Отомі говорить зі своїм народом

Я прокинувся в тьмяно освітленій печері. Наді мною схилилася Отомі, а трохи віддалік — якась людина підкидала сухі стебла агави у вогонь під киплячим горщиком.

— Де ми? — запитав я. — Що сталося?

— Ми врятовані, коханий, — відповіла Отомі. — Принаймні, на якийсь час ти в безпеці. Поїж, потім я все розкажу.

Вона принесла мені юшки, коржиків, і я жадібно накинувся на їжу. Коли голод мій трохи втамувався, Отомі заговорила.

— Ти пам’ятаєш, як тласкаланець кинувся за нами і як… я його позбулася?

— Пам’ятаю, хоча і не розумію, звідки у тебе взялися сили убити його.

— Мені дали їх любов і відчай, але я не хотіла б це згадувати. Жахливо… Я тільки тим і тішуся, що, мабуть, не убила його, а тільки оглушила. Потім ми кинулися тікати. Двоє його товаришів гналися по наших слідах. На той час у мене вже не було сил нести тебе. І тут я побачила, як із чагарів до нас кинулися щось із восьмеро озброєних воїнів. Це були люди мого племені, отомі, твої солдати. Вони стежили за іспанським табором і, побачивши іспанця, хотіли його убити. І вони мало не вбили тебе, бо я так задихалася, що не могла вимовити й слова. Нарешті мені вдалося пояснити їм, хто я, і в якому ти стані. Воїни зробили ноші і без відпочинку несли тебе двадцять ліг, усе далі в гори, поки ми не дісталися цього таємного притулку. Тут ти пролежав троє діб. Теулі шукали тебе скрізь, але не знайшли. Тільки вчора двоє з них з десятком тласкаланців пройшли за сто кроків від печери. Зараз нікого немає, і на якийсь час ми в безпеці. Коли тобі стане краще, ми рушимо звідси.

— Але куди? Ми тепер як птахи без гнізда, Отомі.

— Нам залишається тільки просити притулку в Місті Сосен або бігти за море. Вибір невеликий, чоловіче мій.

— Про море нічого і думати; тут якоряться лише іспанські кораблі. А як нас зустрінуть у Місті Сосен — не знаю. Адже ми розгромлені, і тисячі воїнів отомі загинули.

— Доведеться ризикнути, любий. В Анауаку є ще вірні серця, які зуміють захистити нас у цю годину скорботи. Ми ж із тобою пережили й не таке!

— У цій гірській печері я пролежав ще три дні. Четвертої ночі, коли мене вже можна було нести на ношах — ходити самостійно я почав тільки через кілька тижнів, — ми рушили в путь до Міста Сосен.

Чутки про наше прибуття рознеслися по всьому місту. Усюди юрмилися люди, мовчки проводжаючи нас поглядами, Зустрічали нас зовсім інакше, аніж рік тому. Тоді за нами йшла ціла армія, вірні воїни, музиканти, співаки, і шлях наш був усипаний квітами, а нині? Тепер ми були двома жалюгідними утікачами, що рятувалися від помсти теулів. Чотири воїни несли мене на ношах, Отомі йшла поряд, бо нести її було нікому, і жінки глузували з її одягу повії, — іншого дістати вона не змогла. Жителі міста проклинали нас, як винуватців свого лиха, і добре, що вони обмежувалися лише прокляттями!

Нарешті ми перетнули майдан, на який уже лягла тінь від теокалі, а коли наблизилися до прикрашеного статуями палацу, відразу впали сутінки, і стовп диму над священною горою Хака освітився зсередини, немов розпеченим полум’ям.

У палаці ми повечеряли при світлі смолоскипа сухими прісними коржиками, запиваючи їх водою, як жебраки. Потім лягли спати. Біль від ран заважав мені заснути, невдовзі я почув поряд плач Отомі. Гадаючи, що я сплю, вона тихо ридала. Навіть її гордий дух був зламаний. Дотепер вона так гірко не плакала ніколи, хіба що над тілом нашого первістка.

— Чом ти плачеш, Отомі? — запитав я нарешті.

— Я думала, ти спиш, — не одразу відгукнулася вона. — Інакше я б не виказала свого болю. О чоловіче, до чого тебе довели! На тебе дивляться, як на останню людину! А як нас зустріли?!

— Ти ж знаєш причину, жінко, — відповів я. — Скажи краще, що з нами зроблять твої отомі? Уб’ють? Видадуть теулям?

— Завтра дізнаємось. Але живою я не дамся.

— І я теж. Але чи є хоча б надія?

— Так, коханий, надія є. Зараз отомі пригнічені і пам’ятають лише про те, що ми повели на смерть їхніх кращих воїнів. Проте у них добрі мужні серця, і якщо я зумію їх розворушити, усе, може, залагодиться. Нам треба зібрати усю свою мужність. Спи, чоловіче мій, а мені треба все обмислити!

Я заснув і на ранок прокинувся, освіжений відпочинком і підбадьорений сяйвом дня.

Сонце вже підбилося височенько, і Отомі не гаяла часу даремно. Вона добилася, щоб нам дали пристойну їжу та одяг. Потім вона покликала кількох вірних їй людей і розіслала їх по місту, щоб вони сповістили всіх про те, що опівдні принцеса Отомі говоритиме з народом зі сходів палацу. Вона чудово знала, що душу натовпу зворушити набагато легше, аніж задубілі серця старійшин.

— Ти гадаєш, народ збереться? — запитав я.

— Не бійся, — відповіла Отомі. — їх приведе бажання побачити тих, хто пережив облогу, і дізнатися правду з перших вуст. Звичайно, прийдуть і ті, хто жадає помсти.

Отомі мала рацію. Ополудні майдан Міста Сосен аж вирував.

Отомі прикрасила своє хвилясте волосся квітами, накинула поверх білого одягу із золотим поясом сяйливий плащ із пер, а шию прикрасила чудовим смарагдовим намистом, саме тим, що дав мені у скарбниці Куаутемок; моя дружина ухитрилася пронести його крізь усі небезпеки. З прикрас і символів влади, що зберігалися в палаці, Отомі вибрала маленький жезл із чорного дерева із золотим орнаментом. Незважаючи на утому і пережиті страждання, зараз вона мала такий величний вигляд, як ніколи.

Потім Отомі допомогла мені лягти на мої грубі ноші і наказала воїнам нести їх поруч із нею. Так ми вийшли з дверей палацу і зайняли своє місце на верхньому майданчику широких сходів.

Багатотисячний натовп зустрів нас гучними вигуками, схожими на рев диких звірів, що почули здобич. Цей рев, здатний вселити жах у будь-якого сміливця, ставав дедалі голосніший.

— Смерть їм! — волало збіговисько. — Видати цих боягузів теулям!

Отомі вийшла наперед до краю майданчика і мовчки підняла вгору свій чорний скіпетр. Сонце осявало її прекрасне обличчя і величну постать. Люди внизу скаженіли. Напруження наростало, і ось натовп кинувся до Отомі, щоб розтерзати її на шматки, але при останній сходинці завмер і відринув, як хвиля від кручі. Потім знизу злетів чийсь спис і просвистів над самим її плечем.

Побачивши, що нам загрожує, і не бажаючи гинути разом з нами, воїни поставили мої ноші долі і сховалися в палаці. Але Отомі презирливо і непохитно стояла перед натовпом, як справжня королева серед сварливих жінок, і мало-помалу її велич і мужність примусили усіх замовкнути. Коли, нарешті, запанувала тиша, Отомі заговорила дзвінким голосом, що його усі почули. Гіркими були її слова:

— Де я? Невже це мій народ отомі? Може, ми збилися з дороги і потрапили до диких тласкаланців? Слухай, народе отомі! Я одна, і голос у мене один — я не можу говорити з натовпом. Виберіть того, хто буде вашими вустами, і хай він викаже все, що у вас на душі.

Люди стали викрикувати одне ім’я за одним; нарешті з натовпу вийшов жрець і знатний старійшина на ім’я Махтла. Цей Махтла користувався серед отомі великою владою. Свого часу він схиляв одноплемінників до союзу з іспанцями і всіляко був проти того, щоб посилати армію для захисту Теночтітлана.

Махтла був не сам. Разом з ним із натовпу вийшли ще чотири вожді. Поглянувши на їхнє вбрання, я упізнав тласкаланців, посланців Кортеса, і серце моє впало. Здогадатися про мету їхньої появи було неважко.

— Говори, Махтло! — сказала Отомі. — Говори, а ми дамо відповідь. А ви, люди отомі, мовчіть, і слухайте, щоб розсудити нас, коли все буде сказано.

Запала мертва тиша. Всі скупчилися, як вівці у загороді, і затамували подих, щоб не пропустити жодного слова.

— З тобою, принцесо, і з твоїм незаконним чоловіком теулем розмова буде короткою, — нахабно заговорив Махтла. — Зовсім недавно ти з’явилася сюди за військом для Куїтлауака, імператора ацтеків, щоб допомогти йому у війні проти теулів, дітей бога Кецалькоатля. Тобі дали це військо супроти волі багатьох, ти переконала присутніх своїми солодкими балачками, і ніхто не став слухати нас, що стояли за дружбу і союз із білими людьми, синами бога. Ти пішла — і двадцять тисяч воїнів, окраса нашого народу, пішли слідом за тобою в Теночтітлан. Де тепер ці люди? Я скажу вам. Ти повела їх на смерть, і вони всі загинули. Два ваші жалюгідні життя за життя двадцяти тисяч наших батьків, синів і братів — недорога платня! Але ми не вимагаємо навіть цього. Тут поряд зі мною стоять посланці Малінцина, вождя теулів, що. прибули до нас годину тому. Послухайте слова:

“Видайте мені Отомі, дочку Монтесуми, разом з її коханцем, зрадником теулем, що втік від справедливої кари за свої злочини, і я буду великодушний до вас, люди отомі. Але якщо ви заховаєте їх або відмовитеся видати, Місто Сосен спіткає доля Теночтітлана, владики всіх міст. Вибирайте, люди отомі! ”

— Скажіть, посланці Малінцина, — звернувся Махтла до тласкаланців, — чи так сказав Малінцин?

— Це його слова, Махтло, — відповів глашатай послів.

Знову у натовпі почулися вигуки.

— Видати їх! Видайте їх Малінцину, як заставу миру! Отомі зробила крок наперед, і знову запала тиша. Всі хотіли почути її відповідь.

— Народ отомі! — заговорила вона. — Я бачу, що мої піддані сьогодні судять мене і мого чоловіка. Добре, я жінка, але я говоритиму на свій захист, як умію, і ти, народе мій, розсудиш нас.

Чим ми вас образили? Так, ми приходили до вас за наказом Куїтлауака просити у вас допомоги. Але що я тоді казала? Я говорила, що, коли народи Анауаку не об’єднаються усі разом проти білих людей, їх зламають поодинці, як стріли, висмикнуті із пучка, і кинуть у вогонь. Хіба я вам збрехала? Ні, я сказала правду, бо через зраду тласкаланців Анауак поліг і Теночтітлан став руїною, усіяною трупами, як поле маїсом.

— Так! Це правда! — почулися вигуки.

— Так, люди отомі, це правда. Але якби воїни всіх племен Анауаку билися так, як сини мого народу, все було б інакше. Але вони загинули, і тепер ви хочете через це видати нас нашим ворогам, які їх убили? Я не оплакую полеглих, хоча серед них чимало людей моєї крові. Стримайте свій гнів і слухайте! Я не оплакую їх, бо краще із славою полягти в бою і здобути безсмертя в Житлі Сонця, аніж — жити рабами, як ви цього, здається, хочете, люди отомі. Зрадники, друзі теулів, уже перетворилися на рабів. Хіба ви не чули наказу Малінцина? Він повелів усім союзним племенам працювати в каменоломнях і на вулицях Теночтітлана, поки зруйноване ним місто знову не підніметься над водою у всій своїй пишноті. Може, ви, люди отомі, теж хочете там проливати піт, не знаючи відпочинку і одержуючи в нагороду тільки батоги наглядачів і лайку теулів? Тоді покваптеся, хоробрі горяни! Авжеж! Адже ваші руки звикли до заступів і лопат, а не до лука і списів. Вам, вочевидь, більше до душі виконувати всі забаганки Малінцина, примножуючи його багатства, під пекучим сонцем долин або у вогкості каменоломень, аніж вільно жити серед цих гір, де досі ще не ступала ворожа нога.

Отомі на мить замовкла. Збентежений гомін прокотився багатотисячним натовпом. Махтла хотів щось сказати, але його не стали слухати. Народ вимагав:

— Отомі! Отомі! Нехай говорить Отомі!

— Дякую тобі, мій народе! — продовжувала вона. — Я хочу розповісти вам правду про цю війну. З чого почати? Я народила сина, — якби він залишився живий, він став би вашим принцом. Мій хлопчик помер у дні облоги, він конав у мене на очах з голоду день у день… Але хто я така, щоб оплакувати свого сина, коли тисячі ваших синів загинули і ви кричите, що мої руки заплямовані їхньою кров’ю? Я розкажу вам про інше. Слухайте!..

І Отомі продовжувала свою моторошну розповідь. Вона описувала жах облоги, звірства іспанців і славні подвиги воїнів отомі, якими я командував. Вона говорила цілу годину, і величезний натовп жадібно ловив кожне її слово. Отомі розповіла також про мою участь у сутичках, і то той, то той воїн, що бився разом зі мною і чудом уникнув смерті, вигукував з натовпу:

— Правда, усе правда! Я це бачив на власні очі!

— І, нарешті, — продовжувала Отомі, — все було скінчено: Теночтітлан перетворений на згарище, мій брат імператор, славний Куаутемок, став полоненим Малінцина, а разом з ним мій чоловік теуль, моя сестра, я сама і ще багато інших. Малінцин присягнувся поводитися з Куаутемоком і всіма його наближеними відповідно до їхнього звання. Знаєте, як він дотримав своєї клятви? Через кілька днів нашого імператора Куаутемока прив’язали до крісла тортур. Раби підсмажували його на вугіллі, щоб він зізнався, де заховані скарби Монтесуми. Але він не сказав жодного слова! О, ви можете скільки завгодно кричати нині: “Ганьба! Ганьба! ” Але катували не тільки Куаутемока. Он перед вами лежить той, хто страждав поряд з ним і теж не зізнався! Навіть я, жінка і ваша принцеса, була засуджена до тортур! Ми втекли, коли смерть уже стояла при порозі, бо я сказала моєму чоловіку, що у людей отомі вірні серця і вони не зрадять нас у біді. Я вірила! Тільки тому я, Отомі, перевдяглася в ці лахи повії і втекла разом з ним. Але якби я знала, що мені доведеться побачити тут і почути, я б краще померла сто разів, аби не стояти отут перед вами і не благати вас про великодушність!

О народе мій, волаю до тебе! Прожени брехливих теулів! Залишайся завжди вільним і гордим! Твої плечі не для рабського ярма, твої сини і дочки надто благородні, щоб зробитися слугами і забавкою для чужоземців. Бійтеся Малінцина! Не вірте йому! Багато ваших воїнів загинули, але тисячі і тисячі живі. Тут, у вашому гірському гнізді, ви можете розгромити всіх теулів Анауаку, як колись брехливі тласкаланці громили тут ацтеків. Але тоді тласкаланці були вільні, а нині це плем’я рабів. О народе мій! Невже ви сподівалися, що зможете віддати нас живими цим псам-тласкаланцям? Дивіться!

Отомі підібрала кинутого у неї списа і підняла його високо над головою.

— Ось зброя, яку нам послала якась милосердна рука! Ми помремо у вас на очах. Тоді відішліть, якщо бажаєте, наші тіла Малінцину як заставу своєї миролюбності. Але заради вашого блага заклинаю — не вірте Малінцину, і якщо навіть вам випаде загинути, помріть вільними людьми, а не рабами!

Наблизившись до моїх нош, Отомі швидко зірвала з мене одяг, зняла пов’язки і підвела на ноги.

— Погляньте! — закричала вона несамовито, показуючи на мої рани на тілі і на обличчі. — Ось що чекає того, хто здається на милість ворогу. Ненаситні теулі катуватимуть вас доти, доки не віднімуть останню дрібку золота і не обернуть на рабів останнього чоловіка і останню жінку.

Отомі обережно опустила мене на землю, бо сам я не тримався на ногах, і встала наді мною зі списом у руці, готова встромити його в моє серце, якщо народ усе ж таки зголоситься видати нас посланцям Кортеса.

Мить стояла тиша, аж раптом весь майдан ураз сповнився тисячоголосим ревом. Тепер гнів натовпу обрушився на послів-тласкаланців.

— Ось наша відповідь Малінцину! — кричали отомі, б’ючи їх палицями. — Геть звідси, собаки! Біжіть до свого господаря!

Так їх вигнали з Міста Сосен, і натовп на майдані поступово заспокоївся. Тоді один з найзнатніших вождів наблизився до Отомі, поцілував їй руку і промовив.

— Принцесо, ми твої діти, і ми стоятимемо за тебе на смерть, бо ти вдихнула в наші тіла мужність і нову душу. Ти справедливо сказала: краще померти вільними, аніж жити рабами!

— Ось бачиш, любий, — звернулася до мене Отомі, — я ж казала, що мій народ відданий і справедливий. Але тепер нам доведеться готуватися до війни, бо відступати вже пізно. Коли чутки про все це дійдуть до вух Малінцина, він розлютиться, як пума, в якої відняли дитинча. А зараз ходімо відпочинемо, я дуже втомилася.

— Отомі, — прошепотів я, — ти найвеличніша жінка, яка коли-небудь жила на світі.

— Хтозна, чоловіче, — усміхнулася вона ніжно, — Мені вдалося врятувати твоє життя і заслужити твою похвалу, — що ж іще треба для щастя?