князівства відігравала боярська рада. Вона являла собою різновид олігархічної форми правління, що протистояла єдиновладдю князя. До складу боярської ради входили найвпливовіші бояри-землевласники, галицький єпископ, найвищі державні посадовці. Вона не залежала від князя й скликалася переважно з ініціативи самого боярства.

.Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX — XIII ст. її внесок до середньовічного політичного, економічного, суспільного й культурного життя був надзвичайно вагомим. Головне значення Давньоруської держави полягає в тому, що вона протягом п'яти століть історичного розвитку українського народу охороняла його від знищення і забезпечила розвиток державності, господарства, культури. Утримання держави було великим успіхом і результатом плідних державотворчих зусиль багатьох поколінь. Давньоруська держава створила підвалини для формування трьох східнослов'янських народностей, забезпечила їх розвиток та налагодження соціально-економічних, політичних і культурних взаємовідносин між ними.

Київська держава була найбільшою державою в Європі. Завдяки розташуванню на перехресті шляхів між Чорним та Балтійським морями — та між Азією та Європою — Давньоруська держава була одним із важливих чинників міжнародної торгівлі. Вона відігравала вагому роль і в міжнародній політиці. Руські князі укладали мирні союзні угоди з Візантією, Германською імперією, Польщею, Угорщиною, іншими європейськими країнами, скріплюючи їх династичними шлюбами.

Київська Русь впродовж багатьох років була «непереможним щитом» Європи, стримуючи нескінченні орди кочових племен. Вона давала відсіч численним загарбникам (хозарам, половцям, печенігам, арміям Угорщини та Польщі). Об'єднавши територію Галичини й Волині в єдине князівство, Данило Галицький доклав чимало зусиль для його економічного розвитку і політичної стабільності, вміло маневруючи між монголо-татарськими ханами, польськими та угорськими правителями, які зазіхали на українські землі. Він зумів зламати боярську опозицію і творити державу на нових монархічних основах. Галицько-Волинська держава займала почесне місце серед європейських держав. Зі створеною Данилом державою рахувалися сусіди, її визнавав папа Римський. Своїм коронуванням Данило затвердив становище Галицько-Волинської держави як королівства, як гідної спадкоємиці традицій Київської держави.

Після розпаду Київської Русі Галицько-Волинське князівство до середини XIV ст. продовжило існування давньоруської державної організації і фактично було головним політичним центром для українських земель. На довгий час воно зберегло Україну від поневолення й асиміляції Польщею, Угорщиною, Золотою Ордою. Відкриваючи західноєвропейській культурі шлях на українські