Iз збiрки лiсовi казки на добранiч

Оксана Іваненко

Народилася письменниця 13 квітня 1906 року в сім'ї письменника і вчительки.

Героями «Лісових казок» виступають тварини, рослини. «Саме казкові прийоми персоніфікації тварин дають можливість не тільки познайомити наймолодших дітей з цілком реальними першими відомостями про навколиш­ній світ, про життя природи взагалі, але й подати в най­легшій, найдохідливішій формі навіть складні питання соціальних взаємин між людьми, перші уроки дружби й взаємодопомоги, розуміння, що погано, а що добре», — пояснює письменниця, чому не обминає драматичних моментів з життя тварин.

IЗ ЗБIРКИ ЛIСОВI КАЗКИ НА ДОБРАНIЧ

Оксана Іваненко

Був собi, жив собi невеличкий жучок.
Де вiн жив — хто його знає. То у лiсi лiтав, то на луках. Де нiч застане — там i засне. Такому малому хiба багато треба! А який вiн був — може, хочете знати? Ох, важко сказати про це... Як сiдав на гiлочцi, пташки казали:
— Он зелений жучок, зловiмо його!
I пурх-пурх до нього. Та хiба вiн дурний був, щоб так i дати себе з'ï сти! Вiн — дж-дж — розправив крильця i полетiв. Летить проти сонечка на луки, а квiти й кажуть:
— Що то за гарний золотий жучок летить!
А ввечерi, десь у холодочку, в затiнку, вiн здавався жабкам зовсiм чорненьким. Так що нiхто не знав, який вiн насправдi. Та це було йому байдуже — жити було весело, ï сти було досхочу. Все вiн навколо облiтав i знав, i з усiма був знайомий. Сонце грiло, пташки спiвали. Отак би все життя!
Якось уранцi прокинувся вiн i полетiв навпростець, над лi совою галявинкою, до ставка. Це була весела зелена галявинка, i на нiй росли квiти. Навколо старi дерева вели спокiйнi розмови, а молодi берiзки жартували з вiтром, завжди нiби вабили його своï м легеньким листям.
— Ой, що це таке? — раптом закричав жучок. — Хто це ловить мене?
Справдi, нiби щось заплутало його нiжки. Вiн швидко зачеберяв ними у повiтрi, рвонув — i невидимi пута порвалися.
Жучок був завжди цiкавий до всього i тому почав оглядатися на всi боки. Якiсь тоненькi срiбнi ниточки лiтали в повiтрi.
— Цiкаво, цiкаво, — мовив жучок, — я ще цього не бачив.
— Хiба ви не знаєте, що це таке? — спитала з жахом маленька комашинка. — Краще цього i не знати. Ненажери-павуки тчуть своï сiтi, щоб ловити нас, маленьких, невинних комашок i висмоктувати нашу кров. Так загинули двi моï сестри. Тiкайте геть, як побачите це жахливе плетиво!
— Ви помиляєтесь, — почав говорити старий жук з рогами.
Але комашинка полетiла так швидко, що ï ï в одну мить не стало видно. До того ж вона була маленька, i ï ï взагалi важко було помiтити.
— Вона помиляється, — звернувся старий до маленького жучка, — можеш менi повiрити, що тi сiтi зовсiм iншi. ï х плетуть старi хрестовики справдi для своï х ловiв, а цi плетуться для повiтряних мандрiвок.
— Для повiтряних мандрiвок? — здивувався жучок. Але не повiрити вiн не мiг. Жук з рогами був найрозумнiший з жукiв. Його навiть квiти слухалися, бо вiн завжди знав, коли буде дощ, а коли година.
— Якщо хочеш, то можеш сам побачити, — запропонував старий. I вони сiли на гiлку широколистого клена. — ï х надто багато тепер народилося, i вони розлiтаються в рiзнi сторони... Дивись! — прошепотiв вiн.
На сучку того ж дерева, трохи нижче вiд них, клопотався, вовтузився невеличкий павучок. Раптом вiн повернувся трохи набiк i посунувся проти вiтру — за ним тяглася тоненька срiбна ниточка.
— Ой, яка довга! — закричав жучок.
— Тихше! Дивись, що буде далi, — спинив його старий.
Павучок швидко прибiг назад, вiдкусив ниточку вгорi i, пiдiбравши всi своï вiсiм нiжок, пiднiсся на нiй у повiтря.
— Ой, i я хочу погойдатися на такiй ниточцi! — закричав жучок, пiдлетiв, схопився за якусь срiбну ниточку, бо ï х лiтало багато в повiтрi, склав нiжки й крильця i враз... упав на землю.
Ох, на цих ниточках, мабуть, лише павуки вмiли лiтати.
Пiдвiвся вiн з землi, почухав нiжкою бочок i знову вiдкрив здивованi очi: адже вiн упав пiд кленом, i завжди цей клен був зелений, а зараз його широке листя майже золоте.
Що воно робиться, що воно робиться сьогоднi в рiдних мiсцях! — нiяк не може зрозумiти жучок.
— Дядю! — закричав вiн до старого жука. — Що ж це таке? Якiсь нитки лiтають, листя жовтiє — що таке?
— Осiнь, синку, осiнь! — мовив старий жук i похитав рогами.
— Хм, — сказав жучок, — подивимось, що то за осiнь.
Справдi, полинуло лiто, як на крилах, i настала осiнь. У лiсi ледь-ледь шарудiло листя, i нiби хтось тихо ходив попiд бере зами й кленами. I де не пройде — там листя ставало золоте й червоне. Мабуть, то й ходила осiнь, тiльки так, щоб ï ï нiхто не бачив.
Вже не впiзнати було рiдного лiсу, рiдноï галявинки, рiдного ставка. Квiти пов'яли i посохли, травиця пожовкла. Усi були заклопотанi, всi готувались до зими. Жучок лiтав то туди, то сюди i не знав, що йому робити. Пташки збиралися зграйками i спiвали, але вже не так, як улiтку — весело та дзвiнко, а так сумно, журно:
Осiнь ходить по дiбровi,
Золотить листки кленовi.
Прощавай, наш рiдний гай.
Летимо в далекий край!
Ось пташки знялися високо-високо i зникли за хмарами. Що дня вiдлiтало ï х усе бiльше та бiльше.
— Невже всi з лiсу вiдлiтають? — затурбувався жучок. — А як же я? Мабуть, i менi треба летiти.
Опало листя. Жучок полетiв до ставка. Товста жаба та п'ятеро жабенят сидiли на лататтi.
Жучок присiв оддалiк на пеньку — все-таки обережнiсть не заважає — i спитав чемно:
— А коли ви збираєтесь вiдлiтати?
— Вiдлiтати? Ква-ква! Якi дурницi! Хто ж розумний вiдлiтає? Ми ляжемо спати на самому днi, у себе вдома, в м'якому мулi. Правда, дiтки?
— Так, так! Ква-ква! — заквакали жаб'ячi дiти на знак згоди.
— А що ж менi робити? — перелякано спитав жучок.
— Якщо хочеш, можеш i ти спускатися з нами — мiсця в нашому домi на всiх вистачить. I не бiйся: таких, як ти, ми не ï мо. Ну, ходiмо, дiтки! — I жаба стрибнула в ставок, а за нею ï ï п'ятеро жабенят.
Жучок глянув на воду — i аж моторошно йому стало: вiн же потоне, коли пiрне глибоко, та й вода така непривiтна, холодна.
Сидить жучок i журиться:
З пташками високо,
З жабками глибоко.
Де ж моя хатонька?
Де ж менi спатоньки?
А тут ще вiтер подув, i жовте листя попливло за вiтром по водi.
Холодно, невесело жучковi.
— Полечу, пошукаю i собi хатку, — вирiшив вiн.
Пiд корiнням пенька, серед зеленi, вiн помiтив невеличку дiрочку.
— Ану подивлюсь, може, то для мене хатка буде!
Вiн встромив голiвку в дiрку i побачив, що дiрочка — не дiрочка, а справжня нiрочка. Вiн смiливо влiз увесь i раптом зупинився.
З тридцятеро змiй спали там, переплiвшись. А в самому кiнцi спала, скрутившись, найстарiша змiя, а бiля входу — одна невеличка. Але й ця невеличка була як велетень-велетенський, порiвнюючи з жучком.
Жучок затремтiв i кинувся назад. Невеличка змiя коло входу раптом позiхнула i глянула просто на нього. Але не встигла вона й поворухнутись, як жучок дременув так, як тiльки могли його нести нiжки.
— I де ти загинуло, мале, дурне? — почув вiн коло себе. Обернувся i побачив старого жука з рогами.
— Дядечку! Я потрапив до страшних змiй. Вони теж сплять, а я ï х збудив. Тiкаймо, вони з'ï дять нас!
— Не лiзь, куди не просять! Так тобi й треба! — засмiявся старий. — Та то веретiльницi — великi ящiрки. Дуже ти ï м потрiбний: вони вже на зиму полягали.
— А що ми робитимемо?
— I ми ляжемо. — I старий показав жучковi щiлину в корi старого дуба. — Отут ми й поспимо. Бач, як уже холодно.
— I довго спати? — запитав жучок. — Я не люблю довго спати, я бiльше люблю лiтати.
— На холодi не полiтаєш, — засмiявся старий. — Поспи до весни, поки пташки повернуться i квiти зацвiтуть.
— Хм... — похитав головою жучок. — Що ж, спати, так спати, — промовив i склав крильця. Вiн втомився за своï мандрiвки i охоче заснув на цiлу зиму.
А старий жук потихеньку наспiвував:
Люлi, люлi, жучку,
Спи, засни!
Поки стане тепло,
До весни!
А потiм i сам став клiпати очима й теж заснув.
На добранiч, жучки!

Тема: «Мандрівка Жучка»

Головна думка: Ознайомити дітей з життям комах в природі. Ознайомити дітей зі зміною пори року.

Мета: Навчити дітей добре бачити і розуміти все навколо, навчити добре відноситися до навколишнього середовища, комах птахів та інших тварин.