Судові процеси.

Репресії проти господарників і спеціалістів. Як могло статися, що з року в рік за ініціативи генерального секретаря затверджувалися нереальні плани, а потім під них виділялися цілком реальні бюджетні кошти, джерелом яких був нееквівалентний обмін між містом і селом?

Пояснити це можна репресіями. Й. Сталін розкручував маховик репресій, щоб розчистити шлях до комуністичної політики. І все-таки повернення до політики періоду громадянської війни словесно маскувалося. Період після запровадження надзвичайних заходів було названо «новим і останнім етапом непу».

Сталінські ідеологи «генеральної лінії на соціалістичну індустріалізацію» розцінювали опір цій лінії як небезпечний опортунізм. Падіння життєвого рівня трудящих оголошувалося неминучим, а економічні труднощі (завжди підкреслювалося: тимчасові) — очікуваними.

У 1928 — 1929 pp. господарники і керівники промисловості ще наважувалися у замаскованій формі критикувати політику необґрунтованого форсування темпів індустріалізації. Пізніше протести зійшли нанівець. На XVI з'їзді ВКП(б) (червень — липень 1930 р.) генеральний секретар погрозливо зауважив: «Люди, які базікають про необхідність зниження темпу розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, агентами наших класових ворогів».

Проводячи «генеральну лінію», радянська влада спиралася на силові структури — армію, міліцію та внутрішні війська, чекістів. Розгалужена мережа органів державної безпеки з 1922 р. називалася Державним політичним управлінням (ДПУ). У 1934 р. чекістські органи увійшли до складу новоутвореного загальносоюзного наркомату внутрішніх справ і перебували в ньому на правах найважливішого структурного підрозділу — Головного управління державної безпеки (ГУДБ НКВС). ГУДБ брало на облік усіх незадоволених диктатурою, але спочатку заарештовувало лише деяких з них. Потім ув'язнених обвинувачували за членство у міфічній контрреволюційній організації. Далі проводилися арешти тих, хто перебував на обліку, нібито за участь у цій організації. Такий метод боротьби з опозицією убезпечував від утворення реальних антирадянських організацій. Чекісти завжди працювали на випередження.

Фото Й. Сталіна

Вказівки про такі заходи давав Й. Сталін. Однією з перших він замовив чекістам «шкідницьку» організацію з господарників та інженерів, які працювали головним чином у кам'яновугільній і металургійній промисловості України. Вони найбільше протестували проти надвисоких темпів розгортання виробництва, які призводили до тяжких аварій. Ось з ними і треба було боротися.

У 1928 р. було організовано так звану «шахтинську справу». Над «шахтинцями» — в основному спеціалістами з м. Шахти провели показовий судовий процес. Потім почалися широкі репресії проти господарників і спеціалістів. В Україні вони відбувалися під безпосереднім керівництвом голови ДПУ УСРР В. Балицького.

У червні 1932 р. начальник об'єднання «Сталь» М. Мишков на пленумі ЦК КП(б)У змушений був заявити, що на заводах залишилося мало інженерів і техніків. Коли його запитали про причину, він відповів: «Нас оголили органи тов. Балицького».

Багаторічне безжалісне переслідування спеціалістів з дореволюційними дипломами врешті-решт призвело до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку інтелігенції. їх місце у промисловості зайняли робітники або спеціалісти, спішно підготовлені на курсах, у технікумах і вузах.

Але терор не слабшав. Змінилася тільки термінологія: визначення «шкідник» залишилося переважно за «буржуазними» спеціалістами, а нові жертви дістали назву «саботажників».

Фото Процес над СВУ

У 1930 р. відбувся процес над неіснуючою «Спілкою визволення України» (СВУ). Головним звинувачуваним був віце-президент ВУАН С Єфремов. Переважна більшість звинувачуваних належали до української наукової і творчої інтелігенції. їх судили за участь у діяльності політичних партій, які давно вже зійшли зі сцени, за відмінний від офіційного спосіб мислення.

Наступним було «викриття» ще однієї нібито діючої контрреволюційної організації — «Українського національного центру» (УНЦ). Керівництво нею приписали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, і він під тиском з боку ДПУ був змушений визнати свою приналежність до УНЦ. Проте через деякий час відмовився від свідчень на попередньому слідстві, після чого «справа» УНЦ зазнала краху. М. Грушевському дозволили жити в Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 p., під час відпочинку у Кисловодську, після нескладної операції він за нез'ясованих обставин помер.

Масові репресії. Голод-геноцид шокував багатьох старих партійців, які займали керівні посади в усіх ланках управління. Не бажаючи бути учасниками мафіозної злочинної групи, в яку перероджувалася партійно-державна владна структура після того, як Сталін досяг диктаторської влади, вони почали шукати засобів, як виправити становище. Проба сил відбулася в січні 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б).

Цей партійний з'їзд повинен був підбити підсумки «великого перелому» і затвердити основні показники другого п'ятирічного плану. Сталін хотів, щоб на з'їзді було підтверджено безпомилковість його керівництва. З цією метою було організовано виступи керівних діячів опозиції — М. Бухаріна, О. Рикова, М. Томського, Г. П'ятакова, Г. Зінов'єва і Л. Каменева. Політично зломлені, ці люди більше не бажали боротися. Вони каялися в тому, що раніше протистояли генеральній лінії партії, співали дифірамби «вождю світового пролетаріату» — Сталіну. Подібні компліменти на адресу організатора геноциду проголошували у виступах на з'їзді й керівники радянської України.

Фото Г. Пятакова

Безпосередньо проти Сталіна на з'їзді не виступив ніхто, бо це було смертельно небезпечно. Єдину безпечну можливість висловити своє негативне ставлення до генсека давала процедура виборів до Центрального комітету, яка залишалася таємною. Сталін дістав менше голосів, ніж багато інших кандидатів. Найбільшу підтримку депутатів завоював С. Кіров.

1 грудня 1934 р. Кірова було вбито. Причетність Й. Сталіна до цієї акції не доведено документально. Ця смерть була, однак, для нього надзвичайно вигідна. Генсек не лише позбувся суперника, а й одержав переконливу підставу для розгортання терору, спрямованого проти міфічних «ворогів народу».

5 грудня в газеті «Правда» з'явилася датована днем смерті Кірова постанова ВЦВК про внесення змін у чинні кримінально-процесуальні кодекси союзних республік. Тепер справи про «терористичні організації» та «терористичні акти» проти представників радянської влади розслідувалися у термін не більше десяти днів, слухали ці справи без участі сторін, вирок про найвищу міру покарання виконувався негайно, клопотання про помилування і касаційний розгляд справ скасовувались.

В Україні однією з перших жертв нової кампанії був визначний політичний діяч Ю. Коцюбинський, син видатного українського письменника. У момент арешту в лютому 1935 р. він працював головою Укрдержплану і заступником голови Раднаркому УСРР.

Репресії переросли в масові після пленуму ЦК ВКП(б) в лютому — березні 1937 р. Під час пленуму заарештували М. Бухаріна і О. Рикова. Сталін заявив, що країна опинилася в надзвичайно небезпечному становищі через підступну діяльність саботажників, шпигунів і диверсантів. Він обвинувачував «безтурботних, добросердних і наївних керівних товаришів», які нібито втратили здатність розпізнавати ворога. їм протиставлялися рядові члени партії, які могли підказати «правильне рішення». Тобто це був майже відвертий заклик до «бунту» проти керівників, старих партійців.

Щоб здійснити цей задум, на березень — квітень 1937 р. ЦК ВКП(б) призначив перевибори місцевих комітетів партії. Однак вони не дали очікуваних результатів: на рівні районних і обласних партійних ланок оновилося не більше 20 % керівного складу. Після цього ініціативу з чистки партійних організацій взяв на себе наркомат внутрішніх справ СРСР на чолі з М. Єжовим.

На основі підписаного Сталіним 2 липня 1937 р. рішення ЦК ВКП(б) з'явився оперативний наказ по НКВС СРСР " за № 00447і, за яким у найближчі чотири місяці підлягали викриттю і репресуванню 269 тис. «ворогів народу», із них 76 тис.— відносили до першої категорії (розстріл), 193 тис.— до другої: ув'язнення в тюрмі або таборі.

Щоб полегшити «виявлення такої великої кількості ворогів», чекістам було дозволено використовувати фізичні методи впливу на допитуваних. Під тортурами люди часто були змушені визнавати себе винними у скоєнні неіснуючих злочинів, давати неправдиві свідчення проти рідних або знайомих. Таким чином коло учасників «контрреволюційних організацій» розширювалося. Як і під час запровадження продовольчої розкладки, від партійних керівників периферії вимагалося перевиконання встановленого ліміту арештів. Керівники, які не виявляли у цьому наполегливості, ризикували не лише своєю посадою, а й життям.

Україна від цього «полювання на відьом» постраждала більше, ніж інші регіони країни. Служіння Сталіну вірою і правдою впродовж років компартійне керівництво республіки не врятувало. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XIII з'їздом республіканської партійної організації в червні 1937 p., 56 — були звинувачені у ворожій діяльності. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У було репресовано 10, з 5 кандидатів у члени політбюро — 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи першого секретаря С. Косіора.

Фото С. Косіора.

Із Москви в усі області і національні республіки відряджалися уповноважені в супроводі підрозділів НКВС, щоб, як писалося у «Правді», «викурити і зруйнувати гнізда троцькістсько-фашистських блощиць». В Україну приїхали М. Єжов і М. Хрущов. Незабаром після цього склад керівних органів республіки було цілком змінено. У січні 1938 р. Хрущов приїхав у Київ уже як виконуючий обов'язки першого секретаря ЦК КП(б)У. На з'їзді Компартії України у червні 1938 р. його обрали першим секретарем.

У 1938 р. хвиля репресій майже не спала. Політбюро ЦК ВКП(б) під головуванням Сталіна дозволило репресувати додатково за першою категорією 48 тис. і за другою — 8 тис. чоловік. З цієї кількості за поданням Хрущова на Україну припадало 6 тис. жертв. Однак новому керівникові ЦК КП(б)У цього здалося замало. Він виступив з новим почином, і у лютому 1938 р. політбюро ЦК ВКП(б) схвалило збільшення ліміту для НКВС УРСР на 30 тис. чоловік.

Фото Л. Берія

З кінця 1938 p. хвиля масових репресій, яка дістала назву «єжовщина», почала спадати. У грудні цього року в газеті «Правда» з'явилася коротка інформація про звільнення Єжова від виконання обов'язків наркома внутрішніх справ. На цій посаді його замінив Л. Берія. На XVIII з'їзді ВКП(б), який працював у березні 1939 p., стало очевидно, що становище Й. Сталіна в партії і державі істотно зміцнилося. Старі кадри партії були винищені майже повністю. Ставати в опозицію Й. Сталіну ніхто більше не наважувався.