V. Гортань. Трахея. Бронхи

1. Топографія гортані.

Гортань – частина верхнього відділу дихальних шляхів. Вона розміщена в передньому відділі шиї під під'язиковою кісткою спереду хребта і в дорослої людини відповідає проекції IV – VI шийних хребців, у дітей вона розміщена вище і відповідає проекції III – IV шийних хребців, в осіб похилого віку гортань опускається до проекції VII шийного хребця. Це враховують під час визначення рівня трахеостомії.

Гортань межує з рухливими органами – під'язиковою кісткою, язиком, нижньою щелепою, трахеєю, стравоходом, судинно-нервовим пучком шиї. Гортань рухається під час дихання, ковтання, розмови. Під час ковтання та видиху гортань піднімається, під час вдиху – опускається.

Позаду гортані міститься позадугортанний відділ горла – гортанна частина горла. Починаючи з рівня розміщення перснеподібного хряща, горло переходить у стравохід. Тому сторонні тіла, які потрапляють у гіпофаринкс і початкову частину стравоходу, можуть спричинити стеноз гортані, особливо в дітей.

Гортань побудована за принципом апарату руху. У ній розрізняють скелет у вигляді хрящів, його сполучення у вигляді зв'язок та суглобів, а також м'язи, що рухають хрящі, внаслідок чого змінюється розмір голосової щілини та ступінь натягування голосових складок.

1. Хрящі, суглоби і зв’язки гортані.

Розрізняють 3 одиничні (перснеподібний, щитоподібний та надгортанний) та 3 парні (черпакуваті, ріжкоподібні та клиноподібні) хрящі. Перснеподібний хрящ є основою гортані. За формою він нагадує перстень, розширена його частина – пластина – звернена назад, а вузька – дуга – наперед.

Щитоподібний хрящ складається з двох пластин, з'єднаних під кутом, відкритим дозаду, і міститься над перснеподібним хрящем. Між пластинами є вирізка. З кожного боку від задньої частини пластин відходять верхні та нижні роги. Верхні роги хряща з'єднуються з великими рогами під'язикової кістки, нижні – з бічною поверхнею дуги перснеподібного хряща. Верхній кут щитоподібного хряща добре видно в чоловіків, він називається кадиком.

Надгортанний хрящ, або надгортанник, має вигляд пелюстки і прикріплюється до щитоподібного хряща в ділянці його вирізки.

У черпакуватому хрящі розрізняють основу, що має 2 відростки – зовнішній і внутрішній та верхівку.

Ріжкоподібні хрящі розміщені на верхівці черпакуваних хрящів.

Клиноподібні хрящі містяться в товщі черпакуватонадгортанної складки. Ці хрящі є сесамоподібними. Вони укріплюють зовнішнє кільце гортані.

Гортань має ще 1 сесамоподібний хрящ у товщі латеральних відділів щитопід'язикової мембрани – зернуватий хрящ.

Гортань має 2 суглоби, які є парними.

Перснещитоподібний суглоб утворений між бічною поверхнею дуги перснеподібного хряща та нижніми рогами щитоподібного хряща. Унаслідок рухів щитоподібний хрящ нахиляється наперед і назад, що призводить до натягу або розслаблення голосових складок.

Перснечерпакуватий суглоб утворений між верхньою межею печатки перснеподібного хряща та нижньою поверхнею черпакуватого хряща. У ньому відбуваються рухи двох видів: 1) обертання черпакуватого хряща навколо вертикальної осі – при цьому голосові відростки, а з ними і голосові складки зближуються або віддаляються; 2) ковзні рухи черпакуватих хрящів по верхній грані печатки – хрящі розходяться та зближуються, тобто голосова щілина розширюється або звужується.

Гортань має численні зв'язки.

Щитопід'язикова мембрана розміщена між під'язиковою кісткою та верхнім краєм щитоподібного хряща. Цією мембраною гортань підвішена до під'язикової кістки. Через її бічні відділи проходять судинно-нервові пучки гортані.

Із під'язиковою кісткою пов'язаний також надгортанник, який з'єднаний з нею під'язиковонадгортанною зв'язкою. Надгортанник з'єднаний із щитоподібним хрящем щитонадгортанною зв'язкою.

Перснетрахеальною зв'язкою гортань з'єднана з трахеєю.

До внутрішньої поверхні хрящів гортані прилягає еластична перетинка. Вона складається з двох частин: 1) чотирикутної мембрани, верхній край котрої являє собою черпакуватонадгортанну зв'язку, що входить до складу черпакуватонадгортанної складки, а нижній край є основою вестибулярної складки, яка знизу обмежує присінок гортані; 2) еластичний конус, верхній вільний край котрого є голосовою зв'язкою, а передньонижні волокна перснещитоподібною, або конічною, зв'язкою.

Серединна та бічна язиконадгортанні зв'язки з'єднують надгортанник із коренем язика. Заглиблення між серединною та бічними зв'язками називаються валекулами.

1. М’язи гортані.

Зовнішні м'язи гортані піднімають і опускають гортань. Вони є певною мірою щитом гортані, оскільки розташовуються попереду неї. Зовнішні м'язи гортані також можна розділити на 2 групи. Перша характеризується тим, що один кінець м'яза прикріплюється до гортані, а 2-й – до кісток скелета (грудинопід'язиковий, грудинощитоподібний та щитопід'язиковий). Друга група складається з м'язів, які впливають на рух гортані опосередковано, через дію на під'язикову кістку. Один кінець цих м'язів прикріплюється до під'язикової кістки, а 2-й – до будь-якої кістки скелета (лопатковопід'язиковий, шилопід'язиковий та двочеревцевий). У русі гортані деяку участь бере нижній стискач гортані.

Внутрішні м'язи гортані приводять у рух хрящі гортані, змінюють ширину її порожнини, а також ширину голосової щілини, обмеженої голосовими складками. Вони характеризуються тим, що один їх кінець прикріплюється до одного хряща гортані, а другий – до іншого хряща. Внутрішні м'язи гортані поділяються таким чином:

• Головний розширювач гортані – задній перснечерпакуватий м'яз – парний, бере початок від задньої поверхні пластини перснеподібного хряща та прикріплюється до м'язового відростка черпакуватого хряща, скорочуючись, тягне м'язовий відросток назад та медіально. Це сприяє тому, що голосова щілина розширюється.
• Головний звужувач гортані – перснещитоподібний м'яз – парний. М'яз одним кінцем прикріплюється до дуги перснеподібного хряща, а другим – до пластини щитоподібного хряща і до нижнього його рогу. М'яз нахиляє щитоподібний хрящ наперед, таким чином віддаляючи його від черпакуватих хрящів. Це натягує голосові складки та звужує голосову щілину.
• М'язи-помічники:

­ Перснечерпакуватий бічний м'яз – парний, бере початок від бічної поверхні перснеподібного хряща, тягнеться догори та назад, прикріплюється до м'язового відростка черпакуватого хряща. М'яз тягне черпакуватий хрящ наперед і донизу, при цьому голосова щілина звужується.

­ Черпакуватий поперечний м'яз – єдиний непарним м'яз гортані, натягується між задніми поверхнями черпакуватих хрящів. Під час скорочення м'яз наближує черпакуваті хрящі, внаслідок чого звужується голосова щілина.

­ Черпакуватий косий м'яз – парний, лежить позаду черпакуватого поперечного м'яза. Черпакуваті косі м'язи тягнуться від основи одного черпакуватого хряща до верхівки іншого. При цьому м'язи пересікаються один з одним під гострим кутом, їх скорочення сприяє звуженню входу в гортань та її присінок.

• М'язи, які керують голосовими складками:

­ Голосовий м'яз – парний, лежить у товщі plica vocalis, тісно медіально прилягаючи до lig. vocale, латерально зливається з волокнами m. thyreoarythenoideus, беручи початок від нижньої частини кута щитоподібного хряща і, прямуючи назад, прикріплюється до латеральної поверхні proc. vocalis. Внаслідок його скорочення – голосові складки розслаблюються.

­ Щиточерпакуватий м'яз – парний, має квадратну форму, бере початок від внутрішньої поверхні пластинок щитоподібного хряща і прикріплюється до м'язового відростка черпакуватого. Під час скорочення м'язів із того та іншого боку частина порожнини гортані над голосовими складками звужується, голосовий відросток підтягується наперед, а голосові складки розслаблюються.

­ Перснещитоподібний м'яз – напружує голосові складки.

• М'язи, які керують надгортанником:

­ Черпакуватонадгортанний м'яз – парний, бере початок від верхівки черпакуватого хряща і прикріплюється до краю надгортанника. Опускає надгортанник, закриває вхід до гортані. Черпакуватонадгортанний та косий черпакуватий м'язи, скорочуючись, водночас звужують вхід до гортані та її присінка.

­ Щитонадгортанний м'яз – парний, лежить збоку від lig. thyreoepiglotticum, бере початок від внутрішньої поверхні пластини щитоподібного хряща, прикріплюється до краю надгортанника і частково переходить у черпакуватонадгортанну складку. Скорочуючись, м'яз діє як розширювач входу і присінка гортані.

1. Іннервація гортані.

Симпатичну іннервацію гортані здійснює truncus sympathicus. Симпатичні нерви гортані відходять від верхнього шийного симпатичного вузла та зірчастого вузла.

Парасимпатична іннервація гортані здійснюється за рахунок блукаючого нерва.

Від ganglion nodosum відходить n. lаryngeus superior. Це змішаний нерв, який складається з двох гілок:

• внутрішньої, котра проникає в гортань крізь щитопід'язикову мембрану і здійснює чутливу іннервацію слизової оболонки порожнини гортані до голосової щілини
• зовнішньої – рухлива частина верхнього гортанного нерва, що іннервує лише внутрішній м'яз гортані – головний звужувач та нижній стискач горла.

Усі інші м'язи гортані іннервуються зворотним гортанним нервом, гілкою котрого є n. laryngeus inferior. Нижній гортанний нерв містить і чутливі волокна, які йдуть до нього від верхнього гортанного нерва через петлю Галена. Вони здійснюють чутливу іннервацію слизової оболонки нижче від голосових складок.

Чутливі нервові волокна розподіляються в гортані нерівномірно. У гортані виділяють 3 рефлексогенні зони:

1-ша – гортанна поверхня надгортанника, краї черпакуватих складок; 2-га – передня поверхня черпакуватих хрящів і простір між голосовими відростками, слизова оболонка голосових складок; 3-тя – нижній поверх гортані.

Перша та 2-га рефлексогенні зони забезпечують дихальну функцію. Третя зона забезпечує фонацію.

1. Клінічна анатомія порожнини гортані.

Порожнина гортані за формою нагадує пісочний годинник: у середньому відділі вона звужена, доверху та донизу розширена.

Вхід до гортані обмежений спереду надгортанником, позаду верхівками черпакуватих хрящів разом зі складкою слизової оболонки між ними, з боків – складками слизової оболонки, натягнутими між надгортанником та черпакуватими хрящами. По боках черпакуватонадгортанних складок лежать грушоподібні закутки. Між язиком та язиковою поверхнею надгортанника є заглиблення – валекули. Слизова оболонка гортані вистелена багаторядним миготливим епітелієм на відміну від голосових складок, язикової поверхні надгортанника та черпакуватої ділянки, де епітелій є багатошаровим плоским.

Слизова оболонка гортані в ділянці надгортанника, голосових складок щільно з'єднана з прилеглими тканинами. У інших місцях під слизовою оболонкою є шар рихлої клітковини.

Розрізняють 3 поверхи гортані: верхній, середній та нижній. Верхній, або присінок гортані, тягнеться від входу гортані до вестибулярних складок. У товщі вестибулярних складок є малоактивний м'яз Сімановського-Рюдінгера, що змикає вестибулярні складки. Цей м'яз бере участь в утворенні псевдоголосу, коли є порушення рухливості голосових складок.

Середній відділ гортані відповідає голосовим складкам, між якими – голосова щілина.

Нижній відділ – підголосова порожнина, розширюється донизу у вигляді конуса і переходить у порожнину трахеї. Цей поверх гортані має свої особливості будови, під його слизовою оболонкою розміщена рихла сполучна тканина.

Заглиблення між plica vestibularis та plica vocalis має назву шлуночка гортані. Це рудиментарні утворення так званих голосових та горлових мішків мавп.

У гортані є лімфаденоїдна тканина, яка підслизово у вигляді скупчень розміщується у гортанних шлуночках, у грушоподібних закутках та валекулах. Найбільше цих скупчень розміщується у гортанних шлуночках, це отримало назву гортанного мигдалика.

1. Методи дослідження гортані у дорослих і дітей.

Дзеркальна ларингоскопія – здійснюється за допомогою гортанного дзеркала, що має круглу форму, прикріплено під кутом 125° до прямого металевого стержня. Гортанне дзеркало беруть у праву руку, пальцями лівої руки утримують кінчик язика через серветку. При цьому великий палець лікаря лежить зверху, 3-й палець – знизу кінчика язика, а вказівний – дещо відокремлює верхню губу. Дзеркало уводять у ротову порожнину і притискують до м'якого піднебіння. Не слід доторкуватись дзеркалом до кореня язика та задньої поверхні горла, щоб не викликати блювальний рефлекс. Під час проведення дзеркальної ларингоскопії треба дотримуватись трьох моментів: вільне дихання, фонація звуків «і» або «е», глибокий вдих. Підчас 1-го моменту звертають увагу на стан надгортанника, черпакуватонадгортанних, присінкових та голосових складок, грушоподібних закутків, оцінюють стан кореня язика, язикового мигдалика, валекул. Під час 2-го моменту визначають змикання голосових складок. Під час 3-го моменту – глибокого вдиху – оглядають підскладковий простір та верхній відділ трахеї.

Якщо через значний горловий рефлекс зробити ларингоскопію важко, застосовують такий прийом: оглядають пацієнта натще, в разі необхідності проводять місцеву поверхневу анестезію горла. Огляд гортані тільки тоді можна вважати якісним, коли добре видно її передню комісуру. Для кращого огляду гортані необхідно ширше застосовувати місцеву поверхневу анестезію і відводити надгортанник уперед за допомогою гортанного зонда або спеціально запропонованого для цього елеватора.

Пряма ларингоскопія – полягає у випрямленні клинком ларингоскопа кута між ротовою порожниною та порожниною горла, що дозволяє оглянути гортань і трахею. Техніка: хворий лежить на спині, голова ледь закинута назад, шия витягнута, лікар сидить у нього в головах, клинок ларингоскопа уводять суворо по середній лінії язика до появи надгортанника, потім його заводять за надгортанник і відтягують догори.

Мікроларингоскопія – дослідження гортані за допомогою хірургічного мікроскопа. Його можна застосувати під час як дзеркальної, так і прямої ларингоскопії. На підставі мікроларингоскопії отримала розвиток мікрохірургія гортані. Непряму мікроларингоскопію проводять у положенні хворого сидячи. Пряма мікролартгоскопія: хворий лежить на спині з випрямленою шиєю. Після уведення хворого в наркоз виконують пряму ларингоскопію. Ларингоскоп фіксують за допомогою спеціального пристрою на грудях хворого. Мікроскоп наводять на ділянку гортані.

Флуоресцентна мікроларингоскопія – огляд гортані після уведення в організм одного з флюорохромів, зокрема, флюоресцеїну натрію. Для спостереження люмінесценції флюоресцеїну використовують синій світлофільтр. Флюоресцеїн порізному поглинається тканинами гортані.

Ларингостробоскопія – полягає в огляді гортані в переривчастому світлі, що дозволяє бачити окремі коливання голосових складок.

Мікроларингостробоскопія – імпульсну лампу стробоскопа розташовують на місці звичайної лампи розжарювання мікроскопа. У режимі безперервного освітлення лампи стробоскопа мікроскоп можна використовувати як звичайний операційний.

Фіброларингоскопія – завдяки рухливості гнучкого кінця фіброскопа на 270° усі відділи гортані стають доступними для огляду.

Особливе місце серед методів дослідження гортані займає рентгенодіагностика.

1. Гострий стеноз гортані. Причини, патогенез, клініка.

Стеноз гортані – це звуження просвіту гортані, яке веде до утруднення дихання. Стеноз гортані, не є самостійною нозологічною одиницею. Цей стан може бути симптомом найрізноманітніших захворювань.

Стеноз гортані може бути гострим та хронічним. Гострий стеноз гортані – утруднення дихання через гортань, яке швидко виникає. З урахуванням часового чинника, протягом якого розвивається стеноз гортані, можна говорити про блискавичний, гострий, підгострий та хронічний стеноз.

Причини гострого стенозу різноманітні: набряк – незапальний і запальний, травма – вогнепальні поранення, термічний та хімічний набряк, хірургічні втручання, тривала верхня трахеобронхоскопія, тривала і травматична інтубація під час проведення ендотрахеального наркозу, рефлекторний спазм голосової щілини внаслідок дії бойових отруйних речовин, сторонні тіла, ларинготрахеїт під час ГРВІ, дифтерія гортані.

Незалежно від причини, яка спричиняє стеноз гортані, його клінічна картина є однотипною. У ній на перше місце виступає інспіраторна задишка.

1. Стадії стенозу гортані.

Розрізняють 4 стадії клінічного перебігу стенозу гортані.

Залежно від перебігу стенозу тривалість стадій коливається. Найчастіше вони простежуються в разі хронічного стенозу, в той час як у разі блискавичного стенозу спостерігаються тільки III та IV стадії.

І – стадія компенсованого дихання – поглиблене та більш рідке дихання, зменшення пауз між вдихом та видихом, пульс рідшає. Інспіраторна задишка з'являється тільки в разі фізичного навантаження.

II – стадія неповної компенсації дихання – для вдиху потрібно докласти зусиль, дихання стає шумним, його чути на відстані, дихання та пульс частішають, шкіра бліда, хворий неспокійний, кидається в усі боки, в акті дихання беруть участь допоміжні м'язи грудної клітки, помітне втягнення надключичних, підключичних, яремної ямок, міжреберних проміжків, епігастрію під час вдиху.

III – стадія декомпенсації дихання – стан хворого надзвичайно важкий, дихання часте, поверхневе, спочатку – акроціаноз, потім поширений ціаноз, хворий набуває вимушеного положення напівсидячи з задертою головою, гортань максимально опускається донизу під час вдиху і піднімається вгору – під час видиху, з'являється пітливість, пульс стає частим, зі слабким наповненням.

IV – термінальна стадія – у хворого помітна різка втома, байдужість, дихання типу Чейна-Стокса, шкіра блідо-сірого кольору, пульс частий, ниткоподібний, зіниці розширені, згодом відбувається втрата свідомості, мимовільні сечовиділення, дефекація і настає смерть.

1. Набряк гортані.

Набряк гортані не є самостійним захворюванням, він гортані може мати запальну та незапальну природу.

Запальний набряк гортані може супроводжувати такі патологічні стани: гортанну ангіну, флегмонозний ларингіт, абсцес надгортанника, гнійний процес у горлі, пригорловому та загорловому просторах, гнійні процеси шийного відділу хребта, кореня язика та м'яких тканин дна ротової порожнини.

Однією з найчастіших причин набряку гортані є травми: вогнепальні, тупі, колючі, ріжучі, термічні, хімічні, сторонні тіла. Набряк виникає внаслідок опіку гортані гарячою їжею, кислотами, лугами, відмороження. Травматичний набряк гортані може розвинутись у відповідь на хірургічне втручання на гортані та шиї, внаслідок тривалої та травматичної інтубації гортані, після променевої терапії захворювань органів шиї.

Незапальний набряк гортані виникає як ідіосинкразія до деяких харчових продуктів, лікарських та косметичних речовин, тому що є проявом алергії. До цієї групи причин належить ангіоневротичний набряк Квінке.

Набряк гортані може розвиватися в осіб із хворобами серцево-судинної системи, котрі супроводжуються недостатністю кровообігу II та III ступеня, захворюваннями нирок, цирозом печінки, кахексією. Він може виникнути при деяких інфекційних хворобах – грипі, кору, скарлатині, тифі.

Набряк гортані розвивається на язиковій поверхні надгортанника, в черпакувато-надгортанних складках, на задній стінці входу в гортань, на нижньому поверсі гортані.

Набряк гортані, що швидко розвивається, особливо її нижнього поверху, супроводжується значним порушенням дихання.

Лікування. Внутрішньовенно вводять 20 мл 40% розчину глюкози, 10 мл 10% розчину кальцію хлориду (або 10 мл 10% натрію хлориду), 5 мл 5% розчину аскорбінату натрію, 5 мл 5% розчину уротропіну, 30-90 мг преднізолону. Рекомендується вводити 5-10 мл 2, 4% розчину еуфіліну. Внутрішньом'язово вводять 1% розчин димедролу 2 мл, 2, 5% розчин піпольфену 2 мл або інший антигістамінний препарат. Під шкіру вводять 1 мл 0, 1% розчину атропіну. Показані сечогінні засоби. Застосовують внутрішньоносові блокади – розчину новокаїну 0, 5-1 % 2-3 мл уводять в товщу нижніх носових роковин. Добрий ефект дають відволікаючі процедури: гарячі ножні ванни, гірчичники на грудну клітку та на литки. За наявності гіпертермії призначають симптоматичні засоби: серцеві та жарознижувальні.

Запальний набряк потребує – антибіотиків та сульфаніламідних препаратів. Лікування алергічного набряку варто починати з елімінації алергену. У разі опікового набряку гортані необхідно проводити протишокові заходи – підшкірно вводять 1-2 мл 2% розчину промедолу або 1% розчину омнопону.

1. Лікування гострого стенозу гортані.

Лікування за умови надання невідкладної допомоги може бути консервативним і хірургічним. У разі перших двох стадій стенозу гортані лікування спрямоване на ліквідацію патологічного процесу, що спричиняє задишку. Лікування набряку гортані включає дегідратацію, гіпосен-сибілізацію та седативні препарати. Часто застосовують відволікальні процедури, котрі призначають за відсутності гіпертермії, серцево-судинної недостатності, та включають гарячі ножні ванни, гірчичники на грудну клітку та м'язи литок. Ефективні інгаляції зволоженим киснем, а також із застосуванням лужних, гіпосенсибілізуючих та спазмолітичних засобів. У разі запального процесу вводять антибактеріальні препарати. Необхідно провести розкриття абсцесу в гортані або суміжних з нею органах. За наявності дифтерії гортані насамперед vводять протидифтерійну сироватку.

За умови III і IV стадій стенозу завжди використовують хірургічне лікування, як правило, це – трахеостомія. Якщо виникла нагальна потреба провести трахеостомію, але вже втрачено час, то проводять конікотомію або крикоконікотомію. У разі гострого ларинготрахеїту в дітей відновлення просвіту гортані починають із подовженої інтубації термопластичними трубками.

1. Хронічний стеноз гортані.

Стеноз гортані – це звуження просвіту гортані, яке веде до утруднення дихання. Стеноз гортані, не є самостійною нозологічною одиницею. Цей стан може бути симптомом найрізноманітніших захворювань.

Стеноз гортані може бути гострим та хронічним. Хронічний стеноз розвивається протягом тижнів, місяців або років. З урахуванням часового чинника, протягом якого розвивається стеноз гортані, можна говорити про блискавичний, гострий, підгострий та хронічний стеноз.

Найчастішими причинами хронічного стенозу гортані є доброякісні та злоякісні пухлини гортані, інфекційні гранульоми – гумозний сифіліс, туберкульоз, склерома; рубцеві зміни як наслідок перенесеного хондроперихондриту гортані, опіків, травматичних ушкоджень, вогнепальних поранень; позагортанні процеси, що ведуть до паралічу обох нижньогортанних нервів; природжені та набуті мембрани та кісти гортані.

1. Інтубація і трахеостомія.

Інтубація буває двох видів: звичайними трубками для ендотрахеального наркозу і термопластичними трубками, які при температурі тіла стають м'якими і при довгому знаходженні в просвіті гортані не викликають пролежнів. Останній вид інтубації називається – подовженою. При відсутності ефекту від подовженої інтубації потрібно проводити трахеостомію.

Трахеостомія – операція, метою якої є створення тимчасового або стійкого співустя порожнини трахеї з навколишнім середовищем.

Показання до трахеостомії можна поділити на 3 групи: 1-ша – для усунення причин, що призводять до непрохідності верхнього відділу дихального шляху: сторонні тіла, паралічі і спазм голосових складок, набряк, пухлини, інфекційні гранульоми тощо; 2-га – для туалету нижніх дихальних шляхів; 3-тя – для тривалої штучної вентиляції легенів.

Розрізняють верхню, середню та нижню трахеостомію залежно від рівня розсікання кілець трахеї по відношенню до перешийка щитоподібної залози: вище від перешийка – верхня, нижче – нижня, середня – розсікаються кільця, відповідно перешийку щитоподібної залози, що і робиться після його пересікання. Середню трахеостомію проводять тоді, коли неможливо виконати верхню чи нижню.

Хворий під час трахеостомії лежить на спині, під плечі йому підкладають валик, голова закинута назад. Таке положення дозволяє максимально приблизити гортань і трахею до передньої поверхні шиї. Операцію проводять під місцевою анестезією або ендотрахеапьним наркозом. Попередня інтубація трахеї технічно значно полегшує проведення операції. В екстремальних умовах оперують без анестезії.

Розпізнавальними пунктами під час операції є верхній кут щитоподібного та дуга перснеподібного хрящів. Розріз шкіри, підшкірної жирової клітковини та поверхневої фасції проводять від нижнього краю щитоподібного хряща до яремної ямки, суворо по середній лінії шиї. Серединну вену шиї відсувають або перев'язують та перерізають, знаходять білу лінію, по якій тупим шляхом розсувають м'язи і оголюють перешийок щитоподібної залози. Виконуючи верхню трахеостомію, відшукують нижній край щитоподібного хряща і поперечним розрізом надсікають фасцію, що прикріплює капсулу щитоподібної залози до перснеподібного хряща. Тупо відсепаровують перешийок щитоподібної залози та відтягують його донизу, під час проведення нижньої трахеостомії – догори. Знайшовши кільця трахеї вище чи нижче від перешийка, їх розрізають поздовжнім розрізом. Перед розкриттям трахеї, якщо операцію проводять під місцевою анестезією, через проміжок між кільцями за допомогою шприца уводять у просвіт трахеї 0, 25-0, 5 мл 1% розчину дикаїну для отримання кашльового рефлексу.

Для полегшення уведення трахео-канюлі в просвіт трахеї краї розрізу розводять розширювачем Труссо. На шкіру вище та нижче від стоми накладають по 1-2 шва з шовку. Щільно ушивати стому не слід, щоб уникнути утворення підшкірної емфіземи. Трахеоканюлю фіксують на шиї хворого марлевою стрічкою.

Трахеостомія може дати такі ускладнення: кровотечу, емфізему підшкірної жирової клітковини, пневмоторакс, пневмомедіастинум, зупинку дихання після розкриття просвіту трахеї, пізню арозивну кровотечу, поранення стравоходу, розвиток гнійного трахеобронхіту в післяопераційний період.

В екстрених ситуаціях, коли немає часу та умов для проведення трахеостомії, виконують конікотомію чи крикоконікотомію, тобто розсікають конічну зв'язку або одночасно з нею і дужку перснеподібного хряща. Пальпаторно визначають конічну зв'язку та розсікають її.

1. Гострий катаральний ларингіт.

Гострий ларингіт – катаральне запалення слизової оболонки, підслизового шару та внутрішніх м'язів гортані.

Етіологія. На перше місце серед причин розвитку гострого ларингіту виступають респіраторні віруси. Бактеріальна флора також може бути причиною гострого запалення слизової оболонки гортані. Сприятливими чинниками є перенапруження голосу, вживання алкоголю, паління.

Клініка характеризується раптовим початком на тлі нормального загального стану або незначного нездужання. З'являється відчуття сухості, паління, шкрябання, лоскотання, стороннього тіла в гортані, зрідка – болючість під час ковтання. Іноді спостерігається частий нестерпний судомний кашель. Голос швидко втомлюється, потім стає хриплим, сиплим, іноді виникає афонія. Сухий кашель змінюється вологим зі значними виділеннями спочатку слизового, а потім слизо-гнійного мокротиння.

Під час ларингоскопії спостерігається гіперемійована, припухла слизова оболонка, голосові складки рожеві або навіть яскраво-червоні, стовщені, у просвіті гортані є в'язкий секрет у вигляді слизо-гнійних тяжів.

Діагностика здійснюється під час ларингоскопії.

Лікування. Хворим забороняється вживати гостру та гарячу їжу, алкоголь, палити. Призначається голосовий режим. Для усунення кашлю та неприємних відчуттів у гортані призначають кодеїн, діонін, тусупрекс. Розрідження слизу та усунення сухості досягається завдяки прийому лужних мінеральних вод у підігрітому вигляді або наполовину розведених гарячим молоком. За наявності надлишкової кількості густих в'язких виділень показані відхаркувальні засоби – термопсис, іпекакуана, бронхолітин, бромгексин, лібексин, мукалтин. Добру протизапальну дію справляють місцеві зігрівання у вигляді парових інгаляцій, зігріваючих компресів, УВЧ та мікрохвильової терапії на ділянку гортані. Інгаляції можуть бути не просто паровими, але з додаванням лікарських речовин: олійні, лужні. Ефективне застосування аерозолей з розчинами антибіотиків та сульфаніламідних препаратів, а також у разі в'язкого мокротиння – протеолітичних ферментів: трипсину, хімотрипсину. Суміші для пульверизації та інгаляції гортані – каметон, інгакамф, інгаліпт, камфомен, колустан, біопарокс.

Широко застосовується інстиляції, котрі проводяться за допомогою гортанних шприців. Для інсталяцій використовують 1 % олійний розчин ментолу, антибіотики, гідрокортизон, судинозвужувальні засоби, 3% розчин протарголу або коларголу.

У лікуванні гострого ларингіту використовують відволікальні та потогінні засоби: гарячі ножні ванни, гірчичники на литки, гортань та грудну клітку.

У тому разі, коли захворювання набуває затяжного перебігу, а місцеве лікування не ефективне, призначають протизапальні засоби загальної дії: антибіотики, сульфаніламідні препарати, антигістамінні засоби, препарати кальцію, аскорбінову кислоту.

1. Гортанна ангіна.

Гортанна ангіна – гостре неспецифічне запалення лімфаденоїдноїтканини гортані, що локалізується в присінкових шлуночках, черпакуватонадгортанних складках, міжчерпакуватих просторах, грушоподібних закутках, з розвитком набряку та інфільтрації слизової оболонки.

Етіологія. Захворювання спричиняється патогенними штамами коків.

Клініка. Важкий перебіг гортанної ангіни характеризується значним порушенням загального стану хворого, підвищенням температури тіла до 38-39°С, появою сильного болю в горлі під час ковтання, хрипотою, нерідко утрудненим диханням. Пальпація ділянки гортані може бути болючою. Регіонарні лімфовузли шиї збільшуються, стають болючими.

Під час ларингоскопії відзначається гіперемія та інфільтрація слизової оболонки надгортанника, черпакуватонадгортанних, присінкових та голосових складок, грушоподібних закутків. Іноді буває значною мірою виражений набряк.

Лікування. Велике значення має призначення антибактеріальних та дегідратаційних препаратів. Для зменшення набряку внутрішньовенно призначають 40% розчин глюкози, 10% розчин кальцію хлориду, 60-90 мг преднізолону, сечогінні засоби, антигістамінні препарати внутрішньом'язово. Можна використати відволікальні процедури. Добрий ефект можна досягти внаслідок використання шийної новокаїнової блокади. У деяких хворих за умови розвитку декомпенсованого стенозу гортані застосовують трахеостомію.

1. Флегмонозний ларингіт. Епіглотит. Хондроперихондрит гортані.

Флегмонозний ларингіт – гостре запалення гортані, що характеризується поширенням гнійного процесу не тільки в підслизовий шар, але й у м'язи та зв'язки гортані, а іноді в цей процес включаються охрястя та хряіці.

Етіологія. Причиною розвитку захворювання може стати гортанна ангіна, зовнішні травми гортані та ушкодження її слизової оболонки. Важливе значення в розвитку захворювання має охолодження. Специфічного збудника хвороби немає. Ним можуть бути стафілококи, стрептококи, пневмококи.

Клініка. Захворювання починається гостро, хворі скаржаться на загальну слабкість, нездужання, розбитість, біль у горлі, котрий посилюється під час ковтання, підвищення температури тіла. Якщо запальний процес локалізується в ділянці голосової щілини, з'являється охриплість, утруднення дихання, грубий кашель, нерідко розвивається гострий стеноз гортані, що потребує термінової трахеостомії.

Найчастішим проявом захворювання є розвиток набряку, інфільтрації, абсцедування слизової оболонки надгортанника, черпакуватонадгортанних складок, ділянки черпакуватих хрящів або однієї половини гортані з явищами перихондриту. Слизова оболонка ділянки запалення яскраво-червоного кольору з острівцями змертвілого епітелію та згустками виділень слизо-гнійного характеру. У разі абсцедування виявляється обмежена ділянка інфільтрації, на вершині якої просвічується гній.

У хворих на флегмонозний ларингіт може розвинутись обмежена рухливість черпакуватих хрящів, голосових складок, що разом із набряком слизової оболонки зумовлює розвиток стенозу. Можливе поширення процесу за межі гортані, розвиток глибоких абсцесів шиї, тромбозу яремної вени, медіастиніту, сепсису. Унаслідок аспірації гною може розвинутися бронхопневмонія або абсцес легенів.

Флегмонозний ларингіт необхідно диференціювати від гортанної ангіни, набряку гортані, перихондриту.

Гострий епіглотит – гостре запалення надгортанника з розвитком набряку та абсцедування. Зустрічається часто, і його перебіг важкий.

Етіологія. Передумовою розвитку еніглотиту може бути ГРВЗ. Велике значення при тому має охолодження всього організму або місцево гортані. Під час дослідження частіше висівається стрептокок і стафілокок.

Клініка. Захворювання розвивається гостро і швидко прогресує. На тлі порушення загального стану, слабкості, підвищення температури тіла з'являється гострий біль у горлі, ковтання стає болісним. Незабаром з'являється інспіраторна задишка, шумне дихання, голос стає хрипким.

Запальний набряк, інфільтрація та формування абсцесу спостерігаються на язиковій поверхні надгортанника. Останній інтенсивно гіперемійований, інфільтрований. Набряк та гіперемія поширюються на черпакуватонадгортанні, вестибулярні складки, черпакуваті хрящі. При цьому може порушитися функція нервово-м'язового апарату гортані з розвитком стенозу, що потребує невідкладної трахеостомії.

Лікування. Застосування великих доз антибіотиків широкого спектра дії або групи антибіотиків, сульфаніламідних препаратів, протинабрякових засобів. Для цього використовують антигістамінні, кортикостероїдні та сечогінні препарати. Іноді значного протизапального ефекту досягають унаслідок використання шийних новокаїнових блокад, параларингеального уведення пеніциліну, загального зігрівання організму, гірчичних ножних ванн, гірчичників на ділянку гортані та на грудну клітку. Нерідко значно прискорюється процес одужання після застосування на ділянку гортані електрофорезу 10% розчину кальцію хлориду, 1% розчину димедролу, стрептоміцину та лужно-олійних інгаляцій, а також уливання в гортань 2-3% розчину коларголу, хлоретону, шипшинової, обліпихової, персикової, абрикосової олії.

Виявивши абсцес, його необхідно розкрити.

У разі гострого стенозу, що швидко розвинувся, показана термінова трахеостомія, а в разі поширення гнояків на шию або в середостіння їх розкривають або проводять коларну медіастинотомію.

Хондроперихондрит гортані – запальний процес у гортані що поширився на охрястя і хрящ. Хондроперихондрит буває первинним та вторинним. Розрізняють хондроперихондрит обмежений та розлитий, гострий та хронічний. Частіше уражуються обидва листки перихондрію, тому поділ хондроперихондриту на зовнішній та внутрішній певною мірою є умовним.

Етіологія. Часто причиною захворювання є травми, вогнепальні поранення, тупі ушкодження, сторонні тіла, інтубації, високо зроблена трахеостомія з ушкодженням перснеподібного хряща та наступним тиском на нього трахеоканюлі, що призводить до пролежнів хряща. Хондроперихондрит може розвинутися внаслідок променевої терапії злоякісної пухлини гортані.

Клініка. Хондроперихондрит частіше буває гнійним. Гній відшаровує охрястя, порушує живлення хряща. Хрящ, позбавлений живлення, розсмоктується або некротизується з утворенням секвестрів, які виділяються через нориці. Листки охрястя можуть утворити секвестральну капсулу навколо змертвілого хряща. Інша форма захворювання склерозивна. Інфільтрат не нагноюється, а розвиваються грануляції з наступним рубцюванням.

Захворювання характеризується болем у ділянці гортані, під час ковтання, підвищеною температурою тіла, охриплістю, утрудненням дихання. Визначається згладженість контурів гортані, незначне збільшення розмірів шиї, стовщення хрящів та різкий біль під час пальпації, іноді визначаються флуктуація. Ларингоскопічна картина характеризується набряком та інфільтрацією слизової оболонки. Порушується рухливість однієї чи обох половин гортані. Симптоматика хронічного хондроперихондриту менш яскрава.

Діагностиці захворювання допомагає рентгенологічне дослідження гортані, за допомогою якого виявляється стовщення тіней м'яких тканин, змінюється малюнок нормального скостеніння хрящів. Хронічний хондроперихондрит характеризується так званим безладним звапненням.

Лікування. У лікуванні хондроперихондриту гортані провідне місце займають антибіотики, сульфаніламідні препарати, а також протинабрякові засоби. За умови розвитку декомпенсованого стенозу гортані проводиться трахеостомія. У разі появи абсцесів варто їх розкрити. Якщо цього замало, то проводять ларингофісуру з підшиванням слизової оболонки до шкіри, за допомогою якої видаляється гній та секвестри хряща.

1. Гострий ларинготрахеїт у дітей. Етіологія, патогенез, клініка.

Етіологія. Первинним етіологічним чинником є респіраторні віруси, а бактеріальна флора часто приєднується, при цьому видозмінюється перебіг, що визначає наслідок захворювання.

Патогенез. Синдром гострого ларинготрахеїту характеризується трьома провідними симптомами: зміною голосу, грубим кашлем, стенотичним диханням. Стенозування просвіту гортані і трахеї зумовлене такими компонентами: набряком та інфільтрацією слизової оболонки; спазмом м'язів гортані і трахеї; гіперсекрецією залоз слизової оболонки трахеї та бронхів, скупченням густого слизо-гнійного виділення.

На початку розвитку синдрому гострого ларинготрахеїту виникає запалення слизової оболонки гортані і трахеї, найбільш яскравим проявом якого в гортані є набряк підскладкового простору, а в трахеї – гіперсекреція залоз. Звуження підскладкового простору веде до порушення дренажної функції дихальних шляхів, скупчення трахеобронхіального вмісту. Це, у свою чергу, посилює кашель, котрий веде до спазму м'язів гортані. Унаслідок цього наростає гіпоксія. На цьому етапі запальний процес у гортані і трахеї носить катаральний або катарально-гнійний характер. Неефективність консервативної терапії викликає необхідність вдаватися до туалету трахеобронхіального дерева, тривалої інтубації, трахеостомії.

Клінічна класифікація гострого ларинготрахеїту в дітей:

• Вид ГРВІ:

­ грип, парагрип, аденовірусна інфекція, респіраторно-синцитіальна інфекція

­ ГРВІ – вказується в разі неможливості клінічної розшифровки та за відсутності експрес-діагностики

• Форма та клінічний варіант. Первинна та рецидивуюча форма.

­ 1-й варіант – раптовий початок за відсутності інших симптомів ГРВІ.

­ 2-й варіант – раптовий початок на тлі ГРВІ.

­ 3-й варіант – поступове наростання симптомів на тлі ГРВІ.

• Перебіг:

­ безперервний

­ хвилеподібний

• Стадія стенозу гортані:

­ компенсована

­ неповна компенсація

­ декомпенсована

­ термінальна

1. Гострий ларинготрахеїт у дітей. Інтенсивна терапія.

Етіотропне лікування підчас гострого ларинготрахеїту включає застосування інтерферону та протигрипозного γ -глобуліну. Недоцільне призначення антибіотиків дитині, в якої перебіг гострого ларинготрахеїту відбувається за першим клінічним варіантом. Другий клінічний варіант передбачає призначення антибіотиків із профілактичною метою у відповідній дозі. Третій клінічний варіант та хвилеподібний перебіг потребують інтенсивної антибактеріальної терапії. У разі безперервного перебігу антибактеріальні препарати призначають відповідно до клінічного варіанта.

Під час надання допомоги хворим, у котрих гострий ларинготрахеїт супроводжувався стенозом гортані в стадії неповної компенсації: внутрішньовенно вводять: 20% розчин глюкози 10-20 мл, 10% розчин кальцію хлориду з розрахунку 1 мл на рік життя, 5% розчин аскорбінової кислоти з розрахунку 1 мл на рік життя, 2, 4% розчин еуфіліну з розрахунку 0, 2 мл на 1 кг маси тіла, розчин преднізолону 2-3 мг на 1 кг маси тіла. Внутрішньом'язово уводять 1% розчин димедролу 1 мл. Ефективні відволікальні процедури та інгаляції. У склад сумішей для інгаляцій вводять антигістамінні, спазмолітичні препарати та протеолітичні ферменти.

У разі переходу стенозу гортані зі стадії неповної компенсації в стадію декомпенсації дитину кладуть під тент із поліетиленової плівки або в кисневий намет, який перетворюсться в головний тент. Принцип цього методу лікування полягає у створенні в обмеженому просторі повітря, що вдихається, мікроклімату з високою вологістю, підвищеною концентрацією кисню та різних лікарських речовин. Перш ніж помістити дитину під тент, необхідно провести туалет трахео-бронхіального дерева під час прямої ларингоскопії чи короткочасної інтубації трахеї термопластичною трубкою. Усі ці заходи проводяться на тлі корекції основних параметрів гомеостазу – інфузійна терапія, кортикостероїдні гормони, боротьба з ацидозом, усунення дефіциту калію, уведення нейролептичних і седативних препаратів, протеолітичних засобів і серцевих глікозидів.

Варто виділити 2 етапи інтенсивної терапії хворих на гострий ларинготрахеїт при декомпенсованому стенозі гортані: 1) подовжена інтубація; 2) трахеостомія. Починати відновлення просвіту дихальних шляхів варто з подовженої інтубації, а за її неефективності виконувати трахеостомію. Для тривалої інтубації слід використати спеціальні термопластичні трубки. Інтубація в усіх випадках є назотрахеальною. Потім дитину помішають у кисневий намет. Харчування проводять через природні шляхи. У перші дні інтубації дитині уводять нейролептичні засоби. Міняти трубку слід щодня, що запобігає утворенню пролежнів слизової оболонки гортані. Неефективність подовженої інтубації протягом 7-10 днів розцінюється як показання до трахеостомії.

1. Дифтерія гортані.

Дифтерія гортані часто зустрічається в комбінації з дифтерією горла, носа, тому цей стан називають низхідним крупом. Ізольована дифтерія гортані (первинний круп) буває рідше.

Зараження переважно відбувається повітряно-крапельним шляхом, у разі прямого контакту з хворим на дифтерію, бацилоносієм, який одужує або здоровим, рідше – через предмети або продукти харчування.

Клініка дифтерії визначається розвитком гострого стенозу гортані, в патогенезі якого можна виділити такі чинники: утворення фібринозних плівок у порожнині гортані; набряк слизової оболонки гортані; спазм внутрішніх м'язів гортані.

Перебіг дифтерії гортані характеризується поступовим розвитком симптоматики, що дозволяє виділити 3 стадії захворювання: 1-ша – дисфонічна, або крупозного кашлю; 2-га – стенотична; 3-тя – асфіксична.

Перша стадія характеризується появою симптомів загальної інтоксикації, високої температури тіла. З'являється та поступово посилюється кашель, що стає гавкаючим. Змінюється голос, з'являється охриплість і навіть афонія. Кашель стає хриплим, а згодом беззвучним. Голосові розлади пояснюються тим, що голосові складки вкриті фібринозними плівками. Ця стадія може тривати від декількох годин до декількох діб.

На тлі афонії та малозвучного кашлю з'являється утруднене дихання, що відповідає 2-й стадії. Ця стадія зумовлена зменшенням просвіту гортані через наявність плівок та рефлекторного спазму внутрішніх м'язів гортані внаслідок подразнення нервових закінчень дифтерійним токсином. З'являється інспіраторна задишка, яка супроводжується втягненням податливих місць грудної клітки. Шкірні покриви стають блідими, вкриваються потом, з'являється акроціаноз, пульс частішає, дихання стає шумним.

Наступна стадія – асфіксична – відповідає переходу стенозу в термінальну стадію. Хворий стає млявим, сонливим, дихання дуже частішає, пульс – ниткоподібний з випадінням окремих пульсових хвиль. На цьому тлі може настати смерть.

Діагноз ставиться на підставі поступового наростання стенозу гортані. Під час фарингоскопії в горлі виявляються нальоти. Ларингоскопія – на слизовій оболонці гортані виявляється плівка, що важко знімається; слизова оболонка кровоточить. Діагноз підтверджується бактеріологічним дослідженням мазків з носа, горла та гортані.

Лікування. Для усунення спазму м'язів гортані внутрішньовенно призначають 2, 4% розчин еуфіліну з розрахунку 0, 2 мл на 1 кг маси тіла дитини. Призначають аскорбінову кислоту, комплекс вітамінів групи В. Поліпшують стан хворого лужні інгаляції, котрі сприяють відходженню дифтерійних плівок. Для боротьби з вторинною інфекцією призначають антибактеріальні препарати, переважно антибіотики. У разі переходу стенозу гортані зі стадії неповної компенсації в декомпенсовану виконують трахеостомію.

1. Хронічний ларингіт.

Етіологія і патогенез. Хронічний ларингіт частіше виникає внаслідок невилікуваного гострого. Нерідко його виникнення зумовлене патологічними змінами в носі, приносових пазухах, горлі, а також нижніх дихальних шляхах. Серед найчастіших причин хронічного ларингіту необхідно виділити підвищене голосове навантаження, паління, різні професійні шкідливості, зловживання алкоголем або подразнюючою їжею.

Унаслідок тривалої дії наведених вище чинників порушується трофіка тканин, змінюється їх реактивність, розвивається дистрофічний процес. Залежно від глибини цього процесу хронічний ларингіт поділяється на катаральний, гіперпластичний та атрофічний.

У хворих на катаральний ларингіт на перший план виступають розлади місцевого кровообігу та зміни з боку покривного епітелію, котрий на окремих ділянках може метаплазуватися з циліндричного в плоский, розрихлюється та злущується. У підепітеліальному шарі відзначається круглоклітинна інфільтрація.

Морфологічна суть гіперпластичного ларингіту характеризується розростанням сполучної тканини у власний шар слизової оболонки за рахунок появи ексудату, що веде до стовщення м'яких тканин. Хронічний гіперпластичний ларингіт може бути дифузним та обмеженим.

У хворих на атрофічний ларингіт спостерігаються більш глибокі зміни, які виявляються в гіалінізації сполучної тканини переважно в стінках вен та капілярів. У залозах також спостерігаються патологічні процеси аж до жирового переродження та розпаду. Нерідко вивідні протоки слизових залоз здавлюють гілерплазовану сполучну тканину.

Клініка залежать від локалізації. Одним з основних симптомів є охриплість.

У хворих на катаральний ларингіт відзначається підвищена втомлюваність голосу, хрипота, покашлювання, підсилене виділення мокротиння.

Об'єктивна картина характеризується зміною забарвлення слизової оболонки при катаральному ларингіті, при гіперпластичному вона стовщена, а при атрофічному – стоншена, суха, вкрита кірками. Гіперемія неоднакова. Зміни забарвлення найбільше помітні на голосових складках: вони стають рожевими. Звичайно зв'язки при цьому стовщені, вільний їх край дещо округлений.

При дифузній формі гіпертрофічного ларингіту гіпертрофії піддається слизова оболонка майже всієї гортані, менше – надгортанника, більше – присінкових та голосових складок. Розрізняють 4 основних види обмеженої форми гіперпластичного ларингіту.

1) Вузлики голосових складок, що утворюються на межі передньої та середньої третини голосових складок, на симетричних ділянках, у вигляді півколових випинань розміром з макове чи просяне зерно

2) Дискератози гортані. Пахідермія – гіперплазія слизової оболонки з ороговінням покривного епітелію у вигляді горбикових або гребінцевих розростань сірувато-білого або рожево-білого кольору, котра зустрічається в міжчерпакуватому просторі та в ділянці задньої третини голосових складок. Лейкоплакія – характеризується появою білуватих плям на гіперемійованій слизовій оболонці гортані

3) Ларингіт Гейєка – характеризується набряклою припухлістю в передніх відділах голосових складок у вигляді паруса

4) Гіперплазія слизової оболонки гортанного шлуночка, внаслідок чого відбувається її випадіння, пролапс

Хворих на атрофічний ларингіт турбує сухість, першіння, відчуття стороннього тіла, кашель із мокротинням, яке важко відходить. Характерними є зміни голосу протягом доби. У разі важкого атрофічного процесу в гортані спостерігається стійке порушення голосу аж до афонії та порушення дихання внаслідок скупчення кірок. При ларингоскопії визначається атрофія всієї слизової оболонки гортані. Виглядає сухою, шорсткою, позбавлена блиску на всьому протязі. Кірки розміщені як на голосових складках, так і на присінкових та міжчерпакуватих ділянках.

Лікування. У хворих на хронічний катаральний та дифузний гіпертрофічний ларингіт застосовують в'яжучі та припікаючі речовини, які здатні скорочувати об'єм тканин, зменшувати секрецію залоз (інстиляція в гортань 1-2% олійного розчину ментолу, змащування слизової оболонки гортані 1-3% розчином ляпісу, 2-3% розчином коларголу або протарголу, 2-3% розчином таніну на гліцерині). Широко застосовують інгаляційну терапію.

Обмежені форми хронічного гіпертрофічного ларингиту лікують за допомогою хірургічного методу.

Складним завданням є лікування хворих на пахідермію та лейкоплакію. Лікування цих захворювань має бути спрямоване на зняття запальних явищ у гортані та усунення механічної перешкоди змиканню голосових складок (відхаркувальні засоби, інгаляційна терапія з хімотрипси-ном, трипсином, хімопсином).

При атрофічних формах, крім пульверизацій слабким сольовим або лужним розчином, застосовують вливання у гортань люголівського розчину, евкаліптових препаратів, хлоробутанолгідрату. Доцільне використання протеолітичних ферментів для інгаляційної терапії або вливання в гортань, можливе застосування лізоциму по 100 мг на процедуру.

1. Доброякісні пухлини гортані.

Серед доброякісних пухлин гортані найчастіше зустрічаються фіброма, папілома та ангіома.

Фіброма розміщується на вільному краї голосової складки, на межі між передньою та середньою третиною. Вона рухлива і має тонку ніжку. Росте повільно і частіше не досягає великих розмірів. Залежно від кількості судин фіброма буває рожевого кольору різної інтенсивності. Гістологічно пухлина складається з волокнистої сполучної тканини, її поверхня вкрита плоским епітелієм. Залежно від взаємозв'язку клітин і волокнистої основи розрізняють щільні та м'які фіброми. Фіброми, в складі яких мало щільних частин, багато набрякової рідини, називають поліпами гортані.

У разі багатої васкуляризації пухлину відносять до ангіофібром. За наявності надто довгої ніжки фіброма може зміщуватися: під час вдиху опускається нижче від голосової щілини, під час фонації розміщується між голосовими складками або лягає на них. Це призводить до змін у голосі.

Основним симптомом фіброми гортані є охриплість, іноді кашель. Лікування хірургічне: фіброму видаляють за допомогою гортанних щипців під час непрямої ларингоскопії. У разі повного видалення фіброми ні кровотечі, ні рецидивів не спостерігається.

Папілома являє собою поодинокі або численні сосочкові вирости, які нагадують цвітну капусту.

Ангіоми гортані утворюються з розширених кровоносних або лімфатичних судин. Вони можуть локалізуватися на голосових, присінкових або черпакуватонадгортанних складках. Ростуть повільно, бувають невеликих розмірів. Ларингоскопічно видно круглу пухлину, червоного або темно-синього кольору. Лімфангіоми мають блідо-жовте забарвлення. Перебіг ангіом невеликих розмірів найчастіше безсимптомний. У разі їх локалізації на голосовій складці з'являється охриплість. Ангіоми середніх та великих розмірів підлягають ендоларингеальному видаленню.

1. Папіломатоз гортані.

Папілома являє собою поодинокі або численні сосочкові вирости, які нагадують цвітну капусту. Розміщуються вони найчастіше на передніх відділах голосових складок, але можуть поширюватись і по всій поверхні слизової оболонки гортані. Численні папіломи гортані носять назву папіломатозу гортані. Колір пухлини залежить від інтенсивності кровопостачання та ступеня ороговіння епітелію на її поверхні. Важливою клінічною характеристикою папіломатозу гортані є рецидив папілом після їх видалення. Але з настанням статевого дозрівання рецидиви їх припиняються. Якщо і після статевого дозрівання пухлина рецидивує, то вона розглядається як передрак.

Гістологічно папіломи складаються зі сполучнотканинної строми, в якій проходять судини, та паренхіми, яка складається з пластів багатошарового плоского епітелію.

У початкових стадіях папіломатозу гортані в дітей спостерігається поступова зміна голосу, яка починається з охриплості аж до афонії. Далі поступово наростає утруднення дихання через гортань, особливо під час фізичного навантаження і сну, яке може перейти в асфіксію. У дорослих стеноз зустрічається рідше і розвивається повільніше, ніж у дітей. Діагностика грунтується на даних ендоскопічного дослідження, а також результатах гістологічною дослідження біопсійного матеріалу.

Лікування хірургічне: папіломи видаляють ендоларингеально, в дітей із застосуванням прямої ларингоскопії під наркозом, використовуючи операційний мікроскоп. Щоб запобігти рецидивам, прилеглу тканину обробляють високоенергетичним лазером, використовують ультразвукову або кріодеструкцію. Останніми роками основним у протирецидивній терапії є використання цитостатиків – колхаміну, проспедину тощо.

1. Передракові захворювання гортані.

Серед хронічних захворювань гортані домінуюче місце займає папіломатоз, хронічний гіперпластичний ларингіт та дискератози слизової оболонки гортані.

До морфологічних особливостей передраку відносять проліферативні явища в епітелії, прискорений мітоз, утворення проникаючих у глибину тяжів епітелію, реактивні явища з боку судинної системи.

Клінічні спостереження вказують на те, що мікроларингоскопія дає можливість розмежувати доброякісні зміни та зміни, підозрілі на рак, провести прицільну біопсію, що значно підвищує цінність цитологічних досліджень.

Можливість малігнізації папілом гортані підтверджена клінічними спостереженнями. Запідозрити злоякісний характер пухлини в багатьох випадках допомагає детальний огляд. У той час, коли слизова оболонка навколо папілом не є зміненою, малігнізуючу пухлину постійно супроводжує більш-менш значна інфільтрація довколишніх тканин. На злоякісний характер пухлини вказує і порушення моторики гортані. Папіломи мікроларингоскопічно виглядають як такі, що виступають над поверхнею розростання слизової оболонки рожевого або білуватого кольору, які мають нерівномірну сосочкоподібну поверхню. Судини відрізняються чоткоподібним здуттям. Але хаотичність розміщення судин та їх поліморфність, характерні для раку, відсутні. Судинний малюнок ороговіючих папілом слабкий або зовсім не помітний. У діагностиці та диференціації процесів малігнізації велике значення має флюоресцентна мікроларингоскопія. Симптом вибіркового депонування флюоресцеїна вказує на наявність ділянок малігнізації серед ороговілих папілом у вогнищах дискератозу гортані, судинний малюнок яких мікроларингоскопічно не визначається. Основним діагностичним прийомом у диференціації характеру папіломатозу гортані все ж залишається пагогістологічне вивчення матеріалу прицільно виконаної біопсії з урахуванням його мікроларингоскопічної характеристики.

Лікування хворих з малігнізованими папіломами має бути комплексним. Поряд із хірургічним втручанням в обов'язковому порядку має проводитися променева та хіміотерапія.

Із групи хронічного ларингіту велику увагу приділяють хронічному гіперпластичному ларингіту, коли йдеться про дифузний, поширений на більшій поверхні слизової оболонки запальний процес, який веде до гіперплазії епітелію. При цьому визначається матове стовщення епітелію, через який не просвічуються капіляри. У разі хронічного гіперпластичного ларингіту виявлені на тлі гладенької гіперплазії ділянки папілярної гіперплазії, підвищеної лейкоплакії, ерозування епітелію і особливо атипові форми судин завжди є показником малігнізації. Оперативне лікування хронічного гіперпластичного ларингіту доцільне в кожному випадку.

Серед групи дискератозів гортані найчастіше доводиться зустрічатися з пахідерміями, лейкоплакіями. Вказана група хронічних захворювань гортані належить до групп передракових станів.

1. Клініка раку гортані.

За місцем росту пухлини розрізняють вестибулярну локалізацію раку в разі розміщення в присінку гортані, рак середнього відділу – за умови ураження голосових складок, та рак підскладко-вого простору. За характером росту розрізняють дві основні форми ракової пухлини гортані: екзофітну та ендофітну. Екзофітний ріст пухлини відбувається від поверхні слизової оболонки назовні, у бік просвіту гортані, спричиняючи його звуження. Стеноз гортані швидше за все розвивається внаслідок екзофітного росту пухлини голосових складок. Така пухлина, як правило, є щільною, має горбисту поверхню, у пізніх стадіях стає виразкою. Колір пухлини може бути білим, сірим, блідо-рожевим, червоним. Ця форма пухлини частіше зустрічається на голосових складках та у вестибулярному відділі гортані. Ендофітний ріст пухлини найчастіше спостерігається в підскладковому відділі гортані. Пухлина проростає в глибину тканин, інфільтрує їх, при цьому слизова оболонка гортані нерідко зберігається. Часто зустрічається змішана форма раку – екзоендофітна. Клінічний перебіг та прогноз екзофітної форми раку більш сприятливі, ніж ендофітної. За гістологічною будовою ракові пухлини гортані належать до переважно плоскоклітинних ороговілих. Це зумовлено наявністю острівців плоского епітелію на слизовій оболонці гортані, а також метаплазованих ділянок циліндричного епітелію, що виникає за умови деяких патологічних станів, звідси можливе виникнення плоскоклітинного раку.

Поширення ракової пухлини в гортані та за її межами багато в чому пов'язане з розподілом рихлої клітковини та жирових прошарків, а також з наявністю лімфатичних шляхів гортані. Особливості архітектоніки гортані та її лімфатичних шляхів зумовлюють значне та раннє метастазування ракової пухлини присінка гортані. За наявності раку нижнього відділу гортані метастазування спостерігається рідше і в пізніші терміни. За наявності раку голосових складок метастазування спостерігається лише в разі значного простору, ураженого патологічним процесом.

Ріст та метастазування пухлини перебувають у прямій залежності від її диференціації. Більш диференційована пухлина росте повільніше, більш рідко і значно пізніше метастазує.

Поряд з такими характеристиками раку гортані, як локалізація по відділах, екзо- та ендофітність росту, поширення, гістологічна будова, існує клінічна міжнародна класифікація за стадіями по системі TNM.

Клінічні прояви злоякісних новоутворень гортані різноманітні і залежать насамперед від локалізації та поширення ураження, а також від форми росту пухлини.

Перебіг новоутворень вестибулярного відділу гортані порівняно тривалий час безсимптомний і нерідко в разі значного поширення пухлинного процесу у хворих виникає відчуття незручності, захли-нання та біль під час ковтання. Безсимптомність клінічного перебігу призводить до того, що в разі надскладкової локалізації ураження значно більша кількість хворих звертається до лікаря з уже поширеними процесами.

Якщо уражені голосові складки, головним і раннім симптомом є стійка прогресуюча хрипота, яка в міру збільшення пухлини посилюється і переходить у афонію. За наявності інфільтрації передньої комісури хворих часто турбує постійний кашель. У разі поширення в товщу складки або в черпакуватий хрящ виникає виражена охриплість аж до афонії та захлинання під час вживання їжі, особливо рідкої.

Для новоутворень, які локалізуються в підскладковому просторі, характерне прогресуюче утруднення дихання. У разі подальшого збільшення розмірів пухлини та переходу її на голосову складку приєднується хрипота.

За умови збільшення пухлини гортані виникають спільні для всіх локалізацій симптоми: кашель зі значним вмістом мокротиння, іноді з домішками крові в ньому, смердючий запах з рота за рахунок виразковостіта інфікування пухлини, біль з однобічною іррадіацією у вухо. У разі значних пухлинних уражень змінюється конфігурація хрящів гортані.

Таким чином, стійка дисфонія, відчуття незручності та біль під час ковтання є головними клінічними проявами злоякісних пухлин гортані.

1. Діагностика раку гортані.

Під час розмови з хворим важливо врахувати особливості скарг та клінічні прояви захворювання. Так, наявність незручності та болю під час ковтання, особливо з однобічною іррадіацією у вухо, дає можливість передбачити наявність пухлини в надскладковому або середньому відділах гортані з інфільтрацією прилеглих тканин. Постійна хрипота свідчить про ураження середнього відділу. Афонія та захлинання – основні симптоми, які вказують на те, що одна половина гортані є нерухомою. Наростаюче утруднення дихання свідчить про наявність патології в підскладковому відділі гортані.

Важливе значення має визначення стану лімфовузлів шиї з метою виявлення їх метастатичного ураження.

Одним із головних етапів обстеження хворого є непряма ларингоскопія, котра дозволяє визначити наявність пухлини гортані. Остання може проявлятися або у вигляді дрібногорбистих екзофітних розростань, або інфільтратом без чітких меж, який часто буває виразковим. Тканини, що оточують пухлину, як правило, розрихлені. Слизова оболонка може бути пастозною чи набряклою, що залежить від поширення ураження та супутніх запальних явищ. У деяких хворих спостерігають набухання та асиметрію однієї або обох ямок надгортанника, можливе його відтиснення назад, яке утруднює огляд передніх відділів гортані.

Значне місце в обстеженні хворих на рак гортані займає мікроларингоскопія, котра є високоінформативним методом у диференціальній діагностиці та для уточнення меж ураження.

Рентгенологічна картина раку гортані зумовлена стадією захворювання та локалізацією пухлинного процесу. На рентгенограмі пухлини надгортанника дають горбисту тінь. Якщо уражені шлуночкові складки, рентгенологічно визначають інтенсивну горбисту тінь, яка свідчить про їх збільшення та деформацію. Ранньою рентгенологічною ознакою раку голосових складок є збільшення або стовщення їх тіні. У разі збільшення пухлини можлива їх виразковість із дефектом тканини, звуження, деформація чи повна відсутність одного з гортанних шлуночків, інфільтрація підскладкового відділу. Пухлини підскладкового відцілу клінічно важко піддаються огляду, тому рентгенологічне дослідження посідає важливе місце у визначенні меж та поширення процесу.

Завершальним етапом комплексного обстеження хворого на рак є морфологічна верифікація діагнозу. Для цього використо