Класифікація умов демократії та їхній аналіз

Економічні передумови демократії. У заможному й процвітаючому суспільстві громадянин свідомо, із почуттям власної гідності й поваги до інших людей може брати участь у суспільному житті, отримуючи задоволення від виконаного обов'язку, від впливу на перебіг суспільно значимих подій. А в кризово-фрагментованому суспільстві людину поглинають клопоти фізичного виживання й вона уникає участі у розв'язанні суспільних проблем. Важко сказати, яким саме у кількісному вимірі має бути достатній для демократії добробут. Очевидною є залежність між рівнем економічного розвитку і де­мократією. Якщо на карті світу відзначити держави з високим рівнем дохо­ду на душу населення, то вона мало відрізнятиметься від карти, на якій бу­дуть позначені сучасні ліберально-демократичні держави. А у тих країнах, де зростає бідність і незахищеність значних верств населення, важко розра­ховувати на політичну стабільність взагалі і на стійкий розвиток демократії зокрема.

Ще Г. Геґель писав про руйнівний вплив бідності на людську особистість, а разом з тим і на стан громадянського суспільства, якщо бідняки становлять у ньому значний прошарок. З бідністю, втратою роботи тощо взаємо­пов'язана нездатність сприйняття й споживання подальших свобод і особ­ливо духовних переваг громадянського суспільства. Бідність позначена «аморальністю, убозтвом, фізичним та етичним занепадом. Вона відриває людей від участі в житті корпорацій, що є другою сім'єю для членів громадянського суспільства, й призводить «до втрати почуття права, правоти й честі існувати за рахунок власної діяльності й роботи...»^[7]. Саме це, а також обурення проти багатих, уряду тощо, як і відчуття неспра­ведливості, вважав Г. Гегель, робить бідних голотою, здатною до соціально деструктивних дій і злочинності.

Ефективними, стійкими є економічні системи, що освоюють нові техно­логії і забезпечують постійне зростання виробництва й добробуту населен­ня, засновані головним чином на приватній власності та ринкових методах господарювання

Сучасна демократія немислима без осо­бистої свободи громадян, запорукою якої є, згідно з теорією лібералізму, приватна власність і ринкові відносини. Разом вони становлять систему вільного підприємництва, будь-який відступ від якої призводить до рабства. Справді, історія не дає прикладів виникнення де­мократичних режимів без приватної власності й ринкових відносин. Проте кореляція між власністю, ринком і формою здійснення державної влади і управління не є простою та однозначною.

Власність – один із найістотніших видів відносин між людьми, що визна­чає їхній суспільний статус і соціальні можливості, у тому числі й можливос­ті участі В управлінні суспільством.

Існує різна класифікація власності. Найбільш проста поділяє її на державну й недержавну. Остання включає приватну й колективну власність у різ­них формах. З позицій дослідження передумов демократії найбільший інте­рес становить питання про політичний вплив державної та приватної форм власності. Першу зазвичай розглядають як перешкоду, а другу – як необхід­ну передумову демократії, хоч взаємозв'язок форм власності та державного правління не завжди однозначний.

Рання форма державної власності (насамперед на землю і воду) виникла в межах так званого азійського способу виробництва, притаманного держа­вам Стародавнього Сходу. Основоположна роль держави в забезпеченні сус­пільства засобами для існування спричинилася тут до гальмування приват­новласницького сектора і виникнення східних деспотій, яким була властива необмежена теократична влада правителя (царя, фараона, падишаха), роз­квіт бюрократії, відсутність свобод і придушення особистості.

Виникнення інституту приватної власності пов'язують зі Стародавньою Грецією, зокрема з реформами афінського правителя Солона, який узако­нив свободу заповітів і скасував боргове рабство. Завдяки ньому були зняті перешкоди для передачі власності у спадок, розширилася верства вільних мешканців поліса. Приватна власність, крім цього, як більш ефективна економічно, сприяла швидшому розвиткові виробництва і виникненню широ­ких верств заможного та середньо забезпеченого громадянства. Разом ці чинники уможливили утвердження й відносно тривале існування демокра­тії в афінському полісі^[8].

Приватний сектор продовжував розвиватися в античному Римі. Римське законодавство заклало правові підвалини приватної власності, що були успадковані європейськими країнами, особливо з настанням Нового часу. Як­що антична форма власності мала обмежений характер, не поширювалася на всі суспільні стани^[9], а в епоху середньовіччя панувала система умовної власності з притаманними їй відносинами феодальної ієрархічної залежнос­ті, то з настанням Нового часу в західних країнах виникли відносини необ­меженої приватної власності. Вона ґрунтувалася на товарному виробництві, відносній рівності і свободі приватних осіб як суб'єктів економічної діяль­ності. Необмежена приватна власність з її гаслом вільного виробництва й вільного просування товарів на ринки (без втручання держави) стала необ­хідною передумовою утвердження тих моделей демократії, які й отримали назви ліберальної, представницької га захисної.

Згодом власність зазнала істотної еволюції. Замість панування індивідуальної приватної власності окремої особи з'явилася акціонерна власність. Найбільшого поширення акціонерні товариства набули з другої половини XIX ст. Цьому сприяло розширення та ускладнення підприємницької ді­яльності, потреба у великих капіталах, професійних керівниках (менедже­рах) тощо. Зі створенням товариств з обмеженою відповідальністю процес утворення акціонерних товариств прискорився. У цей час акціонерна влас­ність стала панівною при організації компаній. Вона не тільки забезпечила значну економічну ефективність, а й призвела до децентралізації капіталів та залучення великої кількості вкладників, сприяючи тим самим збільшен­ню середніх верств суспільства, перетворенню їх у власників. Ці процеси позитивно позначилися на розширенні та зміцненні соціальної основи де­мократії.

На сучасному етапі розвитку акціонерних товариств влада перейшла від акціонерів-власників до найманих керівників (менеджерів), організаційна структура корпорацій ускладнилась. Утворилися надвеликі фірми – транснаціональні корпорації. Це, звичайно, знижує демократичний потенціал акціонерної власності. Крім цього, нині існує тенденція до підвищення ро­лі державної власності, яка, з одного боку, сприяє вирівнюванню соціаль­них можливостей людей і розширенню соціальних аспектів демократії, а з іншого – несе в собі загрозу домінування державно-бюрократичного апара­ту та обмеження у зв'язку з цим свободи особи, яка є основою сучасної де­мократії.

Крайню форму одержавлення власності і повну залежність особи від дер­жави (перетворення людини на «гвинтик» антигуманної державної машини) продемонстрували тоталітарні режими XX ст. – нацистський та комуніс­тичний, жертвами яких стали десятки мільйонів людей. Саме ці режими є пересторогою людству, тому що показують, до чого може призвести позбав­лення людини основи її незалежності – приватної власності.

Експерименти з колективними формами власності. Для XX ст. характерним було поширення колективної, або групової власності, яка є спільною для певної кількості людей і, на відміну від приватноївласності акціонерів, не підлягає поділові між членами колективу. Певні різновиди колективної власності панували на ранніх етапах розвитку суспільства у вигляді громад­ської (общинної) власності. Їм відповідали первісні форми демократії із со­ціальною рівністю членів, значною роллю народних зборів тощо. Згодом не раз робилися спроби відродити колективну форму власності шляхом створення різноманітних об'єднань з метою економічної діяльності. Членів та­ких об'єднань, крім економічних інтересів, могла єднати спільна ідея – зде­більшого релігійна або соціальна.

Особлива форма колективної власності була реалізована в колишньому СРСР у вигляді так званої колгоспної власності. Будучи формально коопе­ративною, вона підлягала жорсткій державній регламентації, і саме держава була реальним розпорядником виробленого членами колгоспів продукту. Тому обидві ці форми, задумані начебто як два види суспільної власності – загальнонародної й групової (колгоспно-кооперативної), в реальному жит­ті, а не на папері, перетворилися в специфічну «апаратну» власність держав­них та партійних чиновників, які були її справжніми володарями.

На Заході спроби використати можливості колективної власності відно­вилися у другій половині XX ст. У вільних ринкових економіках на деяких підприємствах працівники почали володіти певною частиною акцій без пра­ва їх продажу. Така власність спочатку довела свою ефективність у системі малих підприємств, переважно сфери обслуговування, де зайнято не більше ніж 20 осіб. Йдеться про адвокатські контори, страхові товариства тощо. Проте з другої половини 80-х років передача акцій працівникам фірм у США охопила не лише дрібні й середні, а й деякі дуже великі підприємства. Так, транснаціональна компанія «Проктор енд Гембл» передала працівни ­ кам 20% акцій на суму мільярд доларів, «Полароїд» – 22% вартістю 300 млрд. доларів. Найчастіше у власність працівників передають від 9 до 20% акцій.

Використання колективної власності працівників деякими провідними фірмами є свідченням того, що вона має вагомі позитивні сторони. Зокрема ця форма власності сприяє розширенню так званоївиробничої демократії і чудово узгоджується з ідеямидемократії участі. Вона поліпшує психологіч­ний кліматнапідприємствій підвищує мотивацію до праці робітників, а от­же, і її продуктивність. Проте колективна власність має чимало опонентів, яківважають, що вона малоефективна і суперечить принципам вільного суспільства.

Приватна власність, особливо середня, а також деякі форми акціонерної (як різновиду приватної) і колективної (групової) сприяють демократії як са­мі собою (забезпечена людина має більше підстав і шансів для того, щоб у суспільних справах також покладатися на себе), так і тому, що майже завжди йдуть поряд з ринковими відносинами, які формують навички у людей та мо­рально-психологічні якості, сприятливі для самоврядування, громадянської зацікавленості й ініціативи. Вони потребують свободи й підтримують її.

Ринкові відносини та демократія. «Невидима рука ринку» (що діє за допомогою своїх основних елементів – попиту, пропозиції, ціни) вважається найвідповіднішим механізмом регулювання економічних відносин у сус­пільстві приватних власників, принаймні від часів А. Сміта. Вона ж най­більшою мірою сприяє свободі особи взагалі, і в політичних аспектах зокрема. За умови вільної конкуренції економічна влада розпорошена серед ши­рокого кола приватних осіб, між якими формуються відносини суперництва, змагальності, конкурентної боротьби. Рушієм є особистий, приватний інтерес, здійснення якого пов'язане з реалізацією товарів і послуг. У такий спосіб приватне підприємництво пов'язане із задоволенням інтересів інших економічних суб'єктів. Ринок забезпечує ефективність господарської діяль­ності та економічне зростання, а отже, підвищує добробут людей. А замож­ні громадяни, як уже мовилося, – добра основа демократичного ладу.

Водночас соціальний ефект ринку неоднозначний. З одного боку, зрос­тання загального багатства сприяє поліпшенню становища всіх членів сус­пільства, а з іншого – недосконалість конкуренції (досконалою вона може бути лише як «ідеальний тип», тобто в теорії), велика роль кон'юнктури то­що призводять до того, що винагорода й успіх часто є справою випадку. Со­ціальне розшарування виштовхує значну частину людей на узбіччя суспіль­ного житгя, перетворює їх на «голоту». Становище значних мас людей особ­ливо погіршується, коли ринкова економіка зазнає циклічних криз, які суп­роводжуються безробіттям, інфляцією тощо. В XIX ст., як періоді розвитку ринкової економіки в найбільш чистому вигляді, соціальні протести найма­них робітників набули масового характеру, наслідком чого було виникнен­ня марксизму та інших соціалістичних теорій, які, серед іншого, заперечува­ли й «буржуазні» свободу та демократію.

Спонтанний розвиток суспільства з ринковою економікою призводить до надмірної нерівномірності розподілу життєво необхідних благ, значного соціального розшарування, про недоліки якого писали Арістотель, Г. Геґель, не кажучи вже про К. Маркса та його послідовників. Отже, хтось має дбати про створення рівних можливостей (навіть заради економічного прогресу), а також про забезпечення тих членів суспільства, які з тієї чи іншої причини непрацездатні, бідні чи безробітні. Економічною відповіддю на це стало створення різноманітних змішаних систем.

У «чистій» ринковій економіці закладений механізм її самозаперечення й саморуйнування. Зі зростанням концентрації виробництва на зміну вільній конкуренції прийшов монополізм великих фінансових і виробничих об'єд­нань – трестів з новими правилами економічної діяльності, спрямованими на отримання надприбутків, фактично не зароблених грошей. Тому в еконо­міку втрутився уряд, спочатку з метою захисту і посилення конкуренції (са­ме на це спрямовувалося антитрестівське законодавство), а пізніше з метою розв'язання соціальних проблем. Розпочався процес переростання ринкової економіки в змішану, або сучасну ринкову економіку. Якщо «чиста» ринко­ва економіка передбачала мінімальний державний вплив – захист приватної власності і формування певного правового середовища, то в сучасній рин­ковій (тобто змішаній) економіці держава бере на себе відповідальність за рівень життя та соціальні можливості людей, щоправда, в різних країнах ке­руючись різними принципами.

Переорієнтація держав на більшу соціально-економічну відповідальність відбулася під впливом вимог з боку громадянського суспільства, здатного за ринкових умов організовуватися та впливати на політичні рішення. Тому деякі політологи стверджують, що в демократичних країнах існує певна аналогія між економічною та політичною системою, яку можна виразити по­няттями економічного таполітичного ринків. На економічному ринку люди виступають у ролі виробників, з одного боку, та споживачів – з іншого. Еко­номічний ринок забезпечує зростання багатства, але також породжує та поглиблює нерівність. Політичний ринок запроваджує деяку компенсацію цієї нерівності, забезпечує рівновагу інтересів та справедливість. Люди виступа­ють на ньому як громадяни і змагаються за вплив на владні структури. Спільне між обома ринками (що, власне, і робить їх ринками) те, що вони є способами розстановки пріоритетів і здійснення вибору.

Найголовніші напрями (як позитивні, так і негативні) впливу економіч­ного ринку на розвиток демократії такі:

- ринок сприяє економічному зростанню, підвищенню рівня добробуту, а добробут забезпечує стійкість демократичних інститутів;

- ринок привчає людей до самостійного вибору пріоритетів та відповідаль­ності і тому є важливим для формування самостійної, відповідальної, здатної до розв'язання суспільних справ особистості;

- як сфера укладання рівноправних угод між партнерами і досягнення ком­промісів ринок є важливим чинником формування ідей рівноправності, здатності до компромісів і толерантності;

- за своєю природою ринок є сферою, яка породжує й підтримує нерів­ність, залишаючи частину людей поза межами достойного існування, то­му виникає потреба компенсації цієї нерівності політичними засобами, що й забезпечує «політичний ринок», суб'єкти якого (принаймні частина їх) виступають з позицій соціальної справедливості;

- ринок є сферою егоїзму, реалізації приватних та вузькогрупових інтере­сів. Звідси випливає потреба протиставлення йому на політичному ринку цінностей суспільного інтересу та солідарності, які формуються в межах і за допомогою інститутів громадянського суспільства.

При всій суперечливості впливів ринку, за його повної відсутності сучасна демократія, з апеляцією до свободи особи, порозуміння й толерантності стає неможливою. Ринок сприяє комунікації – вільному, широкому й безперешкодному спілкуванню, обміну думками, отриманню інформації, добровільному укладанню контрактів тощо. А демократія передбачає узгоджен­ня багатоголосих і різнобарвних інтересів та досягнення згоди (консенсусу) щодо шляхів, способів і ступеня задоволення цих інтересів. Це робиться за участю самих зацікавлених сторін, що йдуть на взаємні поступки й компро­міси. Реальний ринок, як і практична демократія, не виключає конфліктів, обману, втрат і розчарувань. Проте вони створюють конкурентне середови­ще, а воно своєю чергою забезпечує умови для автономності людини, мож­ливості чинити вибір і зберігати свободу, живить множинність (плюралізм) соціального буття.

Соціокультурні передумови демократії.Громадянське суспільство. Це ще одна підвалина демократичного ладу, алеводночас і вияв соціальної демократії та свободи. Під поняттям «грома­дянське суспільство» зазвичай розуміютьавтономну (стосовно держави), самоорганізовану й саморегульовану сферу публічного життя, в якій грома­дяни створюють асоціації, спілки та інші об'єднання задля задоволення власних потреб і захисту своїх інтересів.Важливим наслідком розвиненос­ті такоїсфери є формування соціального капіталута громадянської політичної культури, які підвищують інтенсивність і поліпшують якість громадянської участі та запобігають зловживанню владою. Дещо перефразувавши од­ного ізпровідних дослідників громадянського суспільства Е. Ґеллнера, мож­на стверджувати, що громадянське суспільство – це множинність соціаль­них інститутів, які мають прямий вихід і слугують підставою політичних ін­ститутів і політичної діяльності. Там, де існує розвинене громадянське суспільство, люди позитивно сприймають правові норми і добровільно їм підкоряються; вони мають розвинене почуття обов'язку та відповідальності пе­ред іншими людьми і суспільством у цілому і створюють сприятливе соці­альне середовище для функціонування демократичних політичних та право­вих інститутів.

На ранніх стадіях розвитку громадянське суспільство асоціювалося насам­перед з економікою. Адже саме тут індивіди були незалежними суб'єктами суспільної діяльності і, покладаючись на механізми ринкової саморегуляції, домагалися якомога меншого втручання держави у свої справи. Проте з ча­сом, десь від XVIII ст., поряд з економікою з'явилася інша сфера суспільно­го життя –публічне неполітичне спілкування з власною громадською дум­кою. Усі справи, що вважались об'єктом громадської зацікавленості, були визнані сферою громадської активності, в яку також не повинна втручатися держава. Публічна сфера поділилася на дві: політичну і громадську (сферу відкритості). З того часу побутує переконання, що «саморегульована еконо­міка і громадська думка є тими двома шляхами, якими суспільство може дій­ти до деякої єдності... поза межами політичних структур». Саме вони нада­ють йому стійкості і здатності захищати свої інтереси перед владою.

При значних розходженнях у тлумаченні суті громадянського суспільства різними дослідниками усі вони сходяться в тому, що громадянське суспіль­ство можуть творити лише вільні і рівні індивіди, права яких захищені кон­ституцією і законами, а також створені ними добровільні асоціації, зорієн­товані на громадські справи, разом з вільною пресою, що обслуговує їхні ін­тереси і є для них засобом комунікації й самовираження. Саме вони творять структуру громадянського суспільства, незалежність якого від держави від­носна, як відносним є поділ суспільства на окремі сфери. Держава створює правове поле, в якому взаємодіють суб'єкти громадянського суспільства (окремі особи та їх об'єднання). А громадянське суспільство своїм тиском знизу, своєю активністю та ініціативністю змушує державу діяти в його ін­тересах, водночас звільняючи владні структури від невластивих їм і небез­печних для демократії функцій регулювання повсякденного життя людей.

Мораль і правосвідомістьяк чинники демократії. Виключно важливе значення має наявність відносно усталених норм моралі й законності, які стають на заваді брутальному насильству, та шанобливе ставлення до них громадян. Якщо люди звикли зневажати закон, якщо вони не довіряють йому, то демократія перетворюється на формальність. Так само важливим є моральний статус людини – повага до неї сприяє демократії, а зневага – заперечує її. Іншими словами, якщо мораль суспільства утверджує високу цінність людської особи, людського життя, то і демократія в ньому мати­ме більші шанси, ніж у суспільстві, де життя людини не цінується, де па­нує звичка розв'язувати проблеми, вдаючись до сварки або бійки. Отже, не буде перебільшенням стверджувати, що демократія має яскраво вира­жені моральні корені, які живляться етикою взаємності і людинолюбства, солідарності та кооперації. Якщо таких коренів нема, то немає і духу де­мократії.

Національний характер і національний менталітет. На утвердження демократії впливають і такі чинники культурно-психологічного плану, як національний характер і національний менталітет. Ці поняття мають безліч тлумачень і їх можна визначити як стійкі структури свідомості, що вплива­ють на поведінку людей і визначають вибір того чи іншого вчинку. Мова мо­же вестися, наприклад, про схильність діяти імпульсивно і радикально або повільно й поверхово, про звичку звертатися при розв'язанні проблем до на­сильства або, навпаки, досягати компромісів. Національний характер та менталітет формуються під впливом політичних відносин минулого. Так, перебування нації в колоніальному становищі негативно позначається на її менталітеті. Негативні риси характеру формуються і в умовах тоталітарного режиму. Потрібен тривалий досвід діяльності в умовах свободи й панування права, щоб у національному характері з'явилися такі риси політичної куль­тури, як терпимість, готовність до співпраці з тими, хто думає інакше, пова­га до прав меншості тощо.

Чинники, що заважають утвердженню демократії, такі ж багатоманітні, як і фактори, що цьому сприяють. Загалом можна сказати, що перешкодою є відсутність будь-якої із перелічених передумов демократії: достатнього рів­ня добробуту та освіченості, приватної власності й ринку – усього того, що робить людей незалежними й упевненими в собі, громадянського суспіль­ства й соціокультурних навичок, умінь та ставлень, які формуються в його межах, розвиненої загальної та правової культури й моральності.

Лекція 3 (2 год.)