Розділ 2. Принцип громадянства та територіальний принцип чинності

Львівський державний університет внутрішніх справ

Кафедра кримінального права та кримінології

КУРСОВА РОБОТА

із Загальної частини Кримінального права України

на тему: ____________________________________________________________________________________________________________________________________

Курсанта ___ курсу ____ групи

напряму підготовки: 6.030401

правознавство

галузь знань: 6.0304 право

_______________________________

(прізвище та ініціали)

Керівник_______________________

_______________________________

(посада, вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

Національна шкала ______________

Кількість балів: ____Оцінка: ECTS _____

Члени комісії ________ _________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________ _________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________ _________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

м. Львів – 2014 рік

План

Вступ………………………………………………………………………………..3

Розділ 1. Теоретичні та практичні підходи до вирішення питання чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі і щодо кола осіб в історії кримінального права…...……………………………………………......................5

Розділ 2. Принцип громадянства та територіальний принцип чинності

закону про кримінальну відповідальність в просторі та щодо кола осіб...........13

Розділ 3. Універсальний (космополітичний) та реальний принципи чинності закону про кримінальну відповідальність в просторі...………………………... 25

Висновки….………………………………………………………………………. 27

Список використаної літератури…...………………………………………….... 29

Вступ

Просторова дія закону про кримінальну відповідальність має дуже важливе значення. Це, насамперед, пов'язано з тим, що особа, яка вчинила злочин повинна понести відповідальність і бути покараною. Але не всі особи, які вчинили злочин на території України можуть нести відповідальність та бути покараними за кримінальним законодавством України.

Для правильного визначення дії кримінального закону в просторі потрібно з'ясувати поняття державного кордону України. Це питання є проблематичним, оскільки виникає багато питань при визначенні лінії державного кордону. Також потрібно з'ясувати поняття громадянина України, особи без громадянства, громадянина іноземної держави та правового статусу працівників дипломатичних і консульських установ.

Чітка правова регламентація дії закону про кримінальну відповідальність у просторі має велике теоретичне значення для розвитку науки кримінального права та для практичної діяльності слідчо-прокурорських та судових органів.

Правозастосовна діяльність у кримінальній сфері полягає у впровадженні у життя приписів кримінального закону, а наука кримінального права спрямована на осмислення і вивчення закону. Законом який регламентує кримінальну відповідальність в Україні є КК України. В Україні правосуддя, пов'язане з порушенням норм чинного КК, здійснюється судами спираючись на закон про кримінальну відповідальність. Для того, щоб не допустити помилки при притягненні до кримінальної відповідальності правопорушника потрібно добре знати чинність кримінального закону в просторі, часі та щодо кола осіб.

Знання кримінального закону є підґрунтям для професійної діяльності таких працівників, як слідчого, прокурора, судді, адвоката, працівників оперативних служб міліції.

У процесі ведення досудового слідства дуже часто виникає питання дії кримінального закону щодо кола осіб (тобто, чи може громадянин України, іноземець чи особа без громадянства нести відповідальність за КК), так і в просторі (тобто чи є територія на, якій було вчинено певне діяння такою, яка охоплюється кримінальним законодавством і на якій особи, які вчинили протиправне діяння будуть нести відповідальність за КК).

Розкриття злочинів, збирання доказів вчиненого злочину визначається ознаками злочину, встановленими кримінальним законом. Для правильного розслідування справи потрібно не тільки знати, що й кого шукати, чому й кого треба викрити, які докази шукати, але й потрібно чітко знати чи є дане діяння злочином, чи підлягає дана особа відповідальності за КК України.

Питання дії кримінального закону в просторі та щодо кола осіб є дуже важливим, а тому потребує вивчення, наукового обгрунтування і дослідження в цілому.

Від їх вирішення залежить, норми якого кримінального закону (українського чи зарубіжного) будуть застосовані до винного; які особи (громадяни України; іноземці; особи без громадянства, що постійно проживають чи не проживають в Україні) будуть притягнуті до кримінальної відповідальності згідно з приписами українського кримінального законодавства; які діяння, вчинені на території України, а які – за її межами, отримають кримінально-правову оцінку за КК України, а також чи буде взагалі конкретна особа притягнута до кримінальної відповідальності.

Значний вклад у дослідження проблематики даної теми внесли такі вчені як Д.М. Бахрах, М.И. Блум, Я. М. Брайнін, О.І. Бойцов, Б.В. Волженкін, П.А. Воробей, П.С. Дагель, О.О. Дудоров, Н.Д. Дурманов, А.М. Єрасов, М.Й. Коржанський, П. С. Матишевський, М.І. Мельник, В.І. Осадчий, Ю.А. Пономаренко, А.М. Попов, Т.М. Приходько, А.А. Тілле, М.І. Хавронюк, В.М. Щупаковський, А.Є. Якубов та інші.

Розділ 1. Теоретичні та практичні підходи до вирішення питання чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі і щодо кола осіб в історії кримінального права

Закономірності розвитку вчень про дію кримінального законодавства в просторі пов’язано з виникненням і розвитком держави.

Питання дії кримінального закону в просторі хотіли врегулювати ще у давньогрецькому та римському кримінальному праві. У римському праві дія кримінального закону в просторі пов’язувалася з конкретними злочинами. Насамперед це були злочини, які посягали на державу – державна зрада (perduellio). В таких випадках римський закон застосовувався незалежно від того хто вчинив злочин (римлянин чи іноземець), а також незалежно від того, де було вчинено злочин (на території римської держави чи за її межами).

Римський кримінальний закон також застосовувався до осіб, які вчинили злочин проти римських громадян незалежно від виду злочину, місця вчинення злочину

Римський кримінальний закон застосовувався до будь-яких осіб, які вчинили злочини на території Римської імперії.

Кримінальні діяння, які були вчинені не проти Римської держави, не посягали на життя, здоров’я, права і свободи римлян та були скоєні не на території Римської імперії не підпадали під дію римського кримінального закону. Для тих випадків, коли злочинець не був громадянином Риму було передбачено видачу особи іноземній державі (deditio), якщо Римська імперія мала договір з іноземною державою про видачу осіб, які вчинили злочин за межами своєї держави.

Для розвитку вчень про дію кримінального закону в просторі важливе місце займає кримінальне право пізнього середньовіччя, а особливо кримінальне право Італії. Італійські міста в середньовіччі чинили великий політичний та економічний вплив на суспільство. Вперше кримінально-правова колізія виникла у Північній Італії через те, що потрібно було знайти співвідношення у кримінальному законі, який приймався різними італійськими містами Північної Італії. Появився ряд питань про пріоритет римського права, як слід чинити, якщо діяння заборонене на одній території, але не заборонене римським правом, чи повинна особа, яка постійно не проживає на даній території, відповідати за кримінальним законом, який діє на цій території.

Спочатку ці питання вирішувалися на розсуд суду, але з часом сформувалися загальні правила: суду даної території підсудні всі справи про злочини вчинені в межах його дії; якщо злочин було почато на даній території, навіть, коли його було продовжено за її межами; коли злочинця було затримано на даній території.

Першим представником італійської доктрини був Альберт Гандіні. Найвищого розквіту вчення про просторову дію кримінального закону досягло в XIV ст. в Італії в працях С. Бартолі, а також у працях його учня П. Бальда.

УXVII-XVIIIст. в Франції застосовувалося французьке кримінальне право до злочинів вчинених за межами Франції, але велике значення при вирішенні питання про притягнення до кримінальної відповідальності мало місце затримання злочинця.

У XVI-XVIIIст. в Німеччині користувалися італійською доктриною і до середини XVIIIст. обґрунтувалося положення проте, що злочинця можна притягти до відповідальності по місцю його затримання.

Голландець П. Вут говорив, що за злочин вчинений в межах території країни відповідають як громадяни так і іноземці; за злочин вчинений за межами території країни злочинець відповідає за кримінальним законодавством по місцю затримання.

З кінця XVIII ст. починається період утвердження капіталізму в більш розвинених країнах світу. Виникнення в цей період національної держави і розвиток поняття державного суверенітету призвели до утвердження територіального принципу дії кримінального закону в просторі в кінці XVIII і на початку XIX ст.

Територіальний принцип дії кримінального закону в просторі відстоював засновник просвітницько-гуманістичної течії в кримінальному праві Ш. Л. Монтеск'є. У розробленій ним програмі кримінально-правових реформ певне місце було відведено питанням територіальної межі дії кримінальних законів.

Не дивлячись на особливості територіальної доктрини дії кримінального закону в просторі деякі держави виходили з того, що за злочин вчинений на території певної держави особи підлягають відповідальності за законодавством цієї держави, а за злочин вчинений кордоном особи підлягають відповідальності за законодавством тієї держави на території, якої його було вчинено.

Деякі автори намагалися обгрунтувати право карати іноземців за законом країни, в якій ними скоєно злочин, фікцією тимчасового підданства (subditus temporarius); інші стверджували, що іноземці в межах даної держави охороняються кримінальним законом нарівні з її громадянами, а тому повинні нести кримінальну відповідальність за законодавством держави на території, якої було вчинено злочин.

На початку XIX ст. дію територіального принципу пояснювали виходячи з принципу державного суверенітету – невід’ємного права держави на дотримання її законів всіма особами, які знаходяться в межах її території, незалежно від того чи є злочинець або потерпілий громадянами даної держави [17, с. 8-13].

На даний час всі буржуазні держави закріпили територіальний принцип в своєму законодавстві як один з основних принципів дії кримінального закону в просторі.

В XIXст. поряд з територіальним принципом було розроблено національний принцип дії кримінального закону в просторі. Під національним принципом дії кримінального закону в просторі розумілося положення, згідно з яким громадянин певної країни за вчинений ним злочин повинен у всіх випадках нести відповідальність за законами цієї країни. За злочин вчинений за кордоном громадянин певної країни у всіх випадках підлягає відповідальності за законодавством своєї країни.

В кінці XIX-XXст. поширення набув реальний принцип дії кримінального закону в просторі. Суть принципу полягає у тому, що держава має право захищати свої інтереси від посягань незалежно від того, де здійснюється посягання (всередині держави чи за її межами).

Багато вчених XIX ст. пов’язували створення реального принципу з політичними інтересами держави.

Ф. Шварце говорив, що покарання іноземців за законодавством даної держави за злочин вчинений за кордоном може відбутися лише в тому випадку коли злочин посягає на інтереси держави. На думку Ф. Шварце політичний інтерес виправдовує застосування державою свого кримінального закону тому, що кожна держава має право на визнання своїх політичних інтересів, посягання на, які прирівнюється до порушення права на мирне існування. Там, де іноземна держава належним чином не карає за злочинне діяння, дана держава сама має право покарати винного.

Від реального принципу в кінці XIX – на початку XXст. відокремився принцип захисту індивідуальних інтересів під яким розуміється застосування кримінального законодавства даної держави до іноземців, які вчинили злочини проти інтересів громадян цієї держави за межами її території. Деякі вчені об’єднують цей принцип з реальним принципом розглядаючи під останнім захист інтересів не тільки даної держави, але й захист своїх громадян.

В кінці XIX – на початку XX ст. в науці кримінального права сформувався універсальний принцип. Сутність принципу полягає у тому, що кожна держава має право покарати будь-яку особу, яка вчинила злочин незалежно від місця вчинення злочину і громадянства злочинця, тобто держава застосовує своє кримінальне законодавство до будь-якого злочинця, який знаходиться в межах його території, незалежно від того, де чи проти кого він вчинив злочин [17, с. 15-23].

Тілле А.А. писав, що в давнину люди жили в умовах замкненого натурального господарства і родоплемінною організацією суспільства жили за своїми звичаями.

В середньовіччі коли основним законом були «варварські правди» всі носили з собою свої закони. Люди, де б вони не знаходилися підкорялися своїм законам: рипуарський франк – рипуарським, сакс – саксонським. З часом персональний принцип поступився територіальному принципу.

Поступово створився і сформувався принцип суверенітету – верховенство державної влади. Вся державна влада поширювалася на певну територію. Поширення державної влади за межами її території вважалося порушенням суверенітету іншої держави. Тілле А.А. тісно пов'язував принцип суверенітету та територіальний принцип дії законів: влада держави обмежена її кордонами, а дія законів поширюється виключно на її територію.

З часом замість суворого територіального принципу держави почали використовувати екстериторіальний принцип дії деяких законів.

Принципи суворої територіальної і екстериторіальної дії законів неодинаково реалізуються у різних галузях права. Найбільше територіальний принцип дотримується у конституційному, адміністративному, кримінальному, а екстериторіальність найбільше проявляється у нормах сімейного права

[16, с. 103-105].

Існують різні теорії чинності кримінального закону в просторі однією з яких є буржуазна. У буржуазній теорії виділяють два методи дослідження: позитивний і апріорний. Метою цієї теорії не є дослідження міжнародного приватного права в цілому, його предмета чи системи. Вона досліджує тільки питання про причини екстериторіальної дії законів.

1.Теорія «міжнародної ввічливості» (comitasgentium). Теорія «міжнародної ввічливості» є однією з найстаріших вчень про дію закону. На даний час вона є популярною у англо-саксонських країнах, де на «ввічливість» посилаються у судових рішеннях. Цю теорію захищали Губер, Герциус, Вут, Лівермур та інші. За своєю суттю ця теорія є досить простою: закон однієї держави не поширює свою дію на іншу державу, але в порядку взаємної поваги та міжнародної ввічливості він може бути застосований у деяких справах. Більшість вчених критикує цю теорію. Теоретично неможливо встановити межі «ввічливості», а з точки зору практики основний недолік теорії «ввічливості» полягає у тому, що вона не дає ніякої впевненості у користуванні правами, дає можливість для розвитку свавілля суду. Отже, теорія «міжнародної ввічливості» ставить у залежність застосування іноземного права від рішення суду.

Недоліком «міжнародної ввічливості» є те, що вона пов’язує застосування іноземного закону з визнанням суверена. Ця теорія виходить з того, що кожен суверен в найбільш широкому застосуванні свого закону. Як показує практика, бувають випадки, коли суверену все рівно, закон якої держави буде застосовано у певних випадках. Досить часто інтерес суверена полягає у тому, щоб був застосований не його закон, а закон іншої держави. Існують історичні факти, коли через вигоду для своїх громадян, а не через ввічливість, суди застосовували закон іншої держави хоча повинен був застосовуватися національний закон.

2. Теорія «набраних прав» (vestedrights, droits acquis). Суть теорії набраних прав полягає у тому, що набрані певним чином права в одній країні повинні захищатися в іншій. Ряд вчених піддають цю теорію критиці. По-перше, далеко не всі «набрані права» підлягають захисту. Наприклад, француз, який жив у Англії, помер, залишивши спадщину на нерухоме майно, яке знаходиться у Франції на користь англійця. Ця спадщина визнається недійсною за французькими законами. Чи буде захищено право набране англійцем у Франції? Його право буде визнано у Англії, але не буде реалізовано у Франції. По-друге, питання про застосування іноземного закону виникає не тільки для захисту набраних прав, а й у випадках його припинення.

3. Теорія «міжнародної спільності»(теорія Сальвії). Суть цієї теорії полягає у тому, що різні народи світу постійно спілкуються між собою для вирішення різноманітних питань. Всі держави зацікавлені в тому, щоб як найкраще врегулювати ці відносини, а це може бути досягнуто лише в тому випадку, коли суди відійдуть від національної позиції і поставлять перед собою завдання відшукувати у відносинах «істотний зв’язок» з правопорядком, який є властивий самим відносинам. Саме цей правопорядок повинен застосовуватися у правовідносинах незалежно від внутрішнього законодавства. Критика теорії Сальвії полягала насамперед у тому як встановити «істотний зв’язок» конкреного правовідношення з певною правовою системою. Модернізуючи теорію Сальвії вчені дійшли висновку, що держави для досягнення певної суспільно корисної мети повинні робити взаємні поступки один одному.

4. «Національна» теорія» створена італійським вченим і політичним діячем Маічіні була популярною у кінці XIX ст. Вона знайшла своє законодавче відображення у італійському громадянському кодексі 1865 року, в японському громадянському кодексі 1898 року, в Гаазьких конвенціях 1900-1905 рр. Суть цієї теорії полягає у тому, що право входить у тіло і кров громадянина з народження разом з мовою, почуттям любові до рідних і т.д. Тому його не можна відділити від людини, а застосування до нього будь-якого іншого права буде розглядатися як насильство. Спочатку поняття «національність» розглядали як приналежність до певної нації, потім воно почало означати «громадянство» [16, c. 110-117].

В умовах постійної взаємодії держав виникають відносини правове регулювання, яких не може здійснюватися однією правовою системою. Такі відносини не можуть здійснюватися в одній правовій системі без того, щоб не торкнутися сфери дії іншої правової системи. Проблема полягає у конфлікті претендуючи на застосування правових систем, а її вирішення призводить до екстериторіальної дії законів [16, c. 129-131].

Кримінальне право найменш схильне до дії іноземного законодавства. Навіть у відносинах щодо вчинення злочину громадянином держави А на території держави Б, громадянин притягується до відповідальності за законодавством своєї держави. Наприклад, абзац 1 ст. 5 КК РРФСР зазначає: «Громадяни СРСР, які вчинили злочини за кордоном і були притягнені до кримінальної відповідальності чи передані суду на території РРФСР підлягають відповідальності за цим кодексом». Така норма не регулює, які-небудь правовідносини, а визначає законодавство якої країни повинно бути застосовано у даному випадку. Поява такої норми свідчить проте, що існує проблема вибору закону, колізія закону, а законодавець вирішив питання вказавши законодавство, якої держави повинно бути застосовано.

У кримінальному законодавстві Швейцарії законодавець застосував іншу норму-колізію – lex loci delicti commissi (закон місця вчинення делікта). В ст. 5 і ст. 6 кримінального кодексу Швейцарії допускається застосування іноземного закону по відношенню до громадян Швейцарії, які скоїли злочин за кордоном або віддання їх суду Швейцарії у випадках, коли кримінальний закон іншої держави більш м’якший ніж національний.

Екстериторіальна дія радянського кримінального законодавства мала місце в період Великої Вітчизняної війни на іноземних територіях, які були зайняті радянськими військами, по відношенню не тільки до радянських громадян, а й до іноземців [16, c. 132-134].

Різні вчені з давніх часів намагалися знайти раціональний розв’язок питання про чинність кримінального закону в просторі. Через це сформувалося багато теорій чинності кримінального закону в просторі. Кожна із цих теорій заслуговує на увагу тому, що вони висвітлюють думки вчених різних епох про межі чинності кримінального закону на яких сформувалися сучасні принципи дії кримінального закону.

Розділ 2. Принцип громадянства та територіальний принцип чинності