Дарунок Ісуса

Ведучий 1: Лялька була велика, з голубими, блискучими очима, білими кучерями, корпатеньким носиком і в мереживному пишному платті, що переливалося то ліловим, то синім, то зеленим кольорами. Це було щось неймовірне! Маринка просто очей не могла відвести від такої краси. Їй навіть сльози на очі навернулися, бо лялька ця дісталася не їй. Звичайно! Ніколи, їй Маринці, не діставалось щось гарне. Вона просто звичайнісінька невдаха! І ще більш прикро від того, що сама ж і вибрала подарунок. Вчителька недільної школи скалала, що кожен з дітей, котрі старанно підготуються до Різдвяного дитячого служіння, отримають особливо цінні подарунки. Подарунки, звісно, були всім, бо готувалися таки всі, та Маринка, здається, сталалася, як ніхто. Вона навіть уночі кілька разів прокидалася і ніяк не могла дочекатися ранку, повторюючи вірш про те, як з Далекого Сходу ішли мудреці до місця, де лежав Ісус. Вірш був досить довгий і спочатку ніяк не запам»ятовувався. Врешті Маринка таки вивчила його і розповіла саме так, як її навчила дома мама: виразно, з потрібною інтонацією і наголосами.

Ведучий 2: І ось подарунки в кольорових обкладинках розкладені, і всі біжать вибирати собі щонайбільший, і всі задоволені, але не Маринка.

Маринка: Хіба можна порівняти мого волохатого ведмедя з очима-гудзиками з отою голубоокою лялькою, що дісталась Світланці. І, головне, за що? За пісню, в якій два куплети і приспів, та й співала Світланка так тихо, що напевне, і в перших рядах не було чутно.

Ведучий 2: Маринці хотілося плакати. Правда, при всіх було соромно, і вирішила вона поплакати в гардеробній – там її ніхто її не помітить. Взяла свого ведмедя і, ледве пробираючись у натовпі дітлахів, які галасували, сміялися, штовхалися і підстрибували, подалась у гардеробну. Тут, між пальтами, куртками й шубами, Маринка дала волю сльозам. Вона притулила до лиця волохату мордочку ведмедя і, стримуючи ридання, розказала йому про всі свої переживання:

Маринка: Знаєш, ведмедику, я така нещасна, невезуча і справжня невдаха! Я так старалася, і ніхто цього не оцінив!

Ведучий2: І коли вже забракло слів, щоб розповідати про себе, і сліз, щоб плакати, раптом хтось у гардеробну зайшов. Маринка принишкла у своїй схованці, дослухаючись до того, про що розмовляли дорослі:

Петро Гнатович: Знаєте, це просто чудово! Я давно не отримував такого задоволення…

Ведучий3: Голос був регента дитячого хору Петра Гнатовича.

Мама: Але ж співала Світланка якось невпевнено…

Ведучий 3: Стурбовано сказала Світланчина мама.

Петро Гнатович: Ви не переживайте. Голос у неї дійсно ще, як би сказати, не виспіваний. Немає ще тієї звучності і сили, але це все попереду, я запевняю вас. Не сумнівайтесь – у вашої донечки Божий талант. Слух чудовий! Якщо буде займатися співом постійно, то через рік-два ви самі побачите те, що вже зараз бачу я. Знаєте, Божий дар треба розвивати, удосконалювати. Головне для Світланки – повірити в себе. Я хочу, щоб ви мене вірно зрозуміли: борони Боже від самовпевненості! А ось повірити у свої сили, у здібності, які Бог дарував, їй просто необхідно. Ви в цьому їй допоможіть.

Мама: Спасибі, Петро Гатович за теплі слова про мою донечку. А вас нехай Господь благословить і дасть вам сили і здоров»я працювати в дитячому хорі.

Ведучий: Маринка затамувала подих, але сльози двома потічками знову потекли по щоках, скапуючи на ведмежу мордочку! Ось як! Світланку ще й хвалять! Тепер крім образи на саму себе, додалась образа на всіх довкола. І то було нестерпно! І тут Маринка подумала про Того, Кого так мало згадувала. Ісус був зараз поруч неї, бо Він Сам сказав: «Я з вами повсякчас…» І їй раптом стало так соромно, і з її уст полилась щира дитяча молитва:

Маринка: Господи, Ти ніколи не шукав похвали у людей. Це я добре знаю, і нагороди від людей теж не чекав. А мені так хотілося, щоб мене помітили, і щоб похвалили. А ще мені так хотілося, щоб замість цього рудого ведмедя мені дісталася лялька. Дорогий Ісусе, прошу Тебе, прости мені.

Ведучий: Маринка витерла сльози, на душі стало спокійно, враз зникли всі образи і заздрощі, глянувши у величезні очі-гудзики свого ведмедя, вона пішла в зал, де всі діти зібрались біля столу з ласощами.

Світланка: А ось і Маринка, ти де пропадала? Ходи скоріш! Тут така смакота!

Ведучий: Виявляється, про неї не забули, а навпаки шукали, і Світланка першою підбігла до неї.

Світланка: про тебе Петро Гнатович запитував. Дуже хвалив тебе і сказав, що на наступному дитячому служінні тобі обов»язково доручить вести всю програму. Ти просто молодчина!

Ведучий: Маринка опустила голову. Їй ніколи раніше не було і радісно від похвали, і соромно за свої образи одночасно.

Світланка: Ти чого? Усім справді дуже сподобалось! Ти не задоволена?

Ведучий: Здивувалась Світланка.

Маринка: Чому ж задоволена. І за тебе рада. І подарунок у тебе гарний.

Світланка: Та у мене дома точнісінько така ж лялька є. Давай обміняємось!

Ведучий: Дорогі християни, образа – це прояв нашої гордості. Коли ми ображаємось, ми закриваємо для себе Божі благословіння. А Слово Боже нас навчає:

Разом: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать.»

----------------------------------------------------------------------------------------------

Петро Гнатович: Знаєте, це просто чудово! Я давно не отримував такого задоволення…

Петро Гнатович: Ви не переживайте. Голос у неї дійсно ще, як би сказати, не виспіваний. Немає ще тієї звучності і сили, але це все попереду, я запевняю вас. Не сумнівайтесь – у вашої донечки Божий талант. Слух чудовий! Якщо буде займатися співом постійно, то через рік-два ви самі побачите те, що вже зараз бачу я. Знаєте, Божий дар треба розвивати, удосконалювати. Головне для Світланки – повірити в себе. Я хочу, щоб ви мене вірно зрозуміли: борони Боже від самовпевненості! А ось повірити у свої сили, у здібності, які Бог дарував, їй просто необхідно. Ви в цьому їй допоможіть.

-------------------------------------------------------------------------------------------------

Мама: Але ж співала Світланка якось невпевнено…

Мама: Спасибі, Петро Гатович за теплі слова про мою донечку. А вас нехай Господь благословить і дасть вам сили і здоров»я працювати в дитячому хорі.

------------------------------------------------------------------------------------------------

Маринка: Хіба можна порівняти мого волохатого ведмедя з очима-гудзиками з отою голубоокою лялькою, що дісталась Світланці. І, головне, за що? За пісню, в якій два куплети і приспів, та й співала Світланка так тихо, що напевне, і в перших рядах не було чутно.

Маринка: Знаєш, ведмедику, я така нещасна, невезуча і справжня невдаха! Я так старалася, і ніхто цього не оцінив!

Маринка: Господи, Ти ніколи не шукав похвали у людей. Це я добре знаю, і нагороди від людей теж не чекав. А мені так хотілося, щоб мене помітили, і щоб похвалили. А ще мені так хотілося, щоб замість цього рудого ведмедя мені дісталася лялька. Дорогий Ісусе, прошу Тебе, прости мені.

Маринка: Чому ж задоволена. І за тебе рада. І подарунок у тебе гарний.

-----------------------------------------------------------------------------------------------

Світланка: про тебе Петро Гнатович запитував. Дуже хвалив тебе і сказав, що на наступному дитячому служінні тобі обов»язково доручить вести всю програму. Ти просто молодчина!

Світланка: Ти чого? Усім справді дуже сподобалось! Ти не задоволена?

Світланка: Та у мене дома точнісінько така ж лялька є. Давай обміняємось!