Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






ІІІ. Духовність






3.1. «Арійський ген»

 

У першому розділі ми вже розглянули негативний вплив «демократії» на розвиток людської особистості і формування її світогляду. Ось що пише Микола Сціборський у тій же праці «Націократія»:

«Народженню демократії також присвічували ідеї, що їх уважали за «вічні правди». Проте на основі їх вона – сама наскрізь релятивістична й раціоналістична – не спромоглася створити свого закінченого й абсолютного світогляду. У відношенні до всіх проблем життя й духа, що на них стара культура вміла відповідати або означеним «так», або категоричним «ні» – демократичні теорії давали невиразні, спірні відповіді. Руйнуючи попередні (хоч кількісно обмежені, але якісно виповнені) духовно-моральні основи культури, демократія розбудовувала власну цивілізаційну систему, оперту на засаді кількісного поширення, при однозначній деградації її внутрішньої суті. Віру, абсолют, дух і мораль минулого заступили – скептичність, умовність і матеріалістична розрахунковість нової доби».

І треба відзначити, що цьому неабияк сприяє і панівна у переважній більшості «демократичних» країн християнська релігія. Справді, за догматами християнства, людина є рабом (дарма що Божим) і грішником від народження, навіть не встигши скоїти у житті ще жодного негідного вчинку. Окрім того, усі народи за винятком «богом обраного» є ґоями, тобто бидлом. І все це не може не накладати відбиток на людську психіку. Що ж залишається в такому разі нещасному плебею, як не насолоджуватися матеріальними благами раціонального прагматичного «демократичного» суспільства, тим більше, що цей вихід підказує саме «святе письмо»: «Віддайте кесареве – кесареві, а Богові – Боже» (Лк., 20: 25). Чи випадково, що спершу – кесареві, а тоді вже – Богові? Та й взагалі, про яку духовність можна говорити щодо релігії, яка пропагує ницість духу: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт., 5: 3)?

Ті, хто відкидає значення релігії як духовного фундаменту будь-якої ідеології, а відтак і не сприймає її як одну з головних рушійних сил суспільного розвитку середовищ, в яких панує та чи інша ідеологія, ніколи не збагне ні механізмів історичних процесів, ні політичних реалій сьогодення, що є їх прямим наслідком. Питанням ролі християнства у всесвітній і зокрема руській історії, його впливу на свідомість як окремої людини так і цілих народів, а також викриттю його брехливої лицемірної сутності я присвятив чимало попередніх праць: «Троянський кінь для арійських народів», «Ідеологія напівнаціоналізму», «Христос чи Антихрист?», «Кому поклоняються християни», частково «Таємниці пентаграми».

Наразі хочу звернути увагу читача на ще один ментальний фактор, який свідчить про необхідність відмови від християнства і відновлення рідної орійської віри. Гадаю, всім добре відоме прислів’я «Де 2 українці – там 3 гетьмани». І це дійсно так. На підтвердження маємо, на жаль, чимало сумних і навіть ганебних історичних прикладів. Індивідуалізм, заперечення будь-яких авторитетів, нестримне бажання мати власну думку, відмінну від інших, іноді всупереч здоровому глузду, іноді навіть доведене до абсурду – це так званий «арійський ген», сформований багатотисячолітнім історичним шляхом наших пращурів – хліборобів-власників. Хіба варто дивуватися, що як стародавня руська та грецька, так і сучасна демократія, головною цінністю якої є забезпечення особистих прав і свобод кожного громадянина, зародилася в середовищі орійських народів?

Що ж дало можливість прадавнім оріям, незважаючи на природну схильність до індивідуалізму, не просто гуртуватися, а й створювати по всьому світу нові культури й цивілізації, які залишили визначний слід в історії людства? Чому дохристиянська Русь успішно протистояла військовій агресії наймогутніших імперій – персів, греків, римлян? Чому сама Візантія в період її розквіту сплачувала данину Русі? Кожен, хто має бодай елементарні знання з історії, чудово усвідомлює, яку величезну роль відігравала релігія у житті тогочасної людини. Тому відповідь очевидна: орійська віра, що сповідувала родові цінності, нейтралізувала відцентрову дію «арійського гену», спонукаючи наших предків попри природжений індивідуалізм об’єднуватись навколо інтересів роду, віддаючи їм перевагу перед особистими. Знищивши православну орійську віру, християнство зруйнувало систему родових цінностей, замінивши їх штучними і сумнівними «загальнолюдськими»: «Я ж прийшов “порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір’ю, і невістку з свекрухою її”.» (Мт., 10: 35). З огляду на вищесказане про властивий орійським народам індивідуалізм, втілити це виявилося не так вже й важко. Відтак, введення християнства по суті поклало початок занепаду індоєвропейської раси, вивільнивши відцентрові процеси у свідомості пересічного орія. І цей занепад не просто триває донині, а набуває дедалі більших обертів, лігши у родючий ґрунт егоцентричного плебсократичного суспільства.

На противагу, інші євразійські раси – мисливці угро-фіни та кочівники тюрко-монголи, чий історичний шлях розвитку і спосіб життя сформував колективістський менталітет, не мали подібних проблем, і на тлі деградації орійських народів поступово вийшли на передній план світової політичної сцени – Арабський Халіфат, Золота Орда, Османська Імперія. Чи варто дивуватися, що ці нові потужні держави в духовній царині віддали перевагу агресивному ісламу перед збитковим, покірливим смиренним християнством? Із Золотої Орди постало свого часу Московське царство, що згодом також переросло в імперію, якою є і зараз, постійно розширюючи свої кордони і сфери впливу. І хоча Московія й прийняла християнство, набожність москвина є суто формальною і показною, а тому не чинить на московську ментальність руйнівного впливу, зокрема й завдяки щойно згаданій схильності до колективізму. Чудовою ілюстрацією цієї тези може слугувати історія Московії минулого століття, а саме побудова на бездуховному атеїстичному підґрунті колективістського по суті комуністичного ладу. Після лютневої революції 1917 р., що поклала край самодержавству, «демократія» протрималась у Московії трохи більше як півроку, поступившись ще жорсткішій за абсолютну монархію «диктатурі пролетаріату». І вже у наш час крах комуністичної ідеології, який призвів до відновлення християнства в якості офіційної релігії і формально «демократичного» державного устрою, по суті нічого не змінив у внутрішньому світі москвина. В його напівмисливській-напівкочівницькій свідомості немає й натяку ні на християнське милосердя, ні на ідеали демократії – свободу, рівність та братерство.

 

3.2. Християнство і «демократія»

 

Взагалі бачимо, що як демократичні, так і християнські цінності, які багато в чому є синонімічними і навіть тотожними, чужорідні практично для всіх неорійських народів, які хоч і нерідко приймають формально «демократичний» державний устрій, проте фактично будують своє суспільство на зовсім інших – ієрархічних, автократичних, а то й тоталітарних засадах. Яскравим прикладом у цьому плані є й сучасна автократична Московія. І от що характерно: у нинішньому світоглядному протистоянні між Заходом і Сходом, яке виникло у зв’язку з московською військовою агресією проти України, Західний світ, значно розвиненіший і економічно, і технічно, і технологічно, маючи істотну як кількісну, так і якісну перевагу в озброєнні, продемонстрував абсолютну безпорадність перед агресивною політикою лише однієї, ніким не підтримуваної Московської Імперії. Західні ідеали свободи, демократії і верховенства права виявилися цілковитим блефом і беззмістовним порожнім гаслом, оголивши огидне лицемірне єство плебсократичної системи, єдиною справжньою цінністю якої є фінансові інтереси правлячої псевдоеліти – тобто той самий Золотий Тілець, створений, згідно Тори, для поклоніння братом Мойсея Аароном, той самий Золотий Тілець, який врешті і завоював для «богом обраного» народу весь Західний орійський світ. Як бачимо, плебсократична суспільно-політична формація і юдо-християнська антидуховність разом складають органічний симбіоз і гармонійно доповнюють одна одну, сприяючи деградації орійських націй.

Може виникнути цілком слушне питання: яка ж із цих двох складових є першопричиною? Дехто, міркуючи над озвученими вище тезами, може сказати, що це питання риторичне і аналогічне загальновідомому: що первинне – курка чи яйце? Якщо курка – то з якого яйця вона вилупилася, а якщо яйце – то яка курка його знесла? Проте, уважно поглянувши на всесвітню історію, мусимо відзначити, що в епоху середньовіччя національна еліта в особі родової аристократії дозволила європейським монархіям не просто триматися, а й успішно розвиватися, створюючи такі могутні імперії як Британська чи Іспанська. Християнській ідеології ще не вдалося на той час остаточно зруйнувати систему родових цінностей, на якій базувався орійський світогляд, а відтак і не вдалося вивільнити руйнівну відцентрову силу вищезгаданого «арійського гену».

Зовсім іншу картину спостерігаємо у випадку з Україною. Занепад нашого народу розпочався практично одразу після впровадження християнства, яке супроводжувалося нещадним винищенням національної еліти, і не лише серед військової варни, що керувала державою, а й серед переважної більшості населення, що відстоювала рідну віру ціною власного життя. За півтора століття це призвело до втрати державності, а місце родової аристократії посіли ті, хто дбав не про національні інтереси, а «вірою і правдою» служив іноземним господарям-окупантам. Врешті все це й обумовило той жалюгідний моральний і духовний стан, в якому українське суспільство перебуває й донині. Таким чином, з’ясувавши причинно-наслідкові зв’язки на прикладах історії європейських країн, приходимо до висновку, що першоосновою деградаційних процесів, які зараз відбуваються у середовищі орійських націй, треба вважати саме християнську релігію, тоді як плебсократична форма державного устрою лише довершує цю чорну справу, створюючи сприятливі суспільні умови для розвитку означених процесів. То скажіть, будь ласка, чи варто Україні орієнтуватися на цінності «західної демократії», які в жодному разі не спроможні підняти нашу націю з колін і вивести з глибокої кризи? Чи потрібні нам недієздатні союзники-зрадники, що кинули наш народ напризволяще, залишивши фактично сам-на-сам у нерівній боротьбі з московською інтервенцією?

Повертаючись до становлення християнства на Русі, мушу відзначити ще один дуже важливий фактор, який відіграв (і продовжує відігравати) величезну роль у формуванні та вихованні в українцях комплексу національної меншовартості. Криваве насадження віри Христової, внаслідок якого було знищено всі письмові джерела, а саму писемність було змінено на кирилицю, та й те – не руською, а церковнослав'янською мовою, заборона під страхом смерті святкувань і обрядів рідної православної (не плутати з так званим християнським православ’ям!) віри, з якою були пов’язані численні народні легенди – таким чином не тільки з літописів, а й з народної пам’яті зникла практично вся дохристиянська історія Русі до середини ІХ ст., залишивши суцільні білі плями, які намагаємось у наш час ліквідувати, послуговуючись не надто об’єктивними працями іноземних дослідників.

А між тим найбільш славні сторінки нашої історії припадають саме на дохристиянську епоху. Проте наші «історики» воліють або ж взагалі про це не згадувати, або ж подавати окремими уривками переважно у спотвореному вигляді, або ж наслідувати штучні псевдонаукові теорії про якісь чужинські племена, що невідомо звідки взялися на нашій землі, а потім невідомо куди поділися. При цьому старанно замовчується справжня визначна роль наших предків у всесвітній історії. Ґрунтовні, чітко аргументовані дослідження вітчизняних і закордонних фахівців, з яких однозначно слідує, що ми є прямими нащадками народу, який споконвічно проживав на нашій землі і став прабатьком світової цивілізації, відверто нехтуються офіційною наукою, залишаючи їх у статусі недоведених гіпотез. Поширюються брехливі байки про орійську православну віру, криваві жертвоприношення, дикунські звичаї і релігійні обряди. Більше того, з подачі певних ідеологічних кіл мусується думка, що пізнє прийняття християнства порівняно з іншими європейськими народами обумовило відсталість Русі у суспільному розвитку. В результаті такої державної політики маємо те, що українські християни з огидою згадують дохристиянський «поганський» період як щось ганебне, всіма силами своєї нікчемної душі та примітивного світогляду прагнучи відхреститися від духовного і культурного орійського спадку. Звідси, між іншим, бере початок сучасне плазування українців перед іноземним та іноземцями.

«Нація, що не хоче знати свого минулого, не має майбутнього» – не знаю, хто це сказав, але ця істина беззаперечна. Кожен народ, що дбає про майбутнє, виховує нові покоління на героїчній історії предків, передаючи її з гордістю і любов’ю. Візьміть хоча б тих же москвинів, які по суті створили собі систему історичних міфів, перекрутивши до невпізнаваності історичну дійсність на догоду власним ідеологічним потребам. Так само нічого спільного з історичною дійсністю не мають і їхні «національні герої», такі як Олександр Невський чи Дмитрій Донськой. Натомість ми, українці, маючи без перебільшення найславетнішу серед усіх народів світу історію, свідомо зрікаємось її, втішаючи релігійні фобії християнського стада.

Що ж тоді нам, народу, в якого відібрали навіть його історичну назву, привласнену «старшим братом» – що ж тоді нам лишається від нашої історії, якщо відкинути від неї «поганську» дохристиянську епоху? Козацька доба, що завершилася ганебною Переяславською угодою, яка змінила польське рабство на рабство московське, та ще окремі нетривалі фрагменти національно-визвольної боротьби, які завжди закінчувалися поразкою? Чи можна на такій історії виховати духовно сильну повноцінну націю? Чи може подібне ставлення до своєї історії не породити, не сформувати комплекс національної меншовартості і не розвинути його в невід’ємну рису свідомості сучасного пересічного українця? Чи не тому у незалежній українській державі переважна більшість українців і досі розмовляє мовою своїх поневолювачів, сором’язливо посилаючись на те, що ми й так одне одного розуміємо, так зручніше, так звичніше, а дехто й відверто заявляє, що так престижніше та цивілізованіше? Але про мову докладніше поговоримо у наступному розділі, а поки що констатуємо: саме християнство заклало підвалини формування в українцях комплексу національної меншовартості і рабського менталітету взагалі. Тому доки християнство лишатиметься панівною релігією в нашому суспільстві, доти і ми лишатимемось нацією ґоїв, як, власне, і проповідує християнська віра.

Вище вже йшлося, що плебсократична суспільно-політична формація і юдо-християнська антидуховність разом складають органічний симбіоз і гармонійно доповнюють одна одну, сприяючи деградації орійських націй. Але от що цікаво. Сучасна «демократія» постала на ідеалах Великої французької революції, проголошених в «Декларації прав людини» 1789 р., головна суть яких полягає у піднесенні ролі людини в суспільстві. Ось що пише М. Сціборський:

«Нові теорії переносили поняття суверенності на цілий народ, як той суспільно-політичний збір, що складається з певної кількості наділених всіма правами громадян. Окремий громадянин ставав таким чином ніби частинним носієм суверенного права цілого народу».

Скажіть, будь ласка, а чи можливе було подібне возвеличення людської особистості на базі принизливої для людини збиткової християнської антидуховності? Тож цілком природно, що Французька революція відкинула принизливу смиренну християнську мораль, проте, на жаль, не давши нічого їй на противагу. Необхідна революційна жорсткість і рішучість як провідників, так і виконавців революції, необмежена жодними духовними засадами, переросла у криваву звірячу жорстокість, що врешті й призвело до поразки Французької республіки, реставрації монархії і самого християнства.

Але ідеї демократії не вмерли і поступово лягали в родючий ґрунт капіталістичного приватновласницького господарства європейських країн. З розвитком демократії відповідно істотно падав вплив християнства, який у середині ХІХ ст. досяг катастрофічно низького рівня, що примусило юдейську національну еліту шукати принципово нових ідей, які служили б меті панування «богом обраної» нації. Із цим завданням успішно впорався видатний син народу Ізраїлевого К. Маркс, зробивши належні висновки з Французької революції. Докладно про це я писав у попередніх працях, тож не буду повторюватись. Констатую лише, що світоглядне протистояння між атеїстичним комунізмом і християнською демократією призвело до тимчасового зміцнення позицій християнства і демократії за відсутності гідної потужної альтернативи і одному, й іншому, оскільки комуністична ідеологія разом з марксистською версією атеїзму зазнала, на мою думку, остаточної поразки.

Уважний читач, мабуть, побачив парадокс у зростанні впливу демократії при одночасному підйомі християнства. Але насправді ніякого парадоксу немає, бо демократія під тиском внутрішніх факторів вже давно перетворилася на плебсократію. «Годі чекати від демократії сміливого і чинного втручання в труднощі епохи… Роздерта внутрішніми чварами, катаклізмами і суперечностями, вона безрадно протиставляє розбиваючим її силам самі нікчемні, затріпані слова: «свобода, рівність, братерство»…», – пише М. Сціборський ще перед ІІ світовою війною. Від рушія суспільного прогресу, яким виступила демократія на зорі свого існування, залишилися самі порожні гасла, що приховують її нинішнє єство системи, обслуговуючої інтереси великого капіталу, зосередженого в руках представників «богом обраного» народу. І якщо першопочатково демократія новітньої доби всупереч християнській моралі сприяла піднесенню людської особистості, то зараз плебсократія спільно з тією ж християнською мораллю виконує місію деградації як окремої людини так і загалом середовища, в якому вони функціонують, підтримуючи та підсилюючи егоцентричні тенденції. І тому цілком логічно припустити, що сама юдо-християнська ідеологія зробила чималий внесок у перетворення демократії на плебсократію.

«Vox populi vox Dei» – цей давній крилатий латинський вислів, на мою думку, якнайяскравіше характеризує тісний взаємний зв’язок між державою та релігією як безпосередніми втіленнями означених категорій – народу і Бога. Безперечно, знайдуться охочі із суто юдо-християнським лицемірством подати це твердження як гасло сучасної «демократії», припасувавши сюди й «своє», накинуте суспільству, спотворене розуміння Бога. Але якщо приймати даний вислів за чисту монету, то йдеться в ньому про справжнього Бога, а не бутафорного біблійного божка, про народ, а не біомасу – про демос, а не плебс. І тоді все стає на свої місця…

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.