Громадсько-політичне життя

Зміни у складі населення. Соціально-економічні перетворення у роки перших п'ятирічок значно вплинули на склад населення України. Найдинамічніше розвивався робітничий клас. Якщо у 1926 р. на кожні сто чоловік припадало менше двох промислових робітників, то в 1939 р.— більше шести. Українська промисловість поповнювалася головним чином вихідцями з України. Разом з тим робітничий клас України залишався багатонаціональним. В його складі зросла кількість росіян, білорусів, татар, представників інших національностей СРСР. Особливо це було характерно для Донецько-Придніпровського економічного району.

Як і до революції, рівень концентрації промислових робітників був найвищим на великих підприємствах важкої індустрії. У середині 1920-х pp. найчисельніший загін робітників становили шахтарі, за ними йшли цукровики, машинобудівники і металурги. А під час індустріалізації перше місце посіли робітники машинобудівної промисловості, шахтарі залишилися на другому, а металурги перейшли на третє місце.

Порівняно з дореволюційним періодом питома вага жінок у складі робітничого класу потроїлася і в другій половині 30-х pp. 30 % робітників становили жінки. Держава цілеспрямовано розширяла масштаби жіночої праці у народному господарстві, зокрема у важкій індустрії. Жінки дістали можливість опанувати професіями, які раніше вважалися суто чоловічими. Таким чином держава нібито намагалася розв'язати «жіноче питання», утвердити рівноправне становище жінки в матеріальному виробництві, у суспільно-політичному житті та в сім'ї. Проте головним був інший фактор: можливість скористатися додатковим ресурсом робочої сили.

Жінки також були заінтересовані в тому, щоб працювати. Заробітна плата була настільки низькою, що чоловік не міг прогодувати родину сам. Збільшення кількості працюючих в сім'ї якоюсь мірою поліпшувало становище.

У роки першої п'ятирічки робітничий клас поповнювався передусім за рахунок селян, які покидали рідну домівку, рятуючись від колективізації, репресій і голоду. У другій п'ятирічці темпи зростання робітничого класу істотно загальмувалися. При цьому на заводи в основному йшли працювати вихідці з робітничого середовища, кустарі та ремісники. Запровадження під час голоду 1932 — 1933 pp. системи внутрішніх паспортів (з фіксацією соціального походження людини, її національності та місця проживання) значно обмежило міграцію з села.

Паспортизація охоплювала виключно жителів міст та новобудов. Здавалося б, такі дискримінаційні заходи, як реєстрація соціального походження (яке істотно впливало на життя і кар'єру), «п'ята графа» (національність) або прописка, порушували громадянські права тільки тих, кому видавали паспорт. Але безпаспортні колгоспники та робітники радгоспів опинилися у ще гіршому становищі. Відсутність паспорта перетворювала працю сільських жителів на підневільну, примусову, прив'язувала їх до землі, тому що працювати у місті без цього документа стало неможливо.

Потреби зростаючої промисловості у робочій силі (особливо для новобудов у віддалених регіонах СРСР) задовольнялися завдяки організованому набору — вербуванню. Оргнабір, служба в армії та навчання на робфаці для селян стали єдино можливими шляхами переселення в місто. Зрозуміло, що цим користувалася лише молодь.

За своїм становищем у виробництві колгоспники майже зрівнялися з робітниками і службовцями. Вони стали так само залежні від держави, як і робітники, однак не мали гарантованого мінімуму заробітної плати.

Держава не могла обійтися без величезного адміністративно-командного апарату та службовців, які мали його обслуговувати. До категорії службовців була віднесена й інтелігенція. Внаслідок заборони приватного підприємництва майже зовсім зникли так звані «особи вільних професій».

Чисельність службовців зростала швидше, ніж робітничого класу. У 1928 р. в Україні налічувалося 1 770 тис. робітників і 549 тис. службовців. Перед війною кількість робітників зросла до 4 578 тис, а службовців — майже до 2 млн. чоловік.

Життєвий рівень населення. У роки непу матеріальний добробут людей істотно підвищився, якщо порівняти його з життєвим рівнем доби воєнного лихоліття. Однак з перших же років індустріалізації ціни на товари народного споживання поповзли вгору, а реальна заробітна плата робітників та службовців стала знижуватися.

Узимку 1928 — 1929 pp. у містах України було запроваджено нормовану торгівлю хлібом за картками за низькими цінами. Незабаром карткову систему поширили на основні види продовольчих і промислових товарів. Починаючи з 1930 p., все зайняте у державному секторі населення залежно від професії і соціального стану було поділено на «шість груп постачання».

До першої групи, яка постачалася за найвищими нормами, належали робітники Донбасу і Криворіжжя, підземних професій, робітники гарячих цехів. До другої групи — всі інші робітники промисловості та будівництва, до третьої — робітники всіх інших галузей народного господарства. Четверта група охоплювала службовців, а п'ята і шоста — утриманців робітників і службовців.

У привілейованому становищі опинилися керівні працівники компартійного і радянського апарату. їм гарантувалося постачання продовольчих товарів у широкому асортименті і в цілком достатній кількості. Навпаки, норми видачі продовольства для всіх інших груп постачання зменшувалися.

Одночасно із запровадженням карток було покладено початок державній комерційній торгівлі за підвищеними цінами. її послугами користувалися переважно високооплачувані робітники і службовці.

Після того як заборонами або високими податками держава зруйнувала приватне підприємництво, у непманів залишилися чималі кошти. Вилучити їх шляхом обшуків не вдавалося, хоча такі спроби були зроблені. Тоді вдалися до іншого засобу: державні магазини системи «Торгзін» (торгівля з іноземцями) почали без обмежень продавати свої товари всім бажаючим за золото і валюту. Оскільки «нетрудові елементи» не мали права на придбання товарів за картками, вони несли свої заощадження в ці магазини.

На великих підприємствах було створено закриті робітничі кооперативи (ЗРК). Вони постачали робітників за картками, організовували заводські їдальні та приміські господарства, заготовляли сільськогосподарську продукцію. Приміські господарства (городи і сади) робітники обробляли колективно у вільний від роботи час. Особливого поширення вони набули в Донбасі. Продукція цих господарств розподілялася між робітниками або передавалася до заводської їдальні.

У другій п'ятирічці становище у сільському господарстві стабілізувалося, і норми видачі продовольства за картками підвищилися. З 1935 р. карткову систему постачання продовольства взагалі було ліквідовано. Мережа державної торгівлі розгорнула вільний продаж хліба та інших продуктів. У 1936 р. було скасовано розподіл промтоварів за нормованими цінами.

Поряд з працею на державу у колгоспах селяни розвивали своє присадибне господарство. Воно стало вагомим джерелом грошових доходів для селян, які змогли продавати свою продукцію на ринках, а також істотно задовольняло потреби робітників і службовців у м'ясо-молочних продуктах, фруктах та овочах.

Певним доповненням до індивідуальних доходів робітників і службовців були суспільні фонди споживання, із яких сплачувалися пенсії, стипендії, різні види соціальної допомоги. Фонди поступово зростали і в другій п'ятирічці за розмірами перевищили чверть фонду заробітної плати.

Сталінська Конституція. У лютому 1935 р. відбувся черговий VII з'їзд рад СРСР. Напередодні пленум ЦК ВКП(б) запропонував внести до його порядку денного питання про зміни в Конституцію СРСР: демократизацію виборчої системи, заміну нерівних виборів рівними, багатоступеневих — прямими, відкритих — закритими.

Подібна еволюція була закономірною. Положення Конституції мали відповідати діючій партійній програмі 1919 р. У ній наголошувалося, що позбавлення політичних прав є тимчасовим заходом боротьби зі спробами експлуататорів відстояти або відновити свої привілеї, а «деяка» перевага в органах влади за промисловим пролетаріатом порівняно з «дрібнобуржуазними» масами села також має бути тимчасовою. Час пройшов, перемогу соціалізму проголосили. Отже, слід було при формуванні органів влади відмовитися від поділу населення за класовою ознакою.

Ці зміни в Конституції не означали, що партія поступається принципами. Стверджувалося, що експлуататорські класи винищені (при цьому обов'язково додавали: «як класи», тобто не як сукупність фізичних осіб), а тому зникла соціальна база для класової боротьби всередині суспільства. Але графу «соціальне походження» в паспорті і в усіх анкетах було залишено.

VII з'їзд рад прийняв таке рішення. Для підготовки проекту Конституції було створено комісію під головуванням Сталіна. Але тепер йшлося вже не про деякі зміни, а про підготовку тексту нової Конституції. До складу конституційної комісії увійшли представники УСРР — П. Любченко, Г. Петровський, С. Стаханов, В. Чубар та ін.

У червні 1936 р. проект нової Конституції було опубліковано. Почалося тривале, майже піврічне її обговорення на партійних зборах, зборах трудових колективів, за місцем проживання. В Україні в обговоренні взяло участь 13 млн. чоловік.

Надзвичайний VIII з'їзд рад 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР. У ній проголошувалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голосуванні. Було скасовано категорію «позбавленців», тобто осіб, які усувалися з політичного життя через їх приналежність до «експлуататорських верств». Селяни одержували рівні з робітниками права обирати і бути обраними в усі органи влади. Виборчі округи в містах мали формуватися не за виробничими одиницями (завод, фабрика), а, як і на селі, за місцем проживання виборців. Система функціонування влади також ставала іншою: з'їзди рад різного рівня замінювалися інститутом сесійних засідань місцевих і верховних (республіки та Союзу) рад. Нові ради набули чимало рис звичайної парламентської влади.

Проте принципові зміни конституційних положень ніскільки не позначилися на системі реальної влади. Ради не були самостійною владою у своїй традиційній формі, і вони не могли стати такою владою в парламентській формі, тому що цілковитий контроль над державою і суспільством здійснював підвладний генсеку партійний апарат.

У Конституції 1936 р. було зазначено, що комуністична партія є керівним ядром усіх громадських і державних організацій. Це цілком відповідало дійсності. Партапарат являв собою нервовий вузол тоталітарної держави, а в руках генерального секретаря зосередилася небачена в історії повнота політичної та економічної влади.

І все ж формально, за буквою Конституції владою залишалися ради. Скасування колишньої, цілком контрольованої партапаратом системи виборів створювало теоретичну можливість для перетворення влади формальної на справжню. Достатньо було виборцям обрати в парламент тих, кого вони хотіли, а не дібраних райкомом партії «випробуваних» слухняних людей.

Механізм контролю радянських органів влади з боку партійних органів був індивідуалізованим. Кожний член партії у складі будь-якого радянського органу підпорядковувався залізній партійній дисципліні. Оскільки при контрольованих виборах члени партії в радянському органі влади завжди чисельно переважали (та й безпартійні добиралися слухняні), то виконання партійних директив було гарантованим.

Щоб виборцям не спало на думку використати можливості таємного голосування і висунути альтернативні кандидатури (на що вони також мали право), суспільство потрібно було розколоти й деморалізувати.

Аби зміцнити своє становище, Сталін ладний був винищити мільйони. Але він не зміг би стати диктатором, спираючись тільки на ДПУ — НКВС. Він потребував підтримки з боку партапарату і здобув її, тому що партапарат так само був заінтересований у деморалізації суспільства масовими репресіями. Цілком імовірно, що причиною небачених за масштабами пошуків «ворогів народу» в 1937 — 1938 pp. була саме потреба зміцнити сталінську диктатуру в умовах нових виборчих процедур.

Конституції союзних республік було розроблено за зразком союзної. Коли їх приймали, то було визнано за доцільне зберегти вже апробований ритуал обговорення. Проект нової Конституції УРСР було опубліковано 1 січня 1937 р. Наприкінці січня надзвичайний XIV з'їзд рад України її затвердив.

Вибори у Верховну Раду СРСР відбулися 12 грудня 1937 р. В Україні у голосуванні взяли участь 97, 8 % виборців: про масовість потурбувалася мобілізована партапаратом громадськість. За «блок комуністів і безпартійних» було подано 99 % голосів у Раду Союзу і 98 % — у Раду Національностей. Будь-яку самодіяльність під час висування кандидатів у депутати, а тим більше — пропозиції про альтернативні кандидатури партапарат кваліфікував як контрреволюційні дії. Таких спроб було зроблено чимало, оскільки населення ще пам'ятало вільні вибори в Установчі збори у 1917 р.

Вибори у Верховну Раду УРСР відбулися 26 червня 1938 р. Було обрано 304 депутати, серед них — 153 робітники, 76 селян, 75 службовців; за партійним складом — 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних; за національним складом — 186 українців, 111 росіян і 7 представників інших національностей.

Соціальний, національний, партійний і демографічний склад депутатів ретельно дозувався на етапі висування кандидатур. Серед депутатів надзвичайно високою була частка службовців (24, 7 %) і росіян (36, 5 %). Це свідчило про те, що партійно-державна номенклатура займала привілейоване становище при визначенні депутатського корпусу.

Текст виборчого бюлетеня під час виборів 1937 — 1938 pp. був лицемірним, оскільки відповідав залізній практиці висування тільки одного кандидата — від «блоку комуністів і безпартійних». У примітці на бюлетені містилася така рекомендація: «залишіть прізвище одного кандидата, за якого ви голосуєте, решту викресліть». Під час вільних виборів навіть у випадку, коли в бюлетені тільки одне прізвище, голосуючий зобов'язаний визначити своє ставлення до нього у письмовій формі, тобто викреслити одне слово в альтернативній парі слів («згоден — не згоден»). Організуюче вибори за сталінською Конституцією, цю процедуру спростили: за наявності у бюлетені лише одного прізвища досить було без письмових позначок опустити його в урну. Вважалося, що це і є позитивне рішення виборця.

В обстановці репресій майже не виявилося сміливців, які б наважилися викреслити прізвище офіційно схваленого єдиного кандидата від блоку «комуністів і безпартійних».

Конституція СРСР 1936 р. містила статті, які гарантували права особи і громадянські свободи. Зокрема, проголошувалися свобода друку і зборів, недоторканність особи, житла й листування, принцип відкритості судових процесів, підтверджувалося право звинувачуваного на захист тощо. Зафіксовані в Конституції демократичні норми вражаюче не узгоджувались з практикою терору, але це ніскільки не турбувало тих, хто розробляв і затверджував проект Основного Закону.