Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема 6. Динаміка конфлікту






1. Поняття конфліктної ситуації

2. Сприйняття конфліктної ситуації.

3. Розвиток конфлікту. Етапи конфлікту.

4. Характеристика зовнішніх дій у протиборстві

5. Особливості погрози як способу впливу на супротивника.

6. Особливості механізму розвитку конфлікту.

7. Форми завершення конфлікту

8. Особливості динаміки конфлікту.

Будь-який конфлікт проходить декілька стадій. Як правило, йо­му передує конфліктна ситуація, потім ескалація конфлікту і його завершення.

Поняття конфліктної ситуації. Під конфліктною ситуацією слід розуміти таке сполучення обставин, людських інтересів, котре об'єктивно складає підґрунтя для реального протиборства між соціальними суб'єктами. Головна риса ситуації — виникнення пред­мета конфлікта. Оскільки конфліктна ситуація передує безпосеред­ньо конфлікту, вона може бути ще не використана сторонами і навіть повною мірою не осмислена.

Наприклад, у приватизованому підприємстві нові власники кон­трольного пакету акцій вирішили технічно оновити виробництво, щоб зробити його конкурентоспроможним. Конфлікту тут щє немає, але конфліктна ситуація вже існує, бо кожне технічне оновлення вик­ликає зміни вимог, що ставляться до працівників, оплати їх праці, новий підхід до управління, розподіл трудових функцій і оновлення кадрів усіх рівнів. Все це неминуче призведе до протиборства інте­ресів, тобто конфліктна ситуація породить реальні конфлікти. їх зміст і гострота залежатимуть від того, наскільки всебічно і глибоко буде оцінена конфліктна ситуація, як ураховуватимуться інтереси мож­ливих суб'єктів конфлікту і яка альтернатива буде запропонована учасникам конфлікту, щоб більш-менш прийнятно врахувати їх інте­реси і загасити конфлікт. У трудових колективах може виникнути багато причин, які створюють підґрунтя для конфліктів різного рівня і різної гостроти. Наприклад, багато начальників, що видають різні і неузгоджені розпорядження, відсутність чітко визначених відповідаль­них за конкретну справу, низький професіоналізм окремих співробітників, особливо із управлінської ланки — все це може ство­рити конфліктну ситуацію і породити конфлікт. Ще більш складни­ми і різноманітними є конфліктні ситуації у міжнародних справах. До­сить згадати конфлікт у Косові, дві війни у Чечні, протистояння Ізраїлю і палестинських арабів тощо. Але і в цьому разі основою виникнен­ня конфлікту є протиборство, породжене зіткненням інтересів.

Сприйняття конфліктної ситуації. Конфліктна ситуація мо­же скластися об'єктивно, поза волею і бажанням майбутніх про­тидіючих сторін (наприклад, скорочення штатів в установі), а може бути створена однією із сторін або двома. Як же сприймається конфліктна ситуація? Суб'єктивне відображення конфліктної ситуації не обов'язково відповідає дійсному стану справ. Усвідомлення конфлікту завжди містить у собі елементи суб'єктивизму і вже тому є певною мірою викривленням.

Викривлення у сприйнятті ситуації здатні досягти значних мас­штабів. Причиною конфлікту може бути найпростіше непорозуміння, невірне сприйняття іншого суб'єкта.

Фахівці виділяють неадекватно зрозумілий і удаваний конфлікти. До першого належать випадки, коли конфліктна ситуація існує і сто­рони сприймають її як таку, але з істотними відхиленнями від дійсності (значне перебільшення чи зменшення проблеми, що ви­никла). Особливо часто це спостерігається у міжнародних конфліктах. При удаваних конфліктах об'єктивна конфліктна ситуація повністю відсутня, між суб'єктами навіть немає ніякого об'єктивного протисто­яння, і все ж таки сторони почуваються так, ніби конфлікт існує. Во­ни цим почуттям самі породжують конфліктність і вступають у про­тиборство. Причинами удаваного конфлікту, як правило, виступають, по-перше, хибна інтерпретація чиїхось дій як упереджених і спрямо­ваних проти інтересів другої сторони; по-друге, необережність або навіть непрофесіоналізм у спілкуванні і, по-третє, втручання якихось третіх сил, що зацікавлені у виникненні конфлікту і використовують з цією метою провокаційні засоби. У першому випадку така квазі-конфліктність краще за все долається об'єктивним аналізом фактич­них наслідків спілкування і усвідомленням на цій підставі безпеки своїх інтересів. У другому ж достатньо порозумітися і переконатися, що недоречності спілкування, з яких розпочався конфлікт, були не-умисними і, крім необережності, за ними нічого реального не стоїть. Третій випадок є найбільш складним, оскільки дії і джерела інфор­мації третьої сторони не завжди можуть бути з'ясовані, а учасники конфлікту наголошують на недобрих намірах протилежної сторони і віддають перевагу саме такому підходу у взаємному спілкуванні.

Що стосується механізму виникнення такого роду конфліктів, то хибне їх сприйняття частіше за все пов'язане з неправильним тлу­маченням слів і вчинків, в основі якого лежать двозначність повідо­млень, перекручення первісного смислу документів, а за певних об­ставин навіть звичайне питання чи комплімент можуть бути сприй­няті як образа. Особливо слід пам'ятати, що подібна відмінність в інтерпретації чужих вчинків і слів значною мірою визначається відмінністю культур, а також правил спілкування.

В основі виникнення конфліктів такого типу лежить певна за­кономірність, сутність якої полягає в тому, що конфлікт, який виникпомилково, може розвиватися так, ніби він мав реальний предмет, і иже в процесі конфлікту виникає конфліктна ситуація. Так із факту (міцнення обороноздатності однієї сторони робиться висновок про її агресивні і ворожі наміри, що викликає дійсну ворожість цієї сто­рони, а відтак, підтверджує первісне припущення. Із цього випли­ває дуже важливий практичний висновок, а саме: квазіконфлікти ма­ють тенденцію переростати у конфлікти реальні, а тому повинні до­латися негайно і в найбільш відкритій і доброзичливій формі.

Удаваний характер конфліктів нерідко є ознакою кримінальних конфліктів. О. Яковлев у зв'язку з цим навіть характеризував криміна­льну поведінку як невідповідну реакцію на ситуацію, що склалася. В цьому випадку неадекватність оцінки пояснюється особистісними якостями учасників конфлікту — обмеженістю кругозору, інтелекту­альною нездатністю передбачити наслідки своіх дій, стресовим ста­ном психіки, вузьким сприйняттям дійсності, алкогольним сп'янінням тощо. Надзвичайно велике значення при з'ясуванні причин переро­стання квазіконфлікту в конфлікт реальний є чинник часу, оскільки при обмеженості в часі не у всьому зразу можна об'єктивно розібра­тися — і тоді слова, необдумана реакція протилежної сторони, сло­весне втручання третьої сторони сприймаються як реальні факти, у відповідь на які вчиняються реально значущі дії.

Звідси випливає надзвичайно велике значення врахування осо-бистісних чинників і якостей у виникненні, розвитку і подоланні конфліктів, що вимагає самостійного розгляду цієї проблеми.

Як уже зазначалося, в конфлікті велике значення має сприйнят­тя сторонами конфліктної ситуації. Реагуючи на конфліктну ситу­ацію, що виникла, людина діє відповідно до своїх поглядів і особли­востей характеру. Різні люди і групи в одній і тій самій ситуації здійснюють іноді протилежні вчинки. Саме взаємодія конкретної си­туації і властивостей особистості здатна викликати конфлікт і нада­ти йому певної конкретної форми (або відвернути, уберегти від ньо­го). В разі, якщо суб'єкт не здатний розв'язати ситуацію чи не ба­жає вступати в конфлікт, типовим є психологічне заміщення (пере­несення). Воно полягає в тому, що на заміну мети, яка виявилася недосягненою, приходить інша, яка дає лише тимчасове і примарне задоволення. Таке заміщення, наприклад, може проявитися в пи­яцтві, що у свою чергу може викликати конфлікт. Побутове хуліган­ство також може являти собою перенесення конфлікту, який склав­ся в сім'ї або з сусідським оточенням, у зовсім іншу ситуацію (по­биття стороннього перехожого на вулиці, дебош в громадському місці тощо). Таке перенесення відбувається і в поведінці натовпу, який розлютився через не підвладні йому обставини і тому шукає собі жертву. Схожі процеси відбуваються і у випадках, коли заміщується невдоволеність у самоствердженні. Не маючи можливости довести свої переваги на роботі і запобігаючи там конфлікту, суб'єкт розпо­чинає конфлікт удома, в сім'ї. Це дає йому розрядку і задовольняє самолюбство.

Отже, конфліктна ситуація, що виникла в одному місці, розв'язується — з конфліктом чи без нього — при зовсім інших об­ставинах.

Розвиток конфлікту. Етапи конфлікту. Особливості конфлікту як соціального і соціально-психологічного феномена, а також ме­ханізм його виникнення і вирішення, обумовлють те, що конфлікт завжди виступає не як миттєве явище, а як процес, що зароджується, і перш ніж якимось чином бути розв'язаним, проходить певні стадії розвитку.

Конфлікту в його реальній формі передує прихована (латент­на) стадія. На цій стадії вже є всі елементи конфлікту, за винятком зовнішніх дій. Ця стадія не є чимось одномірним і завжди виступає як певна послідовність подій, або етапів, латентної стадії розвитку.

Перший етап — це виникнення об'єктивної проблемної ситуації як основи майбутнього конфлікту.

Другий етап — це усвідомлення суб'єктом об'єктивної проблемної ситуації і своїх інтересів у ній. З точки зору назрівання конфлікту і можливостей запобігання йому на латентній стадії він є ключовим і вбирає в себе принаймні три аспекти розвитку подій.

Перший аспект — це усвідомлення хоча б одним із суб'єктів своїх інтересів в проблемній, тобто потенційно конфліктній, ситу­ації. Ці інтереси можуть бути реальними або невірно усвідомлени­ми, але без процесу їх усвідомлення конфлікт не виникне.

Другий аспект являє собою розуміння суб'єктом перешкод що­до задоволення своїх інтересів. Ці перешкоди можуть бути трьох типів:

1) перешкоди, що випливають із об'єктивної ситуації незалеж­но від позицій інших суб'єктів, яких можна було б розглядати як по­тенційних участників майбутнього конфлікту. Ця об'єктивна конфліктна ситуація ще не є конфліктом. Наприклад, орган місцевого самовряду­вання у зв'язку з об'єктивним спадом виробництва не зміг забезпечи­ти згідно з місцевим бюджетом усіх виплат працівникам соціальної сфери. Працівники зацікавлені в одержанні заробітної плати, а орган місцевого самоврядування, у свою чергу, зацікавлений в зміні ситу­ації, яка потенційно в соціальному відношенні є загрозливою;

2) перешкоди, які випливають із якостей самого учасника конфлікту, що назріває. В наведеному вище прикладі місцевий орган влади міг би сам вжити заходів, які б попередили спад виробництва, але не проявив належноі ініціативи;

3) зовнішні перешкоди, що виступають у персоніфікованій формі, наприклад, у вигляді вищестоящої посадової особи, котра во­льовим рішенням відібрала додаткові прибутки, одержані у сфері торгівлі, що могли б перекрити надходження, які не надійшли до бю­джету від промисловості. Тут перешкода має певний, виявлений і усвідомлений характер, що є важливою передумовою подальшого розвитку конфлікту.

Третій аспект полягає в усвідомленні інтересів і перешкод, що існують стосовно іншої сторони. Ці перешкоди можуть бути кла­сифіковані за градацією і принципами, що застосовані при розгляді другого аспекту.

Третій етап можна характеризувати як спробу розв'язати потенційно конфліктну ситуацію неконфліктними способами. Вони полягають в тому, що одна із сторін з метою захисту своїх інтересів здійснює певні конкретні дії, але в такій формі, що не передбачає конфлікту з іншою стороною. Часто конкретні дії здійснюються в та­кий спосіб, щоб не втягувати до цього процесу потенційних суб'єктів конфлікту, що об'єктивно назріває. При взаємному розумінні інте­ресів обох сторін і відповідних практичних дій саме на цьому етапі виникає реальна можливість не дати проблемній ситуації перерости в реальний конфлікт.

Негативні наслідки конкретних дій, що були спрямовані на ре­алізацію інтересів обох сторін, ведуть до четвертого етапу латентної стадії. Зміст цього етапу полягає в тому, що тут чітко виз­начаються позиції обох сторін у запланованій взаємній боротьбі і проводяться підготовчі практичні дії до неї. Формально цей етап ви­ступає як передконфліктна ситуація, але фактично конфлікт уже роз­почався.

Зазначені етапи не обов'язково чергуються в такій послідовності. Більш того, деякі з них на практиці можуть видпадати, інші повто­рюватися. Наведена схема етапів відображує ідеальний' випадок роз­витку конфлікту, як він сприймається зовні.

За латентною йде відкрита фаза ми динаміці конфлікту. Пере­ростання латентної фази у відкриту визначається принаймні трьома обставинами. По-перше, для всіх учасників стає очевидною наявність конфлікту, оскільки кожна із сторін намагається переграти іншу. По-друге, дії учасників конфлікту, що назріває, стають практичними і набувають певної зовнішньої форми, наприклад використання за­собів масової інформації, застосування насильства, погрози, дій по захопленню спірного об'єкта тощо. По-третє, про конфлікт, що вий­шов із латентної фази, дізнаються сторонні треті особи. Конфлікт починає практично відчувати їх вплив. Слід зазначити, що цей вплив не є однозначним. Наприклад, громадськість може погасити конфлікт, але може і сприяти його розвитку, підігріваючи агресивні настрої однієї чи обох сторін Яскравим прикладом такого розвитку подій є міжнаціональні, міжетнічні конфлікти.

Розвиток конфлікту на його відкритій фазі вимагає чіткого виз­начення змісту цієї фази, яка включає в себе перш за все зовнішні дії, наступальні діі та погрози.

Конфлікт являє собою відносини між людьми, групами та соціальними спільнотами різного рівня і складається з чотирьох еле­ментів, добре вивчених в юриспруденції стосовно юридично значу­щої поведінки. Такими елементами є суб'єкти конфлікту, предмети конфлікту, внутрішній (суб'єктивний) процес протиборства, зовнішня (об'єктивна) сторона протиборства. Зовнішні діі становлять проти­лежно спрямовані діі учасників конфлікту в процесі їх конфліктної поведінки.

Характеристика зовнішніх дій у протиборстві. З точки зору значущості зовнішні дії у конфлікті, щоправда, досить умовно, мож­на поділити на основні та допоміжні. Основні -— це дії, спрямовані безпосередньо на предмет конфлікту, від яких залежать зміни або збереження існуючих суперечностей в інтересах. Допоміжні дії відіграють підвладну роль, що полягає у втіленні в життя основних дій. Допоміжні дії самі по собі не призначені для вирішення осново­положних проблем конфлікту.

Зовнішні дії конфліктуючих сторін відрізняються одна від од­ної за типом активності і можуть бути поділені за цією ознакою на дві групи — наступальні та оборонні.

Наступальні дії полягають у нападі на супротивника, пошкод­женні його власності, захопленні спірного об'єкта, вигнанні, підштов­хуванні супротивника до такого економічного, соціально-психо­логічного і морального стану, який істотно зменшує активність йо­го дій. Оборонні дії — це самозахист, утримання спірного об'єкта, захист від втрати власності або пошкодження матеріальних ціннос тей, нейтралізація політичних, економічних або психологічних ви­падів. При цьому слід підкреслити, що такий поділ дій є досить умов­ним, оскільки вони переплітаються і легко переходять одна в одну. Крім того, одна і та ж сама дія може за різних обставин виконувати функцію чи то нападу, чи то оборони. Недарма поширеним є вислів: наступ -найкращий вид оборони.

Вважається, що можливий також третій тип дій. До нього відно­сять відступ — здачу позицій при боротьбі за досягнення своїх інте­ресів. Але відступ це вже не боротьба, а відмова від неї, і він може мати значення лише в тому разі, якщо розрахований на наступальні або ефективні дії в майбутньому. При орієнтації на цей тип дій і на­данні йому самостійного значення захист своїх інтересів, тобто сприй­нятеє розв'язання конфлікту, фактично стає неможливим.

Всі дії у конфлікті завжди мають конкретну спрямованість. За змістом конкретних дій можна відрізняти такі типи протиборства:

а) дії, спрямовані на захоплення чи утримання спірного об'єктав різних життєвих ситуаціях. Вони мають різну форму: спірна тери­торія між державами, сутичка хлопчаків за красиву іграшку, сутич­ка селян за межу;

б) створення перешкод і заподіяння непрямої (посередньої) шкоди. Наприклад, побоючись, що хтось із кореспондентів висвітлить якісь події, влада взагалі забороняє доступ представникам засобів масової інформації на місце подій, або через можливість настання нещасного випадку в гуртожитку внаслідок користування електро­приладами взагалі забороняється користування ними;

в) використання слів і дій, що мають образливий зміст і зачіпа­ють гідність протилежної сторони. Наприклад, брутальні вирази і слова, що викликають образу і паплюжать самолюбство і гідність людей; приниження різними, іноді витонченими засобами гідності якогось прошарку населення — народу або націі; слова і вирази, що мають характер лайки, образливі жести, відкриті негативні оцінки особистості;

г) підкорення або захоплення суб'єкта. Це позбавлення моти­вації і волі до самостійних дій однієї із сторін конфлікту за допомо­гою соціального психологічного впливу або шляхом безпосереднь­ого насильства. Форми такого змісту конкретних дій можуть бути вельми різноманітними. Одне тільки насильство в сім'ї вже має ба­гато форм свого прояву — це і жорстоке поводження в сім'ї, і фізич­не насильство над дитиною, і неадекватна поведінка в емоційній
сфері, і сексуальний напад, і умисне позбавлення волі, житла, іжі та інших нормальних умов життя членів сім'ї, що може спричинити постраждалому члену сім'ї психічний чи фізичний розлад здоров'я, навіть просто ігнорування; в політичній і міждержавній сфері — це нав'язування різних форм диктату, колоніального типу міждержав­них відносин (полон під час воєнних дій тощо);

ґ) заподіяння прямої фізичної шкоди і втрат, а у міжособистісних стосунках — тілесних пошкоджень з метою перетворення однієї із сторін конфліктних відносин із суб'єкта боротьби за власні інтере­си на об'єкт панування. Сюди слід віднести, наприклад, руйнуван­ня і розорення міст, територій або навіть держав, спричинення тілес­них ушкоджень під час конфлікту, насильницьке руйнування неугод­них соціальних або політичних структур та інститутів.

Особливості погрози як способу впливу на супротивника. Поряд з виділеними вище типами дій під час конфлікту дуже часто використовується такий спосіб впливу на супротивника, як погроза. Погроза — це адресований іншій стороні вираз наміру вчинити в разі загрози власним інтересам щось таке, що спричинить шкоду її інте­ресам. Особливість погрози полягає в тому, що вона не просто вира­жає певні наміри, а й орієнтована на те, щоб примусити супротивни­ка сприяти своїм намірам. Саме ця обставина перетворює цю погро­зу в «популярний» і часто-густо ефективний спосіб боротьби в про­цесі конфлікту. Логіка дій тут дуже проста: «Якщо ти вчиниш «А», то я відповім на це дією «Б». Отже, погроза це не прямий вступ до боротьби, а в певному відношенні апеляція до почуттів супротивни­ка, а також його розсудливості і здорового глузду. Погроза завжди є виразом жорсткості і безкомпромісності позицій. Тому підкорення їй означає втрату рівності позицій і можливостей захисту своїх інте­ресів з боку тієї сторони, якій погрожують. Ось чому погроза іноді може викликати несподівану і таку ж саму жорстку і безкомпромісну відповідь. Тому використання методу погроз має бути вкрай обереж­ним, зваженим і тільки в надзвичайних ситуаціях.

Погрози застосовуються як у процесі боротьби, так і під час пе­реговорів, що нерідко перетворює їх на самостійну стадію конфлікту. Особливість погроз в цьому разі полягає в тому, що вони тією чи іншою мірою виходять від обох сторін. Наприклад, під час боїв у Берліні оточеному угрупованню гітлерівців погрожували повним знищенням у разі відмови від капітуляції. У свою чергу, німці по­грожували безкомпромисним опором і великими втратами для на­ступаючих, якщо умови капитуляції будуть принизливими і небез­печними для життя капітулюючих. Погроза, що не містить ніяких (устрічних передумов, називається ультиматумом. У цьому разі во­на висловлюється за допомогою парламентерів (делегатів), повно­важення яких обмежені тим, щоб передати ультиматум і конкрети­зувати умови його виконання, а також наслідки невиконання. Такий метод останнім часом набув поширення у стосунках сторін з криміна­льного середовища. Що стосується простих, буденних ситуаций, а також особистісних стосунків, то погроза, навпаки, може не вис­ловлюватися, а лише розумитися. Наприклад, групі бешкетуючих може бути зроблене зауваження, що коли вони не припинять бешке­тувати, то у цю справу буде вимушена втрутитися міліція.

Оскільки погроза передбачає не тільки виконання супротивною стороною певних умов, а й можливість заподіяння їй шкоди, то во­на є, з одного боку, фазою переходу в більш гостру форму боротьби, а з іншого — показником ворожнечі. Міра можливих втрат від погро­жуючих дій якраз і розкриває рівень фактичної ворожнечі, яка час­то виходить за рамки існуючої в даний момент проблемної ситуації і створює підґрунтя для незрівняно більшого конфлікту. Наприклад, погроза «Якшо не повернеш за три дні борг, то спалю двір» харак­теризується не стільки своєю формою, скільки тим, що супротивна сторона вважає припустимою для себе таку ворожнечу акцію. Втра­ти від реалізації такої погрози можуть бути настільки значними, що підштовхнуть у відповідь на таке ж можливе каральне насильство. Тому погроза за можливими наслідками своєї реалізації не повинна перевищувати вимоги тих інтересів, захисту яких вимагає існуюча конфліктна ситуація.

Слід також завжди пам'ятати, що погроза — це все-таки ще не реальна дія і тому вона часто застосовується як тактичний спосіб боротьби при розв'язанні конфлікту. Внаслідок цього при вирішенні конфліктної ситуації, під час якої застосовується метод погроз, реаль­ну погрозу треба відрізняти від залякування чи шантажу. Тому тут доцільно було б сформулювати дуже просте правило стосовно по­гроз: «Не звертати уваги на пусті погрози, викривати їх авантюрний характер і дуже уважно ставитися до погроз реальних, продумуючи відповідь на них». З психологічного ж погляду головним є не дати се­бе залякати.

Завершуючи розгляд застосування насильства або погрози та­кого застосування при розв'язанні конфліктів, слід особливо підкрес­лити, що готовність особи до них залежить не тільки від конкретної ситуації, а й від протяжності (довготривалості) впливу чинників, що провокують конфлікт. До таких чинників належать постійна конфліктість середовища життя, а також тривалий стан розходжень між очікуваннями і реальністю (депривація). При цьому слід зазна­чити, що час прояву дії цих чинників може бути найрізноманітнішим і тому їх слід мати на увазі незалежно від того, коли вони справля­ли свій вплив на особу. Наприклад, кримінологи довели, що люди, які були жертвами насильства, знущань і приниження в дитинстві, в дорослому віці з великою вірогідністю самі вчиняють насильницькі, навіть злочинні, дії стосовно інших і своїх дітей. Історично найяс­кравішим прикладом з цього приводу є доля царя Івана IV Грозно­го. Зазнавши, внаслідок інтриг, знущань і приниження в дитинстві, він став психологічно ураженою особистістю і перетворився на зло­чинця за методами розв'язання соціальних і політичних конфліктів. З соціально-психологічної точки зору на стереотипи масової свідомості щодо розв'язання конфліктів впливають ті форми приму­сових дій, що дозволені в суспільстві і здійснюються самою держа­вою у відносинах з своїми громадянами. Пріоритет насильницьких дій влади, навіть якщо вони законні, зміцнюють уявлення людей про те, що ефективними є саме крайні заходи. Якщо влада допускає не­справедливі протиправні дії, то це неминуче розширює уявлення мас щодо допустимості насильства, дій, які за своєю природою і мож­ливими наслідками є соціально небезпечними. На це слід звернути особливу увагу, тому що досить поширеною, на жаль, є думка про те, що за допомогою насильства можна найбільш швидко і ефективно вирішити будь-яку суспільну проблему. Це веде до недооцінки інших шляхів розв'язання конфліктних ситуацій і врешті-решт до соціаль­ного глухого кута, особливо у випадках, коли йдеться про більш-менш значні конфлікти.

Особливості механізму розвитку конфлікту. Відкрите засто­сування всіх форм зовнішніх дій, про що говорилося вище, які спря­мовані проти суперника і призначені для захисту власних інтересів, визначає зміст фази відкритого періоду конфлікту. Таке застосуван­ня має певний механізм, тобто внутрішньо обумовлену послідовність дій. Якщо в однієї сторони є вагома перевага сил, то конфлікт завер­шується перемогою цієї сторони. Але частіше за все конфлікт прий­має затяжний характер, особливо коли він виникає на міжнаціональній чи політичній основі. Коріння подібних конфліктів сягає в таке да­леке минуле або має такий прихований характер, що їх справжні первісні причини можуть бути практично нікому невідомі. Такими неусвідомленими причинами можуть бути залишки кровної помсти, історичних претензій, уявлення про власну зверхність. Затяжний характер мають і багато з яких міжособистісних конфліктів, наприклад сімейних, котрим притаманна повторюваність однакових епізодів, тобто циклічність. Згасаючи на деякий час, такі конфлікти не дола­ють їх справжньої причини, бо вона прихована, не на виду, а іноді не усвідомлюється. Рано чи пізно така причина «проростає» новим конфліктом. Справжні причини міжособистісних конфліктів заслу­говують на особливу увагу, тому що вони маскуються емоціями і не­адекватними формами свого прояву.

Найбільш гострою і головною ланкою механізму розвитку конфлікту є безпосередня боротьба сторін. Вона являє собою засто­сування набору різних дій і засобів, які можуть бути або обмежені, або ні, залежно від конкретних обставин і гостроти конфлікту. Логіка боротьби під час конфлікту примушує його учасників до чергуван­ня наступу (тобто активних дій) і оборони (тобто нейтралізації актив­них дій супротивника і накопичення сил для власного наступу).

На практиці фаза відкритого конфлікту розпочинається з інци­денту. Інцидент — це подія, зіткнення, що має неприємний характер і може виникати випадково або організовуватися однією з конфлікту­ючих сторін. Наприклад, інцидент, що привів до розв'язання Пер­шої світовоі війни (вбивство спадкоємця австрійського престолу ерц­герцога Фердинанда в Сараєві), мав дещо випадковий характер, а інцидент, що став формальним приводом до Другої світової війни (переодягнення німецької військовой групи в польську форму на те­риторії Польщі, а потім захоплення цією групою німецької радіос­танції в місті Глейвіц), мав провокаційний характер.

' Значення інциденту і пов'язаного з ним періоду відкритого конфлікту полягає в тому, що він спричиняє відкриті практичні дії про­ти суперника і надає цим діям нібито легітимного характеру. Чим незначніший інцидент, який привів до відкритого прояву конфлікту, тим про більшу його гостроту він свідчить, і навпаки. З цього вип­ливає тактика поведінки за наявності конфлікту: якщо конфлікт інте­ресів не став вкрай гострим і невідворотним, то слід усіма засобами запобігати можливим інцидентам, а якщо вони виникли, то негайно розв'язувати їх доброзичливими засобами.

Після виникнення інциденту конфлікт може розвиватися не тільки в негативному, айв позитивному плані і завершитися повним чи частковим і тимчасовим вирішенням існуючої суперечності. Але частіше за все боротьба посилюється і загострюється, конфлікт розростається, набуваючи нових якостей. Цей період фази відкритого конфлікту називається ескалацією. Кінцева причина ескалації конфлікту полягає в тому, що при переході від латентної фази до фа­зи відкритого конфлікту стикаються деструктивні, взаємно несприйнятливі моделі поведінки сторін. За цих обставин ескалація висту­пає у формі таких змін конфлікту, при яких наступні руйнівні дії сторін проти інтересів одна одної (перешкоди, тиск, пряме застосу­вання сили тощо) за інтенсивністю вищі, ніж попередні. Дії однієї сто­рони ведуть до відповідних дій другої, але вже набагато підсилених. Це, у свою чергу, викликає нові агресивні вчинки першої сторони. Од­на з особливостей ескалації полягає в тому, що вона робить ситу­ацію такою заплутаною, що знайти «правих» чи «винуватих» у конфлікті стає вже майже неможливим.

Однією з найбільш типових і поширених форм ескалації міжо-собистісних конфліктів є перехід в спорі від аргументів до прямих претензій, особистих обвинувачень і навіть фізичних дій. Критика у такого роду конфліктах сприймається як погроза самоцінності особи, а в самій критиці вбачається лише замах на інтереси, а також прагнення принизити та образити. Коли ескалація конфлікту стає очевидною, для обох сторін найдоцільнішим є свідомо зупинитися на тій стадії взаємних обвинувачень, яка вже існує.

Важливою закономірністю ескалації конфлікту є своєрідне ук­рупнення суб'єктів, що протистоять один одному. Це відбувається за рахунок залучення в конфлікт все більшої кількості його нових учасників. Внаслідок цього, наприклад, міжособистісний конфлікт мо­же перетворитися на міжгруповий, що змінює і сам конфлікт, і його характер. Те ж саме може відбуватися і у сфері політики. Друга світо­ва війна, наприклад, розпочалася як воєнне зіткнення двох держав — Німеччини і Польщі, а потім це зіткнення, пройшовши у своєму роз­виткові декілька етапів, перетворилося на протиборство майже ста країн. Саме на етапі ескалації конфлікт набуває найбільшої гостро­ти і веде до того, що його сторони починають розуміти необхідність переходу до конструктивних і взаємно сприйнятливих позицій. Та­ке розуміння не є розв'язанням конфлікту; воно лише створює пере­думову для таких дій, що можуть привести до подолання конфлікту. З моменту визрівання такого розуміння на зміну диференціації інтересів, що веде до виникнення, загострення та ескалації конфліктів, приходить їх інтеграція, можливість якої виникає із необхідності розв'язати конфлікт, оскільки його продовження матиме такі нега­тивні наслідки, які не зіставляються з втратами, яких зазнано на первісних стадіях виникнення конфлікту. Інтеграція не означає, що джерела і необхідність у подоланні конфлікту зникли. Вона свідчить про те, що в процесі розвитку конфлікту виникли такі нові обстави­ни, які підштовхують обидві сторони до пошуку взаємних дій, котрі припинили б подальший розвиток конфлікту і його руйнівні наслідки. Прикладом такої ситуації може бути пошук шляхів перемир'я після тривалої кровопролитної та виснажливої війни. Джерела конфлікту в цьому випадку не зникають, але наслідки його розвитку (загибель лю­дей і матеріальні втрати) примушують обидві сторони рахуватися з ними і шукати можливості припинення відкритого конфлікту і бороть­би. Такий пошук є періодом пошуку збалансованих форм протидій чи протистояння конфлікту. Наприклад, укладенню перемир'я можуть передувати домовленність про припинення бойових дій, відведення з деяких територій військ, обмін полоненими і раненими тощо.

Розвиток подій під час пошуку збалансованих форм протидій (протистояння) конфлікту може мати неоднозначні наслідки. Найбільш бажаним є початок розв'язання конфлікту шляхом позитивних дій (рішень) самих його учасників або третьою стороною, внаслідок яких за допомогою мирних або силових заходів припиняється про­тиборство конфліктуючих сторін. Іншим наслідком може бути віднов­лення протиборства, коли одна із сторін вирішує, що вона може ви­грати конфлікт шляхом беззастережної перемоги. Таке продовжен­ня, в свою чергу, може привести або до такої перемоги, або до заги­белі обох сторін. Подібні множинні наслідки збалансованих протидій не відміняють того факту, що завершенню конфлікту передує такий етап. Просто він може мати різну протяжність у часі і різні за своєю значущістю форми прояву.

Форми завершення конфлікту. Отже, завершення конфлікту — поняття більш широке, ніж його вирішення (розв'язання). Завершен­ня конфлікту — це його закінчення, припинення з будь-яких при­чин. Формами завершення конфлікту можуть бути:

- припинення конфлікту внаслідок взаємного примирення сторін;

- припинення конфлікту шляхом його симетричного розв'язан­ня, коли виграють або програють обидві сторони;

- припинення конфлікту шляхом його асиметричного розв'язан­ня, коли виграє одна сторона;

- переростання конфлікту в інше протиборство;

- поступове загасання конфлікту.

У запропонованій класифікації завершення конфліктів об'єктивні основи конфлікту поєднані з суб'єктивними засобами його розв'язан­ня, що виходять від самих сторін конфлікту. Але можлива й інша кла­сифікація альтернатив завершення: мирне врегулювання, застосу вання насильства, «глухий кут». Інакше кажучи, конфлікт може за­вершитися загибеллю одних чи багатьох учасників припиненням йо­го «до кращих часів» або тим чи іншим конструктивним вирішен­ням. І перша, і друга класификації в принципі не суперечать одна одній, оскільки в їх основі лежить визнання можливості конструк­тивного і неконструктивного характеру завершення конфлікту.

Завершення конфлікту не означає повного і автоматичного при­пинення існуючої конфліктної ситуації. Підґрунтя для реального про­тиборства конфліктуючих сторін зберігається навіть у тому разі, ко­ли конфлікт припиняється шляхом його симетричного розв'язання, оскільки обидві сторони оцінюють свою перемогу і поразку по-різно­му і в подальшому намагатимуться посилити перемогу або зменши­ти поразку. Тому іноді завершення конфлікту виступає як завершен­ня фази відкритого конфлікту, за якою слідує латентна постконфліктна (на відміну від латентної доконфліктної) фаза. її зміст полягає в тому, що при збереженні фактичного неявного протиборства сторін це протиборство обертається навколо проблеми нормалізаціі відносин і створення умов для повного припинення ситуації, яка призвела до виникнення конфлікту.

Відповідно до цього латентна постконфліктна фаза має два ета­пи. Перший з них є етапом часткової нормалізації відносин. Його особливість полягає в тому, що глибинні підстави конфлікту не по-далані, проте разом з тим заходи, вжиті конфліктуючими сторона­ми, виключають відновлення конфлікту і забезпечують можливість такого подальшого розвитку відносин, що приведе до повного по­долання його причин, тобто конфліктної ситуації. Другий етап — це повна нормалізація відносин. Здійснені в цей час заходи приводять до повного подолання причин конфліктної ситуації, яка лежала в ос­нові конфлікту.

Особливості динаміки конфлікту. Динаміку конфлікту, тоб­то його зародження, розвиток і завершення, в узагальненій формі наведено на рис 1, який можна розглядати як набчну форму особли­востей динаміки. Ці особливості потребують пояснення. Зупинимо­ся на найголовніших із них.

По-перше, динаміка конфлікту в своїй основі є динамікою інте­ресів конфліктуючих сторін. Розвиток інтересів може бути поділений на два періоди. Перший — виділення диференціації інтересів, що ма­ють протиборчий характер, а також загострення цих інтересів. Куль-минацією цього є вища точка ескалації конфлікту. Потім починається процес інтеграції інтересів і дій, спрямованих на його подолання.

Ця інтеграція є змістом другого періоду руху інтересів. Особли­во слід ураховувати те, що така інтеграція повинна мати місце навіть в тому разі, коли конфлікт завершується перемогою однієї із сторін. Це випливає з того, що перемогою необхідно скористатися, інакше виг­раш конфлікту не мав би ніякого розумного обґрунтування. Але щоб таке використання відбулося, об'єктивно необхідним є порозуміння з стороною, яка зазнала поразки, тобто необхідна якась інтеграція інте­ресів. Коли конфлікт завершується не перемогою однієї із сторін, а прагненням до раціонального його розв'язання за умови врахуван­ня взаємних інтересів, то період інтеграції виступає, так би мовити, у своєї чистій формі.

По-друге, динаміка конфлікту, крім його відкритої фази, завжди передбачає фази латентні, тобто приховані. Найбільш протяжною є латентна перед конфліктна фаза. Це пояснюється в першу чергу тим, що виникнення об'єктивної проблемної ситуації як передумови конфлікту завжди займає значний проміжок часу Протяжність ла­тентної передконфліктної фази іноді веде до недооцінки конфлікту, що назріває, оскільки люди звикають до існування об'єктивної проб­лемної ситуації. Така недооцінка є надзвичайно небезпечною, оскільки чим довше ігноруватиметься назріла проблема, тим гострішою бу­де фаза відкритого конфлікту, особливо етап його ескалації. Не менш небезпечною може бути латентна післяконфліктна фаза; особливо це стосується тих випадків, коли конфлікт завершується перемогою однієї із сторін. Нехтування інтересами переможених насправді оз­начає не завершення конфлікту, а назрівання його в новій формі з новими вимогами і наслідками. Яскравим прикладом цьому є Вер-сальський договір, яким завершилася Перша світова війна і який по­ставив Німеччину у політично принизливе і економічно нерівно­правне становище. Наслідком цього стала ідея реваншу, що була однією з головних передумов підготовки і розв'язанння Другої світо­вої війни.

По-третє, фази і етапи розвитку конфлікту відображують логіку його розвитку, в основі якої лежить рух інтересів, і тому є об'єктив­но неминучими. Але при цьому слід мати на увазі такі обставини. Перш за все протяжність кожної фази і етапу залежить від характе­ру і конкретних обставин конфлікту. Далі, може здатися, що існуван­ня деяких етапів не є обов'язковим. Наприклад, при завершенні конфлікту шляхом перемоги однієї із сторін нібито не існує етапу формування збалансованих протидій перед завершенням конфлікту. Насправді ж це не так. Вирішувати проблему збалансованих про гидій все одно доведеться, але це буде здійснюватися на етапі част­кової нормалізації відносин, тобто відбуватиметься певна інтеграція проблем двох етапів.

По-четверте, динаміка конфлікту одночасно є й динамікою зро­стання, а потім зниження напруження відносин сторін у процесі конфлікту. Кожний етап пов'язаний з відносно більшим чи меншим рівнем напруження. Внаслідок цього на практиці ставлення до конфліктної проблеми іноді визначається лише рівнем напруження в її зовнішньому прояві. Це глибока помилка. Оскільки конфлікт — це динамічна система, то стосовно кожного етапу її динаміки слід виходити не із рівня усвідомленого напруження на цьому етапі, а із того, наскільки проблеми, зафіксовані на ньому, можуть в подаль­шому сприяти зростанню конфлікту (це стосується етапів латентної передконфліктної фази) або підштовхнути повернення до конфлікту, що здавався вже розв'язаним (а це стосується етапів латентної після-конфліктної фази). Цей принцип слід особливо враховувати в міжо-собистісних конфліктах, наприклад, сімейних, де надзвичайно ве­лику роль відіграють психологічні чинники.

По-п'яте, динаміка конфлікту водночас є динамікою правових чи інших нормативних настанов поведінки, якими керуються учас­ники конфлікту на різних етапах його розвитку. Наприклад, при спробі вирішити проблему безконфліктними засобами учасники латентної передконфліктної фази, як правило, керуються вже існуючими нор­мами, іноді з їх уточненнями, але не радикального характеру. Так, напередодні Великої вітчизняної війни, якби обидві сторони мали бажання вирішити проблему безконфліктними засобами, то вони ке­рувалися б при цьому Пактом про ненапад, незважаючи на його пра­вові і політичні вади. Або на етапі інциденту окремому випадку на­дається такий правовий зміст, який веде до того, що виникає напо­лягання однієї із сторін будувати відносини з протилежною стороною виходячи з інших правових норм і вимог порівняно з тими, якими вони керувалися раніше.

З цього випливає необхідність аналізувати на кожному етапі правову форму тих норм, якими керуються або прагнуть керувати­ся учасники конфлікту, з тим щоб, з одного боку, обрати такі норми, які сприяють найбільш повній реалізації власних інтересів, а з іншо­го — щоб ці норми дозволяли реалізувати й інтереси протилежної сто­рони, без чого подолання конфлікту і надання цьому подоланню правової завершеності неможливе.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.