Політика царизму щодо ліквідації унії після поділів Речі Посполитої.

В результаті першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) до складу Російської імперії увійшла частина білоруських земель – Полоцька архиєпархія. Після другого (1792 р.) і третього (1795 р.) поділів польсько-литовської держави до складу Росії увійшли решта земель сучасної Білорусі, а також Правобережна Україна та Волинь. З кінця XVIII і протягом першої половини XIX ст. чиняться кроки, які були направлені на ліквідацію унії на цих теренах. Можемо виділити 3 етапи: 1) Часи правління Катерини II; 2) Часи правління Павла I і Олександра I; 4) Часи правління Миколи I. Другий етап характеризувався певною ліберально політикою по відношенню до Унійної Церкви. Натомість перший і третій більш жорстким ставленням.

В часи правління імператриці Катерини II чиняться перші кроки стосовно ліквідації унії. У 1794 р. був виданий імператорський рескрипт, який дозволяв уніатами приєднуватися до православ’я. Протягом 1794-1795 рр. примусово чи добровільно до православ’я приєдналося понад 2 тис. парафії, близько 1, 5 тис. священиків та понад 1 млн. вірних, головним чином на теренах сучасної України і частині Білорусії. Невдовзі були ліквідовані всі унійні єпархії, крім Полоцької. Ліквідовано також низку василіянських монастирів на Правобережній Україні. Була створена окрема православна Подільська єпархія. Митрополит Київської унійної митрополії Теодосій (Ростоцький) (1788-1805) після переходу українсько-білоруських земель у склад Росії опинився в Петербурзі, де перебував аж до смерті.

Для Унійної Церкви ситуація дещо покращилася в часи правління імператора Павла I. У 1798 р. були відновлені дві єпархії – Берестейська (Мінська і Литовська губернії) та Луцька (Волинська і Подільська губернії). Берестейським єпископом став Йосафат (Булгак), а луцьким – Стефан (Левинський). Крім них надалі продовжувала існувати Полоцька архиєпархія. Вказані єпархії проіснували до 1828 р. В 1809 р. із Берестейської була виділена Віленська митрополича єпархія. Унійні єпархії залежала від Колегії для справ римо-католиків, до якої не входило жодного уніата. Лише в 1805 р. Колегія була поділена на два департаменти, а першим президентом Унійного департаменту став владика Іраклій (Лісовський). Унійна Церква станом на 1803 р. нараховувала близько 1400 парафій і близько 1, 4 млн. вірних. Протягом першої чверті XIX ст. уніатів на загал утотожнюють із поляками. Загравання російського уряду із польською шляхтою спричиняється до посилення латинських впливів в Унійній Церкві. Частина вірних переходить зрештою на латинський обряд.

Ситуація змінилася після приходу до влади імператора Миколи I. Формується ідеологія гправослав’я – самодержавство – народність”, автором якої був С. Уваров. Виходячи з цього положення, в Росії здавна існував лише один народ – великоросійський. Тому втрата частини цього народу, а саме білорусів чи українців, на користь поляків не була вигідна державі. Тому в 1828 р. відбулися перші зміни в становищі Унійної Церкви. Замість чотирьох єпархій були утворені дві – Литовська і Білоруська. Другий департамент Колегії був перетворений на окрему Греко-Унійну Колегію, яку очолив митрополит Йосафат (Булгак). Було запроваджено низку кроків для протидії латинським впливам і поширенню східних. Було заборонено приймати уніатів до латинської Віленської семінарії. Засновано натомість семінарію для унійного духовенства у Жировичах та Академію в Полоцьку. В 1829 р. один із ініціаторів цих реформ Йосиф (Семашко) був призначений вікарним єпископом мстиславським з правом присутності в Колегії.

Після листопадового повстання 1830-1831 рр. становище Унійної Церкви суттєво погіршилося. Частина чорного і білого духовенства співчувала повсталим або навіть брала участь у ньому. Після цих подій протягом 1831-1836 рр. на Правобережній Україні та Білорусі були зачинені або передані православній стороні більшість василіянських монастирів. В 1831 р. православним став Почаївський монастир.

В 1838 р. помер унійний митрополит Йосафат (Булгак). На чолі Греко-Унійної Колегії став прихильник «воз’єднання» Йосиф (Семашко). За приєднання також виступали і два інші єпископи – Антоній (Зубко) та Василій (Лужинський). Цю ідею підтримувала і частина священиків. Був створений таємний комітет для справи з’єднання. Противників з’єднання переводили на інші парафії, позбавлялися прибутків, висилали до монастирів. Для прискорення гвоз’єднання” у Білорусію прибув обер-прокурор Святійшого Синоду В. Скрипіцин. Врешті 12 лютого 1839 р. під час Полоцького собору єпископи і духовенство ухвалили «Соборний акт» про воз’єднання. Унійна Церква в кордонах Російської імперії припинила своє існування. Єдиною єпархією в Росії залишалася Холмська, яка перебувала в межах напівавтономного Польського королівства. У 1875 р. унія була ліквідована і у цій частині Російської імперії.

Просвітницькі реформи австрійських правителів у церковній сфері.

; В результаті першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) до складу Австрійської монархії увійшла значна частина західноукраїнських земель, які згодом утворили Королівство Галичини і Лодомерії. Станом на кінець XVIII ст. в склад Імперії Габсбургів входили також Закарпаття та Буковина. Предметом найпершої турботи австрійського уряду було наведення порядку і соціальної дисципліни в краї. Імператриця Марія Тереза, а згодом її син Йосиф II, провадили популярну у тогочасній Європі політику Просвітництва, яка була своєрідним поєднанням гуманістичних побуджень із прагматичними міркуваннями. Ця політика мала на меті покращити матеріальне становище жителів краю, урівняти їх в правах, щоби таким чином зробити їх свідомими громадянами і надійними сплачувальниками податків. З огляду на помітну відсталість земель давньої Речі Посполитої, одним із головних об’єктів урядової реформаторської політики стала Галичина. Реформи охопили головним чином три сфери життя: 1) Сільське господарство; 2) Церкву; 3) Освіту.

Становище унійного духовенства в польсько-литовській державі було помітно гіршим в порівнянні із латинським. На загал латинський обряд вважався вищим від східного. Зустрічаємо численні випадки переходу вірних Унійної Церкви на латинський обряд. Саме поняття гуніат” поступово набрало негативного забарвлення. Це становище поступово змінилося після переходу Галичини під владу Габсбургів. Вже в 1774 р. Марія Тереза оголосила про свій намір гпокінчити з усім, що могло дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків”. В липні 1774 р. було видано цісарський патент, згідно якого заборонялося вживати термін гуніат” як у приватних, так і офіційних справах; це окреслення було замінено поняттям ггреко-католик”. Протягом 1774-1776 рр. були видані едикти, які забороняли перетягувати греко-католиків на латинський обряд. Наступні кроки в цій ділянці були пов’язані уже з особою Йосифа II, наступника Марії Терези на цісарському троні. У 1781 р. вийшов друком толеранційний патент, який зрівняв у правах католиків, протестантів та православних підданих цісаря. За порушення толеранції мав судити губерніальний суд. Едикт сприяв тому, що невдовзі в Галичину та Буковину поступово прибувають численні німецькі колоністи, повстають їхні святині. Крім цього на Буковину перебирається значна частина старообрядців, які оселяються в Білій Криниці та її околицях. В 1782 р. було видано інструкцію для повітових урядів, у якій було визнано фактичну рівність усіх віровизнань між собою. Після смерті Йосифа II його наступник Леопольд II видав окремий декрет про рівність всіх трьох обрядів. Віруючим католицького, протестантського та православного віровизнаь відкривалася дорога до університетів, державної служби, було дозволено купувати і продавати землю. Церква була підпорядкована державі, а священики отримали статус державних службовців.

Реформи Габсбургів не завжди були корисними для релігійних інституцій. Релігійна політика імператора Йосифа II по відношенню до Католицької Церкви в межах своєї держави отримала окреслення гполітики йосифінізму”. В 1781 р. цісар видав розпорядження, яким оголосив, що без його дозволу не можуть запроваджуватися в життя жодні папські булли чи розпорядження догматичного змісту. Іншим декретом він обмежив зв’язки католицьких єпископів своєї держави із Римом. Зокрема, вирішення подружніх справ передавалося у відання місцевим ієрархами. Було заборонено також зв’язки між орденами та їх настоятелями у Римі. Найбільш негативно позначилася політика «йосифінізму» на діяльності римо- та греко-католицьких монаших орденів та згромаджень. Протягом вісімдесятих років XVIII ст. були зачинені більшість чоловічих і жіночих монастирів, які існували в межах Галичини. Залишилися обителі лише тих орденів, які могли доказати, що приносять суспільну користь – провадять школи, лікарні ітд. Монастирські і церковні будівлі передавалися під склади зброї, казарми, тюрми, господарські приміщення, урядові установи тощо. Монастирські земельні володіння передавалися до створеного Релігійного фонду.

Значна частина римо-католицьких обителей була ліквідована у Львові. Не менших втрат зазнали василіянські монастирі в Галичині. Станом на 1790 р. залишилося лише близько 20 обителей. Крім закриття монастирів австрійським урядом було встановлено певні вікові обмеження для прийняття кандидатів чи кандидаток до монашого стану. Також були скасовані окремі монаші студії, а монахи мали навчатися разом із кандидатами із світського духовенства.Більш позитивними для галицького суспільства були реформи у галузі шкільництва, у тому числі і церковного. 70-80-і рр. XVIII ст. характеризуються посиленням втручання держави в освітні справи. У 1773 р. в межах Австрії був ліквідований орден єзуїтів із його розвинутою системою освіти. В часи правління імператриці Марії Терези постала думка про заснування на місці єпархіальних генеральних семінарії. Одна із перших повстала у 1774 р. на терені Моравії у м. Брно.

Наступний етап освітніх реформ був пов’язаний із особою Йосифа II. На початку його правління з-під пера абата Таутенштрауза вийшов досить ліберальний статут для філософських і богословських студій. У 1782 р. вийшов друком документ Комісії для шкільних справ, у якому відкидалася стара система монастирської богословської освіти. У 1783 р. цісарським декретом було скасовано усі монастирські філософські та богословські студії. Монахи мали продовжувати навчання в університетах або інших нижчих навчальних закладах. При кожному університеті відповідно до кількості духовенства мали бути засновані Генеральні Семінарії, у якій мали навчатися всі студенти богослів’я, у томі числі і з монаших орденів. Заборонялося приймати монахам вічні обіти перед закінченням навчанням. Із заснуванням семінарій формувалася єдина система богословської освіти із єдиною програмою навчання, а також із підпорядкуванням владі місцевого єпископа. Для осідків Генеральних семінарій були призначені міста Прага, Оломоуц, Грац, Інсбрук, Фрайбург і Львів. У 1783 р. більшість Генеральних семінарій почали діяти.Освітні реформи заторкнули також і українське населення Імперії Габсбургів. Вже в 1774 р. при греко-католицькій церкві св. Варвари у Відні була заснована греко-католицька семінарія для навчанння руського духовенства (т. за. гБарбареум”). Істотні зміни відбулися в 1784 р. уже за часів Йосифа II. Цього року було розпущено гБарбареум”, а на його місці було засновано Генеральну греко-католицьку семінарію для українців Галичини на базі єпархіальної семінарії, яка діяла у Львові із 1783 р. Генеральній семінарії були передані будівлі колишнього монастиря сестер домініканок із храмом Св. Духа. Семінарія була тісно пов’язана із Львівським університетом, який був заснований 1784 р. на базі єзуїтської колегії. Із 1787 по 1809 рр. при ньому діяло Studium Rutenum, де на філософському і богословському факультетах навчалися українці. Першим ректором Генеральної семінарії став Михайло Щавинський. Виклади для українських семінаристів провадилися українською мовою, про що свідчили цісарські патенти з 1786 і 1787 рр. Студенти теж мали виголошувати свої проповіді і катехитичні науки українською мовою. Однак невдовзі після смерті цісаря Йосифа II навчання у семінарії поступово було переведене на латинську мову. Серед перших викладачів семінарії слід згадати Антона Ангеловича, Миколу Скородинського, Михайла Гарасевича, Модеста Гриневецького. Закарпатські українці мали навчатися в угорській семінарії у Егері, однак мукачівський єпископ Андрій (Бачинський) зумів зберегти засновану в 1778 р. семінарію в Ужгороді, а також добитися дозволу для навчання окремих закарпатських семінаристів у Львові. Крім них у 1803 р. у Відні було відкрито семінарську резиденцію (гКонвікт”), яка проіснувала до 1893 р.Було також реформовано систему нижчої освіти. У 1777 р. був виданий наказ про загальну освіту, відповідно до якого запроваджувалося п’ять типів шкіл. На початковому рівні навчання проводилися рідною мовою.