Примусова колективізація сільського господарства в Україні. Голодомор 1932—1933 років

У другій половині 20-х років досить чітко виявилась тенденція до зниження темпів зростання продукції сільського господарства, що ставало гальмом і для розвитку промисловості.

У 1929 р. в Україні нараховувалось 4, 6 млн. селянських дворів і більшість селянських господарств була малоземельною.

У 20-х роках товарна продукція зернового господарства України порівняно з дореволюційним часом знизилась майже на половину. В основі цієї відсталості лежала розпорошеність, роздрібненість і загальний низький рівень сільськогосподарського виробництва і пов'язаний з ним напівнатуральний характер цього виробництва.

Вихід був в укрупненні господарств, зміцненні матеріально-технічної бази села, справедливіший та гнучкіший політиці цін. Укрупнення господарств повинно було пройти еволюційно, у про цесі саморозвитку. Більшовики вирішили форсувати укрупнення господарств шляхом її колективізації, тобто об'єднання з відчуженням засобів виробництва. Колективізація розглядалася як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, товарно-грошових відносин, хлібозаготівельних криз, залучення селянських господарств до системи командно-адміністративної економіки, перетворення їх у кріпаків тоталітарного режиму.

Наприкінці 1927 р. 23, 7% всіх селянських дворів складали бідняки, 72, 3% — середняки, 4% — заможні.

У жовтні 1929 р. трохи більше 10% всіх господарств були об'єднані в колгоспи. Це були в основному бідняцькі господарства.

Гасло суцільної колективізації офіційно було проголошено в листопаді 1929 р.

У січні 1930 р. керівні органи встановили й терміни проведення колективізації для різних регіонів. Україну було віднесено до другої групи регіонів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Окремо розглядалося питання про долю найзаможнішого прошарку селянства. «Ліквідація куркульства як класу» стала одним з головних практичних заходів «всеосяжної колективізації». Згідно з нею всі куркульські господарства поділялися на три категорії. До першої належали «економічно міцні» господарства учасників та організаторів антирадянських виступів та терористичних актів. Відповідно до рішень судових органів їх треба було «ізолювати» в тюрмах або концтаборах. До другої категорії — «економічно міцні» господарства, які не чинили ніякого опору. їх разом з сім'ями виселяли до північних районів країни. «Менш міцним» господарствам (фактично це були середняки), які не чи нили ніякого опору, повинні були надаватись невеликі земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до початку березня 1930 р. За цей час під розкуркулювання підпало 61887 господарств (2, 5% усієї кількості). Площа вилученої землі досягла 582 тис. га, кількість відібраної робочої худоби — 58, 6 тис. голів, вартість конфіскованого майна — 40, 3 млн. крб. Майно надходило до неподільних фондів колгоспів.

Примусова колективізація з усуспільненням майже всього майна, репресіями і свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси й долю не тільки заможних селян, викликали незадоволення й масові виступи селян.

Це змусило керівництво більшовиків дещо відступити. Піс ля визнання «деяких помилок» і дозволу виходити з колгоспів, відсоток колективізації почав різко зменшуватись. З 10 березня по 20 червня, протягом 100 днів, з колгоспів вийшло півтора мільйона селянських господарств, тобто майже половина колгоспників. Восени в колгоспах залишалося менше третини селян України, причому залишилися в основному бідняки.

Новий наступ на селян почався восени 1930 р. Вишукуючи нових куркулів, залякували селян. Одноосібника намагалися за душити також податками. За таких умов селянин змушений був іти до колгоспу. І вже скоро колгоспний лад «переміг». До кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70% селянських господарств.

Колективізація супроводжувалась масовим забиванням селянами власної великої рогатої худоби, свиней, овець. Стан сільського господарства було погіршено в результаті знищення заможного прошарку селянства — людей, які вміли працювати. Тому валові збори зерна в Україні зменшились: у 1932 р. вони становили 78, 6% від рівня 1923 p., поголів'я коней — 66, 7% (від 1928 p.); великої рогатої худоби — 58, 2%, свиней — 37, 7%.

Одним з найстрашніших наслідків колективізації став голодомор 1932 — 1933 pp. Цілеспрямована політика хлібозаготівель стала безпосереднім приводом голоду в Україні. У 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба, у 1931 р. — 380 млн. (що було досягнуто шляхом вилучення значної частини посівного фонду).

Розміри держпоставок продукції колгоспам заздалегідь не визначалися. Вважалося, що вся їхня товарна продукція мала здаватися державі. Але в умовах фактичної заборони на вільну торгівлю саме поняття «товарна продукція» стало невизначеним. План здачі хліба та іншої продукції колгоспам встановлювався такий, що після його виконання на трудодні майже нічого не лишалося. Колгоспники змушені були розраховувати в основному на свої присадибні ділянки. Повна матеріальна незацікавленість у розвитку громадського господарства змушувала їх імітувати працю, а не працювати по-справжньому. Підірвані розкуркулюванням і колективізацією, продуктивні сили сільського господарства дедалі більше деградували через абсурдно деформовані відносини, які встановилися між державою та одержавленими колгоспами.

У результаті цього хлібозаготівлі в колгоспах проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали але до весни 1932 р. Заготівельники тоді вимели в селян абсолютно все, у 44 районах України розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Уже тоді були зареєстровані факти людоїдства.

Після голодної зими посівна 1932 р. опинилася під загрозою. Фізично ослаблені та голодні і невдоволені селяни були не спроможні ефективно працювати в полі. На 20 травня 1932 р. в республіці засіяли лише трохи більше половини запланованих площ. Особливо відставали Одеська та Київська області (в останній засіяли 33, 8% всіх площ). Унаслідок поганої обробки просапних культур значна частина посівів загинула. Дуже скрутним залишалося й продовольче становище сільського населення. У щоденнику угорського письменника Мате Залки, що провів літо 1932 р. в Україні, є такі рядки, датовані 11 — 13 червня: «Ознаки тяжкої хвороби наявні. Україна, незважаючи на нормальний урожай, приречена на голод... Це — трагедія. Я все частіше жену від себе тяжкі думки — що буде? Україна, і голодує!» З початком літа до недостиглих хлібів заходили так звані перукарі. Це були пере важно жінки, що ночами крадькома зрізали ножицями колоски на кашу для своїх голодних дітей. З початком жнив з'явилися «несуни» — ці несли зерно додому в кишенях, за пазухою... У більшості колгоспів стали приховувати від обліку справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб перемолотити його вдруге.

У зв'язку з цим Сталін вирішив вдатися до найсуворіших за ходів. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли власноручно написану ним постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності». За розкрадання колгоспної та кооперативної власності передбачався розстріл з конфіскацією всього особистого майна, а за пом'якшуючих обставин — позбавлення волі не менш ніж на 10 років, знову ж таки, з конфіскацією майна. Амністія у судових справах такого роду заборонялася. Сучасники влучно назвали цей драконівський акт «законом про п'ять колосків». За пів кишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, колгоспник міг отримати 10 років концтаборів. За не повних 5 місяців після прийняття цього «закону» у країні було засуджено 54 646 осіб, з них 2110 — до вищої міри покарання.

Улітку 1932 р. голод в Україні тимчасово вдалося зупини ти. Проте належних висновків зроблено не було. Навіть саме поняття «голод» обминалось. У виступах керівників республіки йшлося про «труднощі з харчами» на селі, «прорив» у сільськогосподарському виробництві. Зрив заготівель пояснювався від сутністю не хліба, а боротьби за хліб.

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. пішли важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень 1932 р. з колгоспів та одноосібників вдалося вичавити лише 136 млн. пудів хліба, а з радгоспів — 20 млн. Піс ля цього Сталін направляє в Україну хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження.

Надзвичайна комісія діяла з ЗО жовтня 1932 р. до останніх днів січня 1933 р. Не ухвалюючи власних постанов, вона діяла від імені партійно-урядового керівництва республіки. Саме керівництвом республіки під натиском комісії Молотова було прийнято рішення «Про заходи по посиленню хлібозаготівель», що давали «зелене світло» грубому натиску на «відстаючі» господарства. Райвиконкоми були зобов'язані «заготовляти» всі створені в колгоспах натуральні фонди. Ще раз підтверджувалась заборона торгівлі хлібом «до повного виконання хлібозаготівель» і необхідність «застосовувати рішучі заходи до спекулянтів і перекупників хліба». Основним засобом проведення хлібозаготівель, що його практикувала комісія Молотова, були репресії, які були особливо жорсткими щодо одноосібників. Разом із заходами громадського впливу до них рекомендувалося вживати штрафи за незданий хліб у розмірі його ринкової вартості без звільнення від хлібопоставки, судові репресії, відмови у відпуску промтоварів. Зміст і стиль багатьох документів з питань хлібозаготівель стало дедалі більше схожими на повідомлення з полю бою. Партійне керівництво республіки рекомендує у кожній області створити 5-10 додаткових роз'їзних судових сесій для розгляду справ «злісних саботажників» хлібоздачі, застосовуючи проти них, а також спекулянтів і перекупників хліба, особливо суворі репресії. Вимоги будь-що «вичавити» хліб з українського селянства знаходили цілковиту підтримку Сталіна, який і був їх натхненником та ініціатором. Коли йому доповіли, що керівники Оріхівського району Дніпропетровської області дозволили колгоспам залиши ти собі посівні фонди й засипати страхфонд, він страшенно роз лютився. 7 грудня 1932 р. за його підписом усім партійним органам було направлено циркуляр, де Сталін оголосив керівників цього району «обманщиками і шахраями, які вправно проводять куркульську політику під прапором своєї «згоди» з генеральною лінією партії». Він зажадав «негайно заарештувати і нагороди ти їх за заслугами, тобто дати їм від 5 до 10 років тюремного ув'язнення кожному». Хоч у згаданій постанові вказувалося 5 осіб, настанову вождя перевиконали і до судової відповідальності притягли 16 керівників Оріхівського району. Один з них був засуджений до розстрілу, 5 — до 10 років ув'язнення, решта — від 3 до 8 років позбавлення волі.

Постановою вищого партійного керівництва ЦК ВКП(б) та уряду СРСР від 14 грудня 1932 р. репресії проти колгоспного активу, особливо комуністів, а також районної керівної партійно-радянської ланки як засіб проведення хлібозаготівель фактично були узаконені. Дії місцевих керівників, що опиралися вивозові зерна, кваліфікувалися як «антирадянські», «націоналістичні», «контрреволюційні». Повідомлення про розстріли «шкідників» усе частіше вміщувалися в газетах.

Всі спроби місцевих керівників апелювати до Сталіна були марними. У кінці 1932 р. зі Сталіним зустрівся секретар Харківського обкому та міському партії Р. Я. Терехов, який доповів, що на область насувається голод і тому хлібозаготівлі слід припинити, а багатьом колгоспам надати продовольчу допомогу. Сталін не дослухав його до кінця і обірвав гнівною тирадою: «Нам говорили, що ви, товаришу Терехов, добрий оратор. Виявляється ви добрий розповідач, — вигадали таку казку про голод, думали нас залякати, але — не вийде! Чи не краще вам залишити пости секретаря обкому і ЦК КП(б)У і піти працювати до Спілки письменників — будете казки писати, а дурні будуть читати. Якщо ви не в змозі виконати хлібозаготівлі, їх виконають інші». Розплата не забарилася. Уже в січні 1933 р. Р. Я. Терехова звільнили від партійних посад в Україні.

За 1933 р. за опір надмірним заготівлям харчів були зняті з роботи 237 секретарів райкомів, 249 голів райвиконкомів, 158 керівників районних контрольних комісій.

Репресивна політика хлібозаготівель «збагатилася» висилкою у віддалені райони країни сотень і тисяч селянських родин. Зокрема, 27 грудня 1932 р. Одеський обком КП(б)У і облвиконком ухвалили вислати за межі України «з конфіскацією всього майна 500 господарств за активне і злісне протидіяння та організацію куркульського саботажу хлібозаготівель». Висилку було проведено з 14 сіл 11 районів області. Проте вона, як свідчать документи, «проходила без підтримки мас», «деякі члени партії... проявляли співчуття класовому ворогу», «певного зрушення у хлібозаготівлях не дала». І все ж подібні жорстокі акції і з таким же розмахом повторили у Дніпропетровській області, а також у Харківській, де постраждало вже 1000 сімей.

Ще одним з надзвичайних методів «боротьби за виконання плану хлібозаготівель стало занесення на «чорну дошку» тих колгоспів, які особливо відставали у виконанні планів. Рішення про занесення на «чорну дошку» супроводжувалось припиненням поставок будь-яких товарів у дане село, його жителі позбавлялись права на виїзд. На колгоспи, занесені на «чорну дошку», накладалися грошові штрафи, у них забиралася худоба, їх трудівники позбавлялися навіть надії на якусь допомогу. Наприкінці 1932 р. по Харківській області на «чорну дошку» було занесено 25 колгоспів. З них лише у трьох за допомогою економічної блокади і репресій на 10 січня 1933 р. вдалося «за вершити» виконання продрозкладки.

У «процес» хлібозаготівель усе активніше включалися репресивні органи. З 15 листопада до 15 грудня 1932 р. у республіці за нездачу хліба було арештовано 16 000 осіб, у тому числі 409 голів колгоспів, 107 голів сільрад, з яких 108 засуджено до розстрілу, а за другу п'ятиденну січня 1933 р. і тільки по 153 районах УСРР — 2 709 осіб, з них 56 розстріляно за так званий контрреволюційний саботаж.

7 січня 1933 р. Й. Сталін, виступаючи на пленумі ЦК ВКП(б), заявив, що матеріальне становище робітників і селян СРСР поліпшується з року в рік. «У цьому, — твердив він, — можуть сумніватися хіба тільки вороги Радянської влади...» Ця заява звучала особливо цинічно на тлі тих трагічних подій, що відбувалися в цей час в Україні.

24 січня 1933 р. ЦК ВКП(б) приймає постанову, в якій відзначає, що «вважає установленим, що парторганізації України не справилися з покладеним на них завданням по організації хлібозаготівель...» Цією ж постановою були звільнені з посад керівники Одеської, Харківської та Дніпропетровської областей. В Україну з фактично диктаторськими повноваженнями направляється П. П. Постишев.

15—19 лютого 1933 р. у Москві проходив перший Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників. Сталін у своєму виступі відзначив, що «головні труднощі вже пройдені, а ті труднощі, які стоять перед вами, не варті навіть того, щоб серйозно говорити про них. В усьому разі, порівняно з тими труднощами, які пережили робітники років 10—15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою». І знову не можна не відзначити винятковий цинізм Сталіна. У той час, коли вмирали мільйони людей, він заявляв, що «труднощі пройдені» і вони є «дитячою іграшкою».

Узимку 1932 — 1933 pp. багато колгоспників залишилися без зерна і посівного матеріалу, колгоспники й одноосібники — без продовольства, худоба — без фуражу. Виснажене до краю три річною продрозкладкою село, що весь час балансувало на грані виживання, нарешті цю грань перетнуло. Коли в селян вичерпалися останні приховані запаси, голодування переросло в масо вий голодомор, який охопив усю Україну. Значно збільшилася смертність населення, особливо серед старих та дітей, траплялися випадки канібалізму, типовим явищем стала голодна дистрофія, тяжкі шлункові захворювання, викликані вживанням у їжу нехарчових продуктів, лютував тиф. Селяни кидали свої домівки і намагалися дістатися до міст. Але шляхи в Україні було перекрито спецзагонами НКВС. Тих, хто намагався втекти з голодних районів і врятуватись, завертали назад, жінок і дітей викидали з поїздів. У поїздах і на станціях бригади працівників ДПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке везлося голодуючим сім'ям. Уже в лютому — березні 1933 р. голод мав місце в 738 населених пунктах 139 районів України. Особливо гостра ситуація склалася у Дніпропетровській, Київській, Донецькій, Вінницькій областях. Навесні 1933 р. живі вже не встигали ховати мертвих. На допомогу поховальним командам відряджали військові підрозділи. У деяких населених пунктах на сільських радах вивішувалися чорні прапори — це означало, що всі жителі померли. Доведені до відчаю люди їли жаб, трупи коней, полову, кору дерев, бур'яни. Про становище в Харкові та області свідчать такі дані ДПУ УСРР від 5 червня 1933 р. За лютий 1933 р. на вулицях Харкова було підібрано 431 труп померлих від голоду селян, за березень — 689, за травень вже 992. На 1 червня 1933 р. у області було зареєстровано 221 випадок трупоїдства та людоїдства. Село Чепишки, яке складалося з 500 дворів, перетворилося на пустир. «Як вдень, так і ввечері ніякого шуму не чути», — доповідав начальник ДПУ області. — Уранці диму з труб не видно».

У цих умовах один з керівників України М. Хатаєвич із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Керівництво країни, в якій від голоду вмирали мільйони людей, було зобов'язане зробити все можливе, щоб урятувати голодуючих. Можна було мобілізувати всі резерви, звернутися за терміновою допомогою до громадськості, у тому числі й зарубіжної, міжнародних організацій. Так частково вже було зроблено у 1921 — 1922 pp. Але після проголошення на початку 1933 р. «дострокового» виконання першого п'ятирічного плану, «побудови фундаменту соціалізму» Сталін та його оточення не пішли на визнання факту лютування в країні голоду, бо тоді треба було б визнати факт економічної катастрофи, спричиненої сталінським «великим стрибком» у соціалізм. Відповідаючи на численні запити із-за кордону про масштаби лиха, нарком (міністр) за кордонних справ СРСР М. М. Литвинов вимушений був зробити офіційну заяву про те, що ніякого голоду в нас, мовляв, немає, що все це «вигадки і домисли».

Що ж до керівників України, то більшість з них наслідувала приклад С. Косіора, який улітку 1933 p., тоді як люди ще вмирали від голоду, продовжував твердити, що «план хлібоздачі — нерушимий закон», що цей трагічний рік — «був вирішальним у підйомі сільського господарства» (!), — «роком крутого перелому в результатах господарювання колгоспів». Керівництво республіки не змогло протистояти диктату московського центру на чолі зі Сталіним, фактично проводило політику, яка коштувала українському народові численних жертв. Голодомор 1932 — 1933 pp. став наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства, безпринципності тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар).

Існують різні дані щодо кількості жертв катастрофи 1932 — 1933 pp. С. Кульчицький вважає, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис. У 1933 р. голодною смертю загинуло від 3 до 3, 5 млн. осіб. Народжуваність у сільській місцевості в голодні роки знизилася на порядок. Певні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932 — 1934 pp. 5 млн. осіб. Р. Конквест називає цифру 5 млн., Н. Верт — від 4 до 5 млн., С. Максудов — 4, 5 млн., О. Субтельний — 3-6 млн. Останнім часом у низці публікацій називається цифра 8—9 млн.

У чому ж були причини голодомору 1932-1933 pp.? Це можна виявити, підсумувавши все вищесказане. Існує кілька точок зору: 1) голодомор був викликаний надмірними хлібозаготівля ми, політикою продрозкладки; 2) голодомор був спланований та штучно створений для утвердження колективізації та упокорення селянства; 3) голодомор був державною політикою геноциду проти українського народу, боротьбою з «українським буржуазним націоналізмом». Але чітко зрозуміло, що голодомору не було б, якби Україна мала б реальний суверенітет, була б незалежною державою.

Відомий американський фахівець з історії СРСР А. Улам вбачає причини трагедії в економічних обставинах, хибній політиці Сталіна та його оточення щодо села. Інший західний дослідник В. Голубничий вказував на відсутність доказів, що «Сталін навмисне спланував голод, або П. Постишев був його організатором. Він був штучний у тому плані, що трагедії можна було б запобіг ти, знизивши квоти розверстки і плани індустріалізації. І Сталін, і Постишев несуть відповідальність за те, що цього не було зроблено». Американський дослідник М. Левін вважає головною причиною голоду «колективізацію, яка викликала справжній хаос у сільськогосподарському виробництві».

Р. Конквест вважає, що «голод запланувала Москва для ви нищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що були селянами, а тому, що були українцями-селянами». Це заперечує С. Кульчицький, який пише, що «люди гинули залежно від місця проживання, а не від національності. Звідси можна зробити висновок: у межах України геноцид цілив своїм вістрям не в українців як таких, а в сільське населення». Але ж Сталін неодноразово говорив, що національно питання тісно пов'язане з аграрним і репресії більшою мірою торкнулися саме українського селянства. Переконавшись в провалі планів хлібозаготівель, Сталін та його оточення почали шукати винних, формувати «постать ворога». Якщо в Росії це був, зрозуміло, куркуль, то в Україні до нього додавався ще і націоналіст. Виступаючи на XVII з'їзді ВКП(б), С. Косіор, наприклад, зазначав, що «націоналістичний ухил у компартії України... відіграв виняткову роль у створенні і поглибленні кризи в селянському господарстві».

Більшість західних дослідників вважають, що радянський геноцид мав насамперед антиукраїнську спрямованість. Ще у 1988 р. була підготовлена доповідь Конгресу США з приводу голоду в Україні, де підкреслювалось, що «Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців у 1932-1933 pp.».

Аргументуючи правомірність застосування терміна «геноцид» для характеристики голоду в Україні, дослідники спираються на положення Міжнародної конвенції «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього». Вона була підписана 9 грудня 1948 р. у Парижі і ратифікована всіма країнами-членами ООН, у тому числі й СРСР, у 1954 р. У цьому документі геноцидом визнаються акти, здійснювані з наміром знищити (цілком чи частково) національні, етнічні, расові або релігій ні групи. Сюди належать: а) убивство членів будь-якої групи; б) заподіяння важкої тілесної чи духовної шкоди членам групи; в) навмисне створення для цієї групи умов життя, що мають за мету призвести її повністю чи частково до фізичного винищення; г) вживання заходів, спрямованих на запобігання народжуваності всередині груп; д) насильницьке переміщення дітей даної групи в іншу групу. На наш погляд, зміст пунктів а, б і особливо в, а також певною мірою г може бути співставлений з діями сталінського керівництва в Україні під час голодомору 1932-1933 pp.

28 листопада 2002 р. Верховна Рада України прийняла поста нову «Про 70-ті роковини голодомору в Україні», в якій відзначається, що голодомор 1932-1933 pp. був «політикою геноциду, що проводилася на державному рівні керівниками тоталітарного радянського режиму проти громадян України, національного духу, менталітету та генетичного фонду українського народу». Заплановано провести спеціальні парламентські слухання з цього приводу. Голодомор став національною катастрофою, однією з найбільших трагедій українського народу в усій його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат і це вплинуло на життя кількох поколінь українців і-можливості розвитку країни протягом десятиліть.

План.

1. Зміни в соціальному складі населення. Глибокі соціальні деформації. Конституція УРСР в 1937 року: розходження між словом і ділом.
2. Сталінізм і його провідники в Україні. згортання українізації. Масові репресії 30 років та їх жертви.
3. Особливості розвитку культури в 30 роках. Розвиток освіти.
4. Художня література і мистецтво.
5. Антицерковна політика влада в Україні.