Розділ 1. Загальна характеристика поняття, сутності та правових ознак держави

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Кафедра теорії та історії держави і права

КУРСОВА РОБОТА

з теорії держави і права

на тему:

«Поняття, сутність та ознаки держави»

Студентки 1 курсу 1 групи

напряму підготовки – 6.030401 «Правознавство»

Калуги Я.В.

Керівник: завідувач кафедри теорії та історії держави і права, доцент, к.ю.н. Качур В.О.

Національна шкала ________________

Кількість балів: __________Оцінка: ECTS _____

Члени комісії: ___________________________

___________________________

___________________________

М. Київ – 2016рік

ЗМІСТ

ВСТУП.. 3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОНЯТТЯ, СУТНОСТІ ТА ПРАВОВИХ ОЗНАК ДЕРЖАВИ.. 6

1.1. Поняття та сутність держави. 6

1.2. Характерні ознаки та функції держави. 9

1.3. Форми і методи здійснення функцій держави. 20

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СУВЕРЕНІТЕТУ ЯК НЕВІД’ЄМНОЇ ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ 24

2.1. Суверенність України як невід’ємна ознака її державності 24

2.2. Особливості забезпечення суверенітету України на сучасному етапі 29

ВИСНОВКИ.. 33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ.. 36

ВСТУП

Актуальність теми дослідження зумовлюється постійним науковим інтере­сом до питання визначення сутності та ознак держави. Питання визначення сутності та ознак держави належить скоріше до питання теорії, а вже потім знаходить своє практичне втілення.

Процес реформування української держави обумовлює необхідність поглибленого вивчення існуючих у сучасному світі державних реалій, які досі не отримали комплексної теоретико-правової оцінки. Актуальність визначення сутності держави та її ознак пояснюється об’єктивними соціально-економічними та політичними причинами. Реформування української держави неможливо без врахування досвіду розбудови зарубіжних держав. У сучасному світі, що перебуває у процесі глобалізації, відбувається розвиток держави як способу існування суспільства, як найбільш вагомої політичної організації. Це веде до необхідності визначення методологічних шляхів дослідження функціональної сутності сучасної держави для прогнозування шляхів її розвитку та подальшого становлення.

Держава залишається за своєю сутністю єдиною формою організації суспільних відносин, яка за тисячоліття свого існування довела свою спроможність організовувати діяльність із забезпечення інтересів як окремих осіб, так і всього соціуму в цілому. Чи модифікаційні та трансформаційні процеси, які постійно відбуваються у державі, змінюють її сутність? Безперечно, відбувається постійне переосмислення сутності держави, її функції, робляться спроби прогнозування її розвитку: це і ідеї розбудови світової федерації, і ідеї абсолютного заперечення формування світової держави і права в умовах глобалізації.

Отже, актуалізація цієї наукової проблематики пов’язана з тим, що сьогодні процеси глобалізації суттєво впливають на функції держави, на вибір пріоритетів її діяльності. У літературі досить обґрунтовано акцентується увага на тому, що під впливом процесів світової інтеграції змінюються характер і зміст державної діяльності [3, с. 130-131].

В умовах глобалізації в сучасній державі не тільки модернізуються існуючі, але й виникають нові функції. Глобалізація суттєво впливає на зміст і реалізацію зовнішніх функцій держави.

Питання про функції держави є одним із важливих питань не тільки теорії, але й практики державотворення. Функції держави виражають соціальну природу держави і конкретизують її суть. Так, А. Щербина справедливо підкреслював, що функції держави, які відображають її сутність, характеризують її діяльність, при цьому дана характеристика розкриває як політичну природу, так і предметний зміст її діяльності [29, с. 7-8]. На підтримку такої позиції Г.Федоренко зазначав, що поняття «основний напрямок діяльності» дозволяє виокремити функції із множини різних проявів державної діяльності як найбільш широкі і загальні за обсягом. Відповідно, функціями визнаються такі напрямки діяльності, які мають своїм об’єктом широке коло схожих суспільних відносин в окремих сферах суспільного життя (політика, економіка, соціальна сфера та ін.); є комплексними за своїм змістом і структурою; є одним з вирішальних напрямків впливу держави на суспільні відносини всередині країни або за її межами; здійснюються всіма або багатьма ланками державного апарату [5, с. 75-76].

Для теорії держави і права категорія «поняття, сутність та ознаки держави» є фундаментальною проблемою у загальній теорії держави і права, при цьому вона відрізняється складністю, оскільки пов’язані з нею питання традиційно характеризуються певною невизначеністю, що породжує жваві наукові дискусії. Серед науковців, які досліджували і розвивали ідею держави були вчені, зокрема, В.Годованець, О. Зайчук, Н. Оніщенко, В.Кравченко,
О. Скакун, А.Шульга, І. Щербина, Б. Кістяківський, М. Палієнко, відомі зарубіжні юристи-теоретики: В. Гессен, С. Котляревський, М.Коркунов,
Ф. Тарановський та інші.

На нашу думку, з’ясування сутності, ознак та основних концепцій держави є актуальним завданням дослідження засад функціонування правової державності та її основних механізмів.

Мета роботи - розглянути поняття і ознаки держави з точки зору сучасних істориків і правознавців, а також спробувати об'єктивно узагальнити отриманий матеріал.

Для досягнення мети ставимо наступні завдання:

- здійснити аналіз поняття та сутності держави;

- виявити характерні ознаки та функції держави;

- розглянути форми і методи здійснення функцій держави;

- розглянути суверенність України як невід’ємної ознаки її державності.

Об'єктом дослідження є держава, як особлива форма організації суспільства і властиві їй ознаки, що відрізняють її від інших утворень.

Предметом дослідження служить склад і сутнісні характеристики ознак держави.

Методологічна база роботи. Під час роботи використано метод порівняльного аналізу, пізнавальний, системно-структурний метод, логічно-історичний та догматичний методи.

Теоретичну основу дослідження становлять концептуальні положення загальної теорії права, праці вітчизняних і зарубіжних правознавців по історії і теорії держави і права, конституційного права, а також праці політологів, філософів, істориків вітчизняної та всесвітньої історії і т.д. У роботі використані також публікації з правових та інших спеціалізованих і універсальних періодичних видань, матеріали та рекомендації наукових досліджень, конференцій та семінарів, довідкові та інші дані.

В основу наукового аналізу покладені принципи об'єктивності, врахування історичних особливостей, реалізм.

Структуру роботи складають вступ, два розділи, відповідні підрозділи, висновки та список використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОНЯТТЯ, СУТНОСТІ ТА ПРАВОВИХ ОЗНАК ДЕРЖАВИ

1.1. Поняття та сутність держави

Щоб розкрити поняття держави, необхідно визначити її сутність. Сутність держави – це головна, основна властивість держави, що визначає її зміст, мету, функції, головне, що обумовлює об'єктивну необхідність існування держави, а також те, чиїм інтересам вона служить [20, с. 47]. Розглядаючи сутність держави, не можна не зазначити, що інститут держави пройшов великий історичний шлях розвитку (приблизно 5 тис. років). Природно, за цей період він змінювався, удосконалювався, його сутність зазнавала змін, відповідно до змін економічних, політичних, ідеологічних структур суспільства. По-перше, змінювалися класи, політичним знаряддям яких була держава, а зі зміною місця класу в історичному процесі змінювалася і сутність держави. Навіть поверховий аналіз рабовласницької і ранньобуржуазної держави демонструє суттєву різницю між ними у найбільш істотних характеристиках. У першому разі влада пануючого класу здійснювалася над безправним рабом, у другому - над вільним робітником. Не випадково саме у буржуазному суспільстві починаються процеси, які викликають серйозні зміни самої сутності держави. По-друге, змінилися соціальні умови існування класів, політичні відносини між ними. Поводитися з вільною людиною так, як можна було поводитися з рабом, неможливо у принципі. Держави, сутністю яких була диктатура одного класу (буржуазії), поступово перетворювалися у такі, сутністю яких стають соціальне партнерство, соціальний компроміс і соціальна злагода [6, с. 25].

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення [15, с. 41]:

– класовий аспект – захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;

– загальносоціальний аспект – захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загальносоціальних справ. Загальносоціальний аспект сутності держави особливо яскраво проявляється в її зіставленні з громадянським суспільством.

Держава є складним соціальним явищем, тісно пов'язаним і багато у чому залежним від економічного, політичного і культурного розвитку суспільства. Держава, займаючи особливе місце, має характерні ознаки, що відрізняють її від інших політичних інститутів влади. Вона виникає на певному етапі розвитку людського суспільства і зберігається до цього часу. Держава на історичному шляху свого розвитку є особливою організацією і силою, яку жодна інша політична організація не здатна замінити.

Багато мислителів намагалися зрозуміти, що являє собою держава, чому вона виникає і необхідна людству, якою є природа держави, що відрізняє її від інших організацій, створених людьми. На ці питання існує багато різних відповідей. Деякі дещо збігалися, інші виглядали абсолютно незалежними, оскільки були принципово протилежними одна одній тощо. Різноманіття поглядів на державу обумовлене тим, що держава – це надзвичайно складне, історично мінливе явище [6, с. 42].

У спеціальній літературі розробляється чимало визначень поняття держави, котрі відбивають такі його аспекти [4, с. 121]: держава як організація політичної влади; держава як апарат влади; держава як політична організація всього суспільства. Отже, термін «держава» в юридичній та іншій науковій літературі тлумачать по-різному. Його розглядають в субстанціональному, атрибутивному, інституціональному і міжнародному значенні. Тому досить повне уявлення про нього може дати тільки ряд визначень. У цьому зв'язку в першу чергу варто розрізняти поняття держави в широкому й вузькому змісті слова. У широкому змісті держава - це всеосяжна, правова, суверенна, територіальна, політична організація цивільного суспільства, що розташовує спеціальним апаратом влади, що забезпечує існування суспільства як єдиного цілого, його внутрішню й зовнішню безпеку. Іншими словами, держава - це форма організації суспільства, що виникає на певному етапі його історичного розвитку. Слова «країна», «батьківщина», «суспільство», «держава» є синонімами, якщо в них мається на увазі поняття держави в широкому змісті (соціологічному) [23, с. 109-110]. У вузькому змісті держава – це механізм керування суспільством у вигляді спеціального апарата суверенної влади (публічної, політичної), що поширюється на все населення країни і її територію, що володіє на цій території монополією на видання нормативно-правових актів, застосування примуса, оподатковування. Інакше кажучи, держава - це механізм здійснення публічно-політичної влади в суспільстві, механізм керування суспільством. Таке трактування держави по суті ототожнюються з поняттям державного апарата, системи його органів, наділених владними повноваженнями. У той же час не слід забувати про існування в розвиненій демократичній державі системи органів місцевого самоврядування, діяльність яких не пов'язана з виконанням функцій органів державної влади [23, с. 110].

На нашу думку, кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно, розуміння держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших суб'єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична влада – одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття держави.

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів – також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та інших.

Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна, держава – це політична організація всього суспільства [2, с. 98].

Держава стає не просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, – народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи.

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому, дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку. Такими ознаками є територія, населення, влада.

Отже, аналіз сутності та поняття держави виявив, що держава є суверенною політико-територіальною організацією суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.

1.2. Характерні ознаки та функції держави

Поняття «функція» дуже різноманітне і навіть суперечливе. Воно, як і багато інших наукових понять у суспільствознавстві, не є власне юридичним чи політичним, а було запозичене з інших наук. У юридичній літературі серед вчених немає єдності у поглядах на вчення про «функції держави». Розглянемо основні погляди науковців. Найбільш поширеним серед вчених є погляд на функції держави як на такі напрями її діяльності, у яких виявляється сутність і соціальне призначення, цілі і завдання держави з управління суспільством у властивих їй формах і методах [2, с. 7-8].

Протягом тривалого часу вчені-юристи інколи ототожнювали поняття «функція держави», «діяльність держави», «соціальне призначення держави» тощо. Але поняття «функція держави», вважає В.Ф. Погорілко, «має право на існування тільки у тому випадку, якщо буде мати тільки їй властивий смисл… функції держави як сторони і напряму її діяльності, є у той же час і сукупністю засобів вирішення завдань і досягнення цілей держави, практичного втілення в життя» [21, с. 34]. Тому, розкриваючи поняття «функція держави», потрібно відокремити цю категорію від суміжних понять та категорій. Окремі автори ототожнюють поняття «напрями діяльності держави» і саму діяльність.

Незважаючи на розмаїтість існуючих точок зору щодо дефініції поняття «функція держави», більшість правників вважають, що у функціях держави виявляється її сенс і соціальне призначення, які розкривають її соціальну сутність, а також її цілі та завдання.

Розглянемо основні функції та ознаки держави. Питання про функції держави є одним із важливих питань не тільки теорії, але і практики державного будівництва. Функції держави виражають соціальну природу держави і конкретизують її суть [5, с. 42]. Термін “функція” в перекладі з латинської означає “здійснити”, “виконати”. Функції держави дуже тісно пов'язані з завданнями, цілями і суттю держави, але не зводяться до них. Аналіз функцій держави повинен відповісти на питання: 1) що повинна робити держава на певному етапі свого розвитку і як? 2) на чому повинні бути сконцентровані зусилля їх органів і відомств? [30, с. 97].

Отже, функції держави – головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.

Функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі ведення, у правах і обов'язках (повноваженнях), закріплених за ними.

Наведені нижче функції держави відбивають реалізацію загальносоціальних, або «спільних справ» (а не класових), що забезпечують об'єктивне існування людей. Можна класифікувати функції сучасної держави за різними критеріями: суб'єктами, об'єктами, способами, засобами та іншими елементами державної діяльності [27, с. 47].

За соціальним значенням – на основні та неосновні [3, с. 31]:

Основні функції – найзагальніші та найважливіші комплексні напрями діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед нею у конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони, підтримання зовнішніх відносин, охорони правопорядку, регулювання економіки, забезпечення екологічної безпеки, підтримання і розвиток культури, забезпечення освіти населення та ін.

Неосновні функції – напрями діяльності держави зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управління персоналом, матеріально-технічне забезпечення та управління державним майном, правосуддя і юридичні функції, збирання і розповсюдження необхідної для управління інформації тощо.

Функції держави за засобами її діяльності [4, с. 128]: законодавча; виконавча (управлінська); судова; правоохоронна; інформаційна.

Функції цивілізованої держави за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні функції – забезпечують внутрішню політику держави: 1) політична; 2) економічна; 3) оподаткування і фінансового контролю; 4) соціальна; 5) екологічна; 6) культурна (духовна); 7) інформаційна; 8) правоохоронна [7, с. 82]. Внутрішні функції держави можна поділити ще на дві основні групи: регулятивні та правоохоронні.

Зовнішні функції – забезпечують зовнішню політику держави: 1) політична (дипломатична); 2) економічна; 3) екологічна; 4) культурна (гуманітарна); 5) інформаційна; 6) оборона держави; 7) підтримання світового правопорядку. У зовнішніх функціях держави можна виділити два основні напрямки: зовнішньополітична діяльність (тут особливе значення має функція оборони країни) і зовнішньоекономічна діяльність [2, с. 101].

За часом здійснення – постійні та тимчасові [3, с. 35]:

Постійні функції – напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку. Більшість здійснюваних державою функцій є постійними Тимчасові функції – напрямки діяльності держави, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства. Прикладом тимчасових можуть бути функції стабілізації економіки у перехідний період, подолання наслідків аварії на ЧАЕС чи повені у Закарпатті. Не можна ототожнювати функції держави з формами їх реалізації – правовими та організаційними, а також із методами їх реалізації (переконання, заохочення, державний примус, придушення).

Основні правові форми здійснення функцій держави: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, установча, контрольно-наглядова. Конкретна функція держави являє собою єдність змісту, форм і методів здійснення державної влади у певній сфері діяльності держави; характеризується відомою самостійністю, однорідністю, повторюваністю. Зміст внутрішніх і зовнішніх функцій держави змінюється на різних етапах її розвитку. Наприклад, протягом періоду становлення буржуазної держави економічна функція була слабко розвинутою. З середини XIX ст., особливо у XX ст. з кінця 50-х років, у країнах Західної Європи і Північної Америки її роль значно зросла як за значущістю, так і за обсягом. Державно-правове регулювання соціально-економічної сфери суспільних відносин спрямоване на забезпечення політики «повної зайнятості» населення і запобігання економічним кризам [23, с. 111].

Західні країни вдаються до допомоги системи планування (у тому числі довгострокового), створення спеціальних відомств з прогнозування розвитку економіки і соціального розвитку. Зріс вплив на приватний сектор шляхом різних засобів регулювання і контролю – політики цін, податків, інвестицій, експорту, імпорту, державних замовлень, кредитної політики тощо. Але це не означає, що держава поглинає діяльність приватного сектора в економіці, не створює умов для його розвитку. У незалежній Україні з переходом до ринкових відносин зміст економічної функції держави істотно змінюється. Хоча сфера державного управління і не зводиться до державного сектора економіки, для втручання держави в приватний сектор економіки встановлюються межі [2, с. 102]. Із визначенням курсу на побудову соціальної правової держави розширюються зміст і значення політичної, правоохоронної та інших функцій. Особливого значення набуває соціальна функція – створення державою умов, що забезпечують гідне життя людини.

Отже, функції держави – це роль, яку вона виконує щодо суспільства, це основні напрями її діяльності. У функціях держави виражається її сутність та призначення. У здійсненні функцій держави так чи інакше беруть участь всі її органи, весь державний апарат. Функцію ж певного органу не може замінити чи підмінити ніякий інший. Але всі складові частини органу повинні через свої безпосередні обов’язки забезпечувати загальні функціональні завдання цього органу [23, с. 112].

Основними ознаками, які характеризують державу як єдину політичну організацію є [15, с. 40]:

– охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія – матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство – юридичний зв'язок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави. Політична влада держави, її суверенітет поширюється на всіх людей, що живуть на її території;

– має спеціальний апарат управління – систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

– має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

– в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

– має єдину грошову систему;

– має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю (держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг);

– має суверенітет (суверенітет держави - це верховенство, самостійність, повнота, єдиність і неподільність влади в певній державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах);

– має формальні реквізити – офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу – світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p., сучасний Ватикан).

Отже, інститут держави пройшов великий історичний шлях розвитку. За цей період він змінювався, удосконалювався, його сутність зазнавала змін, відповідно до змін економічних, політичних, ідеологічних структур суспільства.

Держава це основний інститут політичної системи суспільства, який організовує, скеровує і контролює спільну діяльність і відносини людей, суспільних груп, класів, асоціацій. Держава є центральним інститутом влади у суспільстві і концентрованим здійсненням цією владою політики. Саме тому, і в теоретичному осмисленні, і в побутовій свідомості, і в дійсності всі три явища – держава, влада і політика – цілком природно ототожнюються [2, с. 124].

До основних ознак держави відносять: по-перше, держава – це унікальний апарат управління та примусу, який втілюється в чиновниках – професійних управлінцях. Такий апарат – сукупність органів держави – становить її матеріальне тіло і, загалом, може бути ототожнений з нею. Саме апарат управління та примусу є носієм публічної влади (влади, що здійснюється від імені народу) та може примусити суспільство беззаперечно виконувати свою волю, підкорятися.

По-друге, держава має чітко локалізовану територію, на яку поширюється влада, та населення, яке на ній проживає. Таке населення перетворюється в підданих чи громадян цієї держави. По-третє, держава володіє суверенітетом. Суверенітет є властивістю державної влади і полягає у її верховенстві та незалежності. Верховенство державної влади означає універсальність її владної сили, що поширюється на все населення, партії та громадські організації. Самостійність і незалежність полягає у її винятковому, монопольному праві вільно вирішувати усі справи в межах кордонів [2, с. 125].

Зрештою, держава нерозривно пов’язана з правом. Право, як сукупність правил поведінки, юридично оформляє державу та державну владу і тим самим робить їх легітимними, тобто законними. Вказані ознаки держави є основними, і, втративши хоча б одну з них, вона припиняє своє існування.

Таким чином, державу можна визначити як територіальну суверенну організацію публічної влади, що має спеціальний апарат управління та примусу. Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу – світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p., сучасний Ватикан).

Основні теорії походження держав наведені у таблиці 1.1.

Таблиця 1.1

Основні теорії походження держав

Отже, існує досить багато теорій походження держави, а відтак і розуміння її сутності. Таке різноманіття наукових поглядів обумовлене історичними особливостями розвитку суспільства, переконаннями авторів та завданнями, які вони ставлять перед собою.

Кожна з них пропонує не лише пояснення того, як виникла держава, але й розкриває новий підхід до розуміння її сутності та призначення.

Проте, повертаючи свій погляд до історії, можна простежити процес виникнення перших держав, а також визначити основні причини, які призвели до такого виникнення. Серед них [7, с. 106]:

– Необхідність колективного виживання. У суворих природних і кліматичних умовах індивід не міг вижити самостійно. Окремо чи навіть невеликими групами, використовуючи примітивну зброю, люди не могли вбити на полюванні велику тварину чи загнати до прірви табун оленів. Подібний спосіб життя був під силу тільки громаді. Така громада переростає у рід, що відрізнявся послідовним колективізмом у виробництві, управлінні і розподілі добутих благ.

– Необхідність управління у колективному співжитті. Для координації відносин між індивідами необхідною була влада – система відносин між керівником і підвладним, у яких керівник підкоряє собі волю підвладного та скеровує його поведінку. Вищою владою у первісному суспільстві були народні збори всіх дорослих членів роду. Однак владними повноваженнями наділялися і ради старійшин, а також старійшини, вожді, воєначальники, служителі культу, які спочатку були першими серед рівних і не мали привілеїв.

– Перехід до моногамної сім’ї. На ранніх стадіях існування людства родина була полігамна. Усі чоловіки і жінки (включаючи батьків і дітей) належали один одному. Із соціалізацією суспільства коло тих, хто вступає у шлюб, звужувалося. Звичаї поступово забороняли шлюби між батьками і дітьми, потім між братами і сестрами, а пізніше і шлюби всередині роду.

– Поглиблення міжродових зв’язків. Дружні громади поєднували свої зусилля для полювання, рибного лову та інших виробничо-військових заходів, що вимагають великої кількості учасників. Такі об’єднання колективів називалися фратріями (братерствами). Згодом, з ускладненням міжродових відносин із систематичним проведенням спільних акцій, з’являються значно більші об’єднання – племена і союзи племен, якими управляли єдині органи влади.

Разом з тим, самі лише вказані вище передумови не могли призвести до утворення держави. Для цього потрібні були значно відчутніші поштовхи, якими стали [7, с. 107]:

І. Виникнення землеробства та скотарства. Так відбувся перший великий суспільний поділ праці. Люди стали спеціалізуватися на виконанні різних видів суспільно-корисної діяльності. Відбувся революційний перехід від присвоювальної економіки до економіки виробляючої, що докорінно змінило всю систему соціальних відносин первісного суспільства.

ІІ. Виникнення ремесла. Спеціалізація суспільно-необхідної роботи супроводжувалася удосконаленням знарядь праці, їхньою розмаїтістю. Ремесло виросло у самостійну галузь виробництва, призвівши до другого великого суспільного поділу праці.

ІІІ. Виникнення торгівлі. Заняття скотарством, землеробством і ремеслом вимагало від індивідів обміну результатами своєї праці. Якщо раніше мисливці і збирачі плодів обмінювалися сировиною і їжею лише епізодично, час від часу, то населення неоліту змушене було обмінюватися і харчовими, і ремісничими виробами систематично. Процес обміну переріс у цілу галузь суспільно-корисної діяльності, яким займалася значна частина населення – купці. Це був третій великий поділ праці.

ІV. Виникнення приватної власності. Індивідуалізація праці та одержання надлишкового продукту стали основою кардинальних змін у відносинах власності. Вона диференціювалася на приватну (створену особистою працею) і загальну власність, отриману від предків (земля). Основна маса приватної власності накопичувалася в осіб, які здійснювали владні повноваження, що спочатку пов’язувалося з необхідністю належного виконання управлінських функцій і носило епізодичний характер. Згодом це перетворилося в систему. Крім того, всі особи, наділені публічною владою, придбали різного роду особисті привілеї (на частину військової здобичі, на додатковий наділ і т.ін.).

V. Виникнення класів. Поступово, у зв’язку з ускладненням і зростанням обсягу управлінської діяльності, зростала чисельність родоплемінної верхівки. Публічна влада усе більше віддалялася від суспільства. Йшов процес її самоізоляції. Разом із тим розширювалися повноваження влади й управлінські можливості. Вона на свій розсуд починає розпоряджатися і засобами виробництва, що знаходяться у загальній, колективній власності. Іншими словами, утворюються класи – посилюється публічна влада і суспільство розшаровується на багатих і бідних, гнобителів і пригноблених [3, с. 27].

Отже, три великих суспільних поділи праці, що ознаменували перехід суспільства до виробляючої економіки, виникнення приватної власності та класів, дали поштовх до формування держави як особливого прояву публічної влади. Однак процес формування держави в різних країнах йшов по-різному. У праці «Походження родини, приватної власності і держави» Ф.Енгельс виділяє три основні форми її виникнення: афінську, давньоримську і давньогерманську.

Таким чином, часто виділяють два основні шляхи виникнення держави: західний та східний. За першим, держава виникла в результаті боротьби класів за своє панування, за другим – у результаті необхідності колективної організації праці.

1.3. Форми і методи здійснення функцій держави

Методи і прийоми впливу держави на суспільні відносини, методи здійснення державних функцій залежать від компетенції та форм діяльності відповідних державних структур, які на практиці здійснюють виконання функцій держави в межах своєї компетенції. Функції держави не слід ототожнювати з функціями її окремих органів. Функції держави — це основні напрямки її діяльності, якими зумовлена робота всього державного апарату і кожного з його окремих органів. Функції ж окремого державного органу визначаються соціальним призначенням цього конкретного органу, як особливої частини механізму держави, і знаходять свій вираз і конкретизацію у компетенції державних органів, закріплених за кожним органом правах і обов'язках. Функції держави необхідно також відрізняти і від окремих видів державної діяльності, які здійснюються або спеціально уповноваженими на те органами держави, або структурними підрозділами певної кількості органів (планування, статистична діяльність тощо) [30, с. 71].

Слід також відмежовувати функції держави від форм і методів їхнього здійснення. Основними формами здійснення функцій держави є правотворчість, в цілому правове регулювання і безпосередня організаторська робота щодо здійснення правових настанов за допомогою методів переконання, заохочення та примусу. Змістом тієї або іншої функції держави виступає сам процес впливу держави через практичну діяльність її відповідних структур на певні суспільні відносини або на групу однорідних суспільних відносин.

Кожна конкретна функція держави поєднує у собі зміст, форму та методи здійснення відповідної гілки єдиної державної влади — законодавчої, виконавчої чи судової влади, застосування якої пов'язане з особливостями конкретного об'єкту державного впливу.

Це поєднання можна проілюструвати на прикладі здійснення функції охорони правопорядку, законності, прав і свобод громадян. Для виконання завдань, що стоять перед цим напрямком державної діяльності, застосовуються всі її форми:

а) правотворча, правове регулювання шляхом видання відповідними державними органами нормативних актів, а також актів конкретних (актів застосування норм права), які спрямовані на зміцнення та охорону правопорядку, законності, визначення змісту та забезпечення здійснення прав і свобод громадян;

б) безпосередня організаторська робота при проведенні конкретних заходів, що стосуються вказаних питань (розподіл кадрів, їхнє навчання, здійснення нагляду за неухильним дотриманням та виконанням положень нормативних актів, організація цієї роботи тощо) [30, с. 72].

Для здійснення функцій, що розглядаються, використовуються і вказані методи:

а) переконання — шляхом правового виховання населення, проведення профілактичних заходів;

б) заохочення — шляхом пропаганди досвіду та надання різних пільг і нагород колективам і особам, які не допускають правопорушень, беруть активну участь у боротьбі з ними;

в) примус — шляхом застосування до суб'єктів, які скоїли правопорушення, законних заходів покарання, перевиховування та спонукання до діяльності, спрямованої на усунення шкоди, що заподіяна такою поведінкою іншим суб'єктам. Таким чином, для глибокого і всебічного аналізу будь-якої функції держави слід розглядати зміст, форму і методи здійснення відповідного напрямку державної діяльності.

Державне управління, як різновид соціального управління — функція держави, яка притаманна спеціаль­ним організаційним структурам (органам), їх сукупність є системою ор­ганів державного управління. Ця система в цілому і кожна з її складових окремо, виконуючи функції державного управління, діють виключно від імені держави. Рішення, які вони приймають, обов'язкові для всіх учас­ників суспільних відносин, у тому числі і для недержавних організацій та формувань. Складається ця система з двох компонентів [1, с. 88]:

а) державних органів, тобто належних державі (наприклад, міністер­ство, обласна державна адміністрація);

б) недержавних (не мають статусу державних) органів, тобто державі не належних.

Першим у цій системі належить головне і провідне місце, їх сукуп­ність є складовою частиною апарату держави. У цих органах на оплатній основі працюють державні службовці.

Другі можуть здійснювати державне управління лише в тому разі, якщо держава делегує їм відповідні повноваження («Про місцеве самоврядування в Україні»). Усі основні компоненти державного управління мають складну структуру, тобто складаються з окремих частин. Тому воно являє собою управлінські підсистеми з особливими властивостями, місцем і роллю в управлінському процесі.

У теорії держави і права досить інтенсивно досліджується проблема ознак державного управління, які часто називають його ри­сами. Найчастіше виділяють п'ять ознак: 1) виконавчо-розпорядчий характер; 2) підзаконність; 3) масштабність і універсальність; 4) ієрархічність; 5) безпосередньо організуючий характер [7, с. 81].

Виконавчо-розпорядчий характер державного управління охоп­лює два взаємопов'язані напрями — виконавчу і розпорядчу діяльність. Органи, які здійснюють державне управління, — це насамперед вико­навчі структури. Найважливіші з них містять цю ознаку вже у своїй назві (наприклад, органи виконавчої влади). Ця ознака, як правило, закріплю­ється у нормативному порядку. Існують органи державного управління, які такого статусу не мають. Однак аналіз компетенції цих органів дає змогу однозначно кваліфікува­ти їх як виконавчі органи держави. Як перші, так і другі функціонують для оперативного й безпосереднього управління господарським, соціаль­но-культурним, військовим та іншим будівництвом. Саме на них покла­дено обов'язок реалізовувати (виконувати) рішення, які приймає законо­давча влада.

У зв'язку з цим постає питання: як можна поєднати владність управ­лінського впливу і виконавство? Суть проблеми полягає в тому, що уп­равління різними сферами життя держави і суспільства не є виключною функцією виконавчого апарату держави. У цьому процесі беруть активну участь й інші суб'єкти єдиної державної влади [30, с. 90].

Піддзаконність державного управління означає, що його найважливіші цілі, сфери, форми і методи впливу встановлюються на законодавчому рівні. Вся виконавчо-розпорядча діяльність ґрунтується на правових нормах, головне місце серед яких належить нормам законів. Саме вони створюють міцну правову базу для здійснення державного управління і визначають межі його виконавчого спрямування.

Виявом масштабності та універсальності державного управління є здійснення державою управлінської діяльності, впливу на всі сфери со­ціального життя через вищезазначені органи.

Ієрархічність державного управління — це наявність у органів, які його здійснюють, системи нижчих, підпорядкованих їм інстанцій.

Безпосередньо організуючий характер державно-управлінської діяльності полягає в організації спільної діяльності людей у процесі ви­конання і розпорядництва на різних рівнях [30, с. 90-91].

Таким чином, під державним управлінням слід розуміти специфічну діяльність держави, що виявляється у функціонуванні низки уповноваже­них структур (органів) з реалізації виконавчо-розпорядчих функцій, що безперервно, планомірно, владно і в рамках правових установлень вплива­ють на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до публіч­них інтересів.