Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Аналіз політичних поглядів В. Липинського




Історичні погляди В. Липинського

 

Підготував студент

ІІІ курсу

Групи - Іст32

Гамера Василь

 

 

Львів – 2015

Вступ

Актуальність теми:полягає у тому щоб дізнатись про постать Вячеслава Липинського, дослідити його життєвий шлях та формування його світогляду також бачення Вечеслава на майбутнє української держави й на формування майбутньої політичної верхівки.

Дане дослідження розраховане на всіх, хто хоче дізнатися про життєвий шлях Липинського та його політичну діяльність й зробити свої висновки що до історичних поглядів Вячеслава.

Мета:цього реферату проаналізувати погляди Вячеслава Липинського на Україну та її подальший політичний розвиток.

Завдання:цієї роботи дослідти його життєвий шлях та формування світогляду і бачень на Українську політику.

Обєктом:роботи є сам Вячеслав Липинський і його роботи та дослідження що до створення та формування нових політичних ідей.

Предмет:роботи це дослідження політичної діяльності Вячеслава Липинського та його історичних поглядів.

Хронологічні рамки:охоплюють період житя Вячеслава Липинського.

Історіографія:біографію й життєвий та політичний шлях Вячеслава досліджували такі історики як Потульницький В. А. у своїй праці Політична доктрина В. Липинського, Чижевський Д. у праці В’ячеслав Липинський як філософ історії, Гришко В., Базілевський М., Ковалів П. у праці В’ячеслав Липинський і його творчість, Вільчинський Ю. у праці Українська національна ідея в історії В. Липинського та ін.

Структура роботи:даний реферат складається з вступу основної частини, висновків та списку використаних джерел та літератури. Основна частина складається з двох розділів.

Зміст

Вступ

1. Аналіз політичних поглядів В. Липинського.

2. Типологія форм державного устрою за Липинським.

3. Територіальний патріотизм та український консерватизм.

Висновки

Список використаних джерел та літератури

 

 

 

Розділ - 1

Аналіз політичних поглядів В. Липинського

 

В’ячеслав Липинський залишив після себе надзвичайно важливу для нас, рунвістів, духовну спадщину. Аналізуючи в своїх творах період Хмельниччини і причини невдачі визвольних змагань 17–20 років, він приходить до дуже глибоких висновків. Проштудіювавши твори провідних на той час західноєвропейських мудреців, він їх досить вільно перекроїв таким чином, щоб їхні ідеї вписалися в українську дійсність і могли прижитися на українському ґрунті. Думки, викладені в «Листах до братів-хліборобів» вкладаються в струнке історіософічне, суспільствознавче і політичне вчення, яке в українській суспільній мислі творить унікальне явище. Мудрець розкрив закономірності постання держав, способи їх існування і розвитку, де головну роль приділяв провідній верстві, або чолівці, яку називав «аристократією». Липинський бачить у суспільстві наявність трьох джерел влади: сила військова, економічна і розумова. Ці думки пізніше розвинув і поставив на вищий рівень Лев Силенко.



Головний твір Липинського — це, мабуть, «Листи до братів-хліборобів» (1919–1926 р.р.), квінтесенція його політичних, історичних та філософських поглядів. Ця книга присвячена питанням побудови майбутньої незалежної держави в Україні з точки зору організації українського суспільства. При цьому Липинський розглядає державу як абсолютну цінність, без якої неможливий цивілізований суспільний розвиток (додам від себе: коли вже ми, майже вступивши у ХХI століття, прислухаємося до Липинського, та, незважаючи на заклинання лівих на кшталт: «Держава — все, людина — ніщо» або заклинання правих на кшталт: «Геть державу з економіки! Що менше держави — то краще!», збагнемо: демократична держава — величезне досягнення цивілізації, безсмертне відкриття, подібне до створення колеса, винаходу вогню або грошей, хоч тут є і принципові відмінності: держава історично зростала часто підсвідомо). Але вчитаймося уважніше в один із ключових, на мою думку, розділів «Листів до братів-хліборобів», а саме: «Нації поневолені та нації недержавні»[1]

Різниця між націями поневоленими та недержавними, вказує Липинський, на перший погляд може видатися незначною, такою, що зводиться до дрібних нюансів, але насправді ця різниця є дуже суттєвою. Поневолені нації, за Липинським, увесь час тисне якась зовнішня жорстока сила, що підкоряє їх собі, але (ось що важливо) внутрішній дух нації прагне звільнення, нація сприймає чужоземний гніт як щось неприродне та образливе для себе.



Навпаки, вказує публіцист, «на територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликана частиною цього громадянства». Ось чому автор «Листів до братів-хліборобів» зараховував українців не до поневолених, а до бездержавних націй, які сприймають своє становище як нормальне, бо вважають ту зовнішню силу, що керує ними, своєю рідною (оскільки частина українців відчувають себе не окремою нацією, а частиною певної великої єдності — «руського» або «славянского» народу).

Що ж треба робити українцям, за Липинським? По-перше, пише він, «...все, що сприяє розвиткові почуття єдності між всіма мешканцями України, будує Україну, а руйнує все, що їх роз’єднує». Ось чому, на думку нашого мислителя, абсолютно неприйнятними є як український націоналізм (бо він підриває єдність багатонаціонального суспільства), так і будь-який інтернаціоналізм (бо слід будувати національну державу, але спираючись не на етнічну, а на політичну націю). Недержавність же нації, за Липинським — це просто її рабство і тому має бути конче подолано (замислимось у зв’язку з цим: а може, існує співвідношення між бездержавністю та тим «національним нарцисизмом» частини українства, про який писав М.С. Грушевський: «Зовсім не бажано нашій країні дістати покоління національних нарцисів, хвалькуватих і самозалюблених, до втрати всякої об’єктивності». Бо закоханість в себе має часто і зворотній бік: пасивність, внутрішнє роздвоєння, нерозуміння цінності свободи).

Позитивний шлях розвитку України Липинський бачив у «класократії» (тобто конструктивному співробітництві всіх класів при особливій ролі аристократії та «середнього класу» — «українських хліборобів»). Негативно він ставився до «охлократії» (тобто анархічної влади розлюченого натовпу). Політично він був консерватором-монархістом, прихильником гетьманату Павла Скоропадського (щоправда, останні 2 роки життя віддалився від нього). Але, на нашу думку, найцікавішими є не актуально-політичні висловлювання Липинського, часто спірні, а його бачення майбутнього України.

Від «хвороби бездержавності», вважав Липинський, нас врятує «органічне об’єднання людей», причому за класовими, а не за партійними ознаками, бо партії – це своєкорисливе зло. Автор пише: «Ставити українцям, як приклад до наслідування, політичні методи націй поневолених, але державних, як наприклад, поляки, чехи, італійці, значить збільшувати нашу політичну темноту, припізнювати процес нашого самопізнання, а тим самим робити нас зовсім нездатними до виліковування з нашої недуги... Наприклад, хто каже, що нас, як чехів або поляків, може визволити якась «Антанта» (тобто, у сучасному розумінні, Захід.), той готує руїну Україні». Думка зараз не дуже, м’яко кажучи, популярна; але подумаймо: може, і тут є зернятко істини?

Липинський ненавидів самозаспокоєність, він був людиною проникливою та совісливою. Він щоразу запитував себе: як це можна бути українським патріотом і водночас мріяти про «втоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків»? Його дуже лякала можливість того, що «по упадку більшовицької чи польської влади на Україні буде у нас не «всенародна радість», як це буває звичайно у визволених націй поневолених, а – характерна для всіх недержавних націй – анархія і внутрішня різня між українськими людьми».

Ті з сучасників, хто розумів масштаби постаті Липинського, називали його «українським Максом Вебером». Співвітчизники Вебера, німці, врешті дослухалися до його думок; ми знаємо, що вони забезпечили своїй країні не ідеальне, але цілком гідне життя. Чи не тому, зокрема, в нашій державі ми маємо таку системну кризу, що «свого» Макса Вебера вчасно не почули?

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал