БИБЛИОГРАФИЯ 4 страница

Офіцерові під час діагностики'розвитку особистості також слід мати на увазі, що ступінь виокремлювання певних компонентів може зміню­ватися залежно від обставин життя, характеру діяльності та усвідом­лення військовослужбовцем своїх соціальних ролей. Не можна не вра­хувати і того факту, що у процесі онтогенезу можливі випадки непро­порційного розвитку окремих підструктур та їх компонентів. Напри­клад, затримка в розвитку окремих підструктур або їх компонентів, тим паче, що їх розвиток не тільки підстава, а й результат формування осо­бистості як структурно-цілісного утворення.

Під час складання психологічної характеристики військовослужбовця необхідно вивчити також закономірності, які пов'язують між собою окремі підструктури та їх компоненти. Тільки в такому випадку можли­ве обгрунтування, прогнозування методики виховання і самовиховання військовослужбовця. Під час вивчення розвитку властивостей цілісної структури особистості потрібно звернути особливу увагу на фактори, які найбільше вплинули і продовжують впливати на формування осо­бистості певного військовослужбовця.

Таким чином, вивчити своїх підлеглих — означає виявити особли­вості підструктур, компонентів та рівнів розвитку основних складових психологічної структури особистості, визначити закономірності їхньо­го вияву у поведінці та військовій діяльності й на цій основі прогнозу­вати процес виховання військовослужбовців.

2.3. Розвиток особистості у військовій діяльності

Психологічна наука розглядає формування та розвиток особистості воїна як активного суб'єкта крізь призму його діяльності, як «систему систем», що має свої внутрішні гіереходи і перетворення, свій розвиток [43, с. 85]. Тому високоорганізована і мотивована військова діяльність рішуче впливає на розвиток особистості військовослужбовця. У зв'яз­ку з цим, офіцер скеровує свою цілеспрямовану роботу на подальше формування та розвиток особистості підлеглого, педагогічно зумовле­ної організації бойової та гуманітарної підготовки в підрозділі.

Кожній активній військовій праці притаманні процес обміркованого проектування своїх дій, їх часткових результатів, оцінка досягнутого, зіставлення їх з поставленою метою. Далі, під час спілкування та взає­модії' з товаришами по службі, члени військового колективу обміню­ються думками, порівнюють свої настанови і позиції з настановами й позиціями товаришів по службі. Така праця добре впливає на розвиток інтелекту і передусім пізнавальних процесів: сприйняття, уявлення, ува­ги, мови, пам'яті, мислення тощо.

Високоемоційний характер бойової підготовки і всього процесу вій­ськової служби збагачує емоційно-почуттєву сферу військовослужбов­ця, сприяє розвитку простих та складних почуттів. Ось тут офіцеру не­обхідно прагнути, по-перше, розвивати у підлеглих такі почуття, які активізують психічну діяльність військовослужбовця, і, по-друге, ней­тралізувати астенічні, такі, що викликають порушення психіки військо­вослужбовця, а надто у бойовій обстановці. Можливості розвитку сте-нічних почуттів різноманітні. Це емоційно насичені заходи з бойової та гуманітарної підготовки, накопичення емоційного досвіду із врахуван­ням вимог службової та бойової діяльності, стимуляції воїнів до само­вдосконалення.

Великі резерви має військова діяльність для розвитку волі військо­вослужбовця, яка допомагає йому керувати своєю поведінкою, мобілі­зувати сили на подолання труднощів військової служби. Тому офіцер у процесі навчання і виховання військовослужбовців має прагнути фор­мувати й розвивати у них такі вольові риси, як цілеспрямованість, смі­ливість, ініціативність.

Ці риси забезпечують успішну діяльність військовослужбовця за тяжких обставин сучасної війни. Завдяки їм він здатен самостійно ор­ганізувати свою діяльність, успішно керувати своєю поведінкою під час виконання бойових завдань.

Основними напрямами розвитку вольових рис особистості воїна є:

—формування мотиваційної сфери військової діяльності;

—організація інтенсивної бойової підготовки;

—спеціальне тренування зі зміною обставин, умов та засобів досягнення мети;

—заохочення до самовиховання;

—систематичне закріплення досвіду вольових дій на всіх ета­пах досягнення результатів.

З накопиченням досвіду служби зростає і сфера діяльності воїна, що сприяє розвитку його психічних функцій та можливостей їх органі­зації, пов'язаних із психічними станами. Офіцерові слід зважати, що психічний стан безпосередньо впливає на динаміку психічних проце­сів, на вияв властивостей особистості, ефективністьїї службової діяль­ності. Він характеризує тимчасову динаміку психічної діяльності вій­ськовослужбовця.

Психічні стани у своєму розвиткові та вияві багато в чому залежать від мотивів службової діяльності воїна, від успіхів у бойовій і гумані­тарній підготовці, індивідуально-психічних властивостей особистості, умов військової служби та взаємин між військовослужбовцями у під­розділі. На психічному стані особового складу позначається соціально-психологічний клімат, настрій і традиції в колективі, взаємини з безпо­середнім командиром. Вони характеризуються цілеспрямованістю, стій­кістю, єдністю переживання і поведінки, продуктивністю психічного функціонування, рівнем активізації (від сну до стресу), конкретною направленістю тощо. їх воїн може усвідомити або не усвідомити. Офі­цер має знати причини виникнення тих чи інших психічних станів, яки­ми можуть бути: біоритми емоційної активності й пасивності воїна, характер військової діяльності, різні зовнішні впливи тощо.

Незалежно від причин виникнення останніх, необхідно розвивати й закріплювати такі позитивні психічні стани, як зосередженість, стій­кість, рішучість, зібраність, наполегливість. Слід запобігати й нейтра­лізувати розвиток таких негативних психічних станів, як неуважність, боязливість, дратівливість.

Офіцерові ні в якому разі не можна забувати про такий фактор форму­вання особистості військовослужбовця, як виховання. Важливість його посилюється тим, що розвиток особистості воїна на сучасному етапі характеризується суперечливістю. Це пов'язано з тим, що у молодих людей, які тільки розпочали військову службу, ще недостатньо система­тизовані погляди та переконання. Серед призваних на військову службу є молоді люди з негативними рисами характеру та звичками, недисцип-лінованою поведінкою, з орієнтацією на порожнє самоутвердження.

На початковому етапі військової служби дуже важливою проблемою є адаптація особистості до нових умов життєдіяльності. Тому офіцеру необхідно тримати у полі зору процеси соціально-психологічної адап­тації своїх підлеглих. Це процес включення воїнів у первинний військо­вий колектив і сприйняття ними різних ролей. Тут можливі протиріччя між засвоєними настановами та звичками і новими вимогами військо­вої служби. Перебудова стереотипів, яка при цьому відбувається, су­проводжується негативними психологічними явищами, закріплення яких може погано позначитися на розвитку особистості воїна.

Під впливом виховної роботи активно формується та розвивається мотиваційна сфера воїна, на основі якої реалізується ставлення воїна до військової служби. У зв'язку з цим, офіцер має допомогти воїну усві­домити своє призначення, глибоко зрозуміти зміст мети й завдань вій­ськової служби, пройнятися відповідальністю за захист своєї Батьків­щини.

Від успішного опанування функціональних обов'язків, конкретної бойової спеціальності неабияк залежить розвиток особистості військо­вослужбовця. Тому офіцер має методично правильно організувати на-вчально-внховний процес у підрозділі. Динаміка та якість цієї роботи певною мірою залежить від умілого використання прихованих можли­востей воїна, чіткої організації колективної життєдіяльності, суворого статутного порядку. Послідовне керування цими процесами визначає гармонійний розвиток особистості воїна.

Виховна робота і закріплення дружніх стосунків між воїнами на ос­нові співпраці і взаємодопомоги у процесі польових занять та бойових навчань позитивно впливає на формування особистості. Таким чином, участь воїнів в аналізі успіхів та невдач своїх дій розвиває у них риси відповідальності, сприяє формуванню самостійності і правильному са­моутвердженню військовослужбовців.

Позитивні приклади командирів також спонукають воїнів до само­оцінки, розвивають у них самодисципліну й прагнення до самовдоско­налення.

Отже, військовослужбовець є особистістю настільки, наскільки в нього розвинуті соціальні якості, наскільки він свідомий суб'єкт своєї громадськокорисної військової діяльності. При цьому слід мати на ува­зі такі зауваження П.Я. Гальперина: «Діє не свідомість, яка регулює дії на основі свідомості... Для того, щоб стати особистістю, необхідно бути суб'єктом, свідомим, суспільно відповідальним суб'єктом» [17, с. 143].

Особистість завжди активна. Активність військовослужбовця вияв­ляється у різноманітній військовій діяльності. Особистість військово­службовця формується безпосередньо у цій діяльності. Тому головне задвдання офіцера — спрямувати активність кожного військовослуж­бовця у потрібному напрямі, на громадськокорисну діяльність, на само­вдосконалення. Особистість може існувати тільки у спілкуванні з ін­шими особистостями. Без спілкування, в ізоляції від суспільства немає особистості, особистість не може розвиватися, не може існувати.

Тільки у спілкуванні з товаришами по службі формується і вдоско­налюється особистість військовослужбовця. На цій особливості буду­ється принцип виховання у вітчизняній педагогіці, докладно розробле­ний А.С. Макаренком: виховання у колективі та через колектив. Тому постає питання про роль і місце офіцера у формуванні особистості вої­на в навчально-виховному процесі. Він зобов'язаний уміло формувати і гуртувати свій підрозділ у військовий колектив, який має виконувати свої виховні функції щодо кожного окремого воїна.

На закінчення слід зазначити, що поняття особистості воїна, діагно­стика його індивідуально-психічних особливостей випливають із того, що діяло на нього, які стосунки і яке соціальне оточення у нього основ­ні. При цьому обов'язково слід знати життєвий шлях воїна до служби, його нинішні інтереси, ставлення до служби. Спираючись на ці знання, володіючи обгрунтованою методикою вивчення особистості, офіцер може визначити перспективи й можливості розвитку особистості вої­на, а також уміло керувати цим процесом.

Тести та завдання для самоконтролю

2-1. Автоконтрольний блок.

Особистість — це______ '__ індивід, що_________ з огляду

на соціальнозначущі______, які визначають його________

та діяльність.

розглядається

соціалізований

власти6осилі

поведінку

2-2. Зробіть соціально-психологічний аналіз основних психічних рис особистості:

—ступінь сформованості психічних властивостей та якостей;

—свідомість, самосвідомість та індивідуальність;

—активність виражена в певній діяльності, саморегулювання;

—включення в систему суспільних стосунків.

2-3. Зробіть психологічний аналіз такого положення: «Психологи зазначають, що людина як біологічна істота народжу­ється один раз, але як особистість — двічі. Вперше — тоді, коли дити­на починає говорити «Я», відокремлюючись з оточення, протиставляю­чи себе іншим людям та порівнюючи себе з іншими.

Друге народження особистості відбувається, коли у людини сфор­мувався світогляд, власні моральні потреби та оцінки, які роблять її від­носно стійкою від переконань інших. Це дає їй змогу керувати своєю поведінкою і діяльністю згідно зі своїми переконаннями і моральними нормами».

2-4. Який із нижчеподаних факторів формування особистості є «зайвим»?

а) фізично-географічний;

б) біологічний;

в) соціальний;

г) виховний;

д) власна активна діяльність.

2-5. Автоконтрольний блок (психологічна структура особистості за К.К. Платоновим).

Крім цих чотирьох підструктур, у структурі особистості він відокремлює дві загальні інтегративні підструктури: 1)______________________________________;

2)_______________.

Тема З

ПСИХІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ

ОСОБИСТОСТІ

ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ

Ця тема логічно продовжує і конкретизує знання, вже здобуті під час вивчення теми «Психологія особистості», де було подано загальні уяв­лення про психологію особистості військовослужбовця, основні факто­ри її формування, а також її психологічну структуру. Провідними компо­нентами структури особистості виступають психічні властивості (спря­мованість, характер, здібності, темперамент). На основі психічних влас­тивостей, що виявляються в єдності і взаємодії з іншими компонентами психіки воїна, формуються основні якості особистості військовослуж­бовця. Сукупність цих провідних якостей становить зміст особистості й визначає її індивідуальність.

Психічні властивості — це індивідуально-психічні особливості, що дають змогу розрізняти воїнів, знати їхні вчинки і мотиви діяльності.

3.1. Спрямованість особистості та особливості її змісту у військовослужбовців

Провідна психічна властивість особистості — спрямованість. Спря­мованість особистості — це система спонукань і ціннісних орієнта­цій, яка визначає вибіркове ставлення та активну поведінку воїна, тоб­то спрямованість, Тю суті, стійка система мотивів, яка орієнтує життєді­яльність особистості [95, с. 230]. Причому, залежно від ситуації, систе­ма може бути провідною і супутньою. В цілому, визначаючи спрямова­ність особистості, ми дізнаємося, що вона зробила у своєму житті, що збирається зробити і як хоче досягти цього.

Залежно від сфери вияву панівного спонукання розрізняють мораль­но-етичну, військово-професійну та побутову спрямованість воїна.

Морально-етична спрямованість військовослужбовця полягає у ви­сокій морально-етичній зрілості. Воїни з цією панівною спонукою всі події, що відбуваються, вчинки товаришів та ін. пропускають крізь мора­льні категорії, прагнуть чинити все за законом, цінують таких осіб. Вони виявляють гуманність, колективізм, відповідальність і принциповість.

Військово-професійна спрямованість особистості виявляється в ак­тивному і стійкому прагненні займатися певною військово-професій­ною діяльністю, вдосконалюватися в ній. Це люди, які у своєму житті на перший план ставлять військову службу.

Побутова спрямованість виявляється в матеріальних, родинних, а також індивідуальних прагненнях. Для таких воїнів головним є ство­рення добрих побутових умов, родинного затишку, а не професійні ус­піхи на службі.

Спрямованість має такі основні характеристики: інтенсивність, стійкість, широта і певний рівень.

Інтенсивність спрямованості пов'язана з емоційним забарвленням, яке може виявлятись у нечітких потягах або глибокій впевненості. Стій­кість — це передусім сталість спонуки. Коло інтересів військовослуж­бовця зазвичай фіксується у понятті «широта спрямованості». Рівень спрямованості свідчить про високу або низьку громадську активність, прагнення зробити благополучним життя, в одному випадку — лише для себе, в іншому, високому — і для інших.

Зміст спрямованості становлять потреби, мотиви, інтереси, пере­конання і світогляд. Так, всю нашу свідому регуляцію поведінки, дії, мислення і почуттів визначають потреби. Вони ж є джерелом активно­сті воїна. Власне, усі дії військовослужбовця визначаються потребами.

Потреба — це внутрішній стан психічного або фізіологічного відчуття недостатності чогось. Так, без задоволення елементарних потреб людина не могла б існувати як живий організм. А вони у людини дуже різноманітні. Це потреба в їжі, житлі, кисні, безпеці, продовженні роду, одержанні інформації, у спілкуванні, любові, визнанні, повазі, авторитеті тощо. Безумовно, їх різноманітність не може бути вичерпана переліченими, існує цілий комплекс складніших суспільно зумовлених потреб особистості. Потреби воїна часто формуються під впливом зовнішнього середовища, яке значною мірою їх детермінує. Вони також залежать від виховання в широкому розумінні і самовиховання. Це стосується як матеріальних, так і духовних потреб.

У зв'язку з цим цікавим є підхід до визначення людських потреб А. Маслоу, відомого як творця ієрархічної теорії потреб:

— перший ступінь — фізіологічні та сексуальні потреби;

— другий ступінь — потреба в безпеці та стабільності;

— третій ступінь — соціальні потреби;

— четвертий ступінь — потреба у престижі;

— п'ята ступінь —духовні потреби —потреби у самореалізації та самоактуалізації через творчість, самоосмислення вла­сного призначення у житті, потреба реалізації людини як осо­бистості.

За А. Маслоу, чим вищий рівень мотиву, тим більше виникає життє­ва необхідність забезпечення відповідних потреб. У зв'язку з цим спо­чатку слід задовольнити нижчі потреби, а потім — вищі. З моменту за­доволення нижчих потреб вони втрачають мотиваційну силу. З їх під­вищенням підвищується готовність людини до активнішої діяльності. Водночас несвоєчасне і неякісне задоволення нижчих потреб може допровадити до такої ситуації, коли вопи у людини можуть стати провід­ними. І навпаки, коли задоволені нижчі потреби, у людини виявляють­ся вишчі потреби, тобто — мета-мотивація (потреба у розвитку, розу­мінні сенсу життя взагалі, пошуку сенсу власного життя). Коли людина не розуміє смислу власного життя, вона неспроможна максимально са-мореалізуватися, нездатна виявити власні здібності та відповідно піднятися на вищий рівень соціального життя.

До духовних потреб належать естетичні й інтелектуальні. Моральні потреби — це стан особистості, який виражає необхідність стосунків з іншими людьми. Серед моральних потреб особистості розрізняють по­требу допомагати людям, співпереживати, працювати, керувати, підко­рятися тощо.

До естетичних потреб належать ті, що відображають постійне праг­нення особистості сприймати прекрасне, гармонійне в природі, у тво­рах мистецтва, у стосунках між військовослужбовцями. Рівень розвит­ку естетичних потреб — це результат виховання і самовиховання осо­бистості. Особливе значення для їх розвитку мають традиції та звичаї збройних сил, військового колективу, в якому служить воїн.

Інтелектуальні потреби відображають необхідність військовослуж­бовця в пізнанні нового, у вирішенні проблем, нерозв'язаних завдань.

Зміст потреб воїна найповніше визначає суть особистості. Вивчаю­чи потреби підлеглого, шляхи їх задоволення, ми тим самим даємо ха­рактеристику основним параметрам особистості. Таким чином, потре­би мають дуже велике значення у житті воїна. Потреби за рівнем їх усвідомлення пбчинають виступати як сили, які спонукають до діяль­ності, оскільки стають мотивами діяльності.

Мотив — спонукальна сила дій і вчинків воїна. На відміну від по­треб, мотиви має тільки людина. Багато корисного в теоретичне розу­міння того, що таке мотив, внесли С.Л. Рубінштейн і О.М. Леонтьев. Наприклад, О.М. Леонтьев визначив мотив як те, що, відповідаючи ак­туальній потребі, організовує і відповідним чином спрямовує поведін­ку людини.

Мотив (або причину) дій воїна визначити нескладно, якщо він один. Але, як правило, поведінку воїна визначає безліч факторів. Однак у будь-якому разі мотиви в чистому вигляді не існують, вони лише результат відображення у психіці потреб організму, викликаних зовнішніми або внутрішніми умовами. Тому О.М. Леонтьев визначає мотив як усвідом­лену потребу, хоча, на нашу думку, ми часто не усвідомлюємо мотиви, оскільки, здійснюючи ті чи інші вчинки, не завжди замислюємося над мотивами, що їх визначають. Тому для стимулювання і спрямування поведінки у відповідне річище необхідні принаймні два мотиваційні фактори: потреба І мотив.

Мотиви умовно можна поділити на прості (стимулювальні: потяг, бажання, прагнення) і складні (змістотвірні). Прості мотиви воїнами часто не усвідомлюються і можуть бути спонукальною силою антигро­мадських вчинків. Безумовно, нас більше цікавлять змістотворніабо професійні мотиви, де основне місце посідає інтерес. Тому першим кроком офіцера як керівника має бути виявлення змістотворних моти­вів військової праці своїх підлеглих і вивчення мотиваційних структур поведінки особистості в різних ситуаціях. Офіцер визначає, що є голов­ним рушієм у ставленні підлеглих до служби (матеріальні стимули, за­датки лідера та інші фактори).

Мотиви класифікують за такими ознаками:

— за силою спонукання: сильні та слабкі;

— за ознакою зумовленості особистими якостями: стійкі та нестійкі;

— за характером впливу на процес досягнення мети: позитивні і негативні;

— за змістовністю орієнтації: соціальні, колективні та особи­сто-престижні.

Мета — мотиваційний фактор, що пояснює безпосередній, обов'яз­ково усвідомлений результат, на який, в конкретний момент спрямована поведінка воїна. Психологічно мета є тим мотиваційно-спонукальним змістом свідомості, який сприймається воїном як безпосередній і най­ближчий очікуваний результат його діяльності.

Таким чином, потреби, мотиви й мета— основні складові мотива­ційної сфери воїна. Вона оцінюється за такими параметрами:

—розвиненість — наявність якісно різноманітних мотивацій­них факторів;

—гнучкість (гнучкішою вважається така мотиваційна сфер^, в якій для задоволення різних потреб застосовується біль­ше різноманітних мотивів);

—ієрархічність (чим більше розрізнень у силі й частоті акту­алізації мотивів того самого рівня, тим вища ієрархічність мотиваційної сфери воїна).

В літературі часто зустрічаємо термін «.мотивація», зміст якого ста­новить сукупність стійких мотивів, що мали місце в попередньому жит­тєвому досвіді воїна або мають зараз. Джой Ґілфорд запропонував структуру мотивації індивіда. До неї входять:

— органічні потреби;

— комфорт, приємне оточення;

— загальне честолюбство, наполегливість;

— потреби за становищем — свобода (конформізм);

— потреба перебувати серед людей, агресивність;

— потреба в ризику та безпеці.

Отже, потреби й мотиви складають підвалину мотивації особистос­ті і справді пов'язані з інтересами, переконаннями та ідеалами особис­тості.

Інтерес є формою вияву пізнавальних потреб. Він виражається в особливому ставленні воїна до певних речей та явищ реального світу і в бажанні їх пізнати. Інтереси дають воїнові змогу швидше, повніше і глибше відобразити дійсність. Вони спонукають до знань, до розши­рення світогляду, збагачення психічного життя. Військова діяльність, виконувана з інтересом, має позитивне емоційне тло.

Інтереси, як і потреби, дуже різноманітні. їх також поділяють на матеріальні (їжа, одяг, різні речі) та духовні (учіння, спілкування тощо). Інтереси розрізняють за змістом, глибиною та стійкістю. Інтерес може стати найсильнішим мотивом діяльності воїна. Керуючись ними, осо­бистість здатна подолати будь-які труднощі. Наприклад, життя Михай­ла Ломоносова — це подвиг, головною рушійною силою якого були величезний інтерес і любов до науки.

Інтереси можна розрізняти за обсягом. Одні мають широкі, але поверхові інтереси, інші — глибокі, але за своїм спрямуванням дуже вузькі, треті — широкі, різнобічні й глибокі. Найменшу групу становлять люди з усебічними інтересами.

Серед видатних особистостей відзначалися різнобічною обдарованістю Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, О. Суворов та ін. З біо­графій цих людей бачимо, якими широкими були їхні інтереси, великими знання. Л. Українка, наприклад, володіла багатьма мовами, добре знала сві­тову літературу, історію, різні філософські системи, малювала, мала хист піаністки. Полководець О. Суворов був різнобічно освіченою людиною, добре знав математику, філософію, історію, географію, володів вісьмома іноземними мовами, був тонким цінителем поезії і сам писав вірші.

Широта інтересів обов'язково передбачає відокремлення одного з них як головного, навколо якого групуються всі інші інтереси. Різно­бічність інтересів збагачує особистість воїна.

Поряд з інтересом людина має переконання та ідеали. Переконан­ня — це глибока й обґрунтована віра людини В принципи та ідеали.

якими вона керується в своєму житті. Як упорядкована система погля­дів, сукупність переконань виступає у вигляді світогляду, якого особис­тість додержує на певному етапі онтогенезу. Переконання органічно пов'язані зі знаннями і практичними діями. Вони виявляються у діяль­ності воїна, в його ставленні до товаришів по службі, військового ко­лективу, військової служби. Формуються переконання в процесі життя під впливом виховання, навчання, самовиховання і життєвого досвіду.

На основі інтересів і переконань воїна складається власний ідеал — його основний стимул самовдосконалювання та формування. Ідеал — це модель, яка є еталоном в усіх виявах життєдіяльності людини.

Отже, потреби, мотиви, мета, інтереси, переконання та ідеали вій­ськовослужбовця визначають спрямованість його особистості. За од­нієї й тієї самої спрямованості діяльність воїна може бути різною щодо цілеспрямованості, інтенсивності та рівномірності.

А тому офіцер мусить знати основні передумови формування вій­ськово-професійної спрямованості особистості військовослужбовця:

—пояснення значення військової служби і соціальної важли­вості поставлених перед ним мети й завдань, тобто дове­дення чіткої мети і завдань;

—організація службової діяльності особового складу згідно зі статутами таким чином, щоб воїн навіть в умовах жорст­кої субординації та суворого статутного порядку відчував себе особистістю;

—наближення умов навчання до бойових;

—створення таких умов військової діяльності, щоб воїн пи­шався результатом своєї служби;

—залучення підлеглих до процесу ухвалення рішень;

—об'єктивність застосування стягнень і оголошення заохо­чень;

—заохочення соціальної активності;

—створення умов для задоволення першочергових потреб;

—активізація самостійної роботи підлеглих тощо.

Таким чином, необхідно глибоко вникати в питання спрямованості особистості своїх підлеглих, вивчати її вияви, маючи на увазі, що вони не завжди стандартні. Ще Лев Толстой попереджав про те, що «люди як річки: вода в усіх однакова і всюди одна й та сама, але кожна річка буває то вузька, то швидка, то широка, то тиха, то чиста, то каламутна, то холодна, то тепла. Так і люди. Кожна людина носить в собі зачатки всіх властивостей людських, інколи виявляє одні, інколи інші, і часто буває не схожою на себе, залишаючись усе ж тією самою собою. У де­яких людей ці зміни бувають особливо гострі» [18, с. 134-135].

3.2. Особливості вияву темпераменту і характеру воїна у навчально-виховному процесі

Психіка кожного воїна унікальна. її неповторність пояснюється як особливостями соціальних зв'язків і контактів, так і особливостями біо­логічної та фізичної будови й розвитку організму. До біологічно зумов­лених підструктур особистості належать темперамент, а також статеві і вікові властивості психіки.

Темперамент — сукупність найбільш стійких індивідуально-пси­хічних особливостей воїна, які виявляються в динаміці його поведінки й діяльності. Так, спостерігаючи за поведінкою і діяльністю воїнів, ми бачимо, що вони різні не лише зовнішньо, а й за вчинками. Одні з них завжди спокійні, неговіркі, мляві, інші дуже рухливі, говіркі тощо. При цьому слова в них супроводжуються активною жестикуляцією та відповідною мімікою. Така різниця в поведінці воїнів зумовлена їхнім тем­пераментом.

Перш ніж розглянути різні типи й особливості темпераменту, слід відразу зазначити, що немає кращих або гірших темпераментів — ко­жен із них має свої позитивні аспекти, тому головні зусилля мають бути спрямовані не на його виправлення (що неможливо внаслідок приро­дженості темпераменту), а на розумне застосування в конкретній вій­ськовій діяльності позитивних якостей і оптимальне врахування й нівелювання слабких сторін.

Так, нестриманий холерик дуже активний, безстрашний; легковажний сангвінік жваво сприймає світ, несе оточенню свою життєрадісність; мля­вий флегматик завжди має сили і ґрунтовність; нерішучий меланхолік на­прочуд чутлива людина, яка природно співчуває кожному. Однак чисті типи темпераментів у житті майже не трапляються, існує багато проміжних форм.

Коротко розглянемо історію становлення поняття «темперамент» і його типології. Поняття «темперамент» вживається із V ст. до нашої ери — відколи грецький вчений-лгкар Гіпократ позначив таким чином стійкі індивідуальні особливості людини, динамічну своєрідність пси­хічного, духовного життя. За Гіпократом, усі тіла — як мікрокосмос, так і макрокосмос — складаються з одних і тих самих стихій. Перевагу однієї з чотирьох стихій визначає темперамент.

У перекладі з латинської «темперамент» — належне співвідношення частин, їх змішування. Правильне змішування чотирьох рідин забезпе­чує здоров'я людини, неправильне призводить до хвороби. Виходячи із вчення про чотири рідини, стихії, що їх частіше називають гуморами (лат.: волога, сік), відомий лікар Античності Клавдій Ґален розробив першу типологію темпераментів, яка відома й сьогодні. Переважання крові (лат: сангвіс) створює сангвініка, переважання слизу (гр.: флегма)— флег­матика, переважання жовчі (гр.: хом) — холерика, переважання чорної жовчі (гр.: меланахом) — меланхоліка.

Існують різні підходи до типології темпераменту. Наприклад, кон­ституційна типологія. Ці властивості темпераменту безпосередньо по­в'язують з індивідуальними відмінностями в будові тіла. Найвідомішим представником конституційної типології є Ернст Кречмер (1888-1964), німецький психолог і психіатр, який 1921 р. видав нині вже класичну працю «Будова тіла і характер». Головна ідея книги полягає в тому, що люди з певним типом тіла мають і певні психологічні характеристики та схильність до відповідних психічних захворювань [51].