Глава 12. тю, що вони засуджують вдавання до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовляються від неї як знаряддя національної політики у своїх взаємних

тю, що вони засуджують вдавання до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовляються від неї як знаряддя національної політики у своїх взаємних відносинах". Стаття 2 договору уточнювала цю заяву тим, що " врегулювання або розв'язання усіх, що можуть виникнути між ними, спорів чи конфліктів, якого б характеру або походження вони не були, має завжди вишукуватися тільки в мирних засобах".

У Статуті ООН нормативний зміст принципу незастосу-вання сили або погрози силою у міжнародних відносинах повною мірою не розгорнутий. Це було зроблено в наступних резолюціях Генеральної Асамблеї ООН — Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. і Визначенні агресії 1974 р. Істотним розвитком цього принципу став Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. Найповніше зміст цього принципу розгорнуто у Декларації про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах, прийнятої резолюцією 42/22 Генеральної Асамблеї ООН від 18 листопада 1987 р. [7].

З документів, що конкретизують розглянутий принцип, випливають такі основні зобов'язання для держав, а також для інших суб'єктів міжнародного права.

1.Зобов'язання утримуватися у своїх міжнародних від
носинах від погрози силою або її застосування проти
територіальної недоторканності або політичної неза
лежності будь-якої держави.

2. Не спонукати, не заохочувати інших держав і не
сприяти їм у застосуванні сили або погрози силою.

3. Виконувати покладені на них відповідно до міжнарод
ного права зобов'язання утримуватися від організації,
підбурювання, пособництва або участі в напіввоєн-
них, терористичних чи підривних діях.

4. Утримуватися від збройного втручання і всіх інших
форм втручання або спроб погрози, спрямованих про
ти правосуб'єктності держави або проти її політич
них, економічних і культурних основ.

5. Утримуватися від пропаганди агресивних війн.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА________________ 237

2. Принцип мирного врегулювання спорів посідає одне з центральних місць у розглядуваній нами системі принципів міжнародного права. Цей принцип розвивався у міжнародних відносинах паралельно із зазначеним вище принципом незастосування сили або погрози силою. Принцип мирного врегулювання спорів також має свою історію становлення. Вперше в міжнародно-правове поле він увійшов після його нормативного закріплення в актах Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 pp. Як відомо, на конференції миру в Гаазі 5(18) жовтня 1907 р. були підписані 13 конвенцій, декларація і Заключний акт, що зробили істотний внесок у розвиток і становлення міжнародного гуманітарного права. У першій із прийнятих на конференції конвенцій, зокрема, зазначається, що " з метою запобігти в міру можливості застосуванню сили у відносинах між Державами, Держави, які домовляються, погоджуються докладати усіх своїх зусиль до того, щоб забезпечити мирне розв'язання міжнародних незгод" (ст. 1) [8].

Статут Ліги Націй також містив деякі складові елементи принципу мирного врегулювання спорів. Зокрема, за Статутом звернення до мирних засобів для врегулювання спорів, " які можуть призвести до розірвання дипломатичних відносин", було обов'язковим (ст. 12) [9].

Однак лише після створення ООН, прийняття Статуту ООН принцип мирного врегулювання спорів був нормативно закріплений у міжнародному праві, став загальновизнаним і загальнообов'язковим. Цей принцип передбачає, що всі спори між державами, незалежно від їх характеру і походження, повинні розв'язуватися винятково мирними засобами.

У п. З ст. 2 Статуту ООН сказано, що всі члени ООН " розв'язують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку".

Крім того, регламентуючи цілі створення ООН, Статут вимагає від усіх держав " проводити мирними засобами, у згоді з принципами справедливості і міжнародного права, улагодження і розв'язання міжнародних спорів або ситуацій, що можуть призвести до порушення миру" (ч. 1 ст. 1).

У ст. 33 Статуту ООН зазначено перелік засобів, пов'язаних з мирним розв'язанням спорів. Це передбачено