Художня культура Латинської америки

Міністерство освіти науки, молоді та спорту України

Тупичівська ЗОШ 1-3 ступенів

РЕФЕРАТ

на тему:

«Художня культура Латинської америки»

виконала

учениця 11-Б класу

Прищенко Олена

Тупичів 2012

Художня культура Латинської америки

Те, що сьогодні називається Латинською Америкою, явище історично порівняно молоде. Дата її зародження — 1492 рік, коли в ході великих географічних відкриттів на землю Америки вперше ступили європейці, поява яких поклала початок формуванню нових етнічних груп, що виникли в результаті метисації і змішування культур. Це було не відкриття й навіть не зустріч, а зіткнення трьох не схожих один з одним світів.

Корінними предками сучасних латиноамериканців передусім слід вважати індіанців. Крім того, попередниками тих, хто живе там сьогодні, стали європейці й африканці. Європейці прибули як завойовники й колонізатори, африканців же завезли туди, де, як правило, не лишилось індіанців, котрі були знищені загарбниками або втекли від гноблення.

З початком завоювання Америки (конкісти) панівне становище в суспільстві займала меншість, яка склалася виключно з європейців та їхніх нащадків, народжених в Америці. їх називали креолами. Численні метисні варіанти європейців і креолів з індіанками та негритянками опинялись у нерівноправному, пригнобленому становищі. Нові расово-етнічні утворення — метис*, самбо**, мулат*** — здобули назву " схрещених" і безліч зневажливих прізвиськ, що відображали складну етносоціальну ситуацію в Латинській Америці в колоніальний період.

Видатний керівник боротьби за незалежність іспанських колоній Південної Америки Сімон Болівар так охарактеризував складність культурно-етнічної самоідентифікації нової людини, котра сформувалася в колоніях Іспанії і Португалії: " Неможливо з точністю визначити, до якої сім'ї

* Метис — нащадок європейця та індіанки.

** Самбо — нащадок негра та індіанки.

*** Мулат — нащадок білого й негритянки.

людської ми належимо. Більша частина індіанського населення знищена, європейці змішалися з американцями і африканцями, а останні — з індіанцями та європейцями. Народжені в лоні однієї матері, але різні за кров'ю й за походженням, наші батьки-іноземці, люди з різним кольором шкіри... Наші проблеми, таким чином, надзвичайно заплутані й виняткові".

У XIX і XX століттях ці проблеми стали ще складнішими. Це значною мірою зумовило прибуття до Латинської Америки " нових європейців", а також іммігрантів із Близького Сходу — арабів, євреїв, індійців, китайців і японців, їхні нащадки стали " латиноамериканцями", такими ж, як нащадки індіанців, " старих європейців" і негрів. Жодна з колишніх і нових американських колоній не лишилася без поповнення. Чисельність іспанців, португальців, італійців, німців, англійців, французів, євреїв постійно збільшувалася. Імміграція 1850—1930-х років досягла 15 млн чоловік. Далеко не всі знають про драму італійських іммігрантів, які замінили на кавових плантаціях Бразилії чорних рабів. Такою ж стала доля 80 тис. китайців, вивезених у Перу, де їх використовували на збиранні цукрової тростини.

Можна сказати, що жодна частина світу не бачила такого гігантського змішування рас, як Латинська Америка й Карибський регіон після 1492 року. Тут прямим шляхом або через посередництво проміжних носіїв змішалися всі раси й чимало етносів людства.

Відомо, що в культуру Північної Америки, яка включає Сполучені Штати й Канаду, не входить складова, котру прийнято називати латиноамериканською. Проте в обох країнах латинське населення представлене досить повно. Крім того, кордон між двома Америками не є ні расовим, ні лінгвістичним, ні релігійним. Його ознакою не може бути й політичний устрій. Не збігається вона і з кордонами, що встановилися в процесі зіткнення між європейськими колонізаторами й конкістадорами нового типу — янкі — в Мексиці, Пуерто-Ріко, Канаді й США. Кордон цей проходить по контуру, що проведений економічними відмінностями, викликаними конкістою та європейською колонізацією. Вони-то й визначили наступний розвиток нових американських суспільств. " Північна Америка почалася з плуга, а іспанська — з мисливського пса", — влучно вказав на цю різницю видатний громадський діяч Латинської Америки Хосе Марті на Панамериканській конференції 1889—1890 років. Він зумів навдивовижу точно охарактеризувати сутність європейського суспільства XVI—XVII століть, у результаті якого на півночі Америки сформувалися британські колонії, а на півдні — португало-іспанські.

На північ прибув фермер-буржуа і протестант. Це був представник Європи, що вже стала на шлях капіталістичного розвитку. А на півдні з явився авантюрист, який вийшов із лицарських романів, захоплений нескінченними міжусобними війнами — характерний представник Європи, зануреної в минуле й зайнятої інквізиційними переслідуваннями. Плуг і мисливський пес — два різні шляхи колонізації. Вони й визначили вихідні точки, з яких і бере свій початок кордон між Північною Америкою й Південною.

Романська Європа в особі Іспанії та Португалії, а пізніше й Франції, зусиллями своїх прелатів сприяла культурному об'єднанню та європеїзації Нового Світу. Спочатку цей процес мав поверховий характер: пригноблена маса індіанців, метисів і найбідніших креолів, а пізніше й негрів-рабів, завезених з Африки, була фактично відлучена від культури колонізаторів. Це дало їй можливість зберегти у своїх надрах народні форми суспільної та естетичної свідомості, багатий фольклор. Цей фольклор — словесно-міфологічний, пісенно-танцювальний, скульптурно-живописний, ритуальний •— виявився таким життєздатним, що Й за умов колоніального режиму почав проникати в романську культуру своїм світовідчуттям, своєю естетикою, створюючи нові культурні цінності. Навіть католицька церква, пристосовуючись до місцевих умов, не уникла певних індіанських впливів не лише в декоративному оформленні храмів, а й у самій літургії.

Завоювання незалежності, що знаменувало перехід Латинської Америки на шлях капіталістичного розвитку, й пов'язане з цим поступове, але неминуче залучення до суспільного життя народних мас, сприяло формуванню самобутньої національної й континентальної самосвідомості латиноамериканців. У наш час поняття " Латинська Америка", що його застосували французькі географи й політичні діячі в середині XIX століття, символізує не лише територіально-географічну сукупність, а й певну єдність у суспільно-історичному й культурному плані.

Латинська Америка з моменту свого виникнення мала культурні та інші зв'язки з Європою, Африкою, а пізніше з англосаксонською Америкою. В ході історичного розвитку ці контакти сприяли збагаченню місцевої культури, додаючи до неї все нові й нові елементи. Так латиноамериканська культура поступово здобувала особисте обличчя. Процес цей посилювався у зв'язку з розвитком засобів масової інформації й залученням до суспільного життя найширших верств населення, яке репрезентує весь расово-етнічний спектр континенту. Зберігаючи свою власну неповторність, ця культура водночас має риси численних народів і племен, які жили, боролися й творили на землях Латинської Америки. Саме тому, говорячи про єдність Латинської Америки, ми не повинні забувати про її багатоманітність, строкатість конкретних форм суспільної та етнічної свідомості. Не можна забувати також, що йдеться про далеко не завершений процес становлення цієї культури. Колись Латинська Америка та її культурні прояви взагалі розглядались як провінційні, а вірніше, колоніальні, які відтворювали лише культурні досягнення метрополій — Іспанії, Португалії, а також Франції.

Європа впродовж тривалого періоду розглядала заокеанські екзотичні країни крізь лорнет духовного колоніалізму. Це зверхнє ставлення до Латинської Америки відображало культурний європоцентризм. Його багато в чому підтримували й самі латиноамериканці: більшість письменників, музикантів, артистів, особливо зорієнтованих на привілейовані верстви, вважали своєю alma mater Іспанію, а духовною Меккою — Париж; їхніми вчителями справді були головним чином європейці. І в наші дні поряд із дуже поширеною тезою про цілком автономний характер духовних проявів у Латинській Америці, можна, хоч і зрідка, почути, що " Америка — це Європа".

Не погоджуючись із цим твердженням, слід, проте, уважніше подивитися на проблему з іншого боку: існує латиноамериканська культура взагалі чи національні культури країн регіону?

Про національну культуру можна говорити там, де є нація, на Латиноамериканському континенті ж нерівномірність формування націй очевидна. Вона проявляється й у нерівномірності розвитку культури окремих країн Латинської Америки. Одні держави значно просунулися по шляху створення національних культур (Мексика, Бразилія, Аргентина); інші, маючи спільність мови, території, економіки, в культурному відношенні тяжіють до більш розвинених сусідів (Уругвай); треті, хоч і розділені кордонами та економічними бар'єрами, проте об'єднані спільними рисами у сфері культури (країни Центральної Америки). Є й іше цікавіші випадки — наявність у межах однієї або декількох країн двох різних культурних традицій, які ще не встигли остаточно переплавитися в ході національного формування (Перу, Болівія, Еквадор). Інакше кажучи, сучасна політична карта Латинської Америки зовсім не збігається з її культурною географією, що відображає, з одного боку, більш сталу зумовленість окремих культурних зон, з іншого — суперечливість і незавершеність суспільних процесів на континенті. Майже всі південноамериканські нації мають політичні кордони, які не узгоджуються з їхньою етнічною конфігурацією.

Які ж фактори сприяють латиноамериканській єдності і є загальними для всього регіону? До тих, що об'єднують, слід віднести спільність території, мови й релігії, а також колоніальне минуле та економічну відсталість. Природно, що ці фактори діють у різні періоди неоднаково: вони можуть слабшати й навіть перетворюватися на свою протилежність. Так, нерівномірність економічного розвитку може призвести й призводить до поступового відставання менш розвинутих країн від більш розвинутих. Навіть у мові відбуваються зміни, виявляючи певну тенденцію до дезінтеграції, незважаючи на те, що вона виступає одним із головних факторів єдності.

Спільна історія, спільні вороги в минулому й загрози в сучасності були й лишаються потужними стимуляторами єдності латиноамериканських народів. У період війни за незалежність (1800 —1826рр.) спільним ворогом сепаратистів, хоч би в якому районі колоніальної імперії вони жили, була іспанська корона, іспанський абсолютизм не лише як військово-адміністративна сила, а й як носій чужих Новому Світові ідеології та культури. Тим-то панівною течією суспільної думки був антиіспанізм. Ідеї антиіспанізму, загально-континентальної єдності були не просто виражені у творчості багатьох діячів культури Латинської Америки, а й стали тією плідною основою, яка уможливила їхню появу. Хоча багато з цих діячів у силу різних обставин виявилися причетними до культури не однієї, а декількох країн регіону: автор першої іспаноамериканської граматики А. Бельйо (1781—1865рр.) був венесуельцем і чилійцем, видатний поет * X. Ольмедо (1780 —1847рр.) — перуанцем і еквадорцем, ДРУГИЙ видатний поет В. Ідальго (1788-1822рр.) – аргенгинцем та уругвайцем, а визначний художник X. X. Хіль де Кастро (1790 —1850 рр.) належить Чилі й Перу.

Серед факторів, котрі об'єднують Латинську Америку, ми згадували мову як основу єдності латиноамериканського регіону. Та обставина, що, поряд з найбільш поширеною іспанською мовою, Латинська Америка говорить португальською (Бразилія) і французькою (Гаїті, Гваделупа, Мартишка, Французька Гвіана), не порушує її загальнороманської єдності. А оскільки мова — один із найважливіших інструментів передавання й поширення культури, всі її прояви, що пройшли через однорідний мовний " трансформатор", набувають споріднених рис.

Мовна єдність Латинської Америки проявляється не завжди рівномірно на території регіону: є значні зони зіткнення і взаємної дифузії романомовної та англомовної Америки. Найважливіша з них — басейн Карибського моря, де поряд із романомовними країнами розташовані й англомовні держави й залежні території (Барбадос, Гренада, Сент-Люсія, Тринідад і Тобаго, Ямайка та ін.).

З численними індіанськими мовами Латинської Америки, котрих, за деякими даними, налічується понад 1500 і якими володіють 28 млн чоловік, справи ще складніші. Життєва сила цих мов, що змогли вистояти в процесі багатовікової європеїзації Америки, зумовила, як уже зазначалося, формування самобутніх рис у національних культурах латиноамериканських країн. На відміну від англійської мови (і культури) іспанська, португальська та французька мови (і культури) виявилися в Америці більш " вразливими" і сприйнятливими до засвоєння кращої частини духовної, у тому числі мовної, спадщини Нового Світу. Саме тому індіанський елемент у цілому в Латинській Америці, органічно переплітаючись з романським і взаємодіючи з ним, в остаточному підсумку не привів до культурної дезінтеграції регіону. Поряд із єдністю території, історичної долі й мови, об'єднуючим фактором у культурному розвиткові Латинської Америки є релігія. Значна більшість населення континенту (90 %) сповідує католицизм. З часів завоювання Америки й у колоніальну епоху, коли католицизм насаджувався " вогнем і мечем" серед місцевого населення й негрів-рабів, культура, що народжувалася, була тісно пов'язана з церквою. По суті, культура колонізаторів, яка існувала в певній відособленості від експлуатованої маси, мала релігійний і напіврелігійний характер (література, переважно у вигляді хронік, живопис, музика, архітектура, різьба по дереву тощо) і певною мірою зазнавала впливу місцевих умов. Саме до цього періоду належить поява багатьох талановитих самоуків із народу — креолів, індіанців, метисів, мулатів, — творчість яких підтримувалась і використовувалася релігійними конгрегаціями.

І в наші дні роль церкви, особливо ж католицьких навчальних і культурних закладів, у формуванні суспільної свідомості народних мас продовжує лишатися дуже значною. Новим самобутнім явищем латиноамериканського католицизму слід вважати зародження в ньому помітних антиімперіалістичних і патріотичних тенденцій, які зачепили не лише низові ланцюги церковної ієрархії, а й окремих представників єпископату. Відомі випадки, коли священнослужителі вступали в лави партизанів або підтримували їх. У сфері ідеології також відбулися суттєві зміни, на що вказує виникнення " теології визволення". Іншими словами, релігійний фактор в умовах сучасної Латинської Америки слід розглядати як чинник, що забезпечує єдність регіону.

Але в регіоні діють фактори, які сприяють появі локальних особливостей у культурі кожної окремої країни. Саме тому погляд на культуру Латинської Америки як на єдине ціле зовсім не знімає питання про її різноманітність. По-перше, це проявляється в природних умовах: переважно степові Аргентина та Уругвай із їхньою безкрайньою пампою; тропічний гігант Бразилія зі значними неосвоєними територіями; оточені андськими хребтами Перу, Болівія та Еквадор; Чилі, що простяглась уздовж тихоокеанського узбережжя; держави-перлини Карибського моря; сувора, обпалена сонцем Мексика. Континентальна єдність у природному відношенні обертається великою різноманітністю. Побут, фольклор, архітектура, музика, живопис, література не можуть так або інакше не відображати цю різноманітність. Строката мозаїка етнічних і психологічних особливостей, багатство і різноманітність Латинської Америки повсюдно впадають в очі.

Політична карта регіону також не збігається з його культурною картою: остання менш подрібнена. Тим-то культурно-історичні зони, або субрегіони, ширші й старіші в часі. Зональний принцип при вивченні культури так само властивий Латинській Америці, як і Європі, де ми виділяємо слов'янський, романський, германський, -скандинавський регіони. Щоправда, в Європі один із головних диференційних принципів — мова, в той час як у Латинській Америці особливого значення набувають етнічний (індіанський, європейський, негритянський) склад тієї або іншої національної спільноти й природні умови її існування, хоч і мова також відіграє свою роль.

Існує кілька схем загального членування Латинської Америки відповідно до різних ознак, що лежать в основі такого членування. Одна з них запропонована відомим домініканським філологом П. Е. Уреньею. У своїй праці " Шість есе в пошуках нашого самовираження" (1928 р.) він запропонував згрупувати країни тільки " іспанської" Америки у вісім зон, або субрегіонів. Деякі з них збігаються з кордонами держав, інші об'єднують кілька країн: 1) Мексика; 2) держави Центральної Америки (Гондурас, Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама, Сальвадор, Гватемала); 3) антильські країни (Куба, Домініканська Республіка, Пуерто-Ріко); 4) Венесуела; 5) Колумбія; 6) андські держави (Перу, Болівія, Еквадор); 7) Чилі; 8) країни Ла-Плати (Аргентина, Уругвай, Парагвай).

Зональний поділ, запропонований Енрікесом Уреньєю більш як піввіку тому, вимагає доповнень і уточнень. По-перше, це необхідність виділити в окремий субрегіон Бразилію, а до антильського регіону долучити франкомовні країни — Гаїті, Гваделупу, Мартиніку, Французьку Гвіану. По-друге, такі держави, як Парагвай і Коста-Ріка, важко вписуються в зональні рамки, інші країни можна б за деякими ознаками об'єднати в цілісну зону, як, наприклад, Венесуелу й Колумбію. Але за всієї умовності зонального поділу він усе ж таки дає змогу підходити до питань культури більш вибірково, відкидати несуттєве, виділяти головне, ґрунтувати загальне.

Культурно-історичні субрегіони Латинської Америки є продуктом тривалої взаємодії цілої низки об'єктивних факторів: історико-економічного, етнічного, географічного, політичного. Історико-економічний чинник пов'язаний передусім з характером колонізації. Різні райони Нового Світу освоювали іспанці та португальці в різні строки й ставили різні економічні цілі. Це залежало й від рівня розвитку країни. Наприклад, якщо на початку XVII століття на територіях сучасної Мексики й андських держав існувала розвинена культура феодалізму із сильним, впливовим дворянством і католицькою церквою, то на території сучасних країн Ла-Плати (Аргентина, Уругвай, Парагвай) і Бразилії не було нічого, крім невеличких військових поселень і патріархальних єзуїтських місій.

Що ж до соціального складу іспанців і португальців, які вирушили до Америки після її відкриття, то й тут є суттєві розбіжності між півднем і північчю. Вважається, що колонізація здійснювалася двома хвилями, різними за часом, соціальним станом і метою. Перша хвиля припадає на XVI століття й охоплює територію сучасних антильських країн, Мексики, Центральної Америки, Колумбії, андських держав; до складу завойовників належали, головним чином, збіднілі дворяни-ідальго, різні декласовані елементи, безліч священиків і ченців, яких вабило тільки прагнення наживи. Дуже влучно охарактеризував представників цієї хвилі X. К. Маріатегі: " Іспанський колонізатор попрямував не на поля, а в копальню. Тому його психологія є типовою психологією золотошукача. Він, таким чином, не був творцем багатства" 1.

Друга хвиля колонізації була пізнішою за часом. Вона припадає на XVII століття і охоплює переважно південь континенту — сучасні Уругвай, Аргентину, Чилі, Бразилію. Тут переважає вже інший тип колоніста, котрий належав до більш демократичних, трудових верств, які склалися в результаті розкладу феодалізму й шукали в Америці не легкої наживи, а землі, можливості застосувати свою працю і комерційні здібності.Етнічний фактор є більш складним. Необхідно враховувати різні для окремих регіонів етнічні, а отже, і культурні субстрати й суперстрати. Якщо в Мексиці, Центральній Америці, андських країнах, деякою мірою в Колумбії іспанська культура в ході колонізації накладалася на значне надбання високорозвинених індіанських цивілізацій, взаємодіючи з ними і створюючи синтетичні форми, навіть сплави, то на півдні, в країнах Ла-Плати, у центральних районах Чилі й у Бразилії культурний процес проходив в умовах практичної відсутності субстрату й значно більщої віддаленості від метрополії (не забуваймо, що прямі контакти, навіть із метрополією, здійснювалися через колоніальні центри, розташовані в Карибському басейні).

Так тривало досить довго. У подальшому (кінець XIX ст.), в епоху " імміграційної хвилі", в Аргентині та Уругваї виник значний європейський (переважно італійський) суперстрат — явище, яке не спостерігалося на пів-

1.Мариатеги X. К. Семь очерков истолкования перуанской действительности. Москва, 1963. С. 100.

ночі, зате наклало відбиток на характер культурного розвитку цього району.

Іншим прикладом суперстратних етнічних впливів може бути африканський (негритянський) внесок у культуру й літературу антильських країн, передусім Куби й Гаїті, а також Бразилії.

Якщо говорити в цілому про роль етнічного фактора у формуванні латиноамериканських націй і їхніх культур, то всі країни Латинської Америки можуть бути розбиті на три великі групи. По-перше, нації, де досить сильні автохтонні, тобто місцеві індіанські елементи в царині культури: Мексика, Центральна Америка (крім Коста-Ріки) і особливо андські країни. Це так звана Індоамерика. По-друге, нації, де у сфері культури різною мірою проявляються африканські впливи, що створюють афроамериканську культуру: Гаїті, Куба, Пуерто-Ріко та інші острови Карибського моря, Бразилія, частково Венесуела й Колумбія (у двох останніх афроамериканський і мулатський етнічні елементи представлені менше). І, нарешті, нації, де переважає населення європейського походження: Аргентина, Уругвай, Коста-Ріка, Чилі; ці країни створюють свого роду Євроамерику. Що стосується етнічних вкраплень азійського походження, то вони порівняно невеликі, розсіяні по багатьох країнах, але особливо помітні в так званій Карибській Америці — регіоні, географічне положення якого між двома Америками, Європою й Африкою зробило його місцем сутичок різних рас, цивілізацій, інтересів і поривань.

Індоамерика до сих пір зберігає генетичний зв'язок з доколумбовими американськими цивілізаціями, з яких головними вважаються цивілізації майя-кіче, інків, ацтеків, чибча-муїсків. Матеріальна культура американських індіанців була значною мірою насильницьки зруйнована, релігія, витіснена католицизмом шляхом євангелізації, а духовна культура ізольована у вузькій сфері побуту й родинного життя. Проте аборигенна культура не щезла, а той факт, що її носієм була значна частина корінного населення, зумовив вражаючу життєздатність індіанської традиції перед лицем культури завойовників. Більше того, мало місце взаємне проникнення цих культур. У п'яти основних країнах Індоамерики — Гватемалі, Мексиці, Еквадорі, Перу й Болівії, взятих разом — індіанці й метиси, за деякими даними, становлять 87 % населення. Цей численний етнос, особливо ті його прошарки, які не зазнали впливу сучасної технічної цивілізації, зберігає особливе світовідчуття й етнічну психологію; їхнім матеріальним вираженням стає громадська думка, твори літератури й мистецтва, об'єднані під назвою " індіанізм". Ця течія проявляється не лише в економіці, де виражається в збереженні та ідеалізації індіанської общини як основи сільського господарства, а й також у внутрішній політиці, в літературі й мистецтві країн, де переважають індіанське й метисне населення.

Індіанська література Латинської Америки напрочуд багата і, звичайно, пов'язана з прогресивною революційною ідеологією. Одним із видатних ідейних провідників індіанізму був перуанський громадський діяч, письменник і публіцист Мануель Ґонсалес Прада (1848—1918 рр,). Індіанська тематика й елементи художньої практики, що дійшли до наших часів у залишках матеріальної культури доколум-бових цивілізацій і у виробах народних майстрів, знайшли широкий відбиток в образотворчому мистецтві, особливо в монументальному живописі, оформленні інтер'єрів, архітектурі. Особливо яскравий вплив індіанських мотивів та індіанської техніки дає себе знати у всесвітньо відомому монументальному живописі видатних представників латиноамериканського образотворчого мистецтва Дієго Рівери (1886-1957 рр.) і Давіда Альваро Сікейроса (1898-1974 рр.), які зробили елементи художньої спадщини індіанців надбанням всесвітньої культури. Індіанські музичні форми також збереглися, й сьогодні професійні композитори звертаються до музичного фольклору, що не зазнав європейського впливу, намагаючись створити національну музику, засновану переважно на індіанських першоджерелах.

Поняття " Євроамерика" звичайно пов'язують із країнами, що мають найбільший відсоток населення, яке прибуло в різні часи з Європи. До них належать Аргентина, Уругвай, Чилі й Коста-Ріка, де нащадки вихідців із Європи й білі іммігранти становлять 80—90 % населення. Слід, проте, зауважити, що ці дані досить умовні. В епоху колоній і боротьби за незалежність усе біле населення поділялося на дві нерівноправні групи: правляча колоніальна еліта з метрополії і креоли-європейці, що народилися на землях Америки. Проте поняття " креол" передбачає певну частку метисації, культура ж креолів не може вважатися суто європейською.

Так званий " креолізм" можна порівняти з індіанізмом, але останній є значно ширшою течією. Креолізм також має загальнонаціональний характер, проте він зачіпає лише інтелектуальні прошарки білого населення, зосереджуючись насамперед у сфері мистецтва й літератури країн з переважно європейським населенням. На початковому етапі креолізм живився антиіспанськими настроями білої частини населення колоній. Пізніше під креолізмом почали розуміти художні явища (" креольська література", " креольський живопис", " креольська музика" тощо), які намагалися вловити й відобразити " чисту" своєрідність латиноамериканського менталітету. Характерною рисою цієї етнічної течії був підвищений інтерес до місцевого пейзажу, людських типів, побуту й традицій рідної землі.

Музика Латинської Америки також виявляє особливі креольські форми, як у фольклорі, так і в царині професійної творчості. Ці форми є найпоширенішими майже по всьому континентові (але " найчастіші" в країнах традиційного креолізму) і ведуть свій початок від європейської, головним чином іспанської та португальської музики, занесеної конкістадорами й першими переселенцями. Креольська фольклорна музика, зберігаючи єдність художніх ознак у масштабі всього регіону, характеризується великою різноманітністю місцевих форм. Складнішим є становище з креольським живописом, біля витоків якого стояли не іспанські, а іноземні майстри, насамперед французи та італійці.

Якщо стосовно іспансько-португальської спадщини стародавні культури Америки можна вважати субстратом, то африканський вклад, хронологічно пізніший, являє собою культурний суперстрат. Його вплив у сучасному духовному й культурному житті багатьох країн Латинської Америки досить вагомий. Нині " найзначнішими країнами з великою часткою негритянсько-мулатського населення є Бразилія, Куба, Домініканська Республіка, Пуерто-Ріко, Ямайка. Цілком негритянською стала франкомовна Республіка Гаїті. Через багатовікове рабство у африканців Америки зв'язок із прабатьківщиною зовсім урвався. В той же час в Америці, особливо на Ангелах, культурні цінності в літературі, музиці, образотворчому мистецтві створювалися немов заново, що стало результатом злиття, а не перенесення старих культурних традицій Африки на новий ґрунт.

Іншою особливістю історичної долі африканської культури в Латинській Америці було досить пізнє визнання її ролі в латиноамериканському культурному процесі. Тривалий час після завоювання незалежності в очах креольської верхівки більшості країн континенту (за винятком Гаїті, де з самого початку давав про себе знати негритянський націоналізм) усі культурні прояви афроамериканського населення вважалися відлуннями дикості й не заслуговували на увагу, хоча й були повсякденною реальністю значної частини негрів і мулатів. І афроамериканська культура, головним чином у вигляді фольклору й релігійних вірувань, жила лише на плантаціях і в міських нетрях.

У латиноамериканських французьких колоніях напередодні й після Другої світової війни сформувалася філософська та політична доктрина, вироблена дрібнобуржуазною негритянською інтелігенцією —- " негритюд". Вона склалася в результаті поєднання зростаючої самосвідомості африканців з ірраціональними філософськими концепціями кінця минулого століття. Негритюд поєднував у собі протест проти білого расизму й колоніалізму з ідеєю реабілітації чорної раси. Започаткована як прогресивна й революційна течія, доктрина негритюду виродилася в концепцію культурного націоналізму, що допускає можливість расистського тлумачення.

Основні постулати негритюду про необхідність реабілітації культурних цінностей негритянських народів, самобутність їхньої культури — ще раніше мали поширення в антильських країнах і Бразилії, на Гаїті вони офіційно пропагувалися. Проте не слід змішувати ідеологію негритюду з тим реальним внеском, який зробили негри в культуру регіону. Великий вклад народів Африки в латиноамериканську культуру сьогодні є загальновизнаним фактом. Африканська спадщина проявляється у фольклорі — музично-танцювальному, поетичному й релігійному, дедалі ширше проникає в професійне мистецтво більщості країн Карибської Америки й Бразилії.

У латиноамериканській поезії XX століття одним із найсамобутніших явищ став негризм — поетична школа, розквіт якої припадає на кінець 20-х — початок 40-х років. Поети-негристи використовували у своїй творчості як специфічну негритянську тематику, включаючи тему давньої прабатьківщини — Африки, так і багато формальних елементів народної афроамериканської поезії. Негритянська тематика та фольклор певною мірою віддзеркалились і в латиноамериканській прозі, хоч і не знайшли в ній такого яскравого вираження, як у поезії.