Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Глухий кут




 

Мушу відзначити, що така політика загнала Україну у глухий кут. З одного боку, ми не можемо чіпати владу, поки триває війна, з іншого – не можемо перемогти у війні, маючи таку владу. Якщо залишити владу без змін, ми обов’язково зазнаємо поразки з частковою втратою територій у вигляді Лугандонських «республік», які перетворяться на такі ж сателіти Московії, як Придністров’я чи Абхазія. Якщо ж скинемо нинішнє злочинне державне керівництво, це послужить Кремлю приводом для відкритої інтервенції. Без збройної підтримки Заходу ми довго не протримаємось, а Захід не визнає нової, насправді революційної, влади, не обраної демократичним шляхом, отже про збройну допомогу можна навіть не мріяти. Це, в свою чергу, означатиме повномасштабне втілення Московією проекту «Новоросія». Вочевидь, такий розвиток подій влаштовує і провідників Глобальної Імперії, тому реалізація подібного сценарію є цілком ймовірною.

Звісно, можна і треба тиснути на українську владу, вимагаючи від неї активних ефективних дій на фронті, швидкого перепрофілювання промисловості на потреби оборони та більш рішучих і наполегливих зусиль в отриманні реальної військової допомоги від західних країн. Означені кроки можна здійснювати і парламентським шляхом через представників нової хвилі українського політикуму, і масовими громадськими акціями. Хоча особисто я не вірю, що це врешті призведе до бажаного результату.

Стосовно ж країн Заходу, відзначу, що їм також на руку нинішня політика українського керівництва, яке акцентує увагу на так званих «Мінських домовленостях», тобто на клаптику паперу, який ні в що не ставиться протилежною стороною. Це дає змогу західним лідерам, фактично не докладаючи жодних реальних зусиль, підтримувати в очах світової спільноти імідж активних борців за мир і демократію – продовжувати ту саму нескінченну порожню балаканину про засудження московської агресії і посилення економічних санкцій. Щоправда, ця порожня балаканина вийшла на якісно дещо вищий рівень: від «глибокого занепокоєння» політикою Кремля Захід перейшов до заяв про «розгляд можливості надання Україні збройної допомоги». З подібних «погроз» можна лише посміятися, що, власне, відверто і робить Московія, зухвало виступаючи з лицемірними заявами про порушення Україною Мінських угод, ніби пародіюючи недолуге базікання західних посадовців.

Днями весь світ облетіла новина про «видатну перемогу» європейської дипломатії – позбавлення Московії права голосу в ПАРЄ, після чого московська делегація залишила асамблею і оголосила про вихід з цієї організації. Які ж наслідки цієї «видатної» події? Жодних. Московії цілком достатньо лишатися постійним членом Ради Безпеки ООН, щоб блокувати всі невигідні для неї рішення світової спільноти, а механізмів позбавлення її права вето чи членства в Раді Безпеки не передбачено. Тому на решту очільникам Кремля глибоко начхати. Проте засудження Московії на засіданні ПАРЄ не було одностайним, і навіть одна з країн Євросоюзу – Греція – відкрито перейшла на бік Московії після зміни керівництва внаслідок останніх виборів. Цей факт є яскравою демонстрацією в дії принципу «розділяй та володарюй».



Повагу до сили у світовій політиці ще ніхто не скасовував, і з цієї точки зору зухвала позиція Московії виглядає значно привабливішою, ніж безхребетне белькотіння західних лідерів, яке може викликати тільки огиду і зневагу. І зараз світоглядне й системне протистояння однієї-єдиної Московії з усім «демократичним» світом складається явно не на користь останнього – як не прикро це визнавати, але Московія є повновладним господарем становища. І це, безперечно, відповідає інтересам Глобальної Імперії.

В цьому ж контексті провідники неоглобалізму отримали ще один додатковий зиск, хоча й не на найближчу перспективу. Ментальна поразка «демократії» практично на очах в усього людства виставила на загальний огляд прогнилість і неефективність плебсократичної політичної формації, її цілковиту нездатність вчасно і адекватно реагувати на виклики новітніх реалій. Ідеали свободи, рівності, братерства, захисту миру і справедливості виявилися суцільним блефом, оголивши справжню меркантильну й егоїстичну сутність «демократії». «Демократичний» світ продемонстрував неспроможність ні згуртуватися проти спільної загрози, ні навіть у повній мірі її усвідомити. Також довели свою нежиттєспроможність і міжнародні організації, створені для підтримання стабільності і порядку. Все це, безперечно, не можуть не розуміти і провідники неоглобалізму. Вище я вже наводив висловлювання Збігнева Бжезинського, в яких він піддає критиці політичну систему США і натякає на переваги в цьому плані східних країн, зокрема Китаю. І якщо Глобальна Імперія вирішила потроху привчати світову спільноту до думки, що вік «ліберально-демократичної» формації добігає кінця, то зараз саме настав слушний час, аби започаткувати цей процес. Я вже також казав, що «демократія» як така для Глобальної Імперії не є метою, а лише зручним інструментом для досягнення справжньої мети – світового панування. Тому рано чи пізно неодмінно настане момент тотального наступу неоглобалізму на «демократію» як в незалежних, так і в підконтрольних країнах. Але це відбудеться не раніше, ніж Глобальна Імперія матиме у власному розпорядженні достатньо сил і ресурсів, щоб поставити людство перед фактом свого існування.



Проте, цього може й не статися, якщо неоглобалістам не вдасться успішно завершити український сценарій. І є вагомі підстави вважати, що саме так воно і буде. Провідники Глобальної Імперії припустилися серйозного прорахунку, недооцінивши боєздатність українських добровольчих батальйонів і заздалегідь розграбованого і деморалізованого регулярного війська: вони наївно вважали, що сили лугандонських покидьків, керованих фахівцями ФСБ, і московських найманців цілком вистачить, аби подолати опір українців, що не мали ні достатньої військової підготовки, ні бойового досвіду, ні належного оснащення, не кажучи вже про здеградований генералітет і офіцерський склад. Не врахували неоглобалісти і всенародної підтримки українського війська, і волонтерський рух. Вочевидь, міркували так: старанно роздмухане протистояння між Заходом і Сходом України, а також ретельно виплекана в пересічних українцях життєва позиція «моя хата скраю» примусить «хохлів» не перейматися подіями на Донбасі, а матеріальне становище українців, які й так ледь зводять кінці з кінцями, не дасть їм змоги жертвувати кошти з і без того скромного сімейного бюджету на потреби захисту країни. До цього спонукала й інформаційна політика державного керівництва, про яку йшлося у попередньому пункті. Проте, як бачимо, все пішло зовсім не так.

Кремлівський керманич Владімір Путін, розпочинаючи військову аферу на сході України, явно сподівався відбутися малою кров’ю, та ще й заразом вирішити завдання, пов’язане з безпекою власного авторитарного режиму. Мова про так званих московських добровольців, яких «білокам’яна» залюбки неофіційно відправляла на український фронт, в душі, напевне, щиро їм бажаючи звідти не повернутися. Чому так? Щоб відповісти на це питання, потрібно насамперед розуміти, що собою являють означені «добровольці» (а насправді – найманці). Це істоти, які люблять і вміють «бавитись» зі зброєю – учасники чеченських війн, військових кампаній в Абхазії, Південній Осетії тощо – ті, хто має бойовий досвід або ж просто бажання вбивати. Причому це ті, хто не знайшов гідного застосування своїм здібностям і нахилам, бо ті, хто має нормальну, добре оплачувану роботу, ніколи не поїде ризикувати власним життям на чужу землю заради задоволення імперських амбіцій можновладців. Тому в разі посилення всередині Московії протестних настроїв по відношенню до путінського режиму, цей контингент одразу ж неодмінно стане на бік протестувальників, сподіваючись, що опозиційні лідери їх помітять і оцінять. Відтак, ця частина населення є потенційно небезпечною для чинної московської влади, і війна в Україні є чудовою нагодою їх позбутися.

З іншого боку, керівництво Кремля формально не несе жодної відповідальності ні перед світовою громадськістю, ні перед власним народом ні за дії «добровольців», ні за їхні життя, хоча, ясна річ, згідно своїх головних цілей і завдань в Україні, спонсує їх і забезпечує всім необхідним: і зброєю, і бронетехнікою. І зовсім інша річ – регулярні війська, за введення яких офіційний Кремль вимушений звітувати як перед міжнародним співтовариством, так і перед своїм населенням: перед першим – за військову агресію проти суверенної держави, перед другим – за повернення московських громадян з України у вигляді «вантажу-200». З цього випливає, що участь регулярних збройних сил Московії у війні на сході України не відповідає інтересам керівництва «білокам’яної», а, отже, й не входила в їх початкові плани.

Те саме стосується і Глобальної Імперії, адже московська збройна інтервенція вимагає цілком конкретної реакції і рішучої протидії як від міжнародних організацій, так і від окремих країн, що взяли на себе функції захисників світового порядку – насамперед США, які є фундаментом Глобальної Імперії. Про це нещодавно казав у своєму виступі і Збігнев Бжезинський, відзначаючи, що запроваджені відносно Московії економічні санкції можуть принести результат лише у віддаленій перспективі, тоді як зараз потрібне більш активне втручання для негайного зупинення московської агресії в Україні.

Зауважимо, що неоглобалісти свідомо погодилися на дуже ризикований крок введення регулярних московських військ в Україну, бо фактично не мали іншого вибору: в іншому разі українські війська за лічені дні добили б підтримуваних кремлівським керівництвом лугандонських бойовиків – саме така ситуація склалася на фронті в середині літа минулого року. Це означало б не просто поразку Московії, а й втрату її імперського іміджу, незважаючи навіть на анексію Криму – колишні перемоги забуваються досить швидко, тим більше, що Крим Московія здобула без застосування зброї. Отже, не відбулося б поновлення принципу «розділяй та володарюй», заради якого й розроблявся український сценарій провідниками Глобальної Імперії – перемога України аж ніяк не входила в їхні плани.

Після введення регулярних військ Московії ситуація на фронті радикально змінилася. «Сепаратисти» почали здобувати перемогу за перемогою, однією з яких став вже згаданий «Іловайський котел». На цій переможній ноті неоглобалісти, мабуть, і збиралися завершити війну Мінською мирною угодою, що цілком влаштовувала всіх основних гравців цієї вистави: і саму Глобальну Імперію, і Московію, і маріонеткову українську владу. Влаштовувало це й Америку та ЄС, які могли таким чином зберегти власну репутацію, не надаючи збройної допомоги Україні. Не влаштовував такий перебіг подій лише Україну та її народ – саме народ, а не плебс, що погодиться на мир за будь-яку ціну і не надто перейматиметься втратою частини території, якщо це не відобразиться на його шлунку. Проте, мова зараз не про це, бо з інтересами українського народу в даній ситуації ніхто й не мав наміру рахуватися – якраз навпаки: тривала і триває нещадна війна з його одвічним природним прагненням до самоствердження, війна у рамках загальної боротьби Імперії з глобальним політичним пробудженням.

Отже, диспозиція на момент укладення Мінської угоди задовольняла інтересам Глобальної Імперії. Але, погодившись на введення в Україну московських військ, неоглобалісти знову прорахувалися і випустили джина з пляшки. Московський керманич Владімір Путін, мов хижак, що відчув запах крові, після переможного наступу на тлі явної недієздатності української влади і відсутності активного протесту з боку світової спільноти (перш за все, Північно-Атлантичного альянсу) вже не міг зупинитися. В його хворобливій уяві знову з новою силою постав проект «Новоросія», який, здавалося б, навіки пішов у небуття після перших поразок «сепаратистів». Після оголошення Україною «перемир’я» на окуповані території один за одним повалили московські «гуманітарні конвої» зі збройним підкріпленням бойовикам і нескінченні колони бронетехніки. Кров ударила в голову кремлівському диктатору, він став почуватися непереможним і незалежним господарем. На жаль, таке «самопочуття» Путіна виявилося недалеким від істини, і жодні зусилля міжнародної дипломатії урезонити президента Московії не увінчалися успіхом. Путін втратив контроль над власними амбіціями, і, відповідно, Глобальна Імперія втратила контроль над Путіним і ситуацією з московською інтервенцією. Глобальна Імперія опинилася в ролі такого собі доктора Франкенштейна, нездатного впоратися з породженою ним самим потворою.

Дехто може здивуватися: ну й що з того – адже неоглобалісти отримали те, до чого прагнули: поновлення імперського статусу Московії, а, відтак, і принципу «розділяй та володарюй», і байдуже при цьому, під владою якої з частин Глобальної Імперії перебуватиме віднині Україна – Московії чи Заходу? В тому-то й справа, що не байдуже, насамперед через те, що контроль Імперії над Московією є непрямим і надто складним та опосередкованим. До того ж, як ми щойно з’ясували, зараз керівництво Кремля явно вийшло з-під контролю і намагається проводити власну політику. Звісно ж, можна фізично прибрати диктатора Путіна і поставити на його місце слухняну маріонетку на кшталт Навального. Але це по суті не вирішить проблеми, оскільки московський менталітет демонструє історичну схильність до авторитарних форм правління, отже завжди міститиме приховану загрозу виходу з покори. А Україна, з огляду на її географічне розташування, людські, інтелектуальні, природні та земельні ресурси, постійно буде важливим стратегічним об’єктом, який бажано тримати під рукою, при цьому не даючи їй можливості розгорнути свій потенціал на повну потужність.

Але справа не лише у цьому. Як вже йшлося, одна річ – добровольці, за яких Московія формально не несе відповідальності, хоча всім і зрозуміло, що саме Кремль організовує, фінансує і постачає зброю цим «добровольцям», і зовсім інша річ – присутність на території суверенної України регулярних московських військ. Відсутність належної реакції на збройну агресію Московії з боку західних країн, і насамперед США, тягне за собою підрив довіри до них як гарантів миру і стабільності, що на тлі зростаючого глобального політичного пробудження, яке й без того є антизахідним та антиамериканським, як справедливо відзначав Збігнев Бжезинський, неодмінно призведе до втрати авторитету Заходу і його впливу на світову політику. Це загрожує розвалом і самій Глобальній Імперії через ініціацію і розвиток як зовнішніх, так і внутрішніх антиглобалістичний тенденцій, адже і всередині імперії, у підконтрольних їй країнах, існують сили, які не бажають миритися із владою «богом обраної» еліти. І підтримка таких сил у суспільстві в разі продовження неоглобалістами теперішньої «м’якої» нерішучої політики по відношенню до московської агресії в Україні дедалі посилюватиметься.

З іншого боку, надання реальної військової допомоги Україні і сприяння її перемозі у протистоянні з Московією, окрім зміцнення України, яке також не входить у плани неоглобалістів, дискредитує Московію в очах світової спільноти як імперську наддержаву. Це означатиме провал українського сценарію, що розроблявся для поновлення дії принципу «розділяй та володарюй», що ефективно працював і приносив чималі дивіденди Глобальній Імперії під час «холодної війни» Заходу проти Радянського Союзу.

Але є ще один надзвичайно важливий фактор, який утримує Глобальну Імперію від надання Україні збройної допомоги – це ймовірність початку ІІІ світової війни, до якої Імперія явно не готова, насамперед у морально-психологічному аспекті.

Якщо у світі складеться політична ситуація, що унеможливить виступ США на боці Московії (а саме така ситуація і складеться в разі надання Америкою збройної допомоги Україні, тому Білий Дім наразі й «не наважується» на цей крок), Китай неминуче розпочне війну проти Московії за свої історичні землі. Треба сказати, що для Китаю питання розширення території – це справа виживання нації через величезне перенаселення країни. І Китай готовий до війни, навіть ядерної (пригадайте хоча б численні китайські міста-привиди), проте не настільки дурний, аби воювати на два фронти одночасно – проти Московії і США. Попри всі суперечності та історичну ворожнечу до Китаю, напевне, приєднається Японія, що також має до Московії територіальні претензії. За умови дотримання нейтралітету США та ЄС неважко здогадатися, хто вийде з цієї війни переможцем, а це, поза сумнівом, призведе до перерозподілу сил на всесвітній політичній арені і подальшого падіння впливу і авторитету Глобальної Імперії. Тож Китай, який зараз фактично є провідником антиглобалізму, лише чекає на слушну нагоду.

Цілком очевидно, означені перспективи загнали Імперію у глухий кут, тому її лідери гарячково шукають з нього вихід, не наважуючись поки що на якісь рішучі доленосні кроки. Висловлюючись шаховою термінологією, Глобальна Імперія опинилася у цуґцванґу, коли будь-який наступний хід лише погіршить позицію.

Навіщо я так детально аналізую ситуацію навколо московської інтервенції? Щоб з’ясувати, яким шляхом йти Україні і де їй шукати союзників. Те, що Глобальна Імперія потрапила у глухий кут, є доброю новиною. Так само доброю новиною є і ментальна поразка світової «демократії», тому зараз цілком доцільно поставити питання про перспективи цієї формації у розв’язанні глобальних політичних конфліктів, і зі слів Збігнева Бжезинського, наведених у першому розділі, ми бачимо, що це питання визріло ще до нинішньої кризи. У цьому контексті абсолютно очевидно, що саме Україна наразі є найбільш вмотивованою країною для радикальної принципової зміни державного устрою. І якщо вона скористається цим шансом і випередить Глобальну Імперію, то може врешті стати світовим законодавцем політичної моди. Безперечно, для цього треба буде пройти надзвичайно складний і тернистий шлях, тим більше враховуючи нерівну війну, яку веде Україна проти московських окупантів. Але кожне нове життя народжується в муках, а суспільство – це також живий організм. Спеціально для скептиків і всіх тих, хто сумнівається, що Україні до снаги подолати цей шлях, хочу навести цитату з книги першого президента Чеченської Республіки Джохара Дудаєва «Атака Ичкерийского Волка»:

«Самая большая ошибка - это пренебречь украинцами. Посчитать украинцев слабыми. Обидеть украинцев. Никогда не обижайте украинцев. Украинцы никогда не бывают так слабы, как вам кажется. Не дай Всемогущий Аллах изгнать украинцев или отобрать что-то у украинцев. Украинцы всегда возвращаются. Украинцы вернутся и вернут своё. Но когда украинцы возвращаются, они не умеют рассчитать силу и применить её пропорционально. Они уничтожают всё на своём пути. Не обижайте украинцев. Иначе, когда украинцы вернутся на землю, где похоронены их предки, то живущие на этой земле будут завидовать мёртвым».

Українці мають усвідомити, що національна держава, побудована на націоналістичній ідеології – це єдина можливість у сучасних умовах протистояти і деградаційному вектору плебсократії, і зазіханням неоглобалізму, і будь-якій зовнішній агресії. А усвідомивши це, мають зробити 3 прості речі:

1. Згуртуватися в єдину націю навколо національної ідеї;

2. Привести до влади справжню національну еліту;

3. Викинути з державотворчого процесу все, що заважає побудові могутньої самодостатньої країни і суперечить першим двом пунктам.

Поза сумнівом, першочерговим завданням української нації наразі є перемога над зовнішнім ворогом, але, щоб не гаяти дорогоцінного часу і вийти з глухого кута, про який йшлося вище, перший пункт треба втілювати вже зараз, паралельно з війною – інакше нам не перемогти ні у війні, ні всередині країни. Це, панове, не рожеві мрії, не фантазії й не утопії – це нагальна вимога часу, не виконавши яку, ми не відбудемось як повноцінна нація.

 

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.025 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал