Люди - не блискавиці 3 страница

Найбільш спостережливі помічали, що Ірена тримається з Себастьяном так, ніби вона в нього закохана. Звісно, в кохання вони не вірили, пояснювали це іншими причинами. І те, як вони це пояснювали, зробило їх сміливішими. То один, то другий недвозначно виявляли перед Іреною знаки своєї уваги. А вона їх ніби не бачила. Нарешті, якось уночі один із сміливців, помітивши, що вікно її кімнати відчинене, осідлав підвіконня і з такої позиції спробував освідчитись у коханні. Ірена завжди любила козине молоко. Це в неї лишилося іще з дитинства. На цей раз вона його не випила, і молоко перетворилося на кисляк. Весь отой кисляк Ірена й вихлюпнула в обличчя нахабі. Кашкет з кокардою, погони і весь мундир були захлюпані кисляком. За офіцером, мабуть, наглядали його товариші, бо довго ще десь біля казарми лунав розкотистий регіт. Більше вона цього офіцера не бачила. Інші, навчені гірким досвідом, лише позирали на неї здалеку. Вже під ноги їй не летіли троянди. А Себастьянові не доводилося чути дошкульних дотепів.

Професор стежив за кожною думкою Себастьяна. Думки приймала рація. Дещо в них втішало Професора. Проте йому здавалося неймовірним, що Себастьян не поспішає здобути молодість.

Професор високо цінував Ірену. Їй бракувало освіти, але які високі можливості природного розуму! Нелегко було зібрати ці багатства в глибинах електронного мозку, щоб потім передати їх юній красуні.

Щиро кажучи, Професор і сам був не байдужий до Ірени. Це було творіння його рук, стосовно якого він почував себе Пігмаліоном. Але без Себастьяна не можна здобути Едмундо. Отже, мимоволі доводилось гамувати своє захоплення. Тим більше його обурювала поміркованість старого.

О, Професор має для нього сюрприз! В одному із бараків живе модель молодого Себастьяна. Ще тоді, коли Професор вивозив на острів Рут, дантист передав йому пробірку, в якій зберігався зуб, котрий нещодавно належав Себастьянові. Власне, цей зуб дантист вирвав не випадково. Можна було й не рвати. І вирвав так, щоб на ньому лишилися клітинки живого тіла. А більше Професорові нічого й не треба. Зуб стане президентом. Навіть володарем світу. Тією мірою, як те відповідає планам Професора.

Лише Марлонові відомо, як загинув корабель з місією. Підводний човен, на якому втік Професор, невдовзі опинився в тому ж самому порту, де в човен той колись увійшла Рут. А за півгодини Професор уже був прийнятий Марлоном. Генералів масажист відразу ж ухопився за відкриття, яке іншим здавалося негуманним. Бездумні солдати, що не бояться куль! Про це можна тільки мріяти. Далі все було зроблено так, що жоден науковий експонат не загинув. Базу на острові ліквідували. А все, що становило будь-яку цінність, перевезли сюди, в гори.

Професорові було легко порозумітися з Марлоном. Зате як важко знайти ключ до похмурої душі Себастьяна! Модель йому можна показати лише тоді, коли він прийме президентство. Повернення молодості мусить бути для Себастьяна високою нагородою. О, сто чортів! Йому повертаєш молодість і кохання, даруєш безсмертя, кладеш до його ніг цілий світ, а він ще й комизиться...

Але Професор помічав, що Себастьян переживає глибокі потрясіння. Ні, він не зовсім байдужий до Ірени. Його мучило інше. Дослухаючись до його думок - висловлених і потаємних, - Професор усе частіше натрапляв на слово, яке здавалося йому позбавленим змісту: совість. Він чув це слово. Особливо часто, надто часто його любили повторювати колишні колеги Професора. Спершу він з ними сперечався. Він запитував: де, в яких своїх діях природа користується цим поняттям?

Все, чого досягнув Професор, лежало на схрещенні генетики й кібернетики. І все це можна описати математичними формулами.

Колеги назвали Професора викінченим технократом. З цим він легко погоджувався. Так, майбутній світ - царство технократів. І на вершині піраміди стоятиме той, кому вдалося заволодіти лабораторією містера Бога.

Професор вважав себе незмірно чеснішим, ніж попередні благодійники людства. Принаймні він ставить питання відверто: йому потрібен великий мурашник, де кожна істота буде запрограмована на певну суспільну функцію. А такі абстракції, як совість і мораль, кібернетиці не відомі. Отже, вони не мають права на існування.

Тепер Професор, вивчаючи діяльність мозку Себастьяна, знов зустрівся з оцим поняттям - совість! Раніше йому здавалося, що словом цим користуються лише для того, щоб приховати справжні наміри. Але що було приховувати кістлявому жебракові? Отже, в людській природі справді є щось невловиме - поза всіма формулами! Це підрізало самовпевненість Професора, якому здавалося, що він до останніх закутків вивчив людську психіку і здатний повністю її моделювати. Більше того: навіть Ірена, яка вже пройшла через математичні обчислення, несла в собі щось поза формулами. Чи, може, над ними? Творіння його рук здобувало більше, ніж він у нього вкладав. Але звідки?

Це питання його дуже непокоїло. Виявляється, істоти, які пройшли через його руки, здатні самі для себе виробляти програму. А це, по суті, та незалежність, яка властива людським індивідам. Професор іще не навчився виймати із людської психіки духовні пружини, котрі він вважав для майбутнього суспільства зайвими. Щоправда, білкові автомати його влаштовували. Але ж то були тільки автомати! Вони перебували майже на рівні тварин. З них можна створити військо. Проте військо - це ще не суспільство. Для суспільства потрібна людина. Перероблена, запрограмована, цілком залежна, але ж людина! Якщо казати простіше, потрібні повноцінні раби. Повноцінні!..

Все це зваживши, Професор вирішив поки що не турбувати Ірену й Себастьяна. Нехай звикнуть одне до одного. Хай думають, розмовляють - просто живуть. На кілька днів він зважився випустити їх із фортеці. Але недалеко. Всього тільки до пастухів, які були службовцями Марлона.

І ось Ірена знов у тій самій хатинці, куди її вже привозив Марлон. Тоді поруч була Марсела. Чи тільки її тінь. Чи, може, тінь самої Ірени. Вона про це нічого не знає. Зараз тут Себастьян...

Хатинка була кимось прибрана, в обох кімнатах постелені чисті постелі, навіть у глечиках стояли квіти. Господарі перейшли до сусідів, сюди лише навідувалися, приносили їжу. Це для них було не обтяжливо - з Ірени досить козиного молока. А Себастьян теж не з вередливих.

Блукали по горах, спускалися до річки, що вирувала серед каміння. Ірена вибирала такі стежки, які не стомлювали Себастьяна. Їй самій кортіло дертися аж за хмари, але вона добре пам’ятала свої недавні можливості.

Себастьян інколи навмисне відставав, щоб оглянути її постать здалеку. І його мимоволі чарувало диво, сховане в гармонійних лініях тіла, у спокійних рухах, у неквапній ході цієї юної істоти. Старої, як він сам, і водночас юної!..

Інколи він забував про старість. І тоді йому здавалося, що все це вже було. Було давно. Та ж сама постать, ті ж самі рухи. Тоді вони приворожили Себастьяна. Але він сприймав це диво як належне, бо сам був молодий.

Він провалився крізь час, мов крізь лід, і невидима ріка затягувала його у свою глибочінь, у своє казкове царство. Тут належить забути про те, хто ти, звідки і скільки тобі років.

Ірена була стримана, статечна, приховувала в собі напівдитячі бажання та спокуси. Оцей струмок, скажімо, можна перейти, стрибаючи з одного каменя на другий. Як їй хотілося перевірити, чи здатна вона на це! Але ж ні, Себастьян не зможе. Це його засмутить. Ішли туди, де пастухи поклали хисткий місток.

Вони не могли жити чимось іншим, окрім спогадів. Але розлука поволі почала здаватися такою короткою, ніби молодість, власне, й не кінчалася.

- Себ, пригадуєш, як ми ловили форель? О-о, ти вмієш. Ти так багато тоді спіймав...

Виявилось, що справді вміє. І таки ж наловив. Сьогодні на вечерю буде свіжа форель. І так само калатало серце, як тоді, в молодості. І так само сміялась Ірена. Не було тільки Марсели. Але до цього вони вже звикли.

Ірена смажила форель. Сковорідка стояла на розжареному камінні. Обличчя Ірени пашіло жаром. Було воно щасливе й прекрасне.

- Себ, доглянь. А я збігаю по воду.

Побігла вниз, до струмка. І вечірнє сонце усміхалося їй. Тільки їй, чи, може, й Себастьянові?..

Саме тоді прийшов Едмундо. Прийшов без полум’я - невидимим полем. Боявся, що він тут зайвий. Але батько наказав прийти через тиждень. Як же він міг не послухатись?

- Тату! Я тут...

Себастьян йому не зрадів.

- Рано. Нічого не знаю.

Едмундо ця відповідь не здивувала.

- Не поспішай, тату. У нас усе гаразд. Відпочинь. Тут так гарно!..

Себастьян не питав, де вони тепер живуть. Знав, що Професор слухає. Знав це також Едмундо. Він не мав права навіть думати про підземелля. Думав про те, що бачив. А бачив він Ірену, яка підіймалася по гірській стежці. Едмундо був зачарований нею. Хотів, щоб Себастьян був щасливий. І тому негайно попрощався.

- Себ, що сталося?.. Ти був такий веселий, - занепокоїлась Ірена, помітивши, як посмутнів Себастьян.

Її теплі руки лягли на його щоки, ніби гіпнотизуючи його: немає, немає смутку. Є тільки радість. Є життя, яке ти перестав любити. Полюби його знову! Бо над земне життя немає ні краси, ні радості...

А совість питала: невже ти купиш собі щастя ціною зради? Тим часом ворушилась інша думка: власне, він зараз тільки в’язень. У в’язня свій моральний кодекс - обдурити наглядачів і втекти. Так чому ж він має тікати в старість, а не в молодість? Професор вважає, що Едмундо - його власність. Себастьяна також вважатиме власністю - нехай собі вважає! Зрештою, добре, що його арештували. Цим вони дали йому право скористуватися моральним кодексом в’язня.

Тепер слід ховати ці думки так глибоко, як в’язень ховає терпуг, що згодом перепиляє його кайдани. Ховати, ховати! Сміятись, радіти і... погоджуватись.

А радіти йому легко. Ось вона, його світла юність. Простягає до нього руки, горнеться до грудей, цілує, цілує. Невже вона не бачить, що його шкіра нагадує морську губку, яка годиться тільки на мочалку? Він навіть наважився їй про це сказати.

- Це було спершу, - призналась Ірена. - Спершу ти мені здався дуже старим.

- А зараз?..

- Ну, зараз теж не парубок, - посміхнулась вона. - Але ж я впізнала тебе. Не хтось інший - ти!.. Цього з мене досить.

- Скажи, Ірено... якби я не погодився...

- Ти про що?

- Якби я залишився таким, як є... Ти б не пішла від мене?

Її обличчя стало надміру серйозним, навіть суворим.

- Себ, мене дуже стомила самотність. Тепер ми разом. І я щаслива. Що ж буде зі мною, коли раптом...

- Що “раптом”?

- Ну, тебе не стане...

- Ти тільки про це думаєш?

- Так, Себ. Тільки про це.

В нього відлягло від серця. Себастьян повірив: Ірена боїться тієї розлуки, яка приходить услід за труною. А молодість... Хто ж від неї відмовляється? Аби тільки знати: оці обійми щирі, в них немає лукавства. Тоді...

Нехай Професор вважає його своєю власністю. Нехай...

- Себ, форель згоріла!..

Її переляк так розсмішив Себастьяна, що на осцилографах Професора застрибали сині лінії, які читалися: “Повне щастя”.

Професор навіть підстрибнув у своєму кріслі. Відразу ж покликав асистента:

- Готуйте апаратуру. Не пізніше, як завтра... Ну, може, днів через два... Але яка це буде пересадка!

- Модель номер...

- Вісімнадцять.

- Ця модель готова.

- Знаю, - вдоволено проказав Професор. - Перевірте іще раз нашого електронного колегу, його чекає відповідальна робота.

Коли асистент вийшов, Професор по-хлоп’ячому зареготав. Ще б пак! Із дуплистого зуба виготовив президента - хіба ж маленька відповідальність?..

Засобами стимуляції років за два білкову модель Себастьяна можна довести до сорокалітнього віку. А Ірена... Напевне, їй стимуляція не потрібна. Якій жінці захочеться за два роки постаріти на шістнадцять?..

І тут же Професор подзвонив Марлонові: їм негайно треба зустрітися.

VI. ЗРАДА

Рут мила посуд, підмітала горбату підлогу. Повстанці чистили зброю, клацали затворами і знов ставили свої карабіни в дерев’яну піраміду.

- Граємось, як діти, - роздратовано буркнув довгов’язий повстанець. - Ждемо, доки нас накриють.

- Тут не накриють, - заперечив Педро. - Спробуй вийти без мене.

- І вийду!

- Овва!.. Забув, де ми знайшли Рамона? Уже власні черевики гриз. Якби не ми, не бачити б йому світу божого.

- Чого ж зволікати?.. Наші в горах теж ремствують. Як задмуть холодні вітри...

Із кутка обізвався Хосе:

- Зброї мало. Докери з голими руками не вийдуть. І заводські теж. Якби солдати приєдналися... А по казармах арешти пройшли. Хтось видав... Ех, скажу я вам... Таку силу маємо.

Тут, у підземеллі, кожен знав усе про кожного. Дещо знали й про Едмундо, але не йняли віри. Своїм вважали тільки через те, що його підтримували Хосе та Педро. Чутки про якусь небесну силу поволі вщухли. Тепер уже глузували з тих, що вірили в цю легенду. Покладалися тільки на себе та на свою зброю.

- Тобі, Хосе, нянькою бути. Любиш казкою вухо тішити, - сказав довгов’язий.

- Це не казка! - гаряче вступився за товариша Педро. - Спитайте в неї.

Всі обернулись до Рут. Вона знітилась, іще завзятіше зашкребла віником. Трохи розгнівалась на Педро, але його словам ніхто не надав значення. Це її заспокоїло.

- Рут, а де ж це твій помічник? - підозріло запитав Хосе. - Все сама та сама.

А справді, де ж це Густаво? Він поніс помиї до підземного струмка, що дзюркотів у сусідньому коридорі, і чомусь не повернувся. В серце Рут закралась невиразна тривога.

- З мотористом забалакався, - спроквола кинув Педро.

Але Рут не могла заспокоїтись. Похапцем догребла сміття, зібрала його совком і пірнула в темряву, яка вже стала для неї звичною. Попрямувала на дзюркотіння підземного струмка. Незабаром наштовхнулася на порожнє відро, що зненацька брязнуло під ногами. Ледве не впала. Відро покотилося, загуркотіло. Рут здригнулася всім тілом, тихенько зойкнула. Це те ж саме відро, з яким вийшов Густаво. Може, він десь тут?

- Густа-а-во! Густа-а-во!..

Ніхто не відповів. Власний голос видався їй чужим, неприродним. Забувши про все на світі, побігла туди, де лежало тіло Едмундо. Він мав незабаром повернутись. У першій зустрічі з дідусем Едмундо, мабуть, щось хибно зрозумів. Тепер це, звичайно, з’ясується. Можливо, ота Ірена просто доглядає старого. Він уже слабенький.

На кам’яних виступах грає жовтаве світло. Це їхня “кімната”. Рут вбігла в неї, метнулась до ліжка і скрикнула. Ліжко було порожнє!

Але ж стривай, Рут. Не слід поспішати. Може, Едмундо повернувся і кудись вийшов? Може, він також тебе розшукує?..

Передусім вибігла на терасу. Едмундо любив по ній прогулюватись. Ні, на терасі його не було. Не було ні в штабі, ні біля моториста. Ще раз оглянула “кімнату”. Помітила розтоптаний недокурок. А вона ж тут нещодавно підмітала! Значить, хтось був. Згадала про рацію. Рут ховала її в ніші під ліжком. Хутко, мов кицька за мишею, шмигнула під ліжко і тієї ж миті вислизнула звідти з рацією в руках. На душі трохи полегшало. Принаймні вона зможе розмовляти з Едмундо. Бігала по темних коридорах, кликала його хвилями рації. Але рація також мовчала.

Сумніву не лишилось: Едмундо ще не повернувся, а його тіло було викрадене.

Впала на зім’яту постіль і, відчуваючи власне безсилля, гірко заплакала. Сталося найстрашніше. Ніколи більше її руки не відчують тепла його рук. Назавжди Едмундо лишиться для неї по той бік живого світу. Променеве поле без тіла. Реальність для фізичних приладів, але не для ока, не для пальців.

А може, іще не все втрачено? Мерщій до Хосе, до Педро!..

Вони спершу їй не повірили. А коли переконалися, що Рут каже правду, підняли всіх на ноги. Це ж зовсім не жарт: Густаво пішов до поліції. Десь у його мозку закарбувались оті п’ятдесят тисяч песет, яні Марлон обіцяв за Едмундо. І він вирішив їх отримати ціною зради.

Тим часом Густаво з тілом Едмундо на плечах прокрадався темними коридорами до виходу із катакомб. Він розвідав цей шлях раніше. На поворотах робив позначки крейдою. Тут багато різних знаків. Хто зрозуміє, що це його позначки? Вихід обрав такий, біля якого не було варти.

Густаво був певен, що він своїм товаришам не чинить жодного зла. В поліції нічого не дізнаються про катакомби. Едмундо він знайшов біля моря, під човном. Там часто ночують всякі волоцюги. Це добре, що Едмундо спить. Прокинеться вже в поліції!

Густаво чув про летаргічний сон. Деякі люди сплять роками. Він був переконаний, що Едмундо також впадав у летаргію. Нехай спить якомога довше! Аби за нього сплатили те, що належить. В оголошенні не сказано, що сонний Едмундо не потрібен Генералові. Хай там кличуть лікарів - то вже їхня справа...

Наївний Густаво не знав, що такий Едмундо - тобто його білкова оболонка - цікавив Марлона не більше, ніж порожній кисет. Марлон мріяв одержати того Едмундо, з яким можна вступити в переговори.

Отож Густаво через своє незнання ніс на плечах такий тягар, який нічого доброго йому не обіцяв. Та, загіпнотизований великою сумою, він забув навіть обміркувати, що ж буде далі. Нехай так: він отримав гроші. Куди ж він з ними піде? Назад у катакомби? Ні, там його не приймуть. Або приймуть лише для того, щоб негайно розстріляти. Густаво мусить кудись втекти. Але ж куди?..

Він прогнав цю думку, вирішивши, що в нього ще буде час обміркувати власне становище. Головне - вийти, не заблудитись.

О, ці катакомби! Іще в дитинстві Густаво наслухався про них жахливих розповідей. Лихе підземелля проковтнуло не одного легковажного сміливця. Скільки було місця над землею, стільки й під нею. Бо майже всі будинки споруджувались із каміння, яке добували в катакомбах.

Густаво обережно опустив ношу, сів перепочити. За своєю природою він селянин. Мріяв заробити грошей, купити ферму, розводити овець. Густаво розуміється на вівцях. Аби тільки йому заплатили сповна. Яка користь повстанцям від цього лежня? Йому навіть карабіна не видали. А казки, які про нього розповідає Хосе, - то ж для марновірних. Командир теж так гадає.

Раптом Густаво настигла страшна думка: та йому ж ніде сховатися від повстанців! Ні нині, ні завтра. Переможуть вони чи зазнають поразки - все одно в їхніх очах він залишиться зрадником. І все одно чиясь рука відшукає його горлянку.

Холодний піт виступив на його обличчі, по спині поповзли бридкі мурашки. Яку він вчинив дурницю! А може, іще ніхто цього не помітив? Доки Рут вимиє підлогу, Густаво встигне повернутись. Кине свою ношу в ліжко - хай спить. Назад, негайно!..

Густаво не йшов, а біг. Падав, підводився і, незважаючи на розбиті коліна, біг далі. Інколи присвічував ліхтариком, щоб розпізнати свої позначки. Та що це? Він же добре пам’ятає, що на оцьому повороті поставив хрестика. Куди ж він подівся?..

Позначок уже не було. І чим упертіше кружляв Густаво, намагаючись відшукати власні сліди, тим надійніше заплутувався в темному, смертельному лабіринті. Він уже розумів, що його шукають. Благав бога: хай знайдуть - аби швидше! Упаде перед ними на коліна, гризтиме каміння, заклинатиме їх іменем дітей. У них теж є діти. І теж голодують. Невже не зглянуться?..

Страшна тиша. Тільки чути, як інколи падають краплини води. І тоді здається, що вони вибухають у його гарячому черепі.

Так було довго, дуже довго. Вже й сил у нього не лишилося. Хотів було кинути непорушне тіло, але як тоді він виправдається перед товаришами?..

Хтозна, скільки минуло часу, коли Густаво помітив, що в глибині підземного коридора морок ніби порідшав. Він уже не йшов, а повз на ліктях, на колінах, обчовгуючи їх до кісток. Впадав у забуття від втоми та голоду. Але, отямившись, збирав у м’язах рештки сил і повз, повз.

Ось він, жаданий снопик світла! Пробивається кволо, несміливо, як подих людини, що прощається з життям. Густаво відштовхнув камінь. Він легко подався. Іще один, іще...

Заворожений, освіжений вітром, вдивляється Густаво в морську далечінь, що так несподівано відкрилась його очам. Далеко-далеко, на самісінькому небосхилі, біліє корабель. Синіє вулкан серед моря. Густаво знає, що з його кратера щогодини вилітають затверділі шматки лави, котяться вниз, до води. І все ж підніжжя вулкана густо заселене, бо там непогано родить виноград.

І сонце... Скільки сонця довкола! Густаво мимоволі посміхається. Сонце не назове його зрадником. Зігріє, приголубить і нагодує.

Трохи заспокоївшись, Густаво глянув униз. І лише зараз помітив, що під ним сіріє висока прямовисна стіна, на якій ніде було сісти навіть натомленій чайці. Внизу немає берегової смужки - море люто вгризалося просто в підніжжя кам’яного громаддя, вимиваючи глибокі печери і таємничі гроти. Спритні рибалки іноді показували їх туристам. Тримаючись за канат, протискували свої човни в глибину гротів. Світло туди потрапляло крізь могутню товщу води - знизу. Тому склепіння протів у сонячну погоду осяяне блакитними одсвітами. Це виглядає велично, навіть казково.

Але Густаво зараз було не до мальовничих гротів. Він потрапив туди, де немає ніякої надії на порятунок. Шалена височінь, а внизу кипить, вирує, піниться морська стихія.

Це був кінець! Густаво, гризучи власні пальці, заревів, як поранений звір. Потім підтягнув тіло Едмундо до отвору і виштовхав його геть. Бачив, як розкинулись руки, мовби хапаючись за повітря. А за мить уже й рук не було видно - летіло щось важке, безформне.

Порачкував назад у темряву. Але добре знав, що ніколи звідси не вийде. І ніхто його тут не розшукає - ні рятівники, ні месники.

VII. ПОРАЗКА

Тепер випало каятися Одноокому. Природна доброта його душі вельми кепсько прислужилась їхній справі. Педро з двома товаришами все ще обстежував катакомби, але Густаво ніде не було. Отже, він утік. Десь його, мабуть, переховує поліція.

Густаво знав майже всіх докерів, які були об’єднані в таємні загони. Ось-ось почнуться арешти. Штаб не бачив іншого виходу - треба негайно виступати!..

Так почалось повстання. Докерів підтримали заводські робітники та окремі солдатські групи. Навколо генеральського палацу виросли барикади. А Генерал усе ще не вірив, що в його країні можливі якісь заворушення. Він був певен, що піддані сповнені високих почуттів до його державної особи. Хіба ж вони не кидали квітів у ложу Генерала, коли той з’являвся на стадіоні? Хіба ж не відчував Генерал духу єднання з народом, коли у ворота заморських гостей нарешті влітав жаданий м’яч?

Генерал ремствував на Марлона:

- Ви мене обдурили. Я накажу вас повісити.

Марлонові не вперше чути ці погрози. Масажист лише посміхався.

- Повісите через годину. А поки що я сподіваюсь показати вашій світлості таке видовище, якого ще ніхто не бачив.

І справді, незабаром сталося щось неймовірне. На вулиці з’явилась відкрита машина, в кузові якої сиділо не більше дюжини солдатів. По них стріляли звідусюди - із вікон, із під’їздів і особливо з барикад.

Солдати дружно висипали з кузова, розгорнулися в шеренгу і, зайнявши всю вулицю, з примкнутими багнетами рушили на повстанців. Чим ближче підходили до барикад, тим завзятіше строчили по них автомати. Але солдати йшли, мов заворожені. Хтось кинув гранату, вона вибухнула позаду шеренги. Проте жоден із солдатів не впав.

Це нагадувало той стан, коли ти опускаєш ногу, щоб ступити на твердий грунт, але раптом виявляєш, що під тобою порожнеча. Серед повстанців почалась паніка. Та ось на барикадах піднялась кремезна постать, яка покликала в рукопашний. Всі бачили (і бачив Генерал), що вже не один солдат потрапляв під удар багнета. Але солдати чомусь не падали.

Зате вся вулиця була завалена тілами повстанців. А солдатів не меншало. Скільки їх було, стільки й лишилося. Вони методично, незворушно добивали поранених. А коли вулиці та барикади спорожніли, солдати вишикувались у добре злагоджений стрій і, карбуючи крок, зникли за рогом, де стояла їхня машина. По них не було видно, щоб вони почували себе стомленими.

- Віва! Віва! - пискляво вигукував Генерал, що спостерігав цю різню із вікна свого палацу. - Нечувано, геніально!..

І кинувся обіймати Марлона.

Того ж дня у штабі повстанців відбулась сумна нарада.

Одноокий, накинувши на плечі піджак, сидів за незграбним столом. З-під розстебнутого коміра сорочки червоніли бинти. Це він піднявся на барикадах і повів повстанців у рукопашний. Упав одним із перших. Але повстанці не дали його добити - винесли свого командира просто з-під солдатських чобіт.

Хосе та Педро також були поранені. Вони покинули барикади останніми.

- Тут видно руку диявола, - похмуро сказав довгов’язий. - Я ж йому всадив багнет просто в живіт! Ну, думаю, з цим уже покінчено. А він стоїть, не падає. Раптом як вліпить мені прикладом... Добре, що Педро підскочив.

Загомоніли інші:

- Чотири кулі в нього випустив. Який там промах? Бив зблизька - як до столу. Де вже тут промахнутись?

- Ага, не вірили... В горах таке вже було. Небесне воїнство на землі з’явилося.

- Чим це Марлон удостоївся?

- Душу сатані запродав.

Довгов’язий докинув:

- Всі на одне лице. Точнісінько він. Той, що втік. Рідні братці.

- Хто втік? - обурився Хосе. - Не плети, чого не знаєш. Втік Густаво.

- З одного стада овечки. Тепер вовками обернулися. Отож і втекли разом.

- Брехня! - вигукнув Педро. - Едмундо не тікав.

- А де ж він? - криво посміхнувся довгов’язий. - Мухи на крилах винесли?

Всі були стомлені, голодні. Це додавало злості. Рут поставила на стіл тарілки. Їй боляче слухати ці звинувачення. Та не годилося втручатися в розмову. Змушена мовчати.

- А наша господиня... - обернувся до неї один із повстанців. - Що вона скаже? То ж її дружок мене розмалював.

- Не чіпай дитини, - вступився за Рут довгов’язий.

- Дитина? Така дитина здатна стільки лиха накоїти... Сам утік, а її нам підкинув.

Хосе не стерпів - шарпнув за груди кривдника:

- Заткнись, йолопе!..

Одноокий сидів, слухав. Нарешті звернувся до Рут:

- Розкажи все, що знаєш. Не крийся. Розповідай. Де Едмундо?

Рут благально підвела очі на Хосе. Той підбадьорливо хитав головою: мовляв, кажи, не бійся. Але Рут розуміла: що б вона зараз не казала, їй не повірять.

Рація була з нею. Цей невеликий прилад нагадував транзисторний радіоприймач, на який ніхто не звертає уваги. Таких приймачів у повстанців чимало. Прихопили з дому, у вільні хвилини слухали музику.

Едмундо повинен знати, що відбувається в штабі. Та й не тільки в штабі. Рут завбачливо увімкнула рацію ще тоді, коли повернулись перші поранені. Едмундо чув усе. Але вона просила його не лякати людей своєю появою.

Що й казати, нелегко було Едмундо втратити органи дотику і зору. Лише зараз він повністю усвідомив, яка це велика ласка природи - чути, бачити, відчувати! Але те, що відбувалось у світі, який став для нього недосяжним, змусило його забути про власне лихо. Лише тоді, коли один із повстанців образив Рут, він ледве не порушив свою обіцянку. Вже був готовий піднятися грізною полум’яною кулею. Заспокоїв голос Хосе, який вступився за Рут. Тепер Едмундо ждав її наказу. Бо лишалась у нього єдина можливість - бути її полум’яним щитом, захищати від кривди.

А Рут стояла перед Однооким, роздумуючи, як їй пояснити все те, що сталося. Найлегше показати свою владу. Бо якщо влада й сила по суті те ж саме, то ніде на землі не було людини, яка володіла більшою владою, ніж Рут. Варто їй шепнути Едмундо лише одне слівце - й від Генералового палацу залишаться тільки руїни. Але сам Едмундо навчив її не зловживати силою. Бо то велика хвороба земного людства: володарює той, хто здатний краще вбивати й руйнувати. Є інша сила - сила розуму, сила людського духу. І тільки тоді людське життя здобуде повну гармонію, коли не лишиться іншої влади на землі, окрім влади совісті, влади розумного слова.

Так учив Едмундо. І тому Рут почала говорити. Це був екзамен на зрілість. Треба пояснити повстанцям, що життя має різні форми, а не тільки ті, які нам відомі. Якщо людина зрозуміє це, решту пояснити неважко. Тоді Рут розкаже про кораловий острів, про відкриття Професора та про те, чому солдати не падали від куль і багнетових ударів. І нарешті зуміє пояснити, чому всі ті солдати схожі на Едмундо...

Довго вона говорила. Слухав її Хосе й дивувався: невже це було те саме дівча, яке він вважав дитиною? Звідки в неї вміння так пояснити найскладніше, щоб зрозумів навіть довгов’язий? Хосе вважав його тугодумом.

І так само дивувався Едмундо. Вона ж ніби зовсім не сприймала його бачення природи. Але падали слова в її душу, мов зерна в ріллю. Падали, щоб прорости саме тоді, коли так це було необхідно! Едмундо тепер сліпий і глухий. Та є в нього поводир, якому можна вірити. Бо її очі - це його очі...

Коли вона закінчила говорити, Одноокий обвів поглядом присутніх. Вони нагадували маленьких дітей, яким бабуся оповідає казку. І хоч Рут не бабуся, а вони вже не діти, але все це було таким незвичайним, що ці сильні, мужні натури почували себе безпорадними.

Дехто все ще не вірив. Почулися голоси, які вимагали доказів. Рут це спершу образило. Вона пригадала, як дідусь Себастьян заробляв мідяки, що потім діставались її тітці. Із Едмундо зробити циркового фокусника - хіба ж це не блюзнірство? Отож і від неї, мабуть, вимагають таких “доказів”.

Хосе зрозумів її вагання.

- Не треба пихи, Рут. Тобі це не личить.

- Яка пиха? - спаленіла вона.

- А все ж... Покажи їм фокус. Едмундо не образиться. Він усе чує.

Рут наважилась. Її зап’ястя прикрашав браслет, що дістався від мами, його передала Делія разом з рацією. Ці дві речі - мамин браслет і рація - були для неї дорожчі від самого життя. Але ще дорожчою була довіра людей, які боролися за волю. Якщо їй не повірять, усе загине. Бо проти них виступає таємнича сила в особі невідомого їм Професора. Чого варті їхні карабіни проти цієї сили?..