Фінансова політика гетьманів.

В управлінні державою найбільшими повноваженнями володів гетьман. Він очолював виконавчу та військову влади, мав право вводити податки і розподіляти видатки скарбу, конфісковувати і дарувати маєтки. Він видавав універсали для здійснення своїх повноважень. Універсали регламентували механізм сплати податків, пільги тощо, але чіткого порядку збору податків не було. Гетьману підпорядковувалась генеральна старшина, в склад якої входив уряд генерального підскарбія, призначений для збору доходів та розпорядження скарбом. Під керівництвом підскарбія знаходилась скарбова й рахунково-контрольна канцелярії, виконавча комісія, полкові скарбничі, фінансові експедиції.

Державні фінанси Гетьманщини сформувалися під впливом досвіду Польщі, Литви, Росії. Спочатку приватні гетьманські та військово-державні доходи були з’єднані. З розвитком господарства відбувалося реформування державного скарбу і відокремлення особистих гетьманських доходів. Вперше цю реформу було проведено за гетьмана І. Брюховецького (1663-1668 рр.). Пізніше такий принцип організації фінансів був продовжений П. Орликом (1710 р.), Д. Апостолом (1750-1764 рр.) та К. Розумовським (1750-1764 рр.). Гетьман І. Мазепа ввів зміни у системі оподаткування населення з метою послаблення податкового тиску. Універсалом 1691 р. землевласникам заборонялось накладати на селян надто великі повинності й побори. Селянам також дозволялося виробляти для власних потреб горілку і не сплачувати при цьому податки.

У 1710 р. були проголошені “Пакти й Конституція прав і вольностей Запорізького Війська”, в яких сформульовані такі напрями організації бюджетних відносин:

1. Чітка і зрозуміла структура управління бюджетними коштами, яка передбачала посаду генерального підскарбія та двох полкових, які б вибиралися зборами за погодженням із гетьманом та полковниками. В їхньому віданні мають бути всі доходи і всі видатки.

2. Компетентність, порядність і добровільна згода на виконання роботи підскарбіїв. Кандидатури полкових підскарбіїв вибиралися з числа заможних і відомих осіб, узгоджувалися з полковником і військовою старшиною. Вони мали бути компетентними «знати про полкові та городові приходи й посполиті побори..» і прийняти присягу.

3. Боротьба з корупцією при організації функціонування урядового апарату: „...щоб ясновельможний гетьман не заводився жодними, хоч і найбільшими датками та респектами, нікому за корупції полковницьких урядів та інших військових та посполитих начальств не встановлював, але завжди як військові, так і посполиті урядники мають бути вибрані вільними голосами...”.

4. Розмежування доходів урядовців та військового скарбу. „А сам ясновельможний гетьман до військового скарбу й приходу, які до нього належать, не має належати і на свій персональний пожиток уживати”. „А пани полковники так само не повинні мати інтересу до скарбів полкових, задовольняючись своїми приходами й добрами, які належать до полкового уряду”.

5. Чіткі ставки податкового збору, контроль за ухиленням від сплати зборів, підзвітність за використані кошти. Ставки оподаткування доводяться універсалами гетьмана, збори на місцях контролюються полковими урядами, звітують підскарбії.

6. Турбота про малозабезпечених та стражденних людей. З цією метою передбачалось побудувати в Трахтемирові шпиталь для старих, зубожілих і покалічених ранами козаків, постійно турбуватись про нужденних, вдів, сиріт.

Удосконаленням скарбового діловодства займались гетьмани Данило Апостол і Кирило Розумовський. Д. Апостол встановив точний бюджет державних видатків, який у 1731 році досяг 144 тисячі карбованців на рік.

У Гетьманщині не існувало строгого бюджетного права, чіткого обліку і звітності. Не набуло визначеності фінансове право і з часу укладення Переяславської угоди. Вчені вказують на ряд протиріч в угоді. Так, згідно ст. 4 та ст. 15 грошові й хлібні доходи України мала збирати місцева влада і передавати в царську казну через присланих воєвод. Ст. 17 покладає сплату податків на селян, але не визначає принципи оподаткування, склад і розміри податків. Згідно ст. 8-12 козацька старшина і військо повинні були утримуватись за рахунок царської казни, а ст. 21 скасовувала цю умову. Практично городове козацтво служило за землі, вольності та винагороди з гетьманського скарбу. В ст. 23 говориться про матеріальну і грошову допомогу запорожцям, але без конкретних зобов’язань. Таке формулювання угоди давало можливість Росії по-своєму трактувати окремі положення. Ряд архівних документів вказує на те, що в імперську казну поступала частина грошових платежів, які збиралися в Україні, особливо після 1722 р. Крім того, на Гетьманщину покладався обов’язок за свій кошт утримувати російські полки.