Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Нагірнокарабаська Республіка




Щоб розуміти ситуацію на Закавказзі, дуже важливо з'ясувати проблему Нагірного Карабаху. Нагірнокарабаська Республіка (НКР) – держава, яка виникла у процесі розпаду СРСР на базі Нагірно-Карабаської автономної області (НКАО) – національно-державного утворення у державній структурі СРСР і Шаумянського району, населеного вірменами. Столиця – Степанакерт. НКР була проголошена 2 вересня 1991 р.

 

Нагірний Карабах розташований на північному сході Вірменського нагір'я, здавна його вважали однією з провінцій історичної Вірменії. У 1805 р. ця територія разом із величезними районами Східного Закавказзя перейшла до Російської імперії. Після ЇЇ розвалу Нагірний Карабах у 1918–1920 рр. перетворився на арену жорстокої боротьби між Республікою Вірменія та Азербайджанською демократичною республікою, яка від моменту свого створення висунула територіальні претензії на значні вірменські території Закавказзя й у своєму прагненні не цуралася влаштовувати масові вірменські погроми. Через це Азербайджанській демократичній республіці у 1920 р. було відмовлено у прийнятті до Ліги Націй. Тоді ж остання до остаточного врегулювання конфлікту визнала Нагірний Карабах спірною територією, з чим погодилися всі втягнені до нього сторони, серед них і Азербайджан.

 

Встановлення радянської влади у Закавказзі супроводжувалося запровадженням нових політичних порядків. На територію Нагірного Карабаху були введені підрозділи Червоної Армії. Радянський Азербайджан задекларував відмову від зазіхань на цю територію. На основі угод між урядами Вірменії та Азербайджану Вірменія у червні 1921 р. оголосила Нагірний Карабах своєю невід'ємною частиною. Текст декрету уряду Вірменії надрукували не тільки у місцевій пресі, айв азербайджанській. Цей акт вітала як Ліга Націй, так і радянський Уряд.

 

Проте незабаром більшовицьке керівництво змінило своє ставлення до карабаського питання. У контексті сприяння "світовій комуністичній революції", в якій Туреччині відводилася роль "смолоскипа революції на Сході", Москва змінює своє ставлення до етнічно спорідненого Туреччині Азербайджану і до проблеми "спірних територій", зокрема Нагірного Карабаху. Керівництво Азербайджану за вказівкою Москви відновлює претензії на цей район. У 1921 р. під безпосереднім тиском з боку Й. Сталіна Нагірний Карабах насильно забрали у Вірменії з умовою формування на цих вірменських територіях національної автономії з широкими правами у складі Азербайджанської PCP. Нагірний Карабах було роздроблено: на одній його частині було сформовано автономію, а решту розчинили в адміністративних районах Азербайджану таким чином, аби ліквідувати фізичний та географічний зв'язки між вірменською автономією та Вірменією. Протягом десятиріч штучно стримували соціально-економічний і культурний розвиток вірменського населення, систематично порушували його права, ображали національні почуття, свідомо паплюжили і руйнували стародавні пам'ятки, послідовно здійснювали політику виживання вірмен з їхніх споконвічних земель з метою вселення туди азербайджанців. У результаті у Нагірному Карабасі систематично відбувалося скорочення вірменського населення: у 1921 р. воно становило 94,4 %, у 1926 р. – 89,2, у 1959 р. – 84,4, у 1970 р. – 80,5, у 1979 р. – 75,9, у 1989 р. – 75 %.



 

Таким чином, карабаську проблему не розв'язали, а заморозили на понад 70 років. Вірменська більшість Нагірного Карабаху неодноразово зверталася з петиціями до центральної влади у Москві, вимагаючи анулювати рішення 1921 р. і розглянути можливість передачі цього району до складу Вірменії.

 

Коли у середині 1980-х років у СРСР проголосили перебудову, демократизацію і гласність, у 1988 р. вірмени Нагірного Карабаху після всенародного референдуму у вигляді збору підписів заявили про свою вимогу про возз'єднання з Вірменією. 20 лютого 1988 р. позачергова сесія Ради народних депутатів НКАО прийняла рішення, в якому йшлося про прохання до Верховної Ради Азербайджану про вихід з його складу, до Верховної Ради Вірменії – про прийняття до свого складу, до Верховної Ради СРСР – про задоволення цього прохання. Центральна влада СРСР проігнорувала це питання, у результаті чого відбулися масові демонстрації, страйки, ескалація насильства, економічна блокада, погроми і масові вбивства вірмен у віддалених на сотні кілометрів від НКАО містах Азербайджану – в Сумгаїті, Баку, Кіровобаді, Шамхорі, а потім по всьому Азербайджану. Сотні людей загинули і були поранені. Приблизно 450 тис. вірмен із міст і сіл Азербайджану та Нагірного Карабаху стали біженцями. З самої Вірменії виїхало практично все азербайджанське населення – 120 тис. Азербайджан залишили 300 тис. вірмен. 1 грудня 1989 р. Верховна Рада Вірменії прийняла рішення про включення НКАО до складу Вірменії. Проте це рішення Москва кваліфікувала як таке, що суперечить Конституції СРСР.



 

Після провалу серпневого путчу 1991 р. 31 серпня ВР Азербайджану ухвалила Декларацію про відновлення Незалежної Республіки Азербайджан, яка існувала у 1918–1920 рр. Одразу після цього 2 вересня 1991 р. спільна сесія Нагірно-Ка-рабаської обласної ради і Ради народних депутатів Шаумян-ського району проголосила Нагірно-Карабаську республіку (НКР) у кордонах колишніх НКАО та Шаумянського району і прийняла Декларацію про незалежність НКР. Таким чином було здійснено право, що відображалося у чинному на той час законодавстві, зокрема у Законі СРСР "Про порядок вирішення питань, пов'язаних із виходом союзної республіки з СРСР" від 3 квітня 1990 р. У документі передбачалося право національних автономій самостійно вирішувати питання про свій державно-правовий статус у разі виходу союзної республіки зі складу СРСР. Водночас (у листопаді 1991 р.) Верховна Рада Азербайджану ухвалила закон про скасування НКАО. Цю акцію Конституційний суд СРСР кваліфікував як таку, що суперечила Конституції СРСР.

Військові зіткнення у Нагірному Карабасі

 

10 грудня 1991 р., за кілька днів до офіційного розпаду Радянського Союзу, у Нагірному Карабасі у присутності міжнародних спостерігачів відбувся референдум, на якому 99,98 % електорату висловилися за повну незалежність від Азербайджану. На наступних виборах 28 грудня обрали парламент НКР, який сформував перший уряд. Він почав діяти в умовах абсолютної блокади і наступної агресії з боку Азербайджану. Військові зіткнення у Нагірному Карабасі свідчили про початок першої на пострадянському просторі локальної війни. Використовуючи зброю і боєприпаси 4-ої армії збройних сил СРСР, залишені на його території, Азербайджан розгорнув широкомасштабну війну проти Нагірного Карабаху. Вірменія також скористалася значною частиною озброєнь за Ташкентським договором, що передбачав розділення військової техніки колишнього СРСР між країнами СНД. Війна тривала з осені 1991 до травня 1994 р. зі змінним успіхом. Були періоди, коли понад 60 % території НКР перебували під окупацією, а Степанакерт й інші населені пункти піддавалися масованим артилерійським обстрілам та авіаційним атакам. У серпні 1992 р. Конгрес США прийняв резолюцію, яка засуджувала дії Азербайджану і забороняла адміністрації США на урядовому рівні надавати економічну допомогу цій державі.

 

В самому Нагірному Карабасі життя повністю перевели на військові рейки. 14 серпня 1992 р. створили Державний комітет оборони НКР. Загони самооборони реформувалися і на основі жорсткої дисципліни організувалися в Армію оборони Нагірного Карабаху. їй вдалося звільнити більшу частину раніше окупованих азербайджанськими військовими територій

 

НКР. Вірменська сторона, насамперед армія Нагірного Карабаху, зайняла 16 % території Азербайджану. Причому азербайджанські політики неодноразово звинувачували російську армію в тому, що вона брала участь у боях на вірменській стороні. Йшлося про 7-му російську армію, котра залишилася на території Вірменії, доукомплектована вірменськими офіцерами і солдатами, а також російськими найманцями.

 

5 травня 1994 р. за посередництвом Росії, Киргизстану, а також Міжпарламентської асамблеї СНД і Мінської групи Організації з безпеки і співробітництва в Європі у столиці Киргизстану Бішкеці Азербайджан, Нагірний Карабах і Вірменія підписали Бішкецький протокол, на основі якого 12 травня ті сторони досягли Домовленості про припинення вогню, яка діє й донині. Під час війни Азербайджан втратив 11 тис. осіб убитими і 30 тис. пораненими, Вірменія – відповідно 6 і 20 тис. Після підписання Домовленості, за даними особистого представника голови ОБСЄ, в результаті дій снайперів, вторгнення диверсійних груп і артилерійських обстрілів щорічно гине від 300 до 400 осіб. Продовжуються поставки зброї як до Вірменії (з боку Росії), так і до Азербайджану (з Туреччини, країн Заходу).

 

Багато років у різних формах йдуть важкі переговори і пошуки взаємоприйнятних компромісів. Участь у них беруть як держави СНД, так і міжнародна спільнота. Ще 24 березня 1992 р. на Гельсінській зустрічі Ради міністрів закордонних справ ОБСЄ було прийнято рішення якомога швидше організувати у Мінську Конференцію з питань Нагірного Карабаху. Оскільки через позиції протилежних сторін конференцію скликати не вдалося, провели "надзвичайну підготовчу зустріч" її учасників. Потім відбулося ще кілька зустрічей. Таким чином де-факто розпочала діяльність так звана Мінська група.

 

У вересні 1997 р. ця група запропонувала план, що передбачав поетапне врегулювання конфлікту. На перших двох етапах планували звільнити спочатку шість окупованих вірменськими збройними силами районів, а потім ще два – Лачинський і тушинський. У них мали ввести міжнародні миротворчі сили з метою забезпечення умов повернення біженців. Останній етап передбачав узгодження статусу Нагірного Карабаху.

 

Узгоджений на основі "лісабонських принципів" (схвалені у грудні 1996 р. Лісабонським самітом на основі консенсусу всіх держав – учасниць ОБСЄ, за винятком Вірменії) план Мінської групи прийняла азербайджанська сторона, проте заблокувала Вірменія. Щодо керівництва НКР, то воно наполягає на прямо протилежному порядку вирішення питання. На його думку, питання про статус НКР має бути вирішеним раніше, ніж усі інші. На жодні поступки у питанні статусу (йдеться про незалежність НКР), а також щодо тимчасово зайнятих карабаською армією територій, про повернення біженців, воно не має намірів йти. Тобто Баку, з огляду на принцип територіальної цілісності, наполягає на тому, щоб вірмени спочатку звільнили окуповані азербайджанські території і дали можливість повернутися біженцям, а вже потім розглядатиметься питання про статус Нагірного Карабаху. Єреван, у свою чергу, виступає за комплексне розв'язання проблеми, зумовлюючи вихід визначенням статусу НКР. При цьому для вірменської сторони головним принципом є врегулювання колізії на основі права народу Нагірного Карабаху на самовизначення.

 

Американське керівництво теж бере участь у вирішенні карабаського питання. У 1996 р. СІЛА запропонували проект обміну територіями: обміняти південну частину Вірменії (район Мегрі) на західну частину Нахічеванської автономії, де Вірменія має дев'ятикілометровий кордон із Туреччиною. При цьому передбачалося, що:

 

– НКР разом із Лачинським коридором стають частиною Вірменії або набувають незалежності;

 

– вірмено-турецький кордон розблокується на всій її довжині;

 

– вирішується питання неанклавного існування Нахічеванської автономії Азербайджанської Республіки;

 

– кордон між Вірменією та Іраном зберігається, проте переноситься дещо північніше;

 

– ділянка Нахічеванської автономії, яка передається Вірменії, у цьому випадку не допускає з'єднання Туреччини та Азербайджану.

 

Цей проект пропонувався у 2001 р. в американському містечку Кі-Вест, де відбулися переговори президента Вірменії

 

Роберта Кочаряна та президента Азербайджану Гайдара Алієва. Президент Джордж Буш зустрівся з кожним із них окремо у Вашингтоні, Президенти також зустрілися з державним секретарем СІЛА Касіном Пауеллом. Американська сторона закликала Вірменію та Азербайджан до компромісу. Проте американський проект не одержав подальшого розвитку.

 

"Празький процес"

 

У 2004 р. розпочався "празький процес" – процес переговорів між Вірменією та Азербайджаном з карабаського питання. Суть пропозицій полягала у тому, що Вірменія віддає п'ять із семи зайнятих територій. У мирному договорі фіксується, що через 10–15 років через референдум на території Нагірного Карабаху визначається його остаточний статус, а протягом цього часу Лачін і Кельбаджар залишаються під контролем вірменських сил. Азербайджанські біженці повертаються до Карабаху, і в зоні конфлікту розміщуються миротворчі війська. Міжнародне співтовариство вважає, що цей план є вдалим поєднанням принципів права націй на самовизначення і територіальної цілісності. На саміті СНД у Казані у серпні 2005 р. президенти Р. Кочарян та Г. Алієв дали свою попередню згоду. Проте у лютому 2006 р. президент Азербайджану відмовився від своїх слів і заявив, що підпише угоду лише у тому разі, якщо Вірменія разом із зазначеними п'ятьма районами поверне Азербайджану і Кельбаджар. Таким чином, "празький процес" було перервано і надалі велися переговори про його поновлення, на чому наполягає насамперед СІЛА.

 

Парадоксально, але у подальшому збереженні статус-кво зацікавлені всі безпосередні учасники цього "замороженого" конфлікту. Для вірмен статус-кво означає посилення позицій НКР. Азербайджанці сподіваються, що через декілька років ситуація навколо Нагірного Карабаху кардинально зміниться і цю проблему можна буде розв'язати на основі азербайджанського варіанта врегулювання питання. Є також зацікавленість із боку Росії, принаймні до того часу, як знайдуть формулу, що зміцнювала б положення Москви у Південнокавказь-кому регіоні. Проте зростає небезпека вирішення конфлікту військовими засобами. Новий Президент Азербайджану Ільхам Алієв як лідер держави, котра програла, взявши курс на силове розв'язання проблеми.

 

Стосовно самої Нагірно-Карабаської Республіки, то вона і досі залишається не визнаною світовим співтовариством. Міжнародне співтовариство виступає за територіальну цілісність Азербайджану, за введення до невизнаної республіки міжнародного військового контингенту. 24 листопада 1996 р. у ній відбулися перші президентські вибори. Переважну більшість голосів отримав Роберт Кочарян, який за рішенням парламенту НКР перебував на цій посаді з 1994 р. Навесні 1997 р. його призначили прем'єр-міністром Республіки Вірменія, а через рік, на весні 1998 р., обрали президентом. У Нагірному Карабасі президентом на десять років став Аркадій Гукасян, якого у липні 2007 р. змінив 47-річний генерал національної безпеки Бако Саакян. У 2006 р. за першу Конституцію НКР, що мала зміцнити інститути влади поза Азербайджаном, проголосувало 98,58 % жителів Карабаху. Проте міжнародне співтовариство, в особі Генерального секретаря Ради Європи Т. Девіса, заявило, що референдум був незаконним і остаточне рішення про статус Нагірного Карабаху можна відпрацювати тільки шляхом політичних переговорів між керівництвом Вірменії та Азербайджану за підтримки посередників, які входять до складу Мінської групи ОБСЄ – Росії, Франції та СІЛА.

 

Починаючи від середини 2005 р. Єреван почав зазнавати посиленого тиску з боку Вашингтона. Невипадково у доповіді Державного департаменту США із прав людини від квітня 2007 р. міститься дуже категоричне формулювання: "Нагірний Карабах – окупована територія у складі Азербайджану". Пояснюється це тим, що між Вірменією та Іраном останнім часом розвивається посилене співробітництво, а Іран оголошений головним ворогом Америки.

Запитання для самоперевірки

У чому полягає специфіка Закавказького регіону порівняно з іншими пострадянськими республіками?

Поясніть вплив сталінської національної політики на стан справ у Закавказзі.

Які конфлікти виникали у Закавказзі до розвалу СРСР? Як реагувало центральне керівництво Радянського Союзу на події у Закавказзі?

Назвіть сучасні "гарячі точки" на мапі Закавказзя.

 

Завдання для самостійної роботи

Детально вивчіть проблему Нагірного Карабаху. Які причини виникнення конфлікту? Простежте історію і сучасний стан протистояння. Які позиції обстоюють сторони, що беруть в ньому участь? Охарактеризуйте позицію Росії та світової спільноти у цьому питанні.

Як можна охарактеризувати рівень розвитку закавказьких республік за часів радянської влади?

Складіть хронологію основних подій в Закавказзі після 1991 р.



mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал