З поваленням Центральної Ради завершився перший етап Української революції.

Позитивні наслідки:

1. Стрімке піднесення та розвиток національно-визвольного руху.

2. Спроба створити державність. Центральна Рада провела Україну від підданства Росії до автономії, а потім – до незалежності. Добилася визнання прав українського народу на свою державу, культуру, мову. Встановлено дипломатичні відносини з державами Антанти, а потім - з Четверним союзом. Поновлено державницьку свідомість українців.

3. Розроблення важливих програмних документів, особливо Конституції1 України.

Негативні наслідки:

1. У складі Центральної Ради переважали помірковані елементи, які відкладали на майбутнє, до всеукраїнських Установчих зборів, вирішення найгостріших соціально-економічних і політичних питань. Не було єдності всередині Центральної Ради.

2. Центральна Рада не змогла вирішити соціальних питань, припинити економічну кризу, що охопила українські землі з часів Першої світової війни, забезпечити міста продовольством, домогтися порядку й законності.

3. Центральна Рада не мала підтримки серед різних верств населення:

• великих промисловців та землевласників відлякували соціалістичні лозунги (націоналізація землі, 8-годинний робочий день тощо);

• зрусифіковану частину населення не влаштовував національний характер влади;

• національно-демократичні кола засуджували Центральну Раду за її підтримку німецької окупації і пограбування німцями України;.

• значна частина населення була незадоволена тим, що " Центральна Рада не змогла навести в Україні порядок;

• селяни і робітники були незадоволені невирішеністю соціально-економічних питань. Центральна Рада не спромоглася вирішити аграрне питання.

4. Нехтування Центральною Радою необхідності створення міцної національної армії, здатної захистити від зовнішніх антиукраїнських сил і ліквідувати внутрішню, анархію. Соціалістичні лідери Центральної Ради з недовір'ям ставилися до військовиків, не сприяли створенню боєздатних військових сил для захисту революції. Тому, не мала сил, щоб протистояти агресії Росії.

5. Не здобула підтримки держав Європи.

2. Гетьманський переворот.

Отже, спроба створити демократичну Українську Народну Республіку завершилася поразкою. Ініціатива державотворення перейшла до консервативно-монархістської опозиції на чолі з генералом П. Скоропадським.

Причини перевороту:

- Внутрішні, наслідком яких стала зацікавленість заможних верств населення у зміні влади. Пішли на домовленість з окупаційними військами.

- Зовнішні - зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов’язання щодо постачання продовольства Німеччині.

Українські політичні групи консервативного спрямування (партії «Українська громада», «Українські хлібороби-демократи») й офіцери українізованих частин та Вільного козацтва вступили в контакт з німецьким командуванням для встановлення в Україні твердої влади, а це було б для Німеччини гарантією успішного вивезення продовольства. П. Скоропадський особисто зустрівся з представниками німецької окупаційної адміністрації і заручився їхньою підтримкою для усунення Центральної Ради від влади.

29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хліборобський з’їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Це був фактично державний переворот, узгоджений з представниками німецької військової адміністрації. У Грамоті до всього українського народу гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Було оголошено про припинення діяльності Центральної Ради і всіх органів влади. Переворот відбувся майже безкровно.

«Коли б не було мого виступу, німці кілька днів пізніше завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальні засади окупації і нічого спільного з українством... не було б» (П. Скоропадський про Гетьманський переворот у квітні 1918 р.).

«Закон про тимчасовий устрій України»:

проголошував, що влада в державі належить гетьману. П. Скоропадський очолив Гетьманат і зосередив у своїх руках усю повноту влади (законодавчу, виконавчу і судову);

· створено гетьманський уряд - Раду міністрів,

· гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів (ним став полтавський поміщик Ф. Лизогуб) мав право затверджувати і розпускати уряд, призначав Голову найвищого суду і суддів;

• контролював зовнішньополітичну діяльність держави;

• керував збройними силами;

• міг оголошувати воєнний чи надзвичайний стан;

• без затвердження гетьманом жоден закон не мав сили;

• проводив амністію тощо.

Замість назви «УНР» запроваджувалася назва «Українська держава».