Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Малоруські впливи» на Російську Церкву у др. пол. XVII– поч. XVIII ст.




Значний вплив на церковне життя Московської держави XVII-XVIII ст. мав український елемент. Передовсім слід сказати про церковних ієрархів, вихідців з українсько-білоруських земель. Вже в 1664 р. прибув на посаду учителя царевичів Олексія і Петра відомий проповідник і церковний діяч Симеон (Полоцький). Не можна оминути постатей Феофана (Прокоповича), ідеолога реформ Петра I та Стефана (Яворського), першого місцеблюстителя патріаршого престолу. Значну частину єпископських кафедр на території Російської імперії займали також вихідці із земель Речі Посполитої. За період з 1700 до 1762 р. із 127 архиєреїв 70 були вихідцями з України та Білорусії, 47 – росіяни, і 10 – з інших регіонів. Доля українців в Синоді була ще більшою. В 1746 р. 5 із 6 архиєреїв, які засідали в Святішому Синоді, були малоросами, а в 1751 р. всі 9 синодальних архиєреїв були вихідцями з України. Імператори Петро I і Анна Йоанівна надавали перевагу українським ієреям як більш освічченим і тим, які послідовно підтримували реформи в церковному житті. Вихованці Київської і Харківської колегій, а також Чернігівської семінарії, були на голову вищі великоросів в освітньому рівні. Серед українських архиєреїв, які відзначилися в розвитку церковного життя в Росії, слід згадати Дмитрія (Ростовського), Інокентія (Іркутського), Філофея (Ліщинського).

Українці ще з початку XVII ст. переходили до російських монастирів. Із 1654 р. ці переходи ставали частішими. Наприклад, в 1688 р. в Савво-Сторожевському монастирі було 165 монахів, серед яких 26 українців. Всі вони обіймали вищі уряди, з українців був також архимандрит Сильвестр (Черницький).

Шкільництво в Московській державі до середини XVII ст. також було на досить низькому рівні. Воно практично не зазнало західних впливів. В 1649 р. українці заклали в Москві першу в Росії організовану школу. Федір Ртищев, з дозволу царя й патріарха, заснував у двох верстах від Москви монастир, і запросив туди з Киева гиноков, изящных в учении грамматики словенской и греческой, даже до риторики и философии”. Невдовзі сюди прибуло до тридцяти українців. Уже в XVIII ст. українці заклали в Москві Славяно-Греко-Латинську Академію на зразок Київської. Більшість учителів та представників академічного уряду у ній походили з українських земель. На це вказує рішення Синоду: гВ славено-латинских Московских школах мало учителей, а ко учению философии весьма никого нет; а слышно-де, что в Киеве обретаются ко учению философии, риторики и пиитики способный мужи... И по его великаго государя указу велено способных ко учению персон из Киево-Печерскаго монастыря, или где инде кто обретается, отправить к Москве обычайно на подводах без замедления”. Московська Академія краще платила своїм професорам і тому переманювала до себе професорів із Києва. Були випадки, коли не вистачало професорів, тоді на професорські посади до Московської Академії брали навіть студентів із Києва.



Українці принесли на Московський _рунт гєресь новую” – почали виголошувати проповіді. В Україні це було звичайним явищем, а в Москвькій державі проповідь можна було тільки прочитати із книжки. Першими проповідниками в Москві були Єпіфаній (Славинецький) та Симеон (Полоцький). У XVIII ст. кращими промовцями казань у Петербурзі та Москві були українці, і їх завжди закликали на посади до соборів у столичні міста. У 1738 р.: до Києва дійшло наступне розпорядження: го требовании студентов с епархии Киевской, кои уже учением окончили богословию и жития воздержного, и буде оны, оженясь, в Санкт-Питербурхе в Петропавловском, Троецком и Исакиевском соборах и в инних приходських церквах для обучения катехизиса и сказиваниа предик к церквам вышозначенних соборов пожелают...”.

Значний вплив на церковне життя Московської держави мали книги, видані на українських землях. Згідно описів бібліотек церковних достойників і монастирів значна частина книг походила із земель Речі Посполитої чи Гетьманщини. У 1667 р. з наказу царя було розіслано по всіх архиєпархіях книгу Лазаря (Барановича) Меч духовний. Требник Петра Могили користувався загальною популярністю у Москві. Великої популярності набули також твори Дмитрія (Ростовського) Руно Орошеноє та Четії Мінеї.

Про український вплив на Московську державу писав професор П. Бессонов: гПришельцы (малороссы) заняли здесь (в Великороссии) самые видные и влиятельные места, от иерархов до управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, префектов и учителей ими же проектированных школ, до кабинетных и типографских ученых, делопроизводителей, дьяков и секретарей. Все почти подверглось их реформе, по крайности неотразимому влиянию: богословское учение, исправление священнаго и богослужебного текста, печатание, дела раскола, церковная администрация, проповедь, храмовое, общественное и домашнее пение, ноты, внешность архиерейских домов, образ их жизни, экипажи и упряжь, одежда служителей, напр, певчих, вид и состав школ, предметы и способы учения, содержание библиотек, правописание, выговор речи устной и в чтении (церковное мягкое г вместо твердого), общественные игры и зрелища и т. д. и т. д.”



 

 

Запровадження синодального устрою в Київській православній митрополії.

На зламі XVII – XVIII ст. в житті Російської Церкви відбулися важливі події. Вона поступово, впродовж кількох десятиліть в роки реформ Петра I, переходить від патріаршої форми правління до синодальної. На зміни патріарху, який завжди обирався собором єпископів починаючи із 1589 р., і був главою Церкви, приходить Святійший Синод. В процесі трансформації важливу роль відіграли два єпископи, які були українцями за походженням – Стефан Яворський та Феофан Прокопович. У 1698 р. після смерті московського патріарха Адріана не було обрано його наступника. У 1700 р. першим місцеблюстителем патріашого престолу став нововисвячений рязанський митрополит Стефан Яворський (1658-1722). Батьки його походили із Галичини, які переселилися на Лівобережну Україну – поблизу Ніжина. Юнак навчався в Києво-Могилянській колегії, а згодом в католицьких школах Речі Посполитої. Після поверення в 1687 р. до Києва викладав в Києво-Могилянській колегії філософію і богослів’я, риторику і піїтику. В 1700 р. Яворський був призначений рязанським митрополитом і водночас місцеблюстителем патріаршого престолу. Обираючи його митрополитом, а згодом місцеблюстителем, цар вбачав у ньому особу освічену, котру не міг знайти в московському духовенстві. Крім цього Яворський був в очах Петра був чоловіком із ззовні і не мав пов’язань із московською старовиною. Владика Стефан до 1721 р. управляв Московською Церквою за допомогою госвяченого собору”. Однак поступово обмежуються права як місцеблюстителя, так і собору, у виборі кандидатів на архиєрейські посади. Певний час Стефан (Яворський) був наближеною особою до Петра I. Спільним було те, що вони вбачали розвиток Московської Церкви у реформах. За посередництвом Стефаная Яворського відбувається реформування Московської академії за зразком Київської. Однак, митрополит не бажав йти на радикальні зміни, які були б некорисні для Церкви. Тому він не завжди прихильно ставився до певних кроків царя. Зокрема, митрополит відмовився вінчати Петра I із німкою Катериною при живій ще дружині царя – Євдокії Лопухіній, яку було відправлено до монастиря. Розходження між митрополитом і царем знайшли своє відображення також у справі протестанта Д. Тверитонова. У відповідь цар не дав дозволу на видання праці мирополита Камінь віри, у якому засуджувалися елементи протестантського вчення. Поступово митрополит відходить на другий план, хоча і пізніше був призначений першим президентом Святійшого Синоду.

Поступово на провідні ролі в Московській Церкві і державі виходить інший українець – Феофан Прокопович (1681-1736). Походив він з української купецької родини з Києва. Навчався в Києво-Могилянській колегії, а згодом в Римській колегії св. Афанасія. Опісля повертається до Києва, де викладав піїтику, риторику і філософію в Колегії. В цей час пише свій драматичний твір Володимир. Став за деякий час ректором Києво-Могилянської колегії. Згодом цар наближує його до себе. У 1718 р. був висвячений на псковського єпископа. Проти цього виступав митрополит Стефан (Яворський) з огляду на погляди Прокоповича. Уже в КМА його погляди були близькими до окремих протестантських ідей, зокрема про оправдання вірою. Також Прокопович схиляється до західноєвропейського раціоналізму, відкидаючи обрядовість, приймає філософські погляди Бекона і Декарта. Стосовно державної влади говорить про вищість світської влади над духовною. На його думку світська влада має бути необмеженою. Цей погляд особливо добре відображений у його праці Слово о власти и чести царской (1718).

Феофан (Прокопович) протягом 1710-1720-х рр. стає наближеною до царя особою і фактичним ідеологом його реформ. Він є автором або редактором численних законодавчих актів стосовно Церкви, трактату про патріаршество, автором коментаря про престолонаслідування Правда волі монаршої. Однак найважливішим його твором став Духовний регламент (1720), який у 1721 р. увійшов в життя. Документ зобов’язали підписати всіх архиєреїв Російської Церкви. Твір складається із трьох частин: 1) Про Святійший Синод (Духовна Колегія) і причини його утворення; 2) Два розділи – про справи загальноцерковні і справи духовенства; 3) Склад Синоду і обов’язки його членів. Згідно цього твору причиною заснування Синоду було намагання зосередити владу в одних руках для унеможливлення неспокою в країні. Саме тому скасовувася інститут патріаршества. Члени Синоду складали присягу цареві як найвищому судді в Церкві. У Синоді був присутній царський чиновник – гОко государеве” (згодом обер-прокурор). Першим президентом Синоду став Стефан (Яворський). Серед першого складу була чимала частка архиєреїв-українців. Одним із віце-президентів став Феофан (Прокопович).

 

 

Русифікація українського православ’я протягом XVIII–XIXст.

Після приєднання Київської митрополії до Московського патріархату розпочалися русифікаційні процеси, накинення звичаїв і традицій, які були невластиві для Української Церкви. Передовсім Київська митрополія втратила свою соборноправність. Лише перші два митрополити після смерті Гедеона (Святополка-Четвертинського) були обрані духовенством та вірними – Варлаам (Ясинський) (1690-1707) та Йоасаф (Кроковський) (1708-1718). Після заснування Святійшого Синоду у 1722 р. царем був призначений архиєпископ Варлаам (Ванатович) (1722-1730). Спроби владики зберегти ширшу автономію закінчилися для нього позбавленням сану та відправленням у Кирилівський Білозерський монастир. Київська митрополія була понижена на короткий час до рівня архиєпархієї. Після низки архиєреїв, які були за походженням українцями, у 1799 р. було призначено румуна Гавриїла (Банулеску-Бодоні). Наступні після нього архиєреї були вже великоросами.

Разом із обмеженнями в ділянці ієрархічній відбуваються також обмеження в сфері книгодрукування. Богослужбові тексти зводилися до єдиного московського зразка. Уже в 1689 р. у Четіях-Мінеях Дмитрія (Ростовського) були певні незгідності тексту із московським розумінням Зачаття Пресвятої Богородиці Св. Анною. Служебник 1692 р., виданий у Києво-Печерському монастирі, також не зустрів схвалення у Москві з огляду на відсутність у ньому поминання царя і патріарха московського, а також через незгідність його із московським вченням про переістотлення. За патріарха Адріана у 1693 р. Лаврі було ще дозволено видавати богослужбові книги без патріаршого дозволу, однак це не стосувалося найважливіших богослужбових книг. Врешті в 1720 р. згідно царського указу дозволялося передруковувати лише попередні церковні книги, однак достосувовати їх до богослужбових великороських. Врешті із 1721 р. усі богослужбові книги видані в Україні мали відисатися до Синоду для звірки їх із московськими. Зустрічаються випадки повернення книг і вимоги запровадження одноманітності. В 1735 р. митрополит Рафаїл (Заборовський) наказав провести в Київськії митрополичій єпархії ревізію богослужбових книг, запроваджуючи водночас для вжитку московські Служебники.

Важливішим питанням, яке неможливо було так просто вирішити, була вимова церковнослов’янської мови. Наприклад, в українській традиції (Ять) вимовляли як і, е як е (а не є), и як и (а не як і), г як г (а не _), _ як т чи ф і т. ін. Цю вимову було ліквідовано, силою вимагаючи вимови російської. До цього найбільше спричинився митрополит Самуїл (Миславський). Ним було видане розпорядження, згідно якого зобов’язувалося священиків служити богослужіння гголосом, властивим російському наріччю”. По школах і семінаріях майбутніх священиків вчили читати церковнослов’янські тексти саме в московській формі. Однак, у випадку дяків і вірних бачимо, що це приживалося набагато повільніше, бо і в XIX ст. ще збереглася українська вимова.

Важливим освітнім осередком Київської митрополії була Києво-Могилянська Академія. За урядування митрополита Самуїла (Миславського) у ній посилилися російські впливи: зокрема, було запроваджено викладання історії і географії російської. Викладання почало також вестися російською мовою. Поступово Академія звелася до освітнього закладу семінарійного типу. Збільшується у ній кількість священичих дітей. У 1817 р. Києво-Могилянська Академія була перетворена на семінарію, а в 1819 р. на її місці повстала Київська Духовна Академія.

Відбулися зміни також у місяцеслові святих. Кожна помісна Церква має свій Місяцеслов Святих, який складається із двох частин: 1) Святі Візантійської Церкви, 2) Святі місцеві. Святих із Місяцеслова іншої церкви автокефальні церкви звичайно не беруть. Святійший Синод у 1784 р. змусив Київську митрополію прийняти московський Місяцеслов, в якому було, зокрема, під 27 червня свято: гПраздник о победе Богом дарованной всероссийскому Самодержцу Петру Великому над шведским королем Карлом вторым-надесять под Полтавою лета от воплощения Господня 1709”. В Неділю православЂя Російська Церква правила свій Чин, зовсім відмінний від Чину Грецької Церкви, а Святійший Синод змушував правити московський Чин і виголошувати анафему на гетьмана Івана Мазепу.

Синод ліквідував українські особливості в требах, накидаючи московські звичаї. Наприклад, було викинуто присягу молодих із вінчання. У хрещенні вимагалося тільки занурення,тоді як в Київській митрополії широко знане було обливання. Накинуто спосіб правлення богослужінь: Євангеліє раніше читали обличчям до людей, царські врата під час Божественної Літургії були довший час відчинені. Синод заборонив малювати ікони і будувати храми в українському стилі, силою накидаючи московський. Для духовенства було запроваджено інший тип духовного одягу і зовнішнього вигляду. Це стосувалося питання про обов’язкове стриження бороди, якого Українська Церква, як і Грецька, не знала. Стоглавий Собор 1551 р. постановив гне брити брад и усов не постригати” і доводив це цитатою із Апостольських Правил та 11 Правилом VI Вселенського Собору. Було усунено із вжитку книгу канонів – Номоканон, який мав немало й своїх місцевих соборних постанов, і замінено її в 1839 р. Книгою правил. Таким чином Російська Церква винищувала всі відмінності Київської митрополії, що порушувало 8 Правило III Вселенського Собору, який наказував: гСвятому й Всесвітньому Соборові вгодно, щоб кожна єпархія заховувала в чистоті й без перешкоди ті права, які належать їй від початку, на основі звичаю, що здавна закорінився”.

 

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.01 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал