Глава 17. був також російський військовий міністр Д

був також російський військовий міністр Д. А. Мілютін, який у своєму зверненні до державного канцлера від 4 травня 1868 р. вказував, що застосування розривних куль є " суто варварським засобом, який не може бути виправданий ніякими бойовими вимогами" [32]. Цю ініціативу Росії визнали інші учасники конференції, і до Петербурзької декларації 1868 р. було включено таке положення: " Взявши до уваги, що успіхи цивілізації повинні мати наслідком зменшення у міру можливості нещасть війни, що єдина законна мета, до якої прагнуть держави під час війни, полягає в ослабленні військових сил ворога; що для досягнення цієї мети достатньо вивести з лав якнайбільшу кількість людей; що використання такої зброї, яка після поранення людини без користі збільшує її страждання або ж призводить до неминучої смерті, слід визнавати таким, що не відповідає згаданій меті, що використання такої зброї суперечило б законам людяності". У цій декларації закріплено принцип необхідності визначення " технічних меж, у яких потреби війни повинні зупинитися перед вимогами людяності". Тому держави — учасниці Петербурзької міжнародної конференції погодилися з тим, як зазначено у прийнятій декларації, щоб " відмовитися взаємно від використання як сухопутними, так і морськими військами снарядів, які, маючи вагу менше 400 г, мають властивість вибухати або ударні чи запалювальні властивості".

Таким чином, з ініціативи Росії в закони і звичаї війни, в їх понятійно-міжнародно-правовий обіг було включено такі два принципи, за якими:

• воєнні потреби повинні узгоджуватися з вимогами гу-

манності;

• воюючі сторони не мають необмеженого права у виборі

засобів завдання шкоди противнику.

Слід підкреслити, що це був основний, у тому числі і для науки міжнародного права, підсумок Петербурзької декларації 1868 р.

У наступні роки кінця XIX — початку XX ст. знову ж та-1 ки з ініціативи і за активної участі Росії названі норми і І принципи були розвинуті у низці конвенцій. Так, у Брюсселі) в 1874 р. з Ініціативи або як тоді зазвичай говорили, на запрошення, російського уряду було скликано міждержавну

.МІЖНАРОДНЕ ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО____________________________ 369

конференцію з метою вироблення кодифікації законів і звичаїв війни. На жаль, через розбіжності у позиціях насамперед Росії та Англії, а також інших учасників конференції, проект конвенції з кодифікації законів і звичаїв війни не був прийнятий. Було лише опубліковано необов'язкову для суб'єктів міжнародного права Брюссельську декларацію, що відображала позиції Росії. Автором цього документа в основному був видатний російський юрист-міжнародник Ф. Ф. Мартене (1845—1909) [33].

Брюссельська декларація посіла значне місце в історії міжнародного права переважно тому, що стала тією правовою основою, на якій у подальшому і були складені документи двох мирних конференцій у Гаазі в 1899 і 1907 pp., відомих як Гаазькі конференції миру, в підготовці і проведенні яких активну участь брала і Росія.

З ініціативи російського імператора в Гаазі 18 травня 1899 р. відкрилася мирна конференція, у якій брало участь 26 держав — практично всі незалежні на той час країни. У документах, прийнятих першою Гаазькою конференцією миру, значною мірою закріпилися позиції Росії завдяки тому, що у підготовці і проведенні цього форуму важливу роль відіграв російський юрист-міжнародник Ф. Ф. Мартене.

Враховуючи зазначені вище організаційні заслуги Росії у підготовці конференції, її головуючим було обрано голову російської делегації Г. Г. Стааля, а не представника країни проведення конференції, як це передбачає дипломатичний протокол. Згідно ъ планом Ф. Ф. Мартенса на конференції було створено три комісії: 1) з обмеження озброєнь; 2) із законів і звичаїв війни; 3) з мирного врегулювання спорів. Друга з названих комісій прийняла понад 60 статей Брюссельської декларації 1874 р. У такому ж вигляді і на пленарному засіданні було прийнято остаточний текст Конвенції про закони і звичаї сухопутної війни, що означало міжнародне визнання позиції Росії з цих питань.

Особливо слід виділити прийняття першою Гаазькою конференцією миру як преамбули до цієї конвенції так званого " застереження Мартенса", визнаного наукою міжнародного права. У ньому передбачалося, що " населення і воюючі залишаються під охороною і дією засад міжнародного права, оскільки вони випливають із встановлених між осві-