Розвиток і сучасний стан вітчизняної загальної психології

Традиції вітчизняної психології своїм корінням сягають в XIX ст. Передусім це заслуга І.М. Сєченова, який довів, що психічні явища природно належать до складу рефлекторної діяльності організму, є невід’ємною частиною рефлексу, а також як органічні процеси керують поведінкою.

Його ідеї розвивали В.М. Бехтерев і І.П. Павлов. Механізм роботи центральної нервової системи вони сформулювали по-різному:

*Бехте­рев —-«сполучений рефлекс»;

*Павлов —«умовний рефлекс».

Вони вперте запровадили в психологію поняття поведінки (реакції) як предмет вивчення і заклали основу вітчизняної психології.

20-ті pp. XX ст. — «золотий вік» вітчизняної психології. Психологію ще не встигли вбгати в ідеологічні «шори», і тому була можливість експериментувати. Продовжували працювати ті самі психологи, що й до Жовтневої революції— це, Челпанов, К.М. Корнілов, В.М. Бехтерев. З'являються нові імена, особливо на території України. Наприклад, одним із найбільших психологічних центрів Радянського Союзу у цей період стає Харків. Тут під керівництвом Л.С. Виготського працювали О.М. Леонтьев, О.В. Запорожець, О.Р. Лурія, П.І. Зінченко, Л.І. Божович, П.Я. Гальперин. Хоча головну роль у психології відігравали старі кадри (Челпанов, а згодом Корнілов, який заступив першого на посаді директора Московського психологічного інституту), ця наукова школа визначила розвиток психологічної науки у CPCR Вони працювали в Харківському університеті та Психоневрологічному інституті, на базі якого пізніше було створено Всеукраїнську психоневрологічну академію і при ній — сектор психології.

Чим характеризуються 20-ті pp. XX ст. у вітчизняній загальній психології, які становлять / період її розвитку?

1. Психологи цього часу намагалися розробити психологічну науку на основі марксиської філософії. Для цього вони використовували такі положення праць Маркса:

а) в основі людського способу життя лежить трудова та всі інші
види діяльності, які є похідними від праці;

б) в основі людської свідомості лежить суспільне буття людей
як сукупність їхніх суспільних стосунків;

в) діяльність і суспільні стосунки людей можуть досліджуватися лише в процесі історичного розвитку (вони мають конкретно-історичний характер) [18, с 8-9].

Формальний перехід психології як науки до основ філософії Маркса відбувся 1923 р. після виступу К.М. Корнілова на першому з'їзді психологів. Сьогодні ми можемо цю подію оцінювати як певне просування в розвитку психології. Але біда в тім, що радянська психологія відмежувалася, самоізолювалася від інших напрямів психологічної науки у світі.

Увага психологів зосередилася на проблемі розвитку психіки, що трактувалася з позиції «маркерської діалектики». Це дало змогу переорієнтувати дослідження вчених на вирішення завдань у таких напрямах, як:

—дитяча та педагогічна психологія (Л.С. Виготський,
П.П. Блонський);

—порівняльна психологія (В.О. Вагнер, О.М. Сєвєрцев) та
інших.

2. Відбувається природна зміна поколінь психологів: старі відходять,
а молоді— Л.С. Виготський, П.П. Блонський, П.Я.Гальперин,
Г.С. Костгок, О.Р. Лурія, О.М. Леонтьев, С.Л. Рубинштейн та
інші — стверджуються, приносячи нове бачення предмету власне психології, розробили нові її напрями.

3. Радянська психологія 20-х pp. називалася наукою про поведінку (засновник П.П. Блонський), що була близька до поглядів рефлексології та біхевіоризму. 1923 та 1924 pp. відбулися два з'їзди з психоневрології. З 1928 до 3 932 pp. видавався журнал «Психология» за редакцією К.М. Корнілова.

// період розвитку вітчизняної психології (30-60 pp. XX ст.). 1931 p. в психології стверджується нове трактування предмета «психології», яке базувалося на ленінській теорії відображення: «Психологія— це наука про психіку, свідомість як властивість мозку, що є відображенням об'єктивної реальності». Таке формулювання залишилось аж до сьогоднішніх днів. Але тоді, на початку 30-х pp., цими словами розпочиналася нова епоха — діалектико-матеріалістичної психології, основаними методологічними принципами якої були детермінізм, єдність свідомості та діяльності, розвиток психіки у діяльності. Видатна роль у цьому належить: Б.Г. Ананьеву, П.П. Блонському, Л.С. Виготському, П.Я. Гальперину, Д.Б. Ельконіну, О.В. Запорожцю, Г.С. Костюку, О.М. Леонтьеву, О.Р. Лурії, В.М. М'ясищеву, К.К. Платонову, С.Л. Рубінштейну, Б.М. Теплову, Д.М. Узнадзе та ін.

Зазначені методологічні принципи дали змогу радянській психології посісти провідне місце у світовій психологічній науці. Однак ідео­логічні догмати цього періоду не могли не відбитися на розвитку ра­дянської психології. Це виявилося, зокрема, у відставанні прикладних психологічних досліджень. Наприклад, із середини 30-х pp. припинили своє існування такі галузі психології, як педологія, психотехніка, тес-тологія. Залишилися також непоміченими або навіть втраченими на три­валий час окремі перспективні ідеї відомих психологів, наприклад, Л.С. Виготського (ідея про значення особистості як інтегративного, системотворного фактора розвитку вищих психічних функцій).

Лише у 50-ті pp. радянська психологія повертається до проблеми особистості. К.К. Платонов, Б.Г. Ананьев дотримуються думки про те, що психологічна наука має предметом пізнання людську особистість.

1946 р. створюються кафедри й факультети психології в університетах Москви, Ленінграда, Києва та Тбілісі.

З 1955 р. виходить друком журнал «Вопросы психологии».

Для другого періоду характерна концентрація уваги вчених навколо окремих шкіл і напрямів, які тривалий час розвивалися незалежно один від одного, а також зосередженість дослідницьких зусиль головним чином на вивченні певних психічних явищ. Наприклад:

*Д.М. Узнадзе — теорія настанови;

*Л.С. Виготський — культурно-історична теорія походження та розвитку психічних процесів;

*С.Л. Рубінштейн -— те­орія мислення, філософські основи людинознавства, організатор так званої Ленінградської школи у психології;

*Б.Г. Ананьев — сприйнят­тя, психологія педагогічної оцінки (організував факультет психології у Ленінградському університеті);

*О.М. Леонтьев — організатор і пер­ший декан факультету психології в Московському державному універ­ситеті, проблеми виникнення психіки, загальнопсихологічна концеп­ція діяльності;

*О.В. Запорожець і Д.Б. Ельконін — засновники ди­тячої психології;

*П.Я. Гальперин — педагогічна психологія і теорія поетапного формування розумових дій;

*О.Р. Лурія — нейропсихоло­гія;

*Б.Г. Ананьев, К.К. Платонов і Г.С. Костюк — закономірності функціонування та розвитку особистості як цілісної системи психіч­них властивостей з певною психологічною структурою;

*П.Я. Гальпе­рин, А.В. Брушлінський, В.В. Давидов, Г.С. Костюк, О.М. Матюшкін, O.K. Тихомиров— мислення і розумові дії;

*М.Д. Леви­тов — характер;

*П.І. Зінченко, Г.К. Середа — пам'ять, Б.М. Теплов, В.Д. Небиліцин, М.Ю. Малков, B.C. Мерлін, Н.С. Лейтес, Є.О. Климов — здібності та темперамент;

*Є.О. Мілерян — вміння і навички; П.Р. Чамата — самосвідомість тощо.

*Представники харківської психологічної школи цього періоду посіли чільні місця в радянській психології;

*О.Р. Лурія і П.Я. Гальперин — завідувачі кафедр у Московському університеті, Л.І. Божович— завідувач лабораторії Інституту загальної та педагогічної психології АПН СРСР, О.В. Запорожець— організатор і директор Інституту дошкіль­ного виховання АПН СРСР.

111 період розвитку вітчизняної психології (з 70-х до початку 90-х pp. XX ст.) характеризується такими тенденціями:

—стиранням меж між окремими науковими школами та напрямами;

—критичним осмисленням та аналізом досліджень і досягнень;

—диференціацією психологічної науки і виникненням нових
напрямів, що пов'язані з практикою.

За цей період виникли та сформувалися такі напрями психології, як соціальна, управління, космічна, військова, юридична тощо.

Таким чином, вітчизняна психологія сформувала досить ґрунтовну наукову основу людської психіки. Наприклад, у працях Л.С. Виготського, О.М. Леонтьева, С.Л. Рубінштейна, Б.Г. Ананьева, Л.І. Божович, О.В. Запорожця, Г.С. Костюка, К.К. Платонова, А.В. Петровського, Д.Б. Ельконіна, М.Г. Ярошевського, О.Г. Асмолова сформульовані методологічні основи вивчення особистості як системного психічного утворення в її різноманітних соціальних і природних зв'язках та в процесі формування і розвитку.

Але починаючи із середини 80-х pp. психологія в СРСР переживає глибоку кризу. У статті «Психологія і марксизм» [25] проаналізовано причини цієї кризи:

—ізольованість від інших філософсько-психологічних течій;

—неспроможність сприймати від інших філософсько-психо­логічних течій справедливу критику та їх досягнення;

—марксиська психологія не створила засобів рефлексії своїх
обґрунтувань, послідовної експериментальної та теоретичної конкретизації своїх початкових положень.

Отже, розвиток психології за останні десятиріччя в Україні свідчить про те, що зроблені суттєві кроки для організаційного оформлення, з'явилося нове покоління психологів, відбувається підготовка психологів для різних сфер професійної діяльності, у тому числі й військової у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Вони, безперечно, зможуть засвоїти найкращі досягнення вітчизняної психо­логії, відмовитися від застарілих методологічних і теоретичних поло­жень, прагнутимуть інтеграції української та світової психологічної науки.

Таким чином, вітчизняна психологія сформувала досить ґрунтовну наукову картину психіки. Предметом сучасної психології є закономірності, механізми та факти психічного життя людей І тварин.

Питання 1.2. Виникнення і розвиток військової психології

Військова психологія як галузь психологічної науки розвивалася й розвивається з врахуванням конкретних особливостей військової діяльності, яка має екстремальний характер. Розвиткові військової психології притаманні ті самі тенденції розвитку і становлення, що й загальній психології в нашій країні.

Розглянемо два головні етапи виникнення і розвитку військової психології — дореволюційний і післяреволюційний.

Питання 1.2.1. Внесок видатних полководців у військову психологію

Олександр Суворов (1729-1800) — генералісимус, людина винят­ково талановита, геній розуму, війни, щастя та успіху. В дитинстві він був кволим І малорослим. З 8 років зарахований на військову службу і при цьому справді служив, а не так, як інші діти дворян, що були просто записані в армійські реєстри.

Вій дуже любивсолдатів, був їх душею. Мирного часу він знемагав, нудьгував. Його родинне життя не склалося — він розлучився, маючи сина та доньку. Його сім'єю була служба, дружиною — армія, дітьми — солдати, його інтересами — бойовий успіх і слава Вітчизни. Людина пряма, відкрита, неспокійна, мав величезну кількість дивацтв та звичок. Наприклад, на світанку кричав півнем; піднімався о 2-3-й годині ранку та обливався на морозі холодною водою; ходив у одному чоботі; хрестив вагітним жінкам на балах живіт; благословляв усіх; виходив до високопоставлених відвідувачів у самій сорочці; дозволяв собі говорити нахабства Потьомкіну й Катерині II, дратувати на маневрах Павла І тощо.

Впавши у немилість Павла Т, Суворов 1798 р. звернувся з проханням дозволити йому залишити службу й піти в монастир. Замість цього цар наказав йому їхати в Австрію командувати союзними військами, де він прославився остаточно. Олександра Васильовича було призначено австрійським фельдмаршалом і головнокомандувачем австрійських військ. Після цієї кампанії в зеніті слави генералісимус знову впав у немилість царя та невдовзі помер.

Погляди О.В. Суворова на підготовку, стосунки солдатів та ведення бою:

— вважав необхідною психологічну підготовку солдатів (був одним із її засновників), яку, наприклад, застосував перед штурмом Ізмаїла;

—визнавав необхідність грізних атак;

—вважав, що для командувача потрібне чудове знання психології солдата: він, наприклад, використав своє знання в бою під Требією в Італії, де французький генерал Макдональд мав значну перевагу над його втомленими, напівукомплектованими військами, і де Багратіон та Розенберґ просили не вступати в бій, а потім доповіли, що більше не можуть наступати. Його війська стали відступати. Суворов підійшов до відступаючих у паніці солдатів, змішався з ними й став кричати: «Заманюй хлопці, заманюй! Швидше, бігом!» Зробивши, таким чином, сотню кроків, він раптом зупинився й скомандував: «Стій!», а потім «В атаку!»— й кинувся у бій. Російські війська під його командуванням перемогли (у цьому разі він засвідчив глибоке знання сутності паніки і того, як вона впливає на солдатів:

* по-перше, рішуче взяв ініціативу у свої руки;

* по-друге, відступаючи разом із солдатами, дав їм можливість «випустити пару стра­ху» і заспокоїтися, кажучи їм, що вони правильно чинять;

* по-третє, безглуздий натовп перетворив на організовану військову структуру);

—зазначав, що особистий приклад має величезне значення:
Моро, війська якого розбив Суворов, писав про нього так:
«Що можна сказати про генерала, який загине сам і покладе свою армію до останнього солдата, перш ніж відступить
хоч на-один крок». О.В. Суворов завжди був для солдатів
прикладом відваги, на тяжку справу йшов першим, харчувався разом із солдатами, носив одяг із солдатського сукна, разом з армією, верхи на коні, у 70-річному віці подолав Альпи;

—вважав необхідним запроваджувати зміни у військову тактику і створив нову систему, яка базувалася на глибокому знанні психіки людини, психології військового колективу та бойових дій. В основі його тактики лежали три принципи, що мали психологічну природу: окомір, швидкість та натиск.

Михайло Драгомиров (1830-1905)— професор, генерал, почесний член Університету св. Володимира, командувач військами Київського військового округу. Засновник вітчизняної військової психології, він об'єднав психологію й тактику, вважаючи, що військова справа має бути побудована відповідно до законів людської психіки (наприклад, солдати в строю повинні стояти не за ранжиром, а за симпатією один до одного).

У своїх видатних працях «Влияние распространения нарезного ору­жия на воспитание и тактику войск», «Опыт руководства для подго­товки частей к бою», «Подготовка войск в мирное время» [30] він розвинув психолого-педагогічні проблеми військової тактики. Зокрема:

— глибоко розумів сутність психологічної підготовки О.В. Суворова і був прихильником його системи підготовки військ
(з цією метою він використовував такі прийоми та засоби:
грізні атаки; обстрілювання молодих солдатів, яких примушував постояти біля мішені під час стрільб, щоб вони звикли і не боялися свисту куль; клав два бойові набої на 1000
холостих, щоб воїни відповідальніше ставилися до навчань
зі зброєю тощо);

—був прихильником суворої військової дисципліни, яка, на
його думку, була матір'ю перемоги;

—підтримав Наполеона щодо його «формули» розуму й волі
та взагалі з великою пошаною ставився до його військово-
психологічних поглядів;

—глибоко розумів психологію спілкування військовослужбовців (наприклад, завжди звертався до солдатів на «Ви», під­тримував формування військових підрозділів з українців і
схвалював виконання ними українських пісень тощо).

Адмірал Степан Макаров (1848-1904) у праці «Роздуми з питання морської тактики» виклав свої думки щодо зв'язку тактики з психологією, запровадив поняття «військова психологія».

Вітчизняна військова психологія як наука бере свій початок з кінця XIX ст. з діяльності фахівців, які, використовуючи спеціальні методи психологічного дослідження, опрацювали деякі цілісні уявлення з актуальних проблем діяльності армії та флоту. Наприклад, багато матеріалу було зібрано з проблем поведінки воїна в бою. М. Корф, П. Ізместьєв, Г. Шумков та інші на основі опитувань, спостережень і особистих вражень намагалися зрозуміти динаміку переживань від бойових дій воїна в бою. Такі спеціалісти, як А. Резанов, А. Зиков, М. Головін, першими почали вивчати проблеми страху і паніки в бою. Цікаве ставлення до цієї проблеми мав Шумков, який виявив вплив стомлення і виснаження на виникнення страху і запропонував використовувати ліки в боротьбі з ним.

Ці та інші дослідники намагалися практично розв'язувати такі складні проблеми, як ставлення до солдата, розуміння його розвитку у процесі військової служби, підбір І виховання офіцерських кадрів, управління підрозділами та взаєминами з підлеглими, підготовка до бою тощо. Найбільш значимі результати було отримано Шумковим, Дмитрієвським, Ізместьєвим, Головіним, Ухар-Огоровичем.

Г.Є. Шумков 1904 p. брав участь у Російсько-японській війні як лі-кар-психіатр. Під час бойових дій він зібрав багато матеріалу про нервово-психічні стани воїнів. Це дало йому можливість опрацювати достатньо цілісну концепцію військової психології, яка має досліджувати такі проблеми: значення морального фактора і його використання воєначальником в бою; необхідність психологічної підготовки до бою; психічні стани воїнів перед боєм; вплив артилерійського вогню на психіку воїнів; стан психіки воїна в період атаки; дослідження психіки воїна після бою; про якості, які необхідні як командирам, так і підлеглим в бою; про заходи щодо боротьби зі страхом і панікою в бою; вплив алкоголю на стан психіки воїна та його діяльності в бою; про порушення військової дисципліни; про значення військової психології для офіцерів і необхідності її вивчення. Ряд його положень І рекомендацій не втратили актуальності до сьогоднішнього дня.

A.M. Дмитрієвський свої основні праці написав у період з 1911 р. до 1919 р., коли служив на різних посадах в артилерійських частинах і набув досвіду бойових дій під час Російсько-японської війни. Психологія, на його думку, має розглядати людину — воїна і воєначальника — як особистість і давати конкретні рекомендації щодо розв'язання різаних питань у ході підготовки до війни. Головною моральною якістю воїна він вважав почуття обов'язку, яке у поєднанні з волею дає міцні моральні основи армії. Багато уваги він приділяв вивченню ініціативи, хоробрості, сміливості. Основною їх формування він вважав розвиток свідомості, розуму, ідеалів воїнів. Усе це дало підстави для формулювання низки цінних порад і рекомендацій щодо виховання і навчання військовослужбовців.

Не втратили актуальності й ряд положень, які опрацював на початку XX ст. П.І. 1зместьєв, який був редактором журналу «Офицерская жизнь”, професором Академії Генерального штабу, командувачем окремого корпусу під час Першої світової війни, учасником Російсько-японської війни. У своїх працях, лекціях, виступах він наголошував на великому значенні морального фактора в досягненні перемоги. Твердо був переконаний в необхідності морально-бойової підготовки, вивчення людини-воїна, який є головним носієм морального фактора. На думку автора, розвиток солдата — це глибокий вплив на його особистість, прищеплення йому певних внутрішніх властивостей. Виходячи з цих положень, Ізместьєв вважав основою дисциплінованості солдата «...не страх покарання, а усвідомлення ганебності покарання». Відсутність дисципліни, на його думку, відкриває простір для стихії факторів, які впливають на психіку воїна, зокрема для страху, що паралізує його. Для подолання паніки він пропонував, розвивати мужність, формувати воїна фізично і морально, в необхідні моменти використовувати силу слова і особистий приклад.

На початку XX ст. у Росії вийшла низка праць з психології військової діяльності, які не втратили своєї актуальності й досі. Це роботи Головіна, Ухар-Огоровича. Наприклад, талановитий вчений, професор Академії Генерального штабу Головін відзначав закон чільного значення духовного елемента в бою [2і], Ухар-Огорович у книжці «Воєнная психология», яка вийшла 1911 p., стверджував, що успіх навійні на75 % залежить від морального фактора І лише на 25 % — від матеріального.

Отже, більшість військово-психологічннх проблем у вітчизняній психології на початку XX ст. мали добре обґрунтування у працях талановитих воєначальників і науковців.

Питання 1.2.2. Розвиток і становлення вітчизняної військової психології

На нашу думку, доцільно виділити чотири періоди розвитку і становлення ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ.

/ період — з 1917 р. до кінця 1945 p., який можна охарактеризувати як зародковий. Що було зроблено в цей час?

Були спроби розв'язати проблеми військової психології на основі марксисько-ленінської методології, яка тільки заважала практичному розв'язанню цих проблем. У зв'язку з цим у 30-ті pp. спостерігається занепад військової психології.

Тільки 20-ті pp. XX ст. можна умовно назвати «золотим віком» вітчизняної психології, коли фахівцям цієї науки ще не встигли накинути ідеологічний зашморг. У це десятиріччя продовжували працювати відомі ще до революції психологи, з'явилися також І нові вчені. Почали викладати курс військової психології в окремих військових навчальних закладах. Наприклад, начальник Академії Генерального штабу А.Є. Слесарев з 1920 р. викладав у академії «Психологію війни», виходили підручники з військової психології [36, 114, 124], створювалися перші психофізіологічні лабораторії.

У роки Великої Вітчизняної війни поступово відроджувалася військова психологія після її кризи у 1930-ті pp. Головну увагу психологів було спрямовано на вирішення практичних проблем воєнного часу. З цією метою почали розглядати проблему психологічної підготовки військ під час війни. Оскільки професійних військових психологів ще не було, цими проблемами займалися цивільні вчені-психологи. Напри­клад, Борис Теплов розв'язував проблеми маскування військ і написав книжку «Ум полководца»[117], наукова школа Дмитра Узнадзе також працювала над проблемами військової психології. 1943 р. відкриваються перші психологічні відділення у військових шпиталях для психічно хворих військовослужбовців, де починають досліджувати практичні аспекти психології війни (наприклад, Олександр Лурія досліджував проблеми пошкодження головного мозку та його вплив на поведінку військовослужбовця).

// період — з кінця 1945 р. по 1960-ті pp. включно. У цей період відбувається осмислення й узагальнення військово-психологічного досвіду, набутого за роки війни, та організаційно-наукове оформлення військової психології як науки. У цей час відбулося:

— створення двох військово-педагогічних інститутів (у Ле­нінграді — начальник кафедри педагогіки та психології О.Г. Базанов і під Москвою — начальник кафедри педагогіки та психології Т.Г. Єгоров);

—обґрунтування курсу військової психології (з цією метою
1950 р. відбулася перша конференція з військової психології, де розглядалися предмет, завдання та принципи її побудови як навчальної дисципліни);

—створення педагогічного факультету у Військово-полІтичній академії в Москві замість двох військово-педагогічних
інститутів (1958 р. тут було запроваджено курс військової
психології, а в липні 1959 р. створено кафедру військової
психології та педагогіки, начальником якої став Олександр
Барабанщиков);

—видання підручників та посібників з військової психоло­гії*;

—початок викладання курсу військової психологи у військо­во-навчальних закладах;

—створення кафедр військової психології та педагогіки у військово-політичних училищах;

—розроблення навчальних програм, тематичних планів з курсу «Військова психологія та педагогіка».

1968 р. почали присуджувані вчені ступені з психології, у тому числі з військової, і, як результату з'явилися перші докторські та кандидатські дисертації з військової психології (наприклад, кандидатські дисертації з військової психології Михайла Дьяченка та Миколи Феденка).

Отже, військова психологія організаційно сформувалась як галузь психологічної науки.

Ш період — 70—80-ті pp. XX ст. Військова психологія набула статусу справжньої науки, виникали нові її галузі. Цей період характеризується:

—глибокими дослідженнями окремих військово-психологіч­них проблем (наприклад, військово-авіаційного, професійного відбору тощо);

—формуванням нових галузей військово-психологічної науки (наприклад, військово-інженерна психологія, психологія вищої військової школи та ін.);

—написанням 17 докторських та близько сотні кандидатських
дисертацій з проблем військової психології;

* Егоров Т.Г. Психология. — М., \952; Луков Г.Д. Психология. -- М., 1960; Основы пси­хологии. — М., 1962; Луков Г.Д., Платанов К.К.. Психология. — M.. 1964: Военная психоло­гия. — М., І9іі7; Основы военной психологии и педагогики. — М.. 1967.

— розробленням нових навчальних програм, тематичних планів і навчальних посібників з військової психології тощо.

Але починаючи із середини 80-х pp. XX ст. військова психологія, як І вітчизняна психологічна наука, опинилася у глибокій кризі. П ричина­ми цієї кризи стали:

—ізольованість військової психології від інших психологічних напрямів, шкіл;

—недооцінка ролі експериментальних досліджень і, як наслідок, її затеоретизованість і відірваність від військово-педа­гогічної практики;

—критичне ставлення до іноземної військової психології, яка має низку глибоких досліджень у сфері практичної діяльності військових психологів;

—неспроможність глибоко та своєчасно обґрунтувати актуальні військо во-педагогічні й психологічні проблеми (наприклад, проблеми психологічної адаптації колишніх «афганців», нестатутних стосунків, зміцнення військової дисципліни, підвищення ефективності бойової підготовки тощо).

Який вихід із цієї кризової ситуації? Відповідь з'явилася у наступному, IV періоді розвитку військової психології, який почався на початку 90-х pp. XX ст. Цей період тісно пов'язаний зі створенням Збройних сил України і сформуванням нового ставлення до проблем військової психології. Вихід має бути у творчому застосуванні кращих досягнень як вітчизняної, так і іноземної психологічної науки, у відмові від застарілих методологічних і теоретичних положень, у прагненні до інтеграції з провідними напрямами вітчизняної та світової психологічної науки.

Насьогодні розуміння цього становища є. Приклад — запровадження у військових частинах і підрозділах посад соціальних психологів та організація їх підготовки у вищих навчальних закладах. Випуск перших навчальних посібників з військової психології *.

Отже, військова психологія має як історію, так І майбутнє. Але розв'язання цієї актуальної проблеми потребує від науковців І практичних психологів правильного розуміння й творчого підходу, а також організаційного, методологічного та методичного розв'язання провідних проблем військово-психологічної науки.

Див., наприклад:

· Ягупов В.В. Військова і соціальна психологія. —К.. I998;

· Ягупов В.В. Військова й соціальна психологія. — > К.. 2000;

· Ягупов В.В. Альбом схем з загальної і військової психології. — К., 1999 та ін.

Питання 1.3. Військова психологія в структурі сучасної психології

Сучасна психологія -— це розгалужена система наукових дисциплін, що вивчають різні сфери практичної діяльності людини. Нині їх налічується близько 50. За змістом це самостійні науки, але всі вони грунту­ються на загальній психології, яка вивчає закономірності виникнення, функціонування й розвитку психіки. Серед завдань загальної психології головними є розроблення методологічних основ з'ясування природи різноманітних психічних явищ.

Психологія як наука вивчає психіку, що являє собою властивість мозку, а психічна діяльність організму здійснюється за допомогою спеціальних психофізіологічних і фізіологічних механізмів. Головний та спинний мозок складають центральну нервову систему (ЦНС). Вони розташовані у черепі та хребетному стовпі. Мозкові структури утворюються з нервових клітин — нейронів, пов'язаних між собою складною систе­мою відростків, волокон. Місця контактів між нервовими волокнами та клітинами називаються синапсами.

Периферійна нервова система (ПНС) складається зі спинномозкових та черепно-мозкових нервів. Спинний мозок являє собою довгий тяж і поєднує головний мозок та периферійну нервову систему. Волок­на спинного мозку передають інформацію від головного мозку до тіла і назад. Головний мозок складається з довгастого мозку, варолієвого міст­ка, середнього та проміжного мозку, мозочка та великих півкуль.

Мозок, за Олександром Лурією, складається з трьох основних блоків. Перший — енергетичний — підтримує тонус, необхідний для нормальної роботи вищих відділів кори головного мозку. Другий блок забезпечує прийом, переробку та зберігання інформації різної модальності. Третій забезпечує програмні дії та рухи, регуляцію активних процесів і порівняння ефекту дій з початковими намірами. Усі три блоки беруть участь у психічній діяльності людини, у регуляції її поведінки, причому кожен виконує свою функцію.

У цілому нервова система виконує дві основні функції: забезпечення взаємодії організму із зовнішнім середовищем (вища нервова діяльність) І об'єднання й регулювання роботи внутрішніх органів (нижча нервова діяльність).

Отже, психіка — це властивість головного мозку людини, сутність якої полягає в суб'єктивному відображенні об'єктивного світу. Вона виступає регулятором поведінки й діяльності особистості, психічна діяльність якої за змістом завжди с суб'єктивним відображенням об'єктивного світу, оскільки зовнішня дія завжди й обов'язково переломлюється через знання, досвід суб'єкта, його вік, індивідуальні особливості та психічний стан.

Наприклад, спостерігаючи за навколишніми людьми та оцінюючи їхні вчинки й поведінку, дитина, ніби в дзеркалі, бачить себе й починає усвідомлювати себе як суб'єкт і об'єкт пізнання й дії. Так, поступово в процесі гри, пізнання, спілкування й роботи психіка дитини розвивається до рівня людської свідомості. Психічне відображення людиною навколишнього світу завжди закінчується активною діяльністю. Основна відмінність психіки людини від психіки тварин полягає у свідомій цілеспрямованості психічних виявів, зумовлених людською працею. При цьому трудова діяльність, хоч би які форми вона мала, відіграє головну роль у створенні й формуванні особистості. Тільки в процесі гри, учіння, спілкування й праці людина пізнає навколишній світ, закони розвитку природи й суспільства, 3 набуттям життєвого досвіду розвиваються її здібності та обдарованість, фізичні й розумові сили, формуються стійкі психічні якості особистості.

Таким чином, основними умовами становлення психіки людини є:

1) людське суспільство;

2) активна трудова діяльність (гра, учіння, праця);

3) розвиток мови, абстрактного мислення й свідомості;

4) високоорганізовані, що нормально функціонують, мозок та
нервова система.

Основні форми вияву психіки людини — психічні процеси, стани, властивості (рис. 1-1).

Психічна діяльність людини завжди має три взаємозв'язані сторони: пізнавальну, емоційну й вольову.

Пізнавальна діяльність формує знання про об'єктивну дійсність. Емоційні процеси супроводжують ставлення людини до того, що вона пізнає і робить. Воля забезпечує активну дію людини на навколишній світ і є регулювальною функцією її поведінки.

Психічні стани характеризують тимчасову динаміку психічної діяльності, яка істотно впливає на поведінку особистості (наприклад, тривожність, апатія, схвильованість, стрес, напруженість, несміливість, захват, емпатія тощо).

Психічні властивості — це індивідуально-психічні особливості людини, за допомогою яких визначають її тип, характер вчинків і мотиви діяльності.

Зрозуміло, всі ці вияви психіки та їх взаємозв'язок у кожної людини індивідуальні. Але водночас слід враховувати вплив психічних процесів на виникнення певних психічних властивостей особистостей, що, у свою чергу, також зумовлюють перебіг психічних процесів і виявляються в тих чи інших психічних станах.

Психіка виконує такі функції:

* когнітивну;

*комунікативну;

*регулятивну.

Психіка та свідомість. Свідомість— це вищий рівень психічного відображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом. Основними функціями свідомості є

* відбивна,

* креативна,

*регулятивно-оцінна і рефлексивна.

Професор Володимир Зінченко виокремлює 2 шари свідомості
(рис. 1-2):

1) побутова свідомість (свідомість для буття), що включає, по-
перше, біодинамічні властивості руху, досвід дій, по-друге,
почуттєві уявлення;

2) рефлективна свідомість (свідомість для свідомості), яка
включає, по-перше, значення, по-друге, смисл.

Отже, свідомість має свою структуру. На думку академіка Артура Петровського, вона містить сукупність знань про світ; відмінність суб'єкта щодо суб'єкта й об'єкта; здатність до цілеспрямованої діяльності.

Свідомість можна правильно зрозуміти й адекватно пояснити, якщо розглядати її як продукт і результат розвитку діяльності. Свідомість і діяльність не протилежні одна до одної, але вопи и не тотожні. Тут існує певна єдність і взаємозалежність. Єдність свідомості та діяльності полягає в тому, що свідомість виникає і виявляється в процесі діяльності, а діяльність формує свідомість. Крім того, єдність свідомості й діяльності виявляється в тому, що діяльність є формою активної свідомості.

Свідомість має суспільну природу, оскільки виникає і розвивається лише в людському суспільстві.

Власне мозок як складник організму свідомості не має. Матеріальним субстратом свідомості він стає лише тоді, коли людина в процесі активної діяльності набуває соціального досвіду.

Самосвідомість. Якщо результатом свідомості є знання про світ, то самосвідомість відображає знання людини про саму себе і свої реальні та потенційні можливості. Такі показники самосвідомості, як самопізнання, самоконтроль, самовдосконалення, є вершиною розвитку людської психіки.

Підсвідомість. У процесі життєдіяльності ми бачимо не лише вияви усвідомлених явищ, а й таких, яких людина не усвідомлює. Саме поняття «підсвідоме» зазвичай передбачає сукупність актуально неусвідомлюваних психічних процесів і станів, здатних активно впливати на поведінку людини і зміст ЇЇ свідомості. До них належать реакції на подразники, які виразно не відчуваються. Це, зокрема, автоматичні дії, сон та різні патологічні явища (марення, галюцинації тощо).

Розглянувши деякі основні положення психологічної науки, зупинимося на її основних галузях, оскільки їх знання значно допоможе в розв'язанні багатьох військово-професійних проблем. Схематично основні галузі психології можна зобразити так (рис. 1-3).

Отже, сучасна наукова психологія являє собою розмаїту систему дисциплін та галузей. За спрямованістю діяльності психологів на пізнання, дослідження психіки виділяють три великі групи галузей психології — теоретичну, науково-застосовну і практичну.

*До теоретичної психології належать: загальна психологія, історія психології, експериментальна, генетична, соціальна, порівняльна, диференціальна психологія, психофізіологія, психологія особистості тощо.

*До науково-застосовної психології належить ряд галузей, які спрямовані на дослідження і практичне використання знань для оптимізації поведінки й діяльності людей. Напрями науково-застосовної психології можна класифікувати за певними ознаками.

За видом діяльності та поведінки людини: психологія праці, Інженерна психологія, психологія творчості, авіаційна, космічна психологія, військова психологія, психологія управління, економічна психологія, психологія торгівлі, екологічна психологія, психологія спорту тощо.

За психологічними питаннями розвитку людини: вікова, педагогічна психологія, психологія аномального розвитку (пато-, олігофрено-, сурдо- та тифлопсмхологія_).

За відношенням до нормальної або хворої психіки: психологія

здоров'я, медична психологія.

За відношенням до права: юридична психологія, яка, у свою чергу, розподіляється на такі дисципліни: судова психологія, кримінальна і пенітенціарна.

*Практична психологія спрямована на надання безпосередньої допомоги людям у вирішенні їхніх психічних проблем. Вона функціонує і розвивається як система спеціальних психологічних служб,

Основни­ми напрямами практичної психології є:

—психологічна служба сім'ї та соціального захисту населення;

—психологічна служба системи освіти;

—психологічна служба системи охорони здоров'я;

—практична психологія політичної діяльності;

—практична психологія праці та профорієнтації;

— психологічна служба в Збройних силах України та ін.
Стисло розглянемо тільки ті галузі психологічної науки, що мають суттєве значення для військової діяльності. Нас не цікавить зоопсихологія, що вивчає психіку тварин. Для військової служби величезне значення має знання патопсихології, яка вивчає структуру порушень психічної діяльності, закономірності розладу психіки, інтерпретує результати поняття і категорії психологічної науки. Ця проблема актуальна тому, що на військову службу іноді беруть молодих людей з порушеннями психіки. У деяких ситуаціях це має особливо велике значення, оскільки психіка військовослужбовця зазнає великих психічних навантажень.

Велике значення для військової діяльності має загальна психологія. Вона є теоретично базовою наукою, систематизує експериментальні дані, здобуті в різних галузях психологічної науки, обґрунтовує фундаментальні теоретичні проблеми психології, формулює основні принципи, закономірності функціонування і розвитку психіки, становить фундамент розвитку всіх інших галузей психологічної науки. Результати дослідження загальної психології використовують у розв'язанні різних військо-во-психологІчних проблем.

Історія психології аналізуєформування психологічних категорій і понять упродовж усього часу існування наукової психології, історію психологічних досліджень у різні часи в різних школах та перспективи розвитку психології як науки.

Соціальна психологія вивчає поведінку й діяльність людей, що зумовлені об'єднанням їх у соціальні групи, визначає психологічні закономірності та явища: взаємини особистості й колективу, психічну сумісність людей у груш, лідерство, згуртованість; ухвалення групованих рішень, соціальне становлення особистості, її самооцінку, стійкість, навіюваність; ефективність впливу засобів масової інформації; особливості поширення чуток, шкідливих звичок та обрядів. Соціальна психологія має практичне значення для багатьох галузей психологічної науки, у тому числі й військової.

Психологія особистості вивчає психічні явища людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні взаємозв'язки та характеризується індивідуальністю.

Для якісної організації військово-педагогічного процесу важливе значення мають рекомендації педагогічної психології, яка вивчає психіку людини у навчально-виховному процесі, визначає і використовує її закономірності під час навчання, виховання, розвитку і самовдосконалення особистості.

Психофізіологія вивчає фізіологічні механізми діяльності мозку, вищої нервової системи, які лежать в основі функціонування психіки.

Порівняльна психологія досліджує особливості психіки тварин у порівнянні з психікою людини.

Моделювання психіки займається побудовою математичних і кібернетичних моделей психічних функцій (наприклад, сприймання, мислення, пам'яті, розпізнавання, спілкування) та всієї психіки загалом з метою розроблення і вдосконалення технічних систем, перевірки наявних психологічних теорій за допомогою комп'ютерного моделювання.

Інженерна психологія вивчає процеси та засоби інформаційної взаємодії між людиною і машиною. Основні проблеми інженерної психології, що безпосередньо впливають на військову діяльність — це аналіз завдань людини в системах управління, розподіл функцій між людиною та автоматичними пристроями, зокрема ЕОМ; дослідження спільної діяльності операторів, процесій спілкування та інформаційної взаємодії між ними; вивчення факторів, що впливають на ефективність, якість, швидкість та надійність дій операторів. Інженерна психологія є важливою складовою ергономіки — науки про закони взаємодії оператора, машини та середовища й закономірності функціонування систем «людина —- машина».

Екологічна психологія вивчає психологічні фактори виникнення і розв'язання проблем взаємозв'язку між людиною і природою, оптимізацІЇ цього взаємозв'язку, подолання соціально-сісихологічних наслід­ків природних і техногенних катастроф.

Психологія праці досліджує психологічні закономірності трудової діяльності людини, психологічні основи наукової організації праці, особливості формування загальнотрудових навичок і вмінь, вплив факторів виробничого середовища і технічних засобів праці на робітника з метою забезпечення ефективності трудової діяльності людини.

Авіаційна психологія вивчає психологічні закономірності трудової діяльності авіаційних спеціалістів, вплив факторів польоту на розвиток психічних станів, формування професійної придатності та психічної адаптації до умов праці.

До науково-застосовної психології належить і військова психологія, яка вивчає закономірності функціонування психіки особистості воїна і психічних явищ військового колективу за умов військової діяльності та бою.

Актуальними проблемами військової психології у Збройних силах України є:

—- психологічне забезпечення бойової та мобілізаційної готовності військ;

— психологічне насичення бойової та гуманітарної підготовки особового складу;

—психологічне супроводження бойового чергування і вартової служби воїнами;

—психологічне обґрунтування зміцнення військової дисципліни та профілактики правопорушень серед особового складу;

—психологічні основи гуманізації військової служби;

—психологічний захист своїх військ і населення від супротивника;

—методи психологічного впливу на війська і населення супротивника тощо.

Слабо обґрунтованою постає проблема психологічної роботи у військовій частині в мирний і воєнний час. У зв'язку з цим необхідно науково обґрунтувати теоретичні та методичні основи військової практичної психології, основними функціями якої мають бути: аналіз і прогнозування поведінки та діяльності військовослужбовця щоденно та в екстремальних умовах, активний соціальний і психологічний вплив, профорієнтаційна, консультативна, профілактична, реабілітаційна, психогігієнічна функції.

Суттєву роль у військовій психології відіграють:

психологія здоров'я — наука про психологічні основи здорового способу життя, збереження та поліпшення здоров'я людини;

медична психологія — наука про психологічні аспекти діяльності лікаря та особистості хворого, яка поділяється на такінапрями: нейропсихологія, психофармакологія, психотерапія, психопрофілактика, психогігієна;

юридична психологія — наука про закономірності й механізми психічної діяльності та взаємини людей у сфері, що регулюється правом.

Таким чином, між різними галузями психологічної науки взагалі й між військовою психологією та всіма іншими психологічними дисциплінами існує тісний зв'язок. Теоретичні психологічні галузі забезпечують військову психологію системою психологічних знань, є її теоретико-методологічним фундаментом. Більшість науково-застосовних і вжиткових галузей психології забезпечують військову психологію ефективними методиками впливу на особовий склад в різноманітних ситуаціях.

Питання 1.4. Предмет і завдання військової психології

Накопичення позитивних результатів використання закономірностей функціонування психіки військовослужбовців та психічних явищ військового колективу з метою найефективнішого використання їх спроможностей, а також загальний розвиток психологічної науки й військової справи увінчались у 50-х pp. XX ст. організаційним оформленням військової психології як нової науки, котра набула особливої популярності в другій половині XX ст.

Що є предметом вивчення цієї відносно молодої науки? Вона вивчає психічний світ особистості воїна та військового колективу в умовах військової діяльності.