Розділ XXX

ВТЕЧА

Отомі скинула петлю з шиї і, спустившись на підлогу, встала перед Мариною.

— Так оце та Марина? — заговорила вона гордо і зверхньо. — І ти прийшла нас врятувати, ти, що згубила свою батьківщину, що віддала тисячі її синів на наругу, на смерть і тортури? Якби я була сама, я б воліла за краще обійтися без твоєї допомоги і померти, як цього хотіла.

Ніколи ще Отомі не мала такого величного вигляду, як тої миті, коли відмовилася від останньої можливості на порятунок заради того, щоб виказати все своє презирство до зрадниці. Втім, Марина справді була зрадницею. Якби не вона, Кортес навряд чи підкорив би Анауак.

Я затремтів, почувши гнівні слова Отомі. Попри всі пережиті страждання, життя все ще було мені дороге, хоча кілька секунд тому я був готовий переступити поріг смерті. Невже Марина зараз піде, і всьому кінець? Але Марина тільки затремтіла під поглядом Отомі.

Дивний контраст становила така несхожа краса цих двох жінок, що стояли віч-на-віч у камері тортур, але ще разючішою була перевага царственого духу приреченої на ганебну смерть принцеси над цією індіанкою, яку доля на мить піднесла на небувалу вершину.

— Скажи, принцесо, — заговорила Марина своїм співучим голосом, — якщо мені не збрехали, ти сама лягла на жертовний камінь поряд із цією людиною? Невже ти це зробила?

— Бо я його люблю.

— З тієї ж причини і я, Марина, кинула свою честь на інший вівтар, з тієї ж причини я пішла проти свого народу — я люблю іншу людину. Тільки з любові до Кортеса я допомагала йому, отож не зневажай мене. Хіба ти не можеш виправдати мою любов, адже для нас, жінок, любов — це все? Якщо я винна, я готова зазнати найтяжчого покарання.

— Справді, ти на нього заслужила, — продовжила Отомі. — Моя любов нікому не заподіяла лиха, а що зробила твоя? Дивися — ось на цьому кріслі твій господар Кортес катував імператора Куаутемока, порушивши всі свої клятви! А на цьому поряд з ним сидів мій чоловік і твій друг теуль, якого Кортес віддав у руки його найлютішому ворогу де Гарсіа, або Сарседі. Дивися, що він з ним вчинив! О ні, не відвертайся, милосердно жінко, поглянь на ці рани! Подумай, до якого жаху нас довели, якщо ми обоє готові сконати тут: мій чоловік — тому, що не може пережити, щоб мене теж катували, я — через те, що дочка Монтесуми, принцеса народу отомі, не стерпить подібної ганьби. Краще смерть! А це тільки лише колосок твоїх жнив, знедолена зраднице! На руїнах Теночтітлана ти збереш багатий урожай.

— О, замовкни, замовкни, благаю! — простогнала Марина, закриваючи обличчя руками. — Що зроблене, те зроблене — навіщо ти мене терзаєш? Але невже тебе, принцесу Отомі, привели сюди на тортури?

— Атож, і на очах мого чоловіка! Хіба дочка Монтесуми краща за імператора Анауаку? Якщо їх не зупиняє те, що я жінка, хіба їх утримає мій високий сан?

— Кортес нічого про це не знає, присягаюся! — вигукнула Марина. — А решту його примусили зробити солдати! Вони бунтують і кричать, що він украв скарби, яких Кортес сам ніколи не бачив. Але в цьому злочині він не винен! Він не знає…

— Тоді нехай запитає у Сарседи, свого підручного.

— Обіцяю, я зроблю усе, що можу, щоб помститися за це Сарседі. Але часу обмаль, принцесо. Я прийшла сюди з відома Кортеса, щоб спробувати вивідати у твого чоловіка таємницю скарбів Монтесуми. Але заради нашої з ним дружби я готова обманути Кортеса і допомогти вам обом утекти. Ти відкидаєш мою допомогу?

Отомі промовчала. Тоді заговорив я:

— Ні, Марино, мені зовсім не хочеться померти в петлі, як якомусь злодію. Але як звідси вирватись?

— Надії, чесно кажучи, мало, та якщо ви виберетеся з в’язниці переодягнутими, може, вам вдасться сховатися. До світанку у таборі навряд чи хто прокинеться, всі перепилися. Поглянь, теулю, я принесла тобі одяг іспанського солдата. У темряві ніхто не додивиться. Для принцеси, твоєї дружини, я дістала іншу одіж. Мені соромно її пропонувати, але це єдине, у чому жінка може вільно ходити по табору вночі. Окрім того, я принесла тобі меча, який у тебе відібрали.

Марина розв’язала свій вузол і вийняла з нього одяг і меч. Затим подала жіноче плаття Отомі. Я побачив жовто-червону сукню, яку носять тільки певні жінки, що супроводжують війська. Отомі аж відскочила.

— Жінко, ти принесла мені своє власне плаття, — промовила вона спокійно, але з таким презирством, з такою гордістю, що навіть я, звиклий до людей її племені, був уражений. — Ти помилилася. Принаймні, я його не вдягну.

— О, це вже занадто! — пробурмотіла Марина, втрачаючи терпець і марно намагаючись приховати злі сльози. — Прощавайте, я йду.

Я поспішив утрутитися:

— Пробач, Марино! Це горе примусило Отомі так говорити! Бажання втекти росло в мені з кожною хвилиною. Обернувшись до Отомі, я сказав:

— Прошу тебе, будь зичливою, дружино, хоча б заради мене. Марина — наша остання надія.

— Краще б вона дала нам померти спокійно! Добре, заради тебе я вберуся в лахи повії. Але як ми виберемося звідси? Хто відчинить нам двері, хто прибере варту? І навіть якщо нас не помітять, чи зможеш ти йти?

— Двері не відчиняться, принцесо, — відповіла Марина, — той, хто мене впустив, чекає зовні, щоб замкнути їх, коли я вийду. Але варти нічого боятися, вірте мені. Дивися, теулю, ґрати на вікні дерев’яні, твій меч швидко з ними впорається. А якщо вас помітять, прикинься п’яним солдатом, якого жінка веде до закутку. Що буде опісля — я сама не знаю. Знаю тільки, що заради вас обох я ризикую життям. Якщо дізнаються, що я вам допомогла втекти, мені буде нелегко вгамувати гнів Кортеса. Війна скінчилася, слава Богу, але — на жаль! — тепер я йому вже не так потрібна, як раніше.

— Я трохи можу стрибати на правій нозі, — сказав я. — Щодо решти — доведеться покластися на Боже провидіння. Гірше, ніж зараз, нам все одно не буде.

— Прощавай, теулю, більше мені не можна затримуватися.

Я зробила все, що могла. Хай твоя щаслива зірка допоможе тобі зникнути неушкодженим. Якщо ми ніколи більше не зустрінемося, прошу тебе, теулю, не думай хоч ти про мене погано, бо в світі і без того чимало людей, які мене проклинають.

— Прощавай, Марино, — відповів я, і вона пішла.

Ми чули, як двері зачинилися за нею, і голоси людей, що відносили її паланкін, віддалилися. Потім усе стихло. Отомі ще якийсь час прислухалася біля вікна, але здавалося, вся варта пішла, чому і куди — я досі не знаю. Здалеку лунали тільки хмільні голоси солдатів.

— Отже — до діла! — сказав я Отомі.

— Як хочеш, чоловіче, але я не вірю цій жінці. Зрадниця зрадить і нас. Насамкінець тепер у тебе є меч, і ти зумієш ним скористатися.

— Про що тут говорити? — заперечив я. — В житті немає нічого страшнішого за тортури і смерть, а на нас чекає й те й інше. Чого ж нам ще страхатися?

Я сів на табурет і, користуючись тим, що руки мої залишилися сильні і неушкоджені, узявся вирубувати гострим мечем дерев’яні лозини ґрат, аж поки не зробив отвір, через який можна було вилізти. За весь цей час ніхто поблизу не з’явився. Потім Отомі допомогла мені одягтися в принесений Мариною мундир іспанського солдата — сам я не зміг би з цим упоратися. Важко уявити, яких мук зазнав я, влазячи у цей клятий одяг, а особливо взуваючи іспанські чоботи на свої знівечені ноги. Я ледве не непритомнів від жахливого болю. Нарешті сяк-так одягнувшись, я став чекати Отомі, для якої її ганебний наряд, як і для більшості індіанок, був страшніший за смерть.

Але з переодяганням покінчили. Отомі манірно пройшлася перед і мною і запитала з дикою глузливою посмішкою:

— Ну як, солдатику, чи гарна я? Ах, яка краля!..

— Припини! — обірвав я її. — Яка різниця, у що ми вдягнені, якщо йдеться про життя?

— Велика, чоловіче. Але тобі, чужоземцю, цього не збагнути! Я пролізу у вікно першою і чекатиму на тебе. Якщо ти не зможеш піти за мною, я повернуся, і ми покінчимо з цим маскарадом.

Отомі швидко прослизнула в отвір — вона була сильна і гнучка, немов кішка. Піднявшись на табурет, я силкувався зробити те ж саме, але застряг і повис, як дохла кішка. Нарешті Отомі над силу висмикнула мене назовні, і ми обоє впали на землю. Я застогнав. Отомі допомогла підвестися, і ми озирнулися. Навколо не було нікого; навіть п’яні крики у таборі стихли. Вершина Попокатепетля уже рожевіла під першими променями сонця.

Добре хоч жінкам дозволяли вільно ходити табором, і Отомі, як і більшість індіанок, чудово орієнтувалася в темряві.

— Підемо до південних воріт, — прошепотіла вона, — може, їх не охороняють. Принаймні, цю дорогу я знаю.

Ми рушили вперед. Я сяк-так стрибав на одній нозі, спираючись на плече Отомі. Насилу ми здолали ярдів триста, але тут удача відвернулася від нас. За рогом якогось будинку, ми упритул зіткнулися з трьома солдатами, що поверталися після нічної пиятики.

— Гей, хто тут? — заволав котрийсь. — Як тебе звуть, друже?

— На добраніч, друзяко! — відповів я іспанською хрипким голосом п’яниці.

— Ти хочеш сказати — доброго ранку? — реготнув солдат, бо вже світало. — Я щось тебе не знаю, хоча пика твоя мені знайома. Чи не зустрічалися ми в бою?

— Нащо тобі моє ім’я! — пихато відповів я, погойдуючись туди-сюди. — Не дай Боже, прочує мій капітан, — тоді усім нам перепаде на горіхи. Він у нас суворий. Дай руку, дівко, пора в ліжечко! Бачиш, сонце вже встає!

Солдати розреготалися. Один із них учепився за рукав Отомі:

— Кинь цього п’яного дурня, красуне, пішли з нами!

Але Отомі блиснула таким лютим поглядом, що іспанець аж сахнувся, а ми поплентали далі.

Коли ми сховалися за рогом, сили мене полишили, і я впав на землю, як сніп, від нестерпного болю. Отомі спробувала мене підвести.

— Вставай, коханий! — благала вона. — Треба йти, бо ми загинемо. З болісним стогоном я підвівся на ноги. Ціною яких страждань

дісталися ми південних воріт — неможливо передати. Але, нарешті, ось і ворота, і біля них жодного солдата. Тільки троє тласкаланців дрімали біля маленького багаття, завернувшись з головою в свої плащі-ковдри.

— Відкривайте ворота, собаки! — пихато зажадав я. Побачивши перед собою іспанського солдата, один з тласкаланців підхопився на ноги, потім запитав:

— Чого? Хто наказав?

Я не бачив його закутаного обличчя, але голос здався мені знайомим, і страх охопив мене. Проте треба було грати далі.

— Чого? А того, що я хочу проспатися на травичці, доки не протверезію. Хто наказав? Я наказав, черговий офіцер! Хутко, бо я накажу тебе шмагати доти, поки ти не відучишся ставити безглузді питання. Чуєш?

Тласкаланець завагався.

— Може, розбудити теулів? — смикнув він рукав товариша.

— Не треба, — відповів той. — Пан Сарседа втомився і наказав його даремно не турбувати.

Я аж затремтів: у вартівні був де Гарсіа! Що, коли він уже прокинувся? На довершення я упізнав, нарешті, голос тласкаланця, — це був один із моїх мучителів. Хоч би він не побачив мого обличчя! Кат напевно упізнає свою жертву.

Заціпенівши від жаху, я не міг вимовити жодного слова, і якби не Отомі, тут би всьому й кінець.

— Вставай, ледащо, вставай! — тягла мене Отомі з робленим сміхом. — Якщо хочеш спати, почекай, поки ми знайдемо якесь затишне кубельце під кущем!

Тласкаланець реготнув і поспішив їй на допомогу. Наступної миті я, підстрибуючи, рушив далі, але, озирнувшись, побачив, що вартовий роззявив рота, немов не вірячи своїм очам.

— Він упізнав мене, — шепнув я Отомі. — Зараз він схаменеться і побіжить за нами.

— Швидше, швидше, — благала вона. — Он за тим поворотом хащі агав. Там ми сховаємося.

— Не можу! Сил немає, — прохрипів я і осів на землю.

Отомі ледве встигла мене підхопити. І раптом, напруживши всі сили, вона підняла мене на руки і понесла, немов мати дитину, притискаючи до своїх грудей. Любов і відчай допомогли їй пронести мене так кроків п’ятдесят до кущів агав, але тут ми обоє впали додолу.

Через мить з’явився тласкаланець із гострим дрючком.

— Все, кінець, — прохрипів я. — Він іде сюди.

Замість відповіді Отомі вихопила мій меч з піхов і сунула його в траву.

— А зараз заплющ очі, — шепнула вона. — Удай, що спиш. Це наша остання надія.

Я прикинувся сплячим. Мені було чутно, як під чобітьми тласкаланця тріщали кущі. Ще мить — і він уже стояв наді мною.

— Чого тобі треба? — запитала Отомі. — Ти що, не бачиш — він спить?

— Я маю роздивитися його обличчя, жінко, — відповів тласкаланець. — О, боги, я так і думав! Це той самий теуль, з яким ми вчора панькалися. Він утік!

— Ти збожеволів! — розсміялася Отомі. — Якщо він і втік, то тільки від п’яної бійки і випивки.

— Ти брешеш, жінко, або просто нічого не чула. Ця людина знає таємницю скарбів Монтесуми. За нього дадуть царську винагороду!

І тласкаланець змахнув палицею.

— Стривай, навіщо ж тоді його вбивати? Я, звичайно, нічого не знаю. Бери його, якщо хочеш. Мені цей п’яний дурень давно набрид.

— Справді! Вбивати його безглуздо. Краще я приведу його живим до пана Сарседи, за це він мене і похвалить і винагородить. Гей, допоможи мені!

— Порайся сам, — сердито відповіла Отомі. — Тільки спочатку понишпор у нього в кишенях: може, там знайдеться чим поживитися нам обом?

— І то правда, — промовив тласкаланець, став переді мною на коліна і почав вивертати мої кишені.

Отомі стояла над ним. Раптом я побачив, як спотворилося її обличчя і в очах зблиснуло жахне полум’я, таке ж саме, як у жерців, що приносять жертву. Вона блискавично вихопила меч з трави і з розмаху обрушила його на потилицю тласкаланця.

Він упав без звуку. Отомі не зводила з убитого страшного погляду.

— Уставай, поки інші не спохопилися! Ти повинен устати будь-що!

Знову ми продиралися крізь чагарники. Свідомість моя пливла, я провалювався в чорну безодню. Іноді мені здавалося, що все це страшний сон, й уві сні я йшов по розпеченому залізу. Наче крізь туман, побачив я якихось людей з піднятими списами, Отомі, що бігла їм назустріч з простягнутими руками, і більше я нічого не пам’ятаю.