Типологія форм державного устрою за Липинським

Найцікавішим вкладом Липинського є його типологія форм державного устрою. Їх три: «клясократія», «демократія» і «охлократія».

1. «Клясократія» – найкращий спосіб управління, коли існує рівновага між владою і свободою, між консерватизмом і поступом. Суспільство поділене на класи. Спадкова і конституційна монархія, що символізує тяглість і понадкласовий характер держави, на думку Липинського, найбільш співзвучна «клясократії». Цю теорію довів до досконалості Лев Силенко, коли поклав ці ідеї Липинського на релігійну основу РУН Віри.

2. «Демократія» – порушення рівноваги між владою і свободою на сторону останньої. Демократичний індивідуалізм підкопує основи людського суспільства і веде до нищення моралі. Державна влада стає знаряддям приватних інтересів і держава рухається до безладу. Влада в руках грошових мішків («Багатіїв-плутократів»), але вони як ширму використовують народ і найманих професійних політиків-демагогів поміж інтеліґенції. Дрібнення партій позбавляє їх будь-якої політичної відповідальності. Як це все до болю нагадує наш нинішній час! Історичними прикладами «Демократії» є Грецька і Римська республіки часів занепаду, Річ Посполита, московська Керенщина, а також УНР на наших землях.

3. «Охлократія» – повне панування войовників з придушенням будь-якої свободи. Сюди Липинський зараховує азійські деспотії, європейські революційні диктатури, новітній фашизм, більшовизм і Московський царизм.[2]

Липинський завжди підкреслював, що тільки релігія спроможна наснажувати громадянство духом самопосвяти та ідеалістичного пориву, лише вона творить моральний клімат, необхідний для державного будівництва. І В’ячеслава Липинського можна з усією впевненістю назвати одним із предтеч виникнення РУНВіри. У МАГА ВІРІ подаються цитати мудреця, Учитель часто спирається на нього як на незаперечний авторитет:

«В’ячеслав Липинський українцям пояснює, що християнство було українцям (русичам) накинуто насильством. І тому не воно служило державі, а держава служила йому. В. Липинський вважає, що християнська віра була руїнницькою силою в державному житті України (Руси)[3]

«Проти татарського напору наші київські князі не потрафили зорґанізувати свого роду хрестоносного походу. Не змогли підняти всю Русь во ім’я оборони християнства, бо це християнство було механічно накинуте цим масам державою так само, як накидалась їм нова державна організація, що несли з собою нові завойовники-татари. І тому, не маючи глибоких, громадських, національних, на місцевій (рідній) релігії і культурі опертих коренів, так швидко упала наша Київська держава»[4]

Як бачимо, мудрець на одну дошку ставить християнське нашестя і монголо-татарську навалу.

В’ячеслав Липинський, бувши дисциплінованим католиком, шанобливо ставився до світогляду наших Предків:

«Першою відомою в історії релігією на Україні було паґанство: розуміється, що слово «паґанство» вживаю не в пізнішому йому наданому в нас, глумливому значенні»[5]. Лев Силенко пояснює: «Він вважає, що називати дохристиянську релігію України (Руси) паґанською, значить глумитися з неї: кияни свою віру не звали паґанською. Її назвали паґанською чужинці, достойний українець ніколи не буде оцінювати віру своїх батьків оцінкою чужинців».

Липинський тужить за «духом старих національних богів», про що вказує далі Лев Силенко: «Липинський пише, що «Оцей «вітер» Перуновий – оцей дух старих національних богів – віяв і віє на Україну з-за «Порогів» мабуть з того часу при кожнім нашім національнім відродженні»[6]. В. Липинський (в ім’я державотворення) хоче, щоб «дух старих національних богів» (тобто дух відродженої національної сили) був дисциплінованим, об’єднаним, ідеалістичним. Бо без цього «зовні принесених богів йому не перемогти і плачучій по ньому Україні не вийти зі свого трагічного зачарованого кола»[7]

Досліджуючи феномен московського комуно-більшовизму, ще тоді на його зорі, Липинський це явище влучно оцінив як подобу новітньої релігії: «влада большевицька… в очах мас репрезентує комуністичну віру. Проповіддю цієї віри комуністичної морально держиться большевицька чрезвичайка»[8]