Народногосподарське значення овочевих культур.

Овочівництво - галузь сільського господарства, яка займається вирощуванням овочів.

Овочі — це соковиті органи (коренеплоди, бруньки, пагони, стебла, листки, суцвіття, плоди, цибулини, корені) одно-, дво- та багаторічних культур, які використовують як продукти харчування і сировину для технічної переробки.

Розрізняють овочівництво відкритого ґрунту (в польових умовах) і закритого ґрунту (в теплицях, парниках тощо).

В Україні у відкритому ґрунті вирощують близько 300 сортів 55 овочевих і баштанних культур. Серед них багато цінних, але малопоширених. Найбільш поширені 18-20 видів.

Овочі - незамінний продукт харчування людини, бо вони постачають її організмові такі речовини, яких немає або недостатньо є в інших продуктах харчування, а саме: вітаміни, ферменти та інші біологічні стимулятори, солі, органічні кислоти, фітонциди, ароматичні речовини тощо.

Овочі містять також легкозасвоювані білки, жири, вуглеводи, які є джерелом енергії.

Проте овочі містять багато води (65-95%), тому калорійність їх низька.

Споживання овочів позитивно впливає на перебіг в організмі людини фізіологічних процесів, наприклад, регулюється діяльність нервової системи, органів внутрішньої секреції, органів виділення тощо.

Багато овочів запобігають захворюванням і є ефективними заходами лікування людини. Такі культури як цибуля, часник, кріп, редька містять фітонциди і мають бактерицидні властивості. Капуста ефективна при лікуванні виразки шлунку, атеросклерозу, захворювань печінки; зелені овочі - недокрів'я, ожиріння, для посилення роботи серця. Столові буряки містять антоціан (синій пігмент), який сприяє регулюванню кров'яного тиску. Моркву рекомендують вживати при недокрів'ї та погіршенні зору. Пектин і клітковина овочів та фруктів сприяють виведенню з організму шкідливих речовин.

Важливою складовою частиною овочів є мінеральні солі, які є головною складовою золи овочів, що має лужну реакцію. Саме тому вони нейтралізують і виводять кислоти, що надходять в організм людини з м'ясом, яйцями, хлібом тощо.

Споживання овочів сприяє урівноваженню кислотно-лужного середовища в організмі. Цю властивість овочів використовують для лікування деяких хвороб. В овочах є значна кількість калію, заліза, фосфору, кальцію тощо.

Вважають, що людина повинна споживати за рік 128-164 кг овочів, в тому числі 20 кг баштанних плодів. На Україні одна людина споживає в середньому близько 100 кг овочів.

Споживання овочів у різних країнах неоднакове. Наприклад, у Франції споживання за рік овочів становить 135-140 кг, США 110-115 кг.

Для збільшення виробництва свіжих овочів у несезонний період і забезпечення населення плодово-овочевою продукцією протягом зимового і весняного періодів велике значення мають збільшення площ закритого ґрунту, зберігання овочів, плодів і ягід у свіжому і замороженому вигляді, а також переробка їх.

2.Класифікація овочевих культур.

Відомо понад 1200 видів рослин, які людина використовує в їжу. В нашій країні вирощують понад 50 видів овочевих культур.

Для зручності вивчення їх класифікують за ботанічними ознаками, тривалістю життя, способом використання, біологічними особливостями та технологією вирощування.

За ботанічними ознаками розрізняють два класи овочевих культур: однодольні і дводольні їх об'єднують вії ботанічних родин.

До однодольних належать такі культури: з родини цибулинних - цибуля-ріпка, батун, порей, багатоярусна, часник; злакових — кукурудза цукрова; з родини спаржевих — спаржа.

До класу дводольних: з родини капустяних — капуста білоголова, червоноголова, цвітна, броколі, савойська, брюсельська, кольрабі, пекінська, редька, редиска; з селерових - морква, петрушка, пастернак, селера, кріп; лободових — столові буряки, шпинат; гарбузових — огірки, кабачки, патисони, гарбузи, кавуни, дині; пасльонових - помідори, перець, баклажани, фізаліс; айстрових — салат-латук, цикорій салатний, артишок; гречкових - щавель, ревінь.

За способом використання їх поділяють на 8 груп:

листкові - капуста, салат, шпинат, щавель, цибуля-батун;

коренеплідні - буряки, морква, петрушка, селера, редька, редиска;

стеблоплідні - капуста-кольрабі;

плодові — помідори, перець, баклажани, огірки, кабачки, кавуни, диня, патисони, горох, кукурудза;

цибулинні - цибуля-ріпка, шалот, часник;

квіткові - капуста цвітна, броколі, артишок;

пряні — кріп, петрушка і селера (листкові);

черешкові — ревінь.

Крім того, овочівництво займається вирощуванням грибів (шампіньйонів).

Наведені класифікації не зовсім зручні для визначення культури за способом вирощування і органами споживання.

Наприклад, столові коренеплоди родини лободових і селерових належать до різних родин, проте всі вони утворюють продуктивні органи (коренеплоди) в ґрунті. До групи листкових відносять капусту і салат, але технологія їх вирощування неоднакова.

Беручи до уваги біологічні особливості та технологію вирощування, а також властивості продуктивних органів, В.І. Едельштейн поділив овочеві культури на такі групи:

Капустяні — родина капустяних (капуста білоголова, червоноголова, цвітна, броколі, савойська, брюсельська, кольрабі).

Коренеплідні - родина селерових (морква, петрушка, пастернак, селера); лободових (буряки); капустяних (редька, редиска).

Цибулинні - родина цибулинних (цибуля-ріпка, шалот, часник).

Плодові - родина пасльонових (помідори, перець, баклажани); гарбузових (огірки, кабачки, патисони, кавуни, дині), тонконогових (цукрова кукурудза).

Листкові - родина айстрових (салат), лободових (шпинат), селерових (кріп), капустяних (пекінська і китайська капуста).

Багаторічні — родина гречкових (щавель, ревінь), спаржевих (спаржа), капустяних (хрін).

Гриби - родина плівчастих (шампіньйони).

За тривалістю життя овочеві культури поділяють на одно-, дво- і багаторічні. Життєвий цикл однорічних (монокарпічних) культур закінчується протягом одного року - від сівби до утворення насіння. До них належать усі плодові овочеві культури (огірки, помідори та інші); листкові (салат, шпинат тощо), капустяні (цвітна і пекінська капуста, броколі), коренеплідні (редиска, редька).

Дворічні (дикарпічні) культури у перший рік життя утворюють продуктивні органи (головки, коренеплоди, цибулини, стебло — плоди). На другий рік після перезимівлі проростають бруньки, рослини утворюють стебла, цвітуть і формують насіння. До дворічних культур належать усі види капусти (крім цвітної, проколі та пекінської), морква, буряки, петрушка, селера, пастернак, цибуля-шалот, цибуля-порей та інші. Цибуля-ріпка при вирощуванні маточних цибулин з насіння - 2-річна культура, через сіянку - 3-річна,

Багаторічні (полікарпічні) культури в перший рік утворюють кореневу систему, розетку листків і закладають плодові бруньки. Восени на них відмирають листки, корінці і кореневище перезимовують. Після розмерзання ґрунту рослини відростають.

3.Ботанічна характеристика та біологічні особливості овочевих культур.

Капустяні овочеві рослини належать до роду Вrassica родини Аз& гасеае. Майже всі вони дворічні рослини. Лише цвітна та пекінська капусти однорічні. До родини капустяних належать: капуста біло- та червоноголова, цвітна, савойська, брюсельська, кольрабі, листкова, пекінська, китайська, броколі.

Капуста білоголова та червоноголова утворюють головку з листків, що загортаються навколо верхівки стебла. Головки цих видів капусти і є продуктивним органом-овочем.

Цвітна капуста також утворює головку, але не з листків, а з укорочених потовщених м'ясистих квітконосних стебел.

Савойська капуста також утворює головку, листки її зморшкуваті (гофровані), пухирчасті. Споживають її свіжою, квасити її не можна,

Брюсельська капуста має стебло 60 см заввишки і більше з рідко розташованими черешковими листками, в пазухах яких утворюються невеликі головочки з бічних бруньок.

Кольрабі - стеблоплідна капуста, головок не утворює, їстівне у неї потовщене кулеподібне стебло, що називається стебло плодом, білого або фіолетового кольору.

Листкова капуста головок не утворює. Як овоч — споживають її листки, що досягають 30-60 см завдовжки. Листки бувають гладенькі та кучеряві. Листкову капусту з гладенькими листками використовують як корм, а з кучерявими — як овоч для споживання та як декоративну рослину.

Пекінська капуста - рослина однорічна, утворює розетку листків або рихлу видовжену головку, дуже скоростигла.

Капуста білоголова не вимоглива до тепла. Оптимальна температура для росту — 16-18°С. Розсада та головки капусти витримують короткочасні приморозки -5-8°С. Головки капусти, які зазнали дії морозу, погано зберігаються і їх краще використати для квашення. При високій температурі довкілля (33°С) ріст рослин припиняється. В жарких умовах капуста також не утворює головки.

Капуста дуже вологолюбна та вимоглива до умов живлення, тому потребує родючих ґрунтів. Високі урожаї отримують при зрошенні капуста рослина довгого світлового дня.

Плодові овочеві рослини (помідор, огірок).

До родини гарбузових належать огірок, кавун, диня, гарбуз, кабачок і патисон.

Всі вони однорічні, двостатеві, однодольні рослини; запилюються комахами. Лише кавун - рослина факультативне самозапильна. Вирощують їх заради або недостиглих (огірок, кабачок, патисон), або стиглих (кавун, диня, гарбуз) плодів, які споживаються свіжими, консервованими, засоленими.

Усі овочеві гарбузові рослини дуже вибагливі до тепла, вологи, ґрунту. Мають добре розвинену кореневу систему і велику листкову поверхню плоди їх - несправжні ягоди - досягають великих розмірів.

Насіння більшості овочевих гарбузових рослин проростає при температурі не нижче 13-14°С, а кавуна - при 16-17°С (оптимальна 30°С). Рослини їх гинуть при зниженні

температури до 1-2°С, а при температурі 10°С і нижче припиняють ріст і перестають плодоносити. На Україні з овочевих гарбузових найбільше вирощують огірки і кавуни.

На Україні вирощують з родини пасльонових: помідор, баклажан і перець. Всі вони теплолюбові і вирощують їх як однорічні рослини.

Помідор, перець і баклажани - рослини дуже вибагливі до тепла, вологи і родючості ґрунту. Вони погано ростуть і плодоносять у вологому повітрі (найкраща вологість повітря 50-60%). Насіння цих рослин проростає при 13-15°С. Найкраща температура для росту 22-28°С. При зниженні температури до 15°С ці рослини перестають рости і в них навіть відпадають квітки та зав'язі плодів.

Цибулинні овочеві рослини (цибуля ріпчаста, часник).

Господарське значення мають такі види: цибуля ріпчаста, або городня, цибуля-порей, цибуля-батун, цибуля багатоярусна. УсІ види цибулі належать до однодольних рослин. Характерною особливістю цибулі є те, що усі її види утворюють справжню цибулину або несправжню. Справжню утворюють цибуля ріпчаста і часник, а несправжню — цибуля-порей, цибуля багатоярусна.

Усі види цибулі переважно дворічні рослини, розмножуються вегетативно — цибулинами та зубками, а також насінням. Деякі види цибулі насіння не утворюють (часник, цибуля багатоярусна). Плід цибулі - коробочка з чорним насінням, суцвіття - кулеподібний зонтик. Запилюється комахами, вітром. Цибуля — перехреснозапильна рослина. Рослини цибуль дуже морозостійкі, їх часто залишають на зиму у відкритому грунті. Як овоч у цибулі використовують цибулини, зелені листки та стебла.

Характерною особливістю для цибулі є наявність цибулинного запаху, зумовленого ефірною олією.

Цибуля-батун росте під снігом і рано навесні утворює вже зелений листок.

Найбільш поширені на Україні є цибуля ріпчаста та часник.

Цибуля ріпчаста — дво-, трирічна трав'яниста рослина. Холодостійка. Насіння проростає при температурі 3-4° С, а листя витримує заморозки до 7°С і більше. Цибуля рослина довгого світлового дня, в умовах короткого дня цибулин і насіння не утворює.

4.Технологія вирощування овочевих культур.

Технологія вирощування кожної овочевої культури має свої особливості, однак є спільні питання для овочівництва, правильне вирішення яких забезпечує підвищення продуктивності цієї галузі.

Сівозміни. Овочеві культури вирощують у спеціальних овочевих сівозмінах. Найкраще розмістити овочеву сівозміну на досить зволожених схилах. Для теплолюбних овочів бажано підбирати птденні схили, а для менш теплолюбних культур - низину. Під багаторічні овочі виділяють окрему поза сівозмінну ділянку.

За агробіологічними властивостями всі овочеві культури можна поділити на п'ять груп.

Культури родини гарбузових (огірки, гарбузи, кабачки) мають підвищені вимоги до азоту, не потребують інтенсивного розпушування ґрунту.

Коренеплоди (буряки, морква, ріпа, редька, пастернак, селера) потребують, насамперед, фосфорного і калійного живлення, а також розпушування грунту, яке забезпечують неодноразовим обробітком міжрядь.

Листоплідні та зелені (капуста білокачанна, кольорова, кольрабі, брюссельська, салат, шпинат) мають підвищені вимоги до азоту.

Цибулинні і плодові (цибуля, часник, помідори, баклажани, перець) вимогливі до всіх елементів живлення. Надмірне азотне живлення затримує утворення плодів та ріст плодових.

Бобові (горох, квасоля) не вимогливі до азоту та частих розпушувань ґрунту.

Найчастіше в овочевій сівозміні буває 4-5 полів. Якщо за площею посіву окремих культур і розміром угіддя доцільно нарвати 4-пільну сівозміну, то баштанні і листоподібні культури розміщують в одному полі. Орієнтовна схема такої сівозміни: 1) листоплідні; 2) коренеплоди; 3) баштанні; 4) плодові; 5) бобові, цибулинні та зелені овочі.

Удобрення овочевих культур. Мінеральні добрива необхідно щороку вносити під кожну культуру, а органічні — в два поля сівозміни. Гній, торфогнойові або інші компости по 40-50 т/га вносяться під капусту та огірки і по 20-30 т/га під помідори. Зазначені норми на сірих опідзолених грунтах збільшують, а на чорноземах зменшують.

Більші норми добрив застосовують на менш родючих відмінах ґрунтів і під культури з довшим періодом вегетації (наприклад, під пізню капусту вносять більше добрив, ніж під ранню).

Гній та компост вносять під оранку в повній нормі, а мінеральні добрива лише 60-75% їх норми. Решту використовують під час передпосівної підготовки, сівби і підживлення.

В овочівництві, крім того, використовують бактеріальні добрива, їх додають до суміші при виготовленні торфоперегнійних горщечків чи в лунки з поливною водою під час садіння розсади з розрахунку 2-3 гектарні норми на кількість горщечків, що потрібно на 1 га. Іноді в поливній воді розчиняють аміачну селітру або інші азотні добрива з розрахунку 250 г на 100 лводи.

Під овочеві культури вносять і мікродобрива. Орієнтовні дози мікродобрив для основного внесення такі: борних — 1-2, 5 кг/га, марганцевих — 15-30 кг/га, мідних - 3-8 кг/га діючої речовини.

Для овочевих культур особливе значення має підживлення. Перше підживлення проводять через 2 тижні після садіння розсади або появи сходів безрозсадних культур переважно азотними добривами або гноївкою і пташиним послідом. Ці добрива часто вносять у вигляді водного розчину: мінеральних - 0, 5-1, а органічних - 5-10%-ної концентрації. Вдруге підживлюють (переважно фосфорно-калійними добривами) на початку цвітіння або утворення товарної продукції, наприклад, під час зав'язування головок капусти.

Обробіток ґрунту. Зяблеву оранку треба проводити відразу після збирання попередника. Ґрунти з глибоким гумусним горизонтом орють на 28-32 см, а менш родючі — на всю глибину гумусного шару. Кожного року глибину оранки треба змінювати на 2-3 см, щоб не утворювалась ґрунтова підошва та не вивертався на поверхню засмічений насінням бур'янів шар ґрунту. У міру окультурення нечорноземних ґрунтів глибину оранки теж доводять до 28-32 см. На городніх угіддях за зиму ґрунт часто ущільнюється, а іноді і запливає. За таких умов навесні зяб переорюють, але мілкіше на 4-5 см. Більш доцільно це робити під пізні овочеві культури, щоб свіжозораний грунт до садіння встиг осісти.

Передпосівний обробіток ґрунту проводять на високому агротехнічному рівні в якомога більш ранні строки. Особливо своєчасно і старанно готують ґрунт під дрібнонасінні культури: моркву, цибулю, редиску. Насамперед, ріллю боронують для закриття вологи, потім культивують в один, а під культури пізньої сівби і посадки — у два сліди. Перед сівбою ґрунт старанно вирівнюють волокушами і шлейфами, а потім ущільнюють котками, щоб забезпечити загортання насіння на відповідну глибину і появу дружніх сходів. При сухій теплій погоді не можна допускати розриву в часі між передпосівною підготовкою грунту і сівбою. На полях, призначених для посадки розсади або сівби насіння теплолюбних культур, проводять не менше двох культивацій з боронуванням.

Підготовка насіння та сівба. Для сівби можна використовувати насіння овочевих культур лише районованих сортів з високими посівними якостями. Насіння за крупністю сортують на ситах різних розмірів. Крупне насіння занурюють у воду, в результаті чого легке насіння спливає. Потім крупне і важке насіння просушують і використовують для сівби.

Останнім часом в овочівництві застосовують гетерозисні гібриди.

Підготовка насіння до сівби включає такі прийоми: калібрування, протруювання, пророщування, обробку стимуляторами, дражування та ін.

Калібрування - це розподіл насіння на фракції за масою і розміром. Для цього використовують машини ОСМ-ЗУ, ОС-4, 5А, ОПС-2 і ССП-1, 5.

Ефективне намочування насіння в розчинах мікроелементів, для чого використовують 0, 02%-ний розчин борної кислоти, 0, 05%-ний марганцевокислого калію, 0, 05%-ний

сірчанокислого цинку, 0, 005%-ний сірчанокислої міді, 0, 01%-ний молібденовокислого амонію.

Для знищення збудників хвороб насіння протруюють. Вітаваксом, Формаліном або іншими препаратами. Щоб прискорити появу сходів, насіння моркви, цибулі та петрушки перед сівбою замочують у воді протягом 3-4, а насіння буряків -1-2 днів. Для цього насіння в мішках або ящиках занурюють у воду на 5-10 хв., потім виймають, дають зайвій воді стекти і висипають на вологу мішковину (краще її розстелити на зволоженій тирсі) шаром до 10 см у теплому приміщенні. Зверху насіння прикривають мокрою мішковиною. Перед сівбою насіння просушують, щоб відновити його сипкість, і зважують, що потрібно для визначення норми висіву. Таке насіння висівають тільки у вологий ґрунт, щоб воно не втратило схожості.

Крім того, насіння овочевих культур яровизують, загартовують, проводять повітряно-теплове обігрівання, що сприяє кращому росту і розвитку рослин. Роблять все відповідно до умов за спеціальними інструкціями.

Строки сівби залежать від біологічних особливостей культури і мети вирощування. Насіння у відкритий грунт висівають у весняний, літній, передзимовий і зимовий строки.

Моркву, цибулю, редиску, горох, петрушку, зелені овочі висівають, а розсаду ранньої капусти садять рано навесні, і на початку польових робіт; столові буряки сіють на 5-7 днів пізніше. Огірки, кабачки, гарбузи, квасолю сіють, а розсаду помідорів, баклажанів, перцю висаджують у такі строки, щоб сходи і розсада не попали під весняні приморозки. Редиску, салат та інші зелені овочеві культури висівають 2-3 рази за період вегетації.

Літню сівбу проводять наприкінці червня - в першій половині липня з метою вирощування розсади багаторічних овочевих культур (спаржа, ревінь), а також щавлю і цибулі-батуну (озимі посіви).

Пізно восени проводять підзимню сівбу дражованим насінням.

Для повної механізації вирощування овочевих культур важливо правильно визначити спосіб сівби. Сівбу моркви, буряків, цибулі-сіянки і ріпки слід проводити насінням за однорядковою схемою з шириною міжрядь 45 і дворядковою - 12+58 см. Останню схему можна застосувати і для сівби перелічених культур на борозенно-терасній поверхні на півдні в умовах зрошення. На Поліссі та в західних районах України, щоб запобігти перезволоженню ґрунту, доцільно зазначені культури висівати на грядках з шириною міжрядь 45-95 см сівалкою СКОШ-2, 8 на самохідному шасі 35-35*70 см грядоутворювачами-сівалками ГС-1, 4, СГД-1, 4. Огірки рекомендується висівати з шириною міжрядь 70 та 50-90 см. Остання схема необхідна для збирання плодів за допомогою навісних платформ ПНСШ-12 та УПНС-10. Цибулю-ріпку висівають сівалками СЛН-6, СЛН-8, СЛН-8А.

Висаджують розсадні культури так: ранню та червоноголову капусту, помідори, баклажани і перці - за однорядковою схемою 70x35 або стрічкове рядковою 50+90x35 см; капусту середню і пізню — квадратним способом (першу з площею живлення 60x60, а другу 70x70 см). Для садіння розсади цих культур використовують садильні машини СКН-6, СКН-6А та ін.

Насіння овочевих культур загортають на різну глибину залежно від розміру насіння, механічного складу і вологості ґрунту.

Глибина загортання насіння моркви, цибулі, салату, редиски та інших дрібнонасінних культур становить 2 см, на легких ґрунтах - 3; буряків і огірків - 3-5, гороху - 5-6, квасолі та гарбузів - 6-7 см. Норма висіву залежить від схеми і способу сівби, а також крупнисті насіння. Так, норма висіву столових буряків становить 12-18 кг/га, цибулі-ріпки (з насіння) -7-9, моркви - 4-7 кг/га. Іноді до насіння овочевої культури додають кілька кілограмів насіння маячної культури, наприклад, гречки, що дає змогу раніше почати обробіток міжрядь. За умови сухої погоди доцільно відразу після сівби буряків, моркви та інших культур ґрунт прокоткувати легкими котками.

Для захисту сходів і розсади від приморозків треба більш теплолюбні культури розміщувати на південних схилах. З цією метою застосовують також дощування, димові завіси, а розсадні рослини накривають паперовими ковпачками тощо.

У разі утворення кірки на поверхні грунту її треба негайно знищити ротаційною мотикою, кільчастими котками або сітчастими боронами. Міжрядний обробіток починають якомога раніше, бо від цього залежить успішне знищення бур'янів. Ґрунту у міжряддях розпушують, як тільки з'являються сходи маячної культури або позначаться рядки. Далі міжрядні розпушення повторюють орієнтовно через два тижні (при квадратному розміщенні рослин в обох напрямах) 4-5 разів протягом вегетації. Для цього використовують культиватори КРСШ-2, 8А, КРН-2, 8МО, КРН-4, 2, КРН-2, 8.

Розпушування грунту проводять на глибину 5-6 см, збільшуючи кожного разу на 2 см. На зрошуваних землях грунт розпушують до 12 см. Проривання і прополювання рослин у рядках чи гніздах проводять у фазі 1-2 листочків, залишаючи відстань між рослинами моркви 3-4 см, цибулі - 4-6, буряків – 7-10, огірків -8-12 см. Перевірку і друге прополювання в рядках проводять через 2 тижні після проривання, видаляючи зайві рослини, що з'явились за цей час. На зрошуваних угіддях овочі поливають так, щоб при кожному поливі грунт був зволожений на глибину до 0, 5 м. Якщо немає опадів, поливи повторюють через 7-9 днів, а при періодичних випаданнях дощів - рідше - відповідно до інтенсивності опадів.

Збирання врожаю. Ручне збирання овочів - надзвичайно трудомістка робота. Для підвищення продуктивності праці застосовують навісні збиральні платформи ГШСШ-12, на яких розміщують по 54 стандартних ящики для овочів. Самохідне шасі з такою платформою рухається вздовж гонів, а за ним 10-12 робітниць вручну збирають стиглі плоди і кладуть їх у ящики. Моркву і буряки збирають за допомогою машини, що обрізує гичку на пні, і копача КН-1. Механізоване обрізування гички зменшує затрати ручної праці майже в 3 рази. Для збирання цибулі використовують машину СНУ-ЗС, комбайн ЛКГ-1, 4. Перспективне і комбайнове збирання помідорів за допомогою машини СКТ-2.

Овочеві культури вирощують не тільки у відкритому ґрунті (польові умови), а й у закритому.

Закритий грунт - це споруди, пристосовані для вирощування розсади та овочів, коли вони не надходять з відкритого ґрунту. У закритому ґрунті дорощують овочеві культури восени, проводять вигонку зелених культур.

Найбільше поширення мають три види споруд закритого ґрунту: утеплений грунт, парники і теплиці.

Утеплений ґрунт - це тимчасові малогабаритні споруди, які будують безпосередньо на ґрунті без бічних огорож. Споруди вкривають світлопроникними або темними матеріалами, які знімають під час догляду за рослинами. Цей вид закритого грунту використовують для захисту від весняних холодів рано висаджених або висіяних рослин. Для обігріву використовують пальне, тепло промислових підприємств.

У парниках вирощують розсаду, ранні овочеві культури. Парники можуть бути одно- і двосхилими, заглибленими і наземними. Наземні виготовляють стаціонарними і переносними. Покриття парників може бути рамним або суцільним (шторним), заскленим або плівковим. Для обігріву парників використовують енергію сонця, біопалива, води, електричного струму. За строками експлуатації розрізняють парники ранні, середні та пізні

Теплиці - найбільш удосконалений вид закритого ґрунту. Споруджують їх з різних матеріалів (дерево, метал). Будують одно- і багато ланцюгові або блокові (складаються з кількох одноланцюгових). За тривалістю використання розрізняють: теплиці засклені, зимові (цілорічні) і весняні, вкриті плівкою. Зимові теплиці, призначені для вирощування розсада, називають розвідними; і північних районах вони стелажні, в середній смузі і на півдні - переважно грунтові. У розвідних зимових теплицях застосовують посилене ґрунтове обігрівання і електричне освітлення рослин. Весняні теплиці призначені для вирощування розсади з наступним висаджуванням її у відкритий грунт. Вони, як правило, ґрунтові.

Лекція № 15.

Тема: Основні відомості про породи та розведення сільськогосподарських тварин.

1. Продуктивність сільськогосподарських тварин та шляхи і способи їх підвищення.

2.Методи розведення сільськогосподарських тварин.

3.Добір та підбір в тваринництві, їх взаємозв’язок.

4. Контитуція та екстер’єр тварин.

5. Поняття про породу. Основні породи сільськогосподарських тварин.

6. Біологія розмноження тварин.

Література:

1. Основи сільського господарства / за ред. Б. М. Польського. - К.: Вища школа, 1991, - с. 251-262

2. Основи землеробства і твариництва / П. Д.Клименко, О. І. Кононенко, В.П. Федоров. – К.: Вища школа, 1991, -с. 311-342

3. Технологія виробницва сільськогосподарської продукції. Навчальний посібник / Ярош Ю. М., Трусов Б. А. – К.: Український центр духовної культури, 2005, - с. 371-388

1. Продуктивність сільськогосподарських тварин та шляхи і способи їх підвищення.

Продукція сільськогосподарських тварин надзвичайно різноманітна. В її асортимент входить продукція, яка використовується безпосередньо для харчування – молоко, м’ясо, сало, яйця та інші вироби харчової промисловості – молочні продукти (масло, сир, сметана); м’ясні продукти (ковбаси, шинки та інші), а також консерви, порошки (м’ясні, молочні, яєчні); сировина для легкої промисловості – вовна, шкіра, кістки тощо: сировина для приготування медичних препаратів – ендокринні залози, шлунковий сік, кров’яна сироватка, а також гній, гноївка використовуються як органічні добрива.

Продуктивність – це кількість якісної продукції, яку одержують від тварин за певний проміжок часу.

Продуктивність залежить від фізіологічних і морфологічних можливостей організму тварин та умов утримання.

Молочна продуктивність. Молоко є продуктом секреції молочної залози.

Свиноматки і кролиці виділяють його орієнтовно стільки, скільки його потрібно для вигодування приплоду.

Корови, кози, буйволи виділяють молока більше, ніж потрібно для приплоду, тому їх регулярно доять.

Молоко – цінний поживний продукт, який містить легкозасвоювані поживні речовини, ферменти, вітаміни. Його використовують свіжим, а також для виготовлення рідин молочних продуктів, (масла, вершків, сметании, сиру, кефіру, морозива та інших).

З овечого молока виготовляють бринзу, а молока кобил – лікувальний напій кумис.

Хімічний склад молока залежить від виду тварин, типу годівлі, умов утримання тощо.

Процес утворення молока відбувається у вимені в результаті біосинтезі складових частин молока (вбираються з крові у секреторних клітинах молочної залози, за виключенням вітамінів, ферментів, гормонів, мінеральних речовин, які безпосередньо надходять з крові в плазму молока).

Цей процес регулюється нервовою системою. Молоко у самок утворюється після народження приплоду.

Період, протягом якого молоко не утворюється називається запуском.

Проміжок часу від початку утворення молока до запуску називається лактаційним періодом, або лактацією.

Тривалість лактації у тварин різних видів неоднакова.

Так, у корів лактація триває протягом 305 днів (10 місяців).

У овець – 4 місяців, кіз – 5, кобил – 6-8 місяців.

Період від запуску до народження приплоду називається сухостійним. У перші дні лактації (у корів 7-10 днів) продуктують молозиво, яке за зовнішнім виглядом, хімічним складом і філологічною дією відрізняється від молока.У молозиві вищий вміст білків, жирів, мінеральних речовин.

Молочна продуктивність тварин залежить від багатьох факторів, основним з яких є тривалість лактації, що визначається (від розтелення до запліднення). Корова після отелення повинна запліднюватись наприкінці другого місяця лактації. У молодих корів після першого і другого отелень надої нижчі, ніж у дорослих тварин. Вищі надої часто мають у четвертому-п’ятому лактаційних періодах, а потім найбільше впливають особливості годівлі.

М’ясна продукція. М’ясо – висококалорійний продукт харчування людини. Воно містить 35-55% сухих речовин, 10-20% білка, 15-45% жирів, а також вітаміни А, D та групи В.

У м’ясному балансі країни найбільшу питому вагу має яловичина (45-48% загального виробництва), потім 2 місце займає свинина, а третє – баранина.

М’ясну продукцію визначають за тижня (попередньо) і після забою. Попередньо її оцінюють зважуванням тварин та обмірами висоти, довжини тіла, ширини та обхвату грудей. На основі зважувань вираховують добові та місячні прирости.

Забійна маса – це маса туші з внутрішнім салом без голови, хвоста, шкіри, внутрішніх органів та кінцівок.

Забійним виходом називають відношення забійної маси до живої маси тварин перед забоєм, виражене в процентах.

У ВРХ забійний вихід коливається від 40 до 70%, у свиней становить 60 – 80%, у овець – 38-60%, у птиці – до 85%.

Вовнова продуктивність. Вовну одержують переважно від овець. Значно менше її дають кози, верблюди і ВРХ. Вовнова продуктивність залежить від породи, статі, віку, умов годівлі та утримання. Найкраща якість у тонкорунних овець – однорідна пухова вовна (5-6 кг на голову).

Шкіряна, овчина і смушкова продуктивність. Шкіряну сировину від сільськогосподарських тварин одержують після забою як другорядну, але цінну продукцію. Якість шкіри залежить від виду, породи, віку, вгодованості та інших факторів. Шкіри масою до 25 кг називаються легкими, а понад 25 кг – важкими.

Залежно від використання вичинену шкіру поділяють на чотири класи: для виготовлення взуття, технічна і для виготовлення одягу та галантерейних виробів. Шкіру перших трьох класів одержують від ВРХ, коней, свиней, верблюдів. Для виготовлення взуття, одягу і галантерейних виробів використовують шкіру овець, кіз та оленів. З овечих та козинних шкур виготовляють лайкову шкіру. Шкіра, знята з овець, старших за 6 місяців, називається – овчиною.

Смушками називають шкіри ягнят коракульської, сокольської та деяких інших порід овець, забитих у віці від 2 до 5 днів. Смушки високо ціняться за красу і міцність. Із смушків виготовляють шапки, коміри для жіночих пальт та ін. хутрові вироби.

Яйцева продуктивність. Яйця – дієтичний продукт високих поживних цінностей. В їжу вживають курячі яйця. Яйця качок, гусей, індиків використовують здебільшого для інкубації і зрідка для переробки. Курячі яйця містять повноцінні білки (12-19%), жири (12%), вуглеводи (10%), мінеральні речовини, вітаміни (А, В, Д, Е).

Несучість птиці визначається кількістю яєць, знесених за рік, при цьому враховується також і маса яйця. Найбільшу несучість птиця має на другому році життя, а потім вона щороку знижується на 10-15%. Знесення першого яйця є ознакою статевої зрілості. У курей вона настає у 120-180 денному, гусей і качок – 250-300, індиків 200-300 денному віці.

2. Методи розведення сільськогосподарських тварин.

У тваринництві застосовують два основні методи розведення сільськогосподарських тварин: чистопородне і схрещувань.

Чистопородне розведення – це парування самців і самок, які належать до однієї породи. Потомство, одержане від такого парування є чистопородним.

Суть чистопородного розведення полягає в зберіганні та посиленні спадкових якостей тварин бажаного шину, які використовуються в племінній справі.

Схрещування – це парування тварин, які належать до різних порід. Приплід, який при цьому одержують, називають помісним.

У першому поколінні він краще росте і розвивається, ніж батьки, більш скороспілий, плодовитий.

Схрещування тварин, що належать до різних видів, називається гібридизацією, а одержане потомство – гібридами.

Наприклад, від спаровування кобили з ослюком одержують мулів – робочих тварин.

Основним завданням такого схрещування є одержання нових видів з цінними для людини якостями.

Залежно від мети розрізняють такі види схрещування: промислове, перемінне, вбирне, ввідне і відтворювальне, або заводське.

Промислове і перемінне схрещування мають користувальне, а вбирне, ввідне та відтворювальне – племінне значення.

Промислове схрещування це спаровування тварин різних порід з метою одержання помі сей першого покоління.

При промисловому схрещуванні помісі першого покоління використовують для відгодівлі (у свинарстві і скотарстві).

Перемінне схрещування є різновидом промислового схрещування і також використовується для одержання користувальних тварин.

На відміну від промислового при перемінному схрещуванні частину високопродуктивних маток помі сей першого покоління залишають на плем’я, щоб від них при спаровуванні з плідниками третьої породи одержати потомство.

Вбирне (перетворювальне) схрещування застосовують для докорінного поліпшення низькопродуктивних порід тварин.

При цьому схрещуванні спаровують маток низькопродуктивної (поліпшувальної) породи з плідниками високопродуктивної (поліпшуючої) породи.

Відтворювальне, або заводське схрещування застосовують для виведення нових порід тварин з використанням двох, а частіше кількох порід. Якщо при схрещуванні використано дві породи, то воно називається простим, а коли три і більше – складним.

Суть заводського схрещування полягає в поєднанні цінних ознак висхідних порід у новій.

3. Добір та підбір у тваринництві, їх взаємозв’язок.

Поліпшення племінних та продуктивних якостей окремих стад та порід тварин не можливе без добору та підбору.

Добір – це виділення з кожного покоління тварин, які мають кращі племінні та продуктивні якості і відповідають бажаному типу породи.

Згідно з еволюційною теорією Дарвіна розрізняють природний і штучний добір.

Під природним добором розуміють виживання, зберігання та розмноження організмів, краще пристосованих до умов навколишнього середовища.

Штучний добір здійснюється людиною, коли відбираються і зберігаються для розмноження тільки тварин з бажаними якостями.

В умовах інтенсивного тваринництва основну роль відіграє штучний добір, але завжди при поліпшенні чи виведенні нових порід дія природного добору безсумнівна, оскільки він визначає пристосованість до тих чи інших умов середовища, витривалість та стійкість окремих тварин до захворювання

Підбір – складання пар відібраних тварин для парування з метою одержання потомства з бажаними якостями. Добір та підбір є основою племінної роботи.

4. Конституція і екстер’єр тварин.

При розведенні та використанні сільськогосподарських тварин оцінюють за конституцією та екстер’єром.

Під конституцією розуміють особливості будови тіла та життєдіяльності тварин, які залежать від спадковості, напряму продуктивності та умов зовнішнього середовища (клімату, годівлі, утримання).

Тип конституції свідчить про господарське використання тварин і здатність її реагувати на зміни зовнішнього середовища.

Розрізняють три типи конституції тварин: грубу, ніжну, щільну і нещільну.

У тварин з грубою конституцією масивний кістяк, важка велика голова, масивні роги. Шкіра в них товста, вкрита грубим волоссям. М’язи добре розвинені, з незначним прошарком жиру. Така конституція найчастіше властива малопродуктивним, але досить витривалим тваринам (зокрема, робочим).

У тварин з ніжною конституцією тонкий, легкий кістяк, невелика голова і невеликі і тонкі роги. Шкіра тонка з ніжним волосяним покривом. Цей тип конституції мають тварини більшості молочних і м’ясних порід, тонкорукі вівці, верхові коні.

Щільна конституція характеризується слабким розвитком сполучної тканини і жирових утворень. Вона властива енергійним тваринам з міцним кістяком, сильною мускулатурою, добре розвинутими суглобами, органами дихання, кровообігу, травлення. Цей тип конституції частіше зустрічається у корів молочного напряму продуктивності.

У тварин з нещільною конституцією досить добре розвинені мускулатура, підшкірна сполучна тканина і прошарки жиру між м’язовими волокнами. Шкіра нещільна, вкрита ніжним рідким волоссям. Тварини з такою конституцією швидко відгодовуються, тому нещільну конституцію має худоба м’ясного напряму продуктивності.

Конституцію сільськогосподарських тварин визначають за будовою їх тіла (зовнішніми формами), тобто за екстер’єром.

Екстер’єр тварин оцінюють окомірно (візуально), промацуванням та взяттям промірів.

Спочатку оцінюють загальну будову тіла, після цього оцінюють статі тіла тварини, основними з яких є: голова, шия, холка, груди, спина, поперек, тазова частина, кінцівки, розвиток шкіри, мускулатура, кістяк.

Оцінку статі починають з голови і закінчують кінцівками.

Проміри визначають за допомогою мірної палиці, сантиметрової стрічки, циркуля.

Основними промірами у тварин є такі:

а) висота в холці – вимірюють мірною палицею від найвищої точки палиці до Землі;

б) довжина тулуба – вимірюють палицею від попереднього виступу плечової кістки до заднього виступу сідничного горба (у великої рогатої худоби і коней);

в) глибина грудей – вимірюють палицею від холка до грудної кістки по вертикалі;

г) обхват грудей – вимірюють стрічкою, яка проходить через холку і торкається задніх кутів лопаток;

д) обхват п’яста – вимірюють стрічкою в нижній найвужчій частині верхньої третини п’яста (він є основним показником загального розвитку кістяка і типу конституції).

5. Поняття про породу. Основні породи сільськогосподарських тварин.

Порода – це численна група тварин одного виду, які мають спільне походження, подібну будову тіла, однакові вимоги до умов утримання, характерні ознаки продуктивності і успадковують свої якості потомству.

Для підвищення продуктивності тваринництва велике значення мають породи високопродуктивних сільськогосподарських тварин і племінна робота з ними. На Україні розводять багато порід сільськогосподарських тварин різних видів. Плановими породами великої рогатої худоби молочного напряму є чорно-ряба, червона степова, білоголова українська і червона польська; з порід комбінованого напряму продуктивності – симентальська, лебединська, бура карпатська, пінцгаузька та сіра українська. У незначних кількостях розводять м’ясні породи: герефордську, абердин-ангуську, шароле, санта-гертруда та ін. Найбільш поширеними породами свиней є велика біла, українська степова біла, українська степова ряба, миргородська та ін. Основними плановими породами овець є асканійська тонкорунна, прекос, цигайська, сокільська, каракульська та ін. З порід коней розводять російського та орловського рисаків, російських та радянських ваговозів, чистокровну верхову, українську верхову, будьонновську та гуцульську. Основними плановими породами сільськогосподарської птиці є такі: курей – російські білі, леггорни, первомайські тощо; качок – пекінські, українські та ін., гусей – роменські, великі сірі тощо; індиків – широкогруді бронзові та інші.

Породи великої рогатої худоби. Червона степова порода за поголів’ям займає друге місце в країні і перше на Україні. У південних та південно-східних районах країни вона дає переважну кількість молока і м’яса. Ця порода постійно вдосконалюється, свідчення чого є збільшення її поголів’я, поширення по зонах та підвищення продуктивності тварин. Молочна продуктивність корів становить

4200 – 4540 кг при жирності молока 3, 7 – 3, 8 %, жива маса корів – 450 – 520 кг, бугаїв-плідників – 820 – 870 кг, м’ясні якості тварин задовільні (забійний вихід м’яса – 53 %). За умов поліпшеної годівлі та утримання в господарствах від деяких корів надоюють по 8000 – 10000 кг молока за лактацію. У республіці питаннями вдосконалення та розмноження червоної степової породи займаються 22 племзаводи, 20 племгосподарств. Основу структури української групи червоної степової породи складають 26 ліній, основними з яких є лінії Зевса, Фукса, Казбека та ін. В племінній роботі з удосконалення червоної степової породи поряд з дальшим підвищенням молочної продуктивності значна увага приділяється поліпшенню м’ясних якостей її, збільшенню живої маси і забійного виходу.

Чорно-ряба порода – одна з найбільш продуктивних молочних серед порід великої рогатої худоби. У корів цієї породи велике, добре розвинене вим’я, за формою частіше ванно-і чашоподібне та округле. Характерною особливістю чорно-рябої худоби є висока молочна продуктивність. Середньорічний надій корів у передових господарствах за умов повноцінної годівлі становить 5200-5500 кг. Вміст жиру в молоці корів породи порівняно низький – 3, 4 – 3, 6%. Жива маса дорослих корів становить 570 - 610, бугаїв – 950 – 1000 кг. М’ясні якості добрі, забійний вихід – 55 – 58%. Чорно-рябу породу розводять у багатьох господарствах республіки, але найбільш поширена вона в західних (Львівська, Волинська, Ровенська та Хмельницька), східних (Харківська) та центральних (Київська, Вінницька, Житомирська) областях республіки.

Симентальська порода. Бугаїв симентальської породи завезли на Україну в минулому столітті з Швейцарії і схрещуванням з місцевими породами одержали тип симентальської худоби. Тварини симентальської породи добре розвинені, жива маса корів становить 590 – 700, бугаїв – 850 – 1000 кг. У них добре розвинена мускулатура. За умов правильного вирощування тварини мають високу м’ясну продуктивність, забійний вихід у відгодованих тварин становить 60%. Масть тварин цієї породи полово-ряба і світло-червоно-ряба. Середньорічні надої симентальських корів у господарствах становлять 2500 – 2700 кг при жирності молока 3, 75 – 3, 8 %, у племінних господарствах («Тростянець» Чернігівської області, Терезино, «Шамраївський» Київської області) – 4200 – 5000 кг. Симентальська порода поширена переважно в лісостеповій зоні (Вінницька, Київська, Полтавська, Черкаська, Чернігівська області).

Лебединська порода виведена в господарствах Сумської області схрещуванням сірої української породи з швіцькою і наступним удосконаленням за умов відповідного поліпшення годівлі та утримання. Вона характеризується міцною конституцією, правильною будовою тіла, скороспілістю, високою молочною продуктивністю і відмінними м’ясними якостями. Жива маса корів становить 500 – 550, бугаїв – 800 – 1000 кг, забійний вихід – 53 – 55 %. Середньорічні надої молока досягають 3300 – 4000 кг, а середня жирність молока – 3, 8 – 3, 9 %. Масть тварин сіро-бура зі світлішою смугою на спині. Племінна робота з лебединською породою спрямована на дальше підвищення продуктивності та виведення таких тварин, які б відповідали вимогам розведення у великих спеціалізованих господарствах. Лебединська порода поширена в районах Сумської, Харківської, Чернігівської та інших областей.

Бура карпатська порода виведена схрещуванням сірої української з швецькою. Масть тварин цієї породи від темно-до світло бурої. У них глибокий, але не досить широкий тулуб. Жива маса корів становить 400 – 470, бугаїв – до 700 кг. Забійний вихід – 45 - 47 %. Середньорічний надій молока становить близько 3000 кг при жирності 3, 5 – 3, 7 %. Підвищення жирності молока корів бурої карпатської породи – основне завдання племінної роботи з породою. Бура карпатська худоба поширена в Закарпатській і Чернівецькій областях.

Тварини голштинської породи займають перше місце серед молочних порід США і Канади (типово молочного напряму). Маса корів 620 – 680 кг, тварини скороспілі, з міцною конституцією і добре розвинення вим’ям. Середньорічні надої молока становлять 5300 – 5900 кг при жирності 3, 6 – 3, 7%. Поширені два відріддя голштинської породи (чорно- і червоно-рябе), які майже не різняться за продуктивністю і будовою тіла. У нашій країні чорно-рябе відріддя використовується для поліпшення чорно-рябої породи, а червоно-рябе – симентальською.

Герефордська порода виведена в Англії (типово м’ясного напряму). У тварин цієї породи глибокий, широкий, бочкоподібний тулуб, довгий широкий зад, добре розвинені м’язи, порівняно короткі міцні широко поставлені ноги. Маса корів становить 550 – 600, бугаїв – 850 – 1000 кг. Забійний вихід – 60 – 65 %. М’ясо мармурове, соковите, висококалорійне, смачне. Тварини скороспілі, добре пристосовуються до різних кліматичних умов. Масть червона, різних відтінків, голова біла, на холці, спині, грудях, підгрудді, нижній частині черева й ніг, на китиці хвоста білі плями. Одержані помісі за вгодованістю, скороспілістю, забійним виходом, якістю м’яса та оплатою кормів значно перевищують ровесників материнських порід чорно-рябої, білоголової української та червоної степової порід.

Абердин-ангуська порода виведена в Шотландії (типово м’ясного напряму). Тварини безрогі, з короткими ногами, розвиненою шиєю, округлим, глибоким тулубом; поперек і крижі добре виповнені м’язами. Масть чорна. Маса корів становить 550 – 600, бугаїв – 800 – 900 кг. Забійний вихід – 65 – 66 %. М’ясо високоякісне. Тварини скороспілі, витривалі, добре акліматизуються в теплих і помірних кліматичних умовах, при схрещуванні з іншими породами передають нащадкам високі м’ясні якості.

Породи свиней. Велика біла – найбільш поширена порода свиней універсального типу. Виведена в результаті тривалої акліматизації та еволюції великих білих свиней англійського походження в різних умовах нашої країни, які використовувались як для чистопородного розведення, так і для вбирного схрещування з місцевими породами. Порода займає перше місце в республіці за живою масою, скороспілістю, плодючістю і молочністю. Свині характеризуються високими приростами маси. Жива маса дорослих свиноматок становить 235 – 260, кнурів – 320 – 350 кг. Середня плодючість свиноматок – 10 – 12 поросят, а молочність – 48 – 50 кг. При контрольній відгодівлі маса молодняка у віці 185 – 188 днів досягає 100 кг при затраті на 1 кг приросту не більш як 4 кормових одиниць. Тип свиней великої білої породи переважно м’ясосальний, але трапляються м’ясний і сальний. Племінними господарствами цієї породи в республіці є «Велика Буромка» Черкаської області, «Василівка» Сумської області та ін. Розводять свиней цієї породи по всій території республіки крім південних районів.

Миргородська порода значною мірою є результатом народної селекції. Виведена схрещуванням місцевих українських коротковусих свиней рябої масті з кнурами беркширської, середньої білої та великої білої порід на Полтавщині. Свині цієї породи м’ясосального типу, мають міцну конституцію, добре пристосовані до випасання на пасовищах. Жива маса дорослих кнурів становить 280-320, маток – 200-220 кг. Плодючість маток – 10-11 поросят, молочність – 60-70 кг. Маса молодняка у віці 6 місяців при інтенсивній відгодівлі досягає 100 кг при затратах на 1 кг приросту 4, 23 кормової одиниці. Племінними господарствами з удосконалення миргородської породи є племзаводи «Перемога» та ім. Декабристів Полтавської області, «Старий Коврай» Черкаської області. Свиней цієї породи розводять у багатьох областях України.

Порода ландрас виведена в Данії схрещуванням місцевих порід свиней з великою білою породою та наступним тривалим добором і підбором помісних тварин за скороспілістю, оплатою корму і м’ясними якостями. Свині цієї породи типово м’ясного типу. Вони характеризуються довгим тулубом, сильно нависаючими на очі вухами, рідкою щетиною. Жива маса дорослих кнурів 300-320 кг, маток – 220-250 кг, плодючість маток – 10-12 поросят. Маса молодняка цієї породи при відгодівлі досягає 100 кг у віці 6 місяців при затраті на 1 кг приросту 3, 97 кормової одиниці. Кнурів цієї породи використовують переважно для промислового схрещування.

Породи овець. Асканійська порода – перша вітчизняна порода тонкорунних овець, виведена акад. М.В.Івановим в «Асканії Новій» Херсонської області. Для виведення цієї породи використані місцеві українські мериносові вівці, яких протягом нетривалого часу схрещували з баранами породи американського рамбульє. Застосовували систематичний добір та підбір найбільш багатововних, добре розвинених з міцною конституцією тварин при поліпшенні умов годівлі та утримання. Порода має новий тип будови тіла, високу вовново-м’ясну продуктивність. Асканійські вівці – найбільші серед тонкорунних. Середня маса баранів становить 100-110, маток – 50-55 кг, а найкращих з них – відповідно 130-180 і 60-70 кг. Від кожних 100 маток одержують по 125-130 ягнят. У овець цієї породи якісна тонка вовна 7-7, 5 см завдовжки. Настриг вовни з баранів досягає 10-14, маток – 5, 5-6 кг. У племзаводі «Червоний чабан» Херсонської області від барана № 8267 одержали рекордний настриг вовни – 31, 7 кг. Вихід чистої вовни коливається в межах 40-45%. Вівці асканійської породи використовувалися для поліпшення тонкорунного вівчарства країни. Розводять асканійських овець переважно в південних областях республіки – в племінних заводах «Асканія Нова», «Червоний чабан» Херсонської області та «Комуніст» Запорізької області.

Сокільську породу грубововнового, смушково-молочного напряму продуктивності розводять у деяких районах Полтавської, Чернівецької та інших областей України. Маса дорослих овець (маток) становить 45-50, баранів – 55-60 кг. Вовна у них груба, сірого і чорного кольору. Настриг вовни 2-3 кг на голову. Високо ціняться смушки сокільських овець сірого кольору.

Каракульська порода дає кращі в світі смушки. Дорослі вівці незалежно від кольору при народженні мають сіру вовну з різними відтінками. Маса баранів становить 65-80 (кращих 90-100), маток 45-50 кг. В середньому на 100 маток припадає 105-120 ягнят. Настриг вовни навесні – 1, 5-2, 5, восени – 0, 7-1, 2 кг, вихід чистої вовни – до 70%. Середня молочність маток близько 50 кг, жирність молока 7-8%. З метою підвищення плідності в племінному заводі «Асканія Нова» схрещували каракульських маток з баранами романівської породи і вивели групу багатоплідних каракулів. В середньому на 100 маток цієї групи мають 160-180 ягнят. Розводять овець цієї породи у Хмельницькій області та в південних областях України.

Породи сільськогосподарської птиці. Удосконаленням планових порід сільськогосподарської птиці займаються племінні господарства і об’єднання, в яких виводять і гібридну птицю для промислового використання на птахофабриках (виробництво яєць та м’яса).

Основним джерелом виробництва пташиного м’яса і яєць є кури. Менше розводять в республіці качок, індиків, гусей.

Кури. Леггорни – найбільш поширена на землі несуча порода курей, виведена в Леворно (Італія). Середньорічна несучість курок – 175-200 яєць, середня маса яйця – 60 г. Маса дорослих курок становить 1, 7-2, півнів – 2, 3-2, 6 кг. М’ясні якості невисокі. Кури цієї породи не насиджують яєць, молодняк починає яйцекладку в 140-150-денному віці. Виведено багато спеціалізованих ліній цієї породи, які мають високі продуктивні якості.

Російська біла порода курей виведена схрещуванням місцевих курей з породою леггорн. За будовою тіла кури російської білої породи нагадують леггорнів, але маса їх більша. Маса дорослих курок становить 2, 1-2, 3, півнів – 2, 8-3, 1 кг. Несучість курок – 200-310 яєць, середня маса яйця – 56-65 г. При використанні курей російської білої породи для створення високопродуктивних ліній та кросів мають гібридну птицю, середня продуктивність якої 260-280 яєць на рік.

Із загально використовуваних порід поширені кури первомайської породної групи, полтавської, род-айленди, нью-гемпшири та ін. Серед м’ясних найбільш поширена порода корніш. Виведена вона в Англії і має кілька різновидностей. Маса дорослих курок становить 3, 3-3, 6, молодих – 2, 9-3, 1 кг, півнів відповідно – 4, 2-4, 8 і 3, 3-3, 6 кг. Несучість курок – 100-130 яєць, середня маса яйця – 56-62 г. На базі цієї породи одержано лінії, які використовують як батьківські форми для сучасних м’ясних кросів.

Індики – це м’ясна птиця важкого, середнього і легкого типу, яку розводять для виробництва м’яса. Найбільш поширеною породою індиків є широкогруді бронзові, що мають чорне з бронзовим відтінком оперення. Характеризуються великою живою масою. Маса дорослих самців становить 12-17, самок – 8-9 кг. Середньорічна несучість – 60-100 яєць. Бронзові індики акліматизовані на Україні, витривалі, добре використовують корм на пасовищах.

6. Біологія розмноження тварин.

Істотне значення для відтворення стада має фізіологічний стан тварин, особливо самок. Спаровувати маток треба в найбільш сприятливий для запліднення час, тобто коли вони перебувають у стані статевої охоти. У самок такий стан настає періодично в міру визрівання яйцеклітин. У корів охота настає через 22-28 днів після отелення, у свиней – після відлучення поросят, у овець – восени, у кобил – через 6-10 днів після вижереблення. Період статевої охоти у корів триває в середньому 12-18 год, у овець – 21-36, у свиней – 36-48 год, а у кобил – 5-7 днів. У маток, яких не парували, і тих, що не запліднились під час парування, через певний проміжок часу знову настає охота. Період від початку однієї статевої охоти до другої називається статевим циклом. Статеві цикли у тварин повторюються через певні проміжки часу, що дає можливість визначити строки повторного парування. Тривалість статевих циклів у корів становить у середньому 18-25 днів, у свиней – 14-28, у овець – 14-21, у кобил – 15-20 днів. Статеві цикли сільськогосподарських тварин мають характерні видові особливості. Так, у корів, свиней, кобил вони повторюються через певний період часу протягом року, а у самок інших видів – у певний сезон року. Це зумовлюється умовами зовнішнього середовища та особливостями виду тварин.

Види парування. У тваринництві застосовують природне парування і штучне осіменіння. Розрізняють вільне і ручне природне парування. При вільному паруванні плідники перебувають у стаді і в міру появи охоти у самок покривають їх. Цей вид парування призводить до безплановості в одержанні приплоду, порушення зоотехнічного обліку; плідники швидко виснажуються, підвищується яловість тварин, можливе поширення статевих захворювань та ін. Навантаження на одного плідника в рік залежно від виду тварин при вільному паруванні становить 30-40 корів, 25-30 вівцематок, 20-25 кобил.

Значні переваги порівняно з вільним паруванням має ручне. При його застосуванні є змога регулювати підбір тварин, реєструвати строки запліднення маток, регулювати кількість садок самців та ін. Плідників і самок при цьому утримують окремо. Парування проводяться у спеціально відведених місцях. При ручному паруванні за одним бугаєм на рік закріплюється 80-100 корів, за бараном – 60-80 овець, за жеребцем – до 60 кобил, за кнуром – до 30 свиноматок.

Штучне осіменінні – найбільш прогресивний метод запліднення маток і масового поліпшення сільськогосподарських тварин. При штучному осіменінні сім’ям плідника штучно осіменяють маток. Його методику розробив І.Іванов наприкінці ХІХ ст.. Штучне осіменіння сільськогосподарських тварин стало основним засобом відтворення поголів’я в скотарстві та вівчарстві. Воно має великі переваги перед природним паруванням. Якщо при природному паруванні від бугая-плідника можна мати за рік не більш як 100-120 телят, від жеребця – 30-40 лошат і від барана – близько 80-100 ягнят, то при застосуванні штучного осіменіння кількість одержуваного молодняка від одного плідника збільшується в кілька разів.

Штучне осіменіння не тільки значно збільшує продуктивність використання плідників, а й дає змогу виявити і використовувати для одержання приплоду найцінніших плідників.

Відкриття способів тривалого зберігання сім’я при низьких температурах (мінус 196˚ С) дало можливість одержувати приплід від давно вибулих з виробництва плідників, сім’я яких зберігається в замороженому вигляді. Крім того, таке сім’я можна транспортувати на далекі відстані. В середньому за рік сім’ям одного бугая-плідника можна осіменити 1500-2000 корів і більше, жеребця – 200-300 кобил, барана – 2000-3000 вівцематок і одного кнура – 200-300 свиноматок.

При штучному осіменінні спочатку одержують сім’я від плідників за допомогою штучних вагін, конструкції яких визначаються видом тварин. Потім перевіряють якості і готують сім’я до осіменіння. Для виведення сім’я в статевий апарат самки використовують спеціальні капсуловвідники, шприці-катетери тощо. Осіменяють маток два рази за період охоти: корів – через 12-18 год після початку охоти і потім через 10-12 год після першого осіменіння; свиней – через 18-24 год після початку охоти і вдруге через 12-18 год після першого; овець – у перший день охоти, а вдруге – через 12-18 год; кобил – на другий день охоти, потім через кожні 24-48 год до кінця періоду охоти.

Основними організаційними одиницями при широкому впровадженні штучного осіменіння є державні міжгосподарські станції штучного осіменіння та їх пункти в колгоспах і радгоспах. У кожній області республіки функціонують державні станції з племінної роботи і штучного осіменінню, які разом з оцінкою плідників за якістю потомства займаються питанням вдосконалення породних і продуктивних якостей тварин.

Вагітність маток і підготовка їх до родів. Вагітність – це фізіологічний стан самки, пов’язаний з плодоношенням. Вагітність настає з моменту запліднення і закінчується родами через певний період плодоношення залежно від виду тварин. Так, період тільності у корів триває в середньому 280 днів, поросності у свиноматок – 114 – 116, жеребності у кобил – 340, кітності у овець і кіз – 114 днів. Тривалість періоду вагітності залежить від скоростиглості, типу тварин, статі приплоду, повноцінності годівлі тощо.

Плід в організмі матері розвивається за рахунок поживних речовин її організму. За умов правильного утримання вагітність не ослаблює організму здорових тварин, а, навпаки, сприяє повному розвитку його систем і органів. Під час вагітності в організмі самки відбуваються морфологічні та функціональні зміни, які виявляються в перебудові основних фізіологічних процесів – змінюються особливості нервово-гормональної регуляції та обмін речовин. В зв’язку з цим різко зростає потреба вагітних тварин у повноцінній годівлі вони чутливі до умов зовнішнього середовища, особливо в дтугій половині вагітності. Саме тому раціони їх мають бути повноцінними за вмістом протеїну, солей кальцію і фосфору, вітамінів (періодично треба замінювати корми). Велике значення для здоров’я вагітних тварин і нормального протікання родів має активний моціон. За 7 – 10 днів до родів тільних корів та нетелів (тільних телиць) переводять у родильні відділення, де тварин готують до розтелення. Перед цим їх чистять, миють забруднені місця. Станок, де відбуваються роди, дезинфікують і стелять у ньому чисту суху підстилку. Родильне приміщення повинно бути завжди чистим, сухим, без протягів. Необхідно також забезпечити цілодобове чергування обслуговуючого персоналу.

Плодючість маток. Під плодючістю розуміють кількість потомства, одержаного від самки за один раз або за певний проміжок часу (частіше за рік). Плодючість залежить від виду тварин, породи, індивідуальних особливостей, умов годівлі та утримання. Залежно від виду тварин поділяють на мало-подібних – корови, кобили, верблюдиці, що дають за рік по одному потомству, та багатоплідних – свині, вівці, кози, кролі та ін. У передових господарствах одержують 1, 5 – 2 опороси за рік з виходом 18 – 20 поросят на кожну свиноматку.

Плодючість птиці характеризує її продуктивність – кількість знесених яєць є основним показником продуктивності і плодючості.

Несприятливі умови годівлі та утримання набагато знижують плодючість тварин.

Плодючість маток – важлива господарська ознака тварин. Вона зумовлює не тільки нормальне відтворення стада, а й продуктивність тварин. Однак окремі тварини з різних причин бувають безплідними або мають знижену плодючість. Безплідність – це тимчасова або постійна втрата тваринами здатності до розмноження внаслідок різних захворювань. Спостерігається вона у самок і самців.

Яловість та перегули частіше трапляються там, де несвоєчасно осіменяють тварин під час охоти або пропускають її, а також внаслідок поганих умов годівлі та утримання в холодних, сирих, темних приміщеннях без моціонів. Яловість тварин можлива також і при надмірній годівлі, низькій якості сперми самців, хворобі статевих органів самок, захворювання на туберкульоз, бруцельоз тощо. Щоб запобігти безплідності й перегулам, необхідно своєчасно виявляти і парувати тварин у період