Текстильне мистецтво

Ткацтво - одне з найдавніших видів ремесел. Індійські тканини не знають собі рівних ні за багатством кольору і орнаменту, ні за різноманітністю техніки. Важка парча і прозорий муслін, переливи кольору в шовкових драпіруваннях, варварськи сміливі і притому завжди гармонійні поєднання фарб в набійці, неймовірна тонкість орнаменту кашмірських шалей і благородна простота нефарбованого шовку-сирцю - це далеко не повний перелік усіх течій в океані індійського текстилю.

Висока якість індійських тканин певною мірою залежить від сировини - сортів бавовни, яка дає тонке волокно, шовкових коконів від різних порід шовкопряда, вовни диких кіз, зібраної на виступах скель в горах Кашміру. Не останню роль при цьому відіграє використання традиційних натуральних барвників - індиго, марени, кошенілі, шафрану. Але, зрозуміло, найголовніше у створенні художніх тканин - складна, трудомістка техніка і багатовіковий досвід індійських ткачів.

Індія, першою в світі почала культивувати бавовну. Найтонші тканини з неї цінувалися ще в стародавньому Вавилоні та Римі. Їм давали образні назви: виткане повітря, струмлива вода, вечірня роса, так як вони ставали майже невидимими у воді або на росяній траві. Тканини прикрашали вишивкою, розписом, набиванням візерунків, та іншими способами. Застосування штампів вручну та розміщення деталей малюнка на око створювало живописну гру кольору і ліній, що робило кожну річ справді художньою, позбавленою сухості машинного трафарету. Іноді, на полотнищах ковдр або завіс зображувалися сцени весільного поїзда з нареченою, що їде у візку на биках, у супроводі музикантів та інших учасників святкування. Всі фігури виглядали витончено і гнучко, пози і жести передавалися точно і виразно.

Перше місце за складністю виробництва займає парча різних видів - кинкхаб, пайтхані, химру, амру. Всі ці тканини тчуться вручну на горизонтальному верстаті. Узор створюється пропусканням через основу ниток утка і додаткового човника з кольоровим шовком або золотною і срібною ниткою (зарі, касаб, калабатту). Тонкі човники з полірованого бамбука забезпечують точність візерунка, при цьому деякі техніки вимагають одночасної участі декількох ткачів. Високий рівень ручного виробництва досягається і спеціалізацією майстрів: прядильників, фарбувальників, виготівників золотних ниток.

Щоб уявити складність виробничого процесу, достатньо сказати хоча б про створення золотних ниток касаб. Для цього товстий срібний дріт покривають золотою амальгамою, потім піддають куванню, кілька разів повторюючи цей процес. Після цього його протягують через ряд отворів все дрібнішого діаметру, зроблених в сталевій пластині або просвердлених в алмазах. Отриманий тонкий дріт волочильники сплощують, перетворюючи в канитель бадла, після чого нею обмотують бавовняну або шовкову пряжу.

Для виготовлення парчі кинкхаб використовуються шовкові нитки та нитки касаб (зарі). Іноді шовковим утком і золотной ниткою тчуть на бавовняній основі. Однак існують і інші види парчевих тканин. Так, заборона на використання шовку і золота для мусульман породила різновид парчі під назвою химру. Вона виготовлялася з бавовняних ниток, до яких додавався шовковий уток тільки для візерунка. Прямою протилежністю цієї техніки були тканини пайтхани, названі так за місцем провадження р. Пайтхан поблизу Аурангабада. У них шовкова або бавовняна нитка використовувалася тільки для кольорового візерунка, витканого по фону з чистого золота. Ці неймовірно важкі і дорогі тканини використовувалися тільки вищою знаттю для парадного одягу. В даний час виробництво пайтхани втратило своє значення, за винятком виготовлення обробної тасьми.

Парча амру виробляється без металевих ниток, її багатий візерунок складається тільки з шовку. Серед виробів такого роду прославлені бенгальські сарі балучар, все поле яких заткано дрібним орнаментом з квіткових розеток, пальмет чи буту, облямівка повторює цей мотив у збільшеному розмірі, а вільний кінець (паллав або анчал) прикрашений великим орнаментом з лав бута.

Найбільш відомими центрами з виробництва парчі кинкхаб є міста Варанасі, Сурат, Бенгалуру; тканини химру виготовляють у Аурангабаде і Хайдарабад, парчеві сарі з чистого шовку балучар - в однойменному місті в Західному Бенгале.

Крім тканих орнаментів широке поширення в оздобленні одягу, храмових завіс, покривал і т.д. отримали візерунки в набивній техніці. Ручна набійка орнаменту (чаппу) проводиться різьбленими дерев'яними штампами, які самі по собі є предметом мистецтва. Темна глибоко прорізана деревина тика зазвичай поєднується з вбитими в неї металевими штифтами для нанесення точкових візерунків. Отримані з таких штампів відбитки можуть доповнюватися ручним розписом. Існує також і техніка нанесення поліхромного орнаменту з декількох штампів.

Більш трудомісткі процеси пов'язані з технікою резервації. Один з них, поширений головним чином в Гуджараті і Раджастхані, називається бандхана, тобто «обв'язування». Тут візерунок складається з нефарбованих (або фарбовані в світлий колір) точок, що виходять на місцях тугої обв'язки тонкої шовкової або бавовняної тканини вощеною ниткою. Така ж нитка застосовується і при створенні тканин патола (патан, ікат). Тут метод резервації поєднується з ткацтвом: узор створюється на верстаті з попередньо пофарбованих ниток утка й основи. Натягнута на раму пряжа перев'язується в зазначених майстром місцях ізолюючими від барвника нитками, після чого проводиться забарвлення в потрібні кольори. При перетині утка й основи, пофарбованих за певним розрахунком, утворюється візерунок зі злегка розмитими контурами, чому такі тканини отримали також назву абрових (від перс.-санскр. абра/абхра - хмара, туман).

Ткацьке виробництво в Індії здавна набуло товарного характеру, притому в таких масштабах, що здатне серйозно впливати на державну економіку і політичне життя, а також отримало статус символу національної самосвідомості. Саме імпорт індійських тканин, крім інших колоніальних товарів, здавна привертав Ост-Індську компанію і британські влади. В ХІХ ст. вивезення сировини і зворотне ввезення дешевої машинної текстильної продукції з метрополії, яка руйнувала традиційну культуру текстилю, викликала підйом національно-визвольного руху «свадеші» - бойкоту англійських товарів і вживання тканин тільки місцевого, головним чином ручного виробництва. Патріотично налаштовані жінки з вищих класів носили сарі, зроблені руками індійських ремісників, тим самим беручи участь і в збереженні та відродженні традиції художнього текстилю.

Стилізована пальма й кипарис - найпоширеніші орнаментальні мотиви, що прикрашають кашмірські шалі. Лотоси, оточені листами, квіти граната, гвоздика, тюльпани даються в радісних і гармонійних тонах.

Наприклад, широко розповсюджений прийом оточення малюнка на темному тлі світлою облямівкою, як би широким світлим контуром. Для малюнка на світлому тлі така облямівка робиться темною.

У візерунках індійських тканин XVII і XVIII ст. чітко простежуються сліди іранського впливу: рослинний орнамент із перевагою кипарисової гілочки. В індуських вишивках мотиви запозичені у природи (квіти й птахи) або з міфології й легенд. Орнамент сарі, як правило, був геометричний (квадрати, ромби, зиґзаґи), але іноді зустрічаються сарі, орнаментовані птахами.

У XIX столітті поширилася слава про тонкі вовняні шалі Кашміру. Нитки для них пряли з козячого пуху які за допомогою маленьких челночків перепліталися з нитками основи, натягнутими на вертикальних верстатах. Для кожного кольору бралася окрема уточна нитка і свій челнок. Найскладніші багатофігурні сцени передавалися з майстерністю, якій міг би позаздрити живописець. Композиція кашмірських шалей будується в основному на контрастах - світлий малюнок на темному тлі, і навпаки. Кашмірські шалі були такі тонкі, що просмикувалися крізь перстень. Сюжетні мотиви, часто оспівували радість закоханих серед радісної природи, який був також одним з популярних в давньоіндійській літературі, фольклорі та живопису. І донині, в Індії збереглося виробництво золотих (парчевих) тканин, якими здавна славився Банарес.

Ткацьке ремесло в Індії передається з покоління в покоління. Виробництво прекрасної бавовняної тканини, званої тут " сіті", зробило Індію відомою на весь світ. Головний виробник тканин ручної роботи у всій Індії - штат Тамілнад. Він відомий своїми яскравими сарі з бавовни та шовку. Краї багатьох з них оброблені контрастними тонами або прикрашені срібними і золотими нитками.

Одним з найпоширеніших видів тканини є тканина в смужку. Цей матеріал зазвичай виготовляють з бавовняної нитки, але його можна виткати і з шовкової нитки. Бавовняна тканина в смужку широко використовується в повсякденному житті індійців.

Індія. Зразок текстильного орнаменту.

Орнаменти вовняних шалей Кашміру.

Бавовняна тканина «сіті»

Індія славиться своїм шовком. В древніх писаннях згадується про його виготовленні ще в V столітті до н.е. В індійській культурі шовк займає особливе місце. Розвиток шовківництва значно збагачує традиційну індійську культуру.

Вважається, що шовк ніколи не вбирає в себе бруд, тому в Індії, зітканий з нього одяг, відомий у всьому світі, накидки сарі, особливо популярні серед жінок. Зазвичай, сарі робляться з єдиного шматка шовкової матерії, довжиною від 5 до 6 метрів і завширшки трохи більше 1-го метра.

Протягом століть майстри створювали дивовижну гаму кольорів з рослинних і мінеральних екстрактів. Кожний колір має особливе значення або позначає певне почуття. Червоний колір - це колір любові і весілля; помаранчевий - колір землі, він уособлює йогу, яка відкидає матеріальні блага життя; жовтий - це колір весни, квітів манго, символ бджіл, південного вітру і співочих птахів; блакитний (колір індиго) - це колір Крішни, молодого бога пастухів. П'ять відтінків білого називаються так: колір слонової кістки; жасминовий колір; колір серпневого місяця; колір літніх хмар після дощу; перламутровий (перлинний) колір.

Індійський, національний одяг, як правило, не шиється кравцями з різних шматків тканин, її частини тчуться в готовому вигляді, і тому вони повинні виходити з верстата різних форм і розмірів. Так виготовляються рушники і серветки, носильні тканини для чоловіків, для жінок, чоловічі фартухи, головні хустки або шалі, пояси, ковдри і простирадла, килими, чохли для глиняних глечиків і наволочки і т. п. Білі, сині або червоні тканини без малюнка виробляли для одягу ченців, головних уборів, наволочок, мішечків для бетелю і т. д. Тонких муслінів ці сільські ткачі ніколи не виготовляли.