Баланс попиту і пропозиції цементу

Державними замовниками є міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади України, Рада міністрів АР Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Основними функціями державних замовників є: конкурсний відбір виконавців державного замовлення; укладання державних контрактів з виконавцями державного замовлення; гарантія оплати виконавцям державно­го замовлення продукції, яка поставляється для задоволення державних потреб на умовах, що визначаються державним контрактом.

Виконавцями державного замовлення є суб’єкти господарської діяльності всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.

Стосунки між замовником і виконавцем регламентуються дер­жавним контрактом. Поставки продукції для задоволення державних потреб фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та інших джерел фінансування, що залучаються для цього. Обсяги коштів для закупівлі зазначеної продукції передбачаються в законі про державний бюджет України на поточний рік та визначаються урядом відповідними рішеннями про використання позабюджетних джерел фінансування. Гарантом за зобов’язан­нями державних замовників є Кабінет Міністрів України. Продук­ція, що поставляється виконавцями державних замовлень, має відповідати обов’язковим вимогам державних стандартів й іншим умовам, встановленим контрактами.

З метою ефективного використання державних фінансових ресурсів, створення конкурентного середовища на ринку і запобігання необґрунтованому завищенню цін державний замовник зобов’язаний здійснювати конкурсний відбір виконавців через проведення торгів. Проведення торгів є обов’язковим, коли вартість закупівель становить 10 тис. грн. і більше.

Конкурсний відбір виконавців державного замовлення здійснюється за такими етапами: формування конкурсного комітету; оголошення про проведення конкурсу; попередня кваліфікація претендентів; подання тендерних пропозицій; оцінка й порівняння тендерних пропозицій; визначення переможця конкурсу; укладення контракту.

Грошово-кредитні (монетарні) важелі є одними з основних інструментів економічної політики держави. Сутність ДРЕ за допомогою грошово-кредитних інструментів полягає у впливі на грошову пропозицію та ціну кредиту.

Грошово-кредитна політика (ГКП) — це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль ГКП має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-еконо­мічної політики держави. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей. Визначаючи тактичні та оперативні завдання грошово-кредитної політики, потрібно враховувати необхідність диференціації її залежно від конкретної макроекономічної ситуації. Тактика монетарної політики має бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон’юнк­туру є альтернатива: політика «дорогих грошей» — політика «дешевих грошей».

Інерційність економіки та грошово-кредитної сфери робить неприпустимим застосування різких корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від «шокових» заходів монетарної політики може бути лише тимчасовим, таким, що не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів. Планування основних параметрів ГКП передбачає необхідність урахування ефекту запізнення, тобто наявності розриву в часі між застосуванням регулювальних заходів і відповідною реакцією на ці дії як грошово-кредитної сфери, так і економічної системи в цілому. Вибір напрямів грошово-кредитної політики, її цілей і механізмів має вра­ховувати й зовнішньоекономічні фактори функціонування економіки, ступінь інтегрованості країни у світовий економічний простір. Останнє передбачає необхідність узгодженості грошово-кредитної і валютної політики.

В Україні згідно із Законом України «Про Національний банк України» засади ГКП мають ґрунтуватися на основних критеріях і макроекономічних показниках ДПЕСР України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу ВВП, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного і торговельного балансів.

Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони України «Про банки і банківську діяльність» і «Про Національний банк України», інші нормативно-правові акти.

Суб’єктом грошово-кредитної політики є держава в особі центрального банку й відповідних урядових структур — міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депозитів та ін.

Функціонування економіки можливе лише за наявності фінансових коштів. Кредитно-фінансове обслуговування суб’єктів еконо­міки є найважливішою функцією банківської системи. Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (НБУ) та інших банків, у тому числі державних
і комерційних банків різних видів і форм власності. Основною ланкою банківської системи є банк.

Банківська система є самоналагоджуваною, оскільки зміни еко­номічної кон’юнктури та політичної ситуації неминуче ведуть до автоматичної зміни політики банків. Той факт, що банки у гонитві за прибутком мають тенденцію до зміни грошової пропозиції у напрямку посилення циклічних коливань, зумовлює необхідність державного впливу на пропозицію грошей в антициклічному напрямку. Визначальна роль у грошово-кредитному регулюванні та організації банківської справи в країні належить центральному державному банку.

Національний банк України (НБУ) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління. НБУ має статутний капітал у розмірі 10 млн грн., який є державною власністю. Розмір статутного капіталу може бути змінений за рішенням Ради Національного банку України. НБУ є еко­номічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у деяких випадках — також за рахунок державного бюджету. Національний банк України є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об’єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні.

Національний банк України не відповідає за зобов’язаннями органів державної влади та інших банків, а органи державної влади і банки не відповідають за зобов’язаннями НБУ, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов’язання.

Згідно із Законом України «Про Національний банк України» основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, НБУ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також (у межах своїх повноважень) — цінової стабільності.

НБУ є підзвітним Президенту та Верховній Раді України
в межах їхніх конституційних повноважень. НБУ та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань ГКП. Згідно із законом «Про Національний банк України» НБУ підтримує економічну політику КМ України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Національному банку України забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат державного бюджету.

Теорія і практика розрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється комплекс заходів для реалізації цілей ГКП. Це інструменти прямого та опосередкованого впливу. До засобів прямого впливу можна віднести: механізм готівкової емісії; встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам; пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, розмірів кредитів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту. Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу. Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом економічних методів ДРЕ. Основними економічними засобами і методами ГКП є регулювання обсягу грошової маси через: визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ; процентна політика; рефінансування комерційних банків; управління золотовалютними резервами; опе­рації з цінними паперами на відкритому ринку; регулювання імпорту та експорту капіталу.

Грошова емісія — це комплекс заходів НБУ стосовно випуску в обіг додаткових грошей, що спричиняє збільшення грошової маси і підвищення ділової активності. Однак надмірна емісія здатна породжувати інфляцію.

Операції з державними цінними паперами пов’язані з купівлею або продажем державою цінних паперів. Контрагентами держави є комерційні банки, підприємства, населення. Якщо необхідно збільшити пропозицію грошей, центральний банк скуповує цінні папери. Внаслідок цього комерційні банки отримують гроші, збільшують свої резерви та мультиплікативно збільшують грошову пропозицію. Зворотній ефект настає, коли центральний банк здійснює продаж цінних паперів.

Зміна норми обов’язкових резервів веде до таких наслідків. За підвищення резервної норми центральний банк знижує грошовий мультиплікатор і завдяки цьому зменшує приріст грошової пропозиції. За зниження резервної норми зростає грошовий мультиплікатор, що збільшує приріст грошової пропозиції.

Процентна політика дає змогу НБУ регулювати попит комер­ційних банків на позички, а через них — на резерви банківської системи. Національним банком України встановлюється облікова та ломбардна процентні ставки. Облікова ставка — це ціна позич­ки, за якою комерційні банки звертаються до центрального банку з метою збільшення своїх резервів. Вона слугує орієнтиром для банківських процентних ставок. Рівень останніх зумовлює рівень попиту на кредити з боку суб’єктів ринку.

Об’єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці. Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на базі принципів і методів, що визначаються Міжнародним валютним фондом і регіональними союзами, до яких входять окремі країни. Суб’єктами валютного регулювання в Україні є Кабінет Міністрів і Національний банк України.

Кабінет Міністрів України визначає ліміт зовнішнього держав­ного боргу, бере участь у розробленні платіжного балансу, забезпечує формування і є розпорядником Державного валютного фонду. До компетенції НБУ у сфері валютного регулювання належать: видання нормативних актів щодо ведення валютних операцій; видача та відкликання ліцензій на здійснення операцій
з валютними цінностями, здійснення контролю за діяльністю банків, які отримали таку ліцензію; встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків, що купують та продають іноземну валюту.

Згідно з нормативно-правовими актами 50 % надходжень на користь резидентів (підприємств, установ, організацій) в іноземній валюті підлягають обов’язковому продажу (за деяким виключенням) через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України. НБУ виступає суб’єктом цього ринку.

Офіційний курс національної грошової одиниці визначається на підставі торгів на Українській міжбанківській валютній біржі. Нині курсова політика базується на застосуванні «плавнó го»* валютного курсу.

Регулювання валютного курсу може мати на меті девальвацію або ревальвацію національної грошової одиниці. Девальвація та ревальвація досягаються застосуванням механізмів дисконтної та девізної валютної політики.

Сутність дисконтної валютної політики полягає у зниженні або підвищенні Національним банком України процентних ставок за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капітал. Цей напрямок валютного регулювання входить до арсеналу опосередкованих методів. Підвищення процентних ставок завдяки збільшенню попиту на іноземну валюту веде до зростання її курсу; зменшення процентних ставок дає зворотний ефект.

Прямий вплив на курс національної грошової одиниці здійснюється інструментами девізної політики. НБУ здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу гривні до іноземних валют через купівлю та продаж іноземної валюти на фінансових ринках (валютну інтервенцію).

Адміністративним засобом механізму формування обмінних курсів є запровадження валютних обмежень, тобто системи правил, які регламентують права фізичних та юридичних осіб стосовно обміну валюти, а також здійснення інших валютних операцій.

Головною метою банківського регулювання та нагляду є забезпечення безпеки та фінансової стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Для цього НБУ встановлює для банків та інших фінансово-кредитних установ обов’язкові економічні нормативи. Ці нормативи мають забезпечувати здійснення контролю за ризиками, пов’язаними з капіталом, ліквідністю, кредитами акціонерам та інсайдерам, наданням великих кредитів, інвестиціями капіталу, а також за про­центним і валютним ризиком. Банківське регулювання передбачає також визначення Національним банком своїми нормативно-правовими актами професійних вимог до керівників виконавчих органів, головних бухгалтерів банків. НБУ має право ви­магати звільнення з цих посад осіб, які не відповідають встановленим вимогам.

* рос. «плавающего».