Софокл - неперевершений майстер композиції

Вступ

Античний театр має велике загальнокультурне значення. За доби античності різні види мистецтв були в тісному взаємозв’язку. Первісний мистецький синкретизм з особливою силою проявився саме у театральному мистецтві, яке поєднало у собі живопис і архітектуру, хореографію і музику, міміку і декламацію. Отже, театральне мистецтво – результат спільних творчих зусиль драматурга, актора, режисера, художника-декоратора, музиканта. У тому, що драма демонструє закладені в ній великі можливості емоційного та естетичного впливу тільки в синтезі з іншими видами мистецтва, полягає найважливіша особливість її як літературного роду. З плином часу всі ці види мистецтв диференціювались і утворили окремі мистецтва.

Свого найвищого розквіту старогрецьке театральне мистецтво досягло у творчості трьох великих трагіків V ст. до н.е. - Есхила, Софокла, Еврипіда.

Історія античного театру містить немало суперечностей, певних неточностей. Не дивно, що деякі її питання викликають і в школярів, і навіть в студентів-філологів труднощі при вивченні.

Актуальність обраної теми полягає в необхідності системного дослідження Історії античного театру, подій які переживала антична цивілізація у VI-V ст. до н. е., а саме з розквітом рабовласницької формації і утвердженням в ній особистості.

Метою дослідження є вивчення загальнокультурного значення античного театру.

Обьєктом є давньогрецькі трагедіі античного театру.

Предмет дослідження -реформування давньогрецької трагедії Есхілом, Софоклом та Еврипідом.

Поява на театральному горизонті Есхіла

Театр займав особливе місце в житті давніх греків. Він був трибуною для широкого розповсюдження нових думок, висвітлення найбільш болючих проблем своєї сучасності. Великим було його суспільне і виховне значення. Хоча, зазвичай, сюжети грецьких трагедій походили із міфів, вустами міфологічних персонажів драматурги завжди говорили про свою сучасність, про моральні поразки і перемоги героїв своєї дійсності.

Організацію театральних видовищ брала на себе держава, і з середини V ст. до н. е. з міської казни виділялися спеціальні театральні субсидії (теориком) для малозабезпечених громадян. Відвідувати театр мали право усі вільні афіняни, а також приїжджі. Жінок і підлітків не допускали на комедії. Важливо підкреслити, що з часів тирана Пісістрата, який започаткував свято Великих Діонісій, театр став державним закладом. Показово, що " …театр сприймався як один з активних факторів виховання (пандейі), який залучав усіх громадян полісу до співпереживання єдиному героїчному минулому і сучасним етичним проблемам" [2, с. 47].

Аристотель вважав, що мистецтво відбиває реальне буття, дає людям насолоду, вчить думати і багато важить у справі виховання. Трагедія, на його думку, має перевагу над усіма іншими жанрами, бо найсильніше впливає на глядачів.

Вищесказане красномовно свідчить про величезне пізнавальне, морально-етичне, громадянсько-патріотичне та естетичне значення театру і, зокрема, трагедії в духовному житті греків.

Творчість Есхила (525-456 до н.е.) пов'язана з епохою становления Афінської демократичної держави. Ця держава сформовувалась у період греко-перських війн, що велися з невеликими перервами з 500 до 449 р. до н.е. і носили для грецьких держав-полісів визвольний характер.

Есхил походив зі знатного роду. Він народився в Елевсині, біля Афін. Відомо, що Есхил брав участь у боях при Марафоні і Саламині. Битву при Саламині він описав як очевидець у трагедії " Перси". Незадовго до своєї смерті Есхил відправився на Сіцилию, де і помер (у місті Геле). У написі на його надгробку, складений, по заповіту, ним самим, нічого не говориться про нього як про драматурга, але сказано, що він проявив себе мужнім воїном у битвах із персами.

Талановитіший за своїх попередників, він настільки вдосконалив трагедію, що його по праву вважають " батьком трагедії". Саме у його творчості трагедія остаточно оформилася як драматичний жанр. Перш за все слід відзначити введення Есхілом другого актора. Це значно збільшило діалогічну частину п’єси: діалог тепер міг відбуватися не тільки між актором і корифеєм, але й між двома акторами, а також між ними і корифеєм.

Отже трагедія з двома акторами стала спроможною передати конфлікт, який лежить в основі драми. Саме трагедії з двома акторами змогли передати психологічну напругу і драматизм, що неодмінно супроводжують конфлікти, більше того, вони віддзеркалюють суспільно-культурні і ідеологічні зрушення, пов’язані з утвердженням особистості у давньогрецькому рабовласницькому суспільстві.

Величезна заслуга Есхіла полягає у створенні могутніх і величних характерів – монументальних образів, носіїв нечуваних пристрастей, учасників грандіозних конфліктів. Образи Прометея (" Прометей прикутий"), Клітемнестри, Ореста, Кассандри, Електри (трилогія " Орестея") назавжди увійшли до скарбниці світової драматургії. Відповідним є і стиль трагедій Есхіла – монументально-патетичний. Як справедливо зауважує Ю. В. Султанов, " Він має багато спільного з образотворчим мистецтвом Стародавньої Греції у V ст. до н. е." [4, с. 321]. Ту ж саму думку розвиває дослідниця Г. Підлісна, наголошуючи, що " урочиста застиглість тогочасної грецької скульптури, позбавленої портретних рис, відповідає величним персонажам Есхіла".

Слід також зазначити, що Есхіл надав усім частинам та елементам трагедії досконалої форми, запровадив ряд прийомів, що посилюють драматичний ефект – увів формулу трагічного мовчання, створив атмосферу жаху на сцені, ввів ряд технічних засобів і прийомів – пофарбовані маски, котурни, декорації, костюми, танці й танцювальні фігури, першим почав писати трагічні трилогії. Отже Есхіл розпочав еру нової трагедії.

Есхил написав біля 80 трагедій і сатирівських драм. До нас дійшли цілком тільки сім трагедій; з інших творів збереглись невеличкі уривки. Трагедії Есхила відбивають основні тенденції його часу, ті великі зсуви в соціально-економічному і культурному житті, які були викликані аварією родового ладу і становленням афінської рабовласницької демократії [4, с. 322].

Світогляд Есхила в основі своїй був релігійно-міфічним. Він вірив, що існує споконвічний миропорядок, що підкоряється дії закону світової справедливості. Людина, яка вільно або невільно порушила порядок, буде покарана богами, і тим самим рівновага відновиться. Ідея невідворотності кари і прагнення справедливості проходить через усі трагедії Есхила. Есхил вірить у судьбу-Мойру, вірить, що їй підкоряються навіть боги. Проте до цього традиційного світосприймання домішуються і нові погляди, породжені развиваючоюся афінською демократією. Так, герої Есхила - не безвладні істоти, які беззастережно виконують волю божества: людина в нього наділена вільним розумом, мислить і діє цілком самостійно. Майже перед кожним героєм Есхила стоїть проблема вибору лінії поведінки. Моральна відповідальність людини за свої вчинки - одна з основних тем трагедій драматурга. Есхил ввів у свої трагедії другого актора і тим відчинив можливість більш глибокої розробки трагічного конфлікту, підсилив діючу сторону театрального уявлення. Це був дійсно переворот у театрі: замість старої трагедії, де партії єдиного актора і хору заповнювали всю п'єсу, народилася нова трагедія, у якій персонажі зштовхуються на сцені один з одним і самі безпосередньо мотивували свої дії.

Зовнішня структура трагедії Есхила зберігає сліди близькості до дифірамба, де партії заспіву перемежовувалися з партіями хору.
Майже всі трагедії, які дойшли до нас, починаються з прологу, у якому міститься зав'язка дії. Потім випливає парод - пісня, яку виконує хор. Далі йде чергування писодіїв (діалогічних частин, що виконуються акторами, іноді при участі хору) і стасимів (пісень хору). Заключна частина трагедії називається ексодом; ексод - це пісня, яку виконує хор покидаючи сцену. У трагедіях зустрічаються також гіпорхема (радісна пісня хору, що звучить, як правило, у кульмінаційний момент, перед катастрофою), комоси (спільні пісні-плачі героїв і хору), монологи героїв.

Звичайно трагедія складалася з 3-4 еписодіїв і 3-4 стасимів. Стасими розділяються на окремі частини-строфи й антистрофи, що строго відповідають за структурою одна іншій. При виконанні строф і антистроф хор рухався по оркестрі то в одну, то в іншу сторону. Строфа і відповідна їй антистрофа написані завжди в тому самому розмірі, а нова строфа й антистрофа - в іншому. Таких пар у стасимів буває декілька; їх замикає загальний епод (висновок) [5, с. 222].

Пісні хору обов'язково здійснювалися під акомпанемент флейти. Крім того, вони нерідко супроводжувалися танками. Трагічний танець називався емелейя. З дошедших до нашого часу трагедій великого драматурга особливо виділяються такі: " Перси" (472 р. до н.е.), де прославляється перемога греків над персами в морському бої при острові Саламіні (480 р. до н.е.); " Прометей Прикутий" - можливо, сама відома трагедія Есхила, що розповідає про подвиг титана Прометея, який подарив вогонь людям і за це був жорстоко покараний; трилогія " Орестея" (458 р. до н.е.), відома тим, що єдиний зразок трилогії, який дійшов до нас цілком і у якій майстерність Есхила досягла свого розквіту.

Есхил у своїх трагедіях показує перемогу прогресивних початків у розвитку людства, у державному устрої, у моралі. Творчість Эсхила зробила помітний вплив на розвиток світової поезії і драматургії.

Софокл - неперевершений майстер композиції

Продовжив розвивати оформлені Есхілом принципи драматичного мистецтва Софокл (496 – 406 рр. до н. е.).

Софокл походив з заможної сім'ї власника збройної майстерні і одержав гарну освіту. Його художня обдарованість проявилася вже в ранньому віці: з шістнадцяти років він керував хором юнаків, що славили саламинску перемогу, а пізніше сам виступав як актор у власних трагедіях, користуючись великим успіхом.

Великим внеском Софокла стало введення третього актора. Це дало можливість значно збільшити діалогічну частину трагедії і зменшити хорові партії. Відтепер діалог у трагедії виходить на перший план, що суттєво розширює можливості драматурга показати конфлікт, більше того – поглибити конфлікт і урізноманітнити його. З того часу хор майже втратив значення колективного актора, його пісні часто вже не пов’язані безпосередньо з розвитком сюжету, цей зв’язок має скоріше ідейний характер [4, с. 342].

Софокла вважають неперевершеним майстром композиції. Аристотель підкреслював у ній наявність перипетії, " зміни подій до протилежного" і пізнавання, пов’язаного з поворотом до несподіваного, з " переходом од незнання до знання" [4, с.342]. Ці прийоми сприяють створенню на сцені атмосфери глибокої психологічної напруги, і, відповідно, сильнішого драматичного ефекту. Глядачі цілком поглиналися у світ трагедійних стосунків, глибоко переймаючись болем і долею персонажів. Вони на певній термін повністю вживалися у трагедійні образи, плачучи і радіючи разом з ними. Можливо тому в грецькій трагедії знайшла вираз така естетична категорія як катарсис, тобто очищення, облагородження людини.

За свідченням Аристотеля, Софокл твердив, що зображує людей такими, якими вони мають бути. Митець вважав за необхідне виховувати громадян на прикладі ідеального героя. Тому персонажі Софокла – натури завжди цілісні. Вони лишаються вірними собі протягом усієї дії (Антігона). Як зазначає Ю. В. Султанов, " Цілісність образів Софокла, пластична довершеність його трагедій створили йому славу надзвичайно ясного і внутрішньо гармонійного митця" [4, с. 343].

Софокл завершив створення грецької трагедії, у його творчості вона досягає своєї вершини.

У 486 р. Софокл одержав на конкурсі драматургів свою першу перемогу над самим Есхилом. Взагалі вся драматургічна діяльність Софокла супроводжувалася незмінними успіхами: він жодного разу не одержував третьої нагороди - займав частіше всього перші і рідко другі місця. Софокл брав участь і в державному житті, займаючи відповідальні посади. Так, він був обраний стратегом (воєначальником) і разом із Периклом брав участь в експедиції проти острову Самоса, що вирішив відокремитись від Афін. Після смерті Софокла співгромадяни шанували його не тільки як великого поета, але й одного зі славнозвісних афінських героїв.

До нас дійшло тільки сім трагедій Софокла, написав же він їх більше 120. Трагедії Софокла несуть у собі нові риси. Якщо в Есхила головними героями були боги, то в Софокла діють люди, хоча і декілька відірвані від дійсності. Тому про Софокла говорят, що він змусив трагедію спуститися з неба на землю. Основну увагу Софокл приділяє людині, її щиросердечним переживанням. Звичайно, у долях його героїв відчувається вплив богів, навіть якщо вони і не з'являються по ходу дії, і ці боги також владні, як і в Есхила, - вони можуть розтрощити людину. Але Софокл малює насамперед боротьбу людини за здійснення своїх цілей, його почуття і думки, показує страждання, що випали на його долю.

У героїв Софокла звичайно такі ж суцільні характери, як і в героїв Есхила. Борячись за свій ідеал, вони не знають щиросердечних почуттів. Боротьба втягує героїв у найбільші страждання, і іноді вони гинуть. Але відмовитися від боротьби герої Софокла не можуть, тому що їх веде цивільний і моральний борг. Шляхетні герої трагедій Софокла тісними узами пов'язані з коллективом громадян: - це втілення ідеалу гармонійної особистості, що була створена у роки розквіту Афін. Тому Софокла називають співаком афінської демократії.

Проте творчість Софокла складно і суперечливо. Його трагедії відбили не тільки розквіт, але і кризу, системи, що закінчилася загибеллю афінської демократії.

Грецька трагедія у творчості Софокла досягає свого аппогею. Софокл увів третього актора, збільшив діалогічні частини комедії (еписодії) і зменшив партії хору. Дія стала більш живою і достовірною, тому що на сцені могли одночасно виступати і давати мотивування своїм вчинкам три персонажі. Проте хор у Софокла продовжує грати важливу роль у трагедії і число хоревтів було навіть збільшено до 15 чоловік.

Інтерес до переживань окремої особистості спонукав Софокла відмовитися від трилогій, де просліджувалася звичайно доля цілого роду. За традицією він подавав на змагання три трагедії, але кожна з них була самостійним твором. З ім'ям Софокла також пов'язане введення декораційного живопису.

Найбільше відомі трагедії Софокла з фіванського циклу міфів. Це " Антигона" (біля 442 до н.е.), " Цар Едіп" (біля 429 до н.е.) і " Едіп у Колоні" (поставлений у 441 р. до н.е., уже після смерті Софокла) [7, с. 111].

У основі цих трагедій, написаних і поставлених у різний час, лежить міф про фіванського царя Едіпе і про нещастя, яке обрушилося на його рід. Самий того не знаючи, Едіп убиває свого батька і жениться на своїй матері. Через багато років, узнавши жахливу правду, він виколює собі очі і добровільно відправляється у вигнання. Ця частина міфу лягла в основу трагедії " Цар Едіп".

Після довгих мандрівок, очищений стражданнями і прощений богами, Едіп божественною уявою вмирає: його поглинає земля. Це відбувається в пригороді Афін, Колоні, і могила страждальця стає святинею афінської землі. Про це розповідається в трагедії " Едіп у Колоні".

Трагедії Софокла явилися художнім втіленням громадських і моральних ідеалів античної рабовласницької демократії періоду її розквіту (Софокл не дожив до страшної поразки афінян у Пелопонеській війні 431-404 р. до н.е.). Цими ідеалами були політична рівність і свобода всіх повноправних громадян, беззавітне служіння батьківщині, повага до богів, шляхетність прагнень і почуттів сильних духом людей.

Зауважимо також, що трагедія Софокла стає більш наближеною до життя, вона втрачає той містично-релігійний характер, що його мала попередня трагедія. На зміну масштабним грандіозним сюжетам приходять суто земні і значно простіші. Цей процес супроводжується повільним проникненням у внутрішній світ людини, більш глибоким змалюванням людських характерів.

Улюбленим художнім засобом Софокла є прийом контрасту. Контрастність дає авторові змогу сильніше підкреслити слабкі й сильні сторони персонажів, щоб глядач міг ясніше зрозуміти їхню внутрішню суть.