Висновки. — У XVI ст. населення українських земель поділялося на стани.

— У XVI ст. населення українських земель поділялося на стани.

— У першій половині XVI ст. відбулося завершення оформлення правового статусу шляхти.

— Найчисленнішим і найбільш безправним станом українського суспільства було селянство.

— Втягування українських земель у європейський ринок сприяло зростанню попиту на продукцію сільського господарства й появі фільварків.

— Українські міста в XVI ст. зростали, багатіючи на розвитку ремесла й торгівлі. Розгортався процес набуття містами магдебурзького права.

6. На початку XVII] ст. Лівобережжя, Слобожанщина та Запорізь­ка Січ перебували у складі Російської імперії. Правобережжя зали­шилось у складі Речі Посполитої. У 1795 р., після третього поділу Польщі, Правобережжя (Брацлавщина, Волинь, Київщина, Поділля) було передане Росії та об'єднане з Лівобережжям. Згодом, коли українські та російські війська у війні з Туреччиною визволили Північне Причорномор'є — споконвічні слов'янські землі, а згодом і Крим, їх було включено до адміністративного поділу України.

Починаючи з XVIII ст., наступ царату на права і вільності України безупинно триває. Справа в тому, що порядок управління Україною, заснований на демократичних ознаках воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму — єдиновладному, тоталітарному правлінню. Особливо інтенсивно процес обмеження прав та вільностей України, її народу відбувається за царювання Петра І та Катерини II.

В останній чверті XVIII ст. на Лівобе­режжі та Слобідській Україні працювало 200 мануфактур.

В матеріальному виробництві України йде спеціалізація, чіткі­ше визначаються окремі галузі. У 1722 р. починається видобування кам'яного вугілля (у Бахмуті)*. Зростають і економічно міцніють українські міста, закладаються нові.

Україна була торговою державою. Вона постійно підтримувала широкі торговельні зв'язки з Росією та іншими країнами. Експор­туються худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. Тради­ційно вона вела торгівлю із Західною Європою через балтійські порти, а також через Краків і Вроцлав. У 1754 р. внутрішні митні кордони між Росією і Україною було ліквідовано.

Треба підкреслити, що гетьмани, особливо Ї.Мазепа, приділяв багато уваги управлінню економікою України, що сприяло її зміц­ненню. Незважаючи на перешкоди, наприкінці XVIII ст. склалася економічна єдність українського народу.

Українське суспільство XVIII ст., як і в усій Європі, ще залишалось феодальним, що обумовило його класову та станову структуру.

Феодали. У XVIII ст. оформлюються старшинські династії — Апостолів, Безбородьків, Ґалаґанів, Горленків, Кочубеїв та інші. Верхівку українських феодалів складало бунчукове товариство, яке створив 1. Мазепа (перше згадування про нього відноситься ще до 1685 р.). Спочатку це були особи з близького оточення гетьмана. Вони не мали визначної посади і виконували почесні обов'язки — супроводжували гетьмана під бунчуком, брали участь у посольствах, виконували інші доручення гетьмана. Їх становище, як і маєтності, стають спадковими. Вони підлягали юрисдикції гетьмана та генера­льного суду. З часом до цієї групи почали входити усі, хто раніше перебував у складі генеральної старшини чи на посаді полковника.

Наступна група — значкове товариство. Його члени займали те ж становище, що й бунчукові, тільки при генеральних старшинах і полковниках. Існує думка, що значкове товариство — це лише одна з назв бунчукового. Товариства були створені спеціально для охорони особистих та майнових прав козацької старшини як привілейованої верстви і мали загальну назву " знатне військове товариство".

Земельні володіння українських феодалів у XVIII ст. значно збільшуються. Чимало земель здобули українські феодали від царів. Особливо щедрою була Катерина II. Вона жалувала землі Російської держави українським феодалам, а російським — землі України.

Крім цього, українська землевласницька еліта прагнула в усьо­му зрівнятися з російським вельможним панством. Так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських уря­довців з чинами Табеля про ранги. Відповіддю на це було заснуван­ня в 1728 р. у Глухові кодифікаційної комісії, яка одночасно мала врегулювати правовий стан українських феодалів. Проте сенат під­сумки роботи комісії не затвердив, оскільки вона виходила із збереження в Україні козацько-старшинської адміністрації. Разом з тим, царський уряд надав, як раніше було визначено, права росій­ського дворянства представникам верхівки. Безбородькам, Завадов-ським, Кочубеям, Розумовським були пожалувані графські титули, їх було допущено до кола російської аристократії. У 1767 р. комісія по складанню уложення підтвердила вільності українського шля­хетства, рівність його прав з правами російського дворянства. У 1764 та 1783 рр. вийшли укази про включення українського шляхе­тства та козацької старшини до складу дворянського стану Росії. У 1797 р. на них було поширено дію " Грамотьі на права, вольности й преимущества росийского дворянства". Наприкінці XVIII ст. вже на всю Україну була поширена дія Табеля про ранги.

Духовенство. Поки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, а у другій половині XVIII ст. — Духовний регламент та штатний розклад 1764 р. За Указом від 10 квітня 1794 р. митропо­литам та іншим чинам духовенства було встановлено утримання нарівні з російським.

Селяни-посполиті. Число вільних селян, підлеглих козацькій адміністрації, зменшувалося. У 1731 р. вони складали лише одну третину сільського населення Гетьманщини. Чисельність залежних селян постійно зростала за рахунок зменшення вільних селян та скорочення реєстру. За царською грамотою 1723 р. з посполитів, чиї б вони не були, стягували однакові податки.

Найважчим обов'язком селянина було відбування панщини. У 1710 р. було встановлено два дні обов'язкової панщини на тиждень. На Правобережжі ця повинність складала 4—6 днів. У подальшому і на Гетьманщині було встановлено 4—6-денну панщину. Селяни відбували також інші повинності — подвірну, постоєву (утримання царських військових підрозділів та іноземних найманців), шляхову, виконували роботи, пов'язані з будівництвом фортець, риттям ка­налів та ін.

Реєстрове козацтво. У XVIII ст. триває процес розшарування козацтва, визначається його ієрархічна структура. Заможні козаки, котрі мали орну землю, сад, будинок, декілька голів рогатої худоби, сотні овець, були виділені у групу " виборних" тобто повноправних. Їх було занесено до спеціальних списків за сотнями, вони зберегли той правовий статус, що визначився у XVII столітті.

Другу — більшу групу — складали підпомічники чи підмогочі. До них увійшли усі ті, хто не мав свого господарства. Ці люди несли ті ж повинності, що й селяни, тільки у два рази менші. Крім того, вони мусили забезпечувати " виборних" усім необхідним для похо-

дів спорядженням і продовольством, кіньми, зброєю, провіантом. У кожного " виборного" налічувалося два-три підпомічника, тобто їх було у п'ять разів більше, ніж самих " виборних".

Існувала також і третя група козаків — підсусідки (батраки). Вони походили із збіднілих козаків, селян, городян, не мали майна та осілості, працювали та жили в господарствах " виборних" козаків і підпомічників. Ті їх одягали та годували. Підсусідки ставали кріпаками у першу чергу. Закон надавав підсусідкам й можливість переходити до другої та навіть першої групи, якщо вони обзаведу­ться майном. За період 1654—1730 рр. кількість вільних селян у полках Лівобережжя зменшилася. К 1730 р. їх залишалося 1/3, інші 2/3 перетворилися на феодальне залежних. У 1764 р. налічувалося 71604 реєстрових козаків, з них " виборних" — 19750, підпомічни­ків — 41201, тих, які не мали двора, тобто підсусідків — 10 654*.

На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 р., але з 1704 р. до 1714 р. воно існувало завдяки підтримці лівобережного гетьмана.

Запорізьке козацтво спочатку зберігало самобутній устрій в силу того, що Січ користувалася певною самостійністю щодо геть­манського та царського урядів. Вважалося, що у самій Січі прожи­вало не менше як 20 тис. неодружених козаків-січовиків. Вони-тс й складали власне запорізьке братство, але рідко збиралися ус:

разом. Частина з них несла сторожову службу на кордоні, у форте­цях, інші займалися різноманітними промислами (рибальством полюванням). У паланках же розташовувалися слободи та хутори-зимовники, де жили сімейні козаки та посполиті. Кількість насе­лення Січі постійно зростала. Всього на території Нової Січі в1775 р. проживало приблизно 200 тис. чоловік, з них козаків-січо виків — 35 тис.

Соціально-економічні процеси, що відбувалися у країні, н< обминули і Запорізьку Січ, поглибили її соціальну диференціацію

З середини XVIII ст., коли Січ переходить до колонізації свої;

земель та ведення осілого інтенсивного землеробства, хутори-зи мівки старшини перетворюються на крупні феодальні господарства у яких експлуатуються голота та сирома — низи запорізького това риства. Сам кош, як такий, експлуатував рядових козаків, а такоя масу посполітих, що утікали на землі Запоріжжя. Сподіваючисі знайти тут захист від сваволі поміщиків, гетьмана та царя, боні ставали " подданьіми Войска запорожского". Залежність посполіти:

від січової влади виявлялася, зокрема, в їх зобов'язаннях сплачува ти " войськовой оклад" — головну грошову подать кошу.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й Лівобережжі та ліквідації Січі за указом від 16 листопада 1781 р. запорізьких козаків було переведено в розряд селян-однодворців, з обкладенням подушним податком, їм теж заборонялося вільно переходити на інше місце проживання. Катерина II, зруйнувавши Січ, заборонила навіть назву " запорозький козак". Землі Запорізь­кої Січі вона роздала своїм улюбленцям.