Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






ВИСНОВКИ. Берестейська унія ніколи не була для історії Європи та історії зв’язків між Церквами Сходу і Заходу периферійним




Берестейська унія ніколи не була для історії Європи та історії зв’язків між Церквами Сходу і Заходу периферійним, другорядним епізодом, її досягнення та суперечності наклали свій позитивний та негативний відбиток на ці зв’язки, що обумовило полемічну оцінку унії в історіографії. Дослідники здебільшого намагались відповісти на запитання, чи, виходячи з традиції Церкви, було слушним, чи ні укласти на тих умовах, на яких вона була укладена. З цієї перспективи меншою мірою бралися до уваги і досліджувалися інші історичні аспекти, які все ж виявилися важливими.

Це, практичні проблеми та шляхи їх вирішення, які з самого початку викликали різкі заперечення з боку православних проти унії з Римом, яку вони вважали заходом, спрямованим на злиття і потенційне поглинання їх Церкви. Унійний рух оцінювався як стратегічна операція прозелітизму проти православних віруючих. Кожна форма пристосування українського християнства, об’єднаного з Римською Церквою, ви­кривалася як латинізація обряду, священних звичаїв та традицій­них канонічних прав Східної Церкви.

Одностороння інтерпретація і негативне упередження щодо самої Берестейської унії спричинили відмову визнати і позитивну мету, як засіб збереження ідентичності української Церкви в умовах натиску польського католицизму.

Українські ієрархи кінця ХVІ ст. були свідомі, що їхня Церква перебуває у складному положенні. Проявами цього був занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та єпископами, зазіхання новоствореного Московського патріархату. Важливим фактором, що спонукав до укладення унії, була необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації українського народу.

Важливо зазначити, що ініціатором унії з Римом був львівський єпископ Гедеон Балабан, який протягом тривалого часу вів суперечки з Львівським братством. Згодом його підтримали і інші архієреї. Також, разом з ними, одним з найбільших прихильників унії, був князь Острозький, котрий покладав велику надію на новообраного, на той час, єпископа Іпатія Потія як виконавця унії, якої бажав князь. Проте план унії разом з іншими Православними Церквами, а головно з Московським патріархатом був практично нездійсненним. Тому невдовзі князь Константин Острозький став великим противником унії, яка була задумом української ієрархії і фактично очолив православну опозицію. Тим більше, що владики намагалися зробити так, щоб шляхта не втручалася у справи Церкви. В результаті після Берестейської унії Українська Церква була поділена на два ворожі табори.

Перші десятиліття по Берестейському соборі пройшли під знаком боротьби і протистояннями між православ’ям і католицизмом. Спочатку Берестейське порозуміння було змушене витримати тяжку церковну боротьбу духовними засобами і так виправдати себе. Це були синоди, полеміка, взаємні прокляття. Згодом це протистояння набрало широких масштабів і певною мірою триває досі.



Боротьба проти Берестейського акту не була виключно ділом самих українців та білорусів. Часто люди були сліпим знаряддям чужих затій та їхньою жертвою. Так ворогом Унії була насамперед Москва. Московські царі та їхні патріархи самозрозумілою логікою своєї традиції та силою своєї політики не могли думати та діяти інакше. Вони й насаджували думку українцям, що Унію накинули поляки.

У перший час після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про право уніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу, полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, — пише Вінтер: православні ненавиділи уніатів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності.

Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніатів, їх тільки принижувало. Поляки уявляли собі Унію як поміст до латинізації та до полонізації українських земель. Згодом побачили, що їм це не вдалось, а навпаки через Унію Українська Церква стає самостійною та через те перешкодою до польського панування на теренах України. Тому Польща фактично виступає проти Унії, як і раніше, підтримуючи православ'я. Дуже небезпечним для Унії були тодішні німецькі протестанти в Польщі, які старались якнайбільше вплинути на православних. Знаючи про непорядок та релігійно-богословське неуцтво посеред православних, вони вбачали великі можливості для себе. Тому й самозрозуміло виступили проти Берестейської унії. Боротьбу проти Унії розпочав Костянтин Острозький, провадив заходи проти унії, в тому числі спільно з протестантами.



На початку XVII століття на захист православної віри виступила нова сила - козацтво. Воно своїми перемогами над турками ставало все більш знаним військовим чинником на Сході Європи. Козаки під проводом Петра Сагайдачного взяли на себе завдання поновлення православної ієрархії.

За Хмельниччини боротьба проти унії зросла із все більшою силою.

Український народ, втягнутий у запеклу боротьбу ворожих таборів, не був схильний розбиратися у правдивості віри. Тому його прихильність здобула традиційна «грецька віра», яку згодом було названо «руською». «Руська віра» єднала українців в один народ.

 

Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. відбулося розширення території уніатської церкви. Переломним моментом для цього був 1686 р., коли укладено Вічний мир Росії із Польщею, і Московський Патріархат підпорядкував собі православну Київську митрополію. На початку 90-х років XVII ст. в унію цілковито переходить поділена до цього на православну та уніатську Перемищина. Із 1699 р. Поділля (яке до цього кілька десятиліть було під владою турків) повернулося до Речі Посполитої, а українці з-під юрисдикції грецьких православних ієрархів - до українських уніатських. У наступні роки просторове поширення уніатства продовжувалося: 1700 р. до унії приєдналася Львівська єпархія, що охоплювала більшу частину сучасної Галичини; у 1702 р. - Луцька, хоч на її території українці-уніати були й раніше, а протягом 1686-1695 рр. близько 300 церков і чимало монастирів передано уніатам. Вже наприкінці 70-х років XVII ст. фактична територія уніатської церкви розширювалася на схід унаслідок того, що адміністраторові уніатської Київської Церкви Йосифу Шумлянському, який приватно таємно прийняв 1677 р. (за іншими даними, 1681 р.) католицьке віросповідання, польський король надав ряд маєтків на Київщині, Поліссі і Волині. Явний перехід Шумлянського в унію як львівського єпарха відбувся щойно у 1700 р. На початку XVIII ст. уніатство поширилося і на все Закарпаття. Розширення католицизму східного (українського) обряду відбувалося і внаслідок заселення значних просторів між Дніпром і Південним Бугом, що були безлюдними із часів Руїни. Осідком (резиденцією) уніатського митрополита став Радомишль поблизу Києва.

Утворення і чотири сторіччя існування греко-католицької церкви в Україні часто вважають феноменом української історії. На нашу думку, феномен цієї церкви полягає в тому, що з дестабілізуючого фактора української дійсності кінця XVI-XVII ст. вона змогла перетворитись на важливий чинник національного відродження і боротьби за самобутність та незалежність. Ця феноменальна трансформація значно прискорилась із переходом Східної Галичини, де унія була прийнята найпізніше, до складу Австрійської імперії із значно м’якшими політичними та світоглядно-релігійними умовами. До того ж, на відміну від Польщі, Австрія була державою, яку вже охопили процеси модернізації. Напевно, саме в той час посилилась європейська орієнтація греко-католицької церкви, заслуги якої в процесах українського державотворення у ХХ сторіччі є незаперечними.

Протягом ста років уніатська церква переживала важке випробування історії, але вона відстояла своє право на існування, зарекомендувала себе як національна церква і під кінець того періоду здобула нові західноукраїнські єпархії, які стали основою її територіального поширення у новітню добу.

 

 

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал