Історико-правові аспекти впровадження радянської політичної системи на західноукраїнських землях у 1939 – 1941 роках

3.1 Органи влади в Західній Україні (вересень 1939 – червень 1941рр.)

Після швидкого юридичного оформлення нового політичного статусу краю його населення стало об'єктом чергового більшовицького експерименту, що передбачав форсоване запровадження порядків, які існували в сталінській імперії. Хоча їх відтворення розпочалося у перші дні вступу Червоної армії, однак лише після завершення формального включення регіону до складу СРСР цей процес, що одержав в літературі назву «радянізації», набув запрограмованих тота­літарним режимом масштабів. Насамперед уніфіковувалося суспільно-політичне життя відповідно до радянського зразка, і встановлювалася однопартійна політична система з монопо­лією компартії на державну владу та особливими функціями каральних органів. Ці заходи мали закласти надійні підвалини для остаточної інкорпорації регіону.

Формування постійних органів місцевої влади розпочалося в Західній Україні лише у січні 1940 року. Цьому передував Указ Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р., «Про організацію Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської і Тернопільської областей у складі УРСР». До Волинської області відійшло 6 повітів, до Дрогобицької – 10, Львівської – 13, Рівненської – 5, Станіславської – 10, до Тернопільської – 13 повітів [53, с.141].

У вказаному документі привертає увагу та обставина, що межі областей і повітів дещо відрізнялися від адміністративного поділу Другої Речіпосполитої. Волинський Кременецький повіт був віднесений в основному до галицької Тернопільської області. Поліське воєводство з центром у Бресті, за переписом 1931 р., насе­ленням передавалося Білоруській РСР.

Український історик В. Сергійчук свого часу висловив думку, що М. С. Хрущов нібито настійно намагався включити до складу УРСР так звану Берестейщину, яка ще у Третьому Універсалі Центральної Ради (1917 р.) фігурувала як українська, але зіткнувся з опором білоруських партійних властей. Перший секретар ЦК КП (б) Пантелеймон Пономаренко звинуватив Хрущова у тому, що він «майже все забрав собі, перейшов Мазурські болота, вторгся у ліси, приєднав Біловезьку Пущу. Пінськ. Двінськ. Брест...». Зрештою, Сталін на повторне, вже звернення українського партійного керівника виділив для УРСР кілька повітів, де був дефіцитний для української економіки ліс. «Як можемо переконатися з документів, – пише В. Сергійчук, – слід сталінського олівця на карті порушив усталені межі між повітами. Так, до складу Камінь-Каширського повіту Волинської області включалися багато сіл Кобринського і Дрогочинського, а до Сарненського – населені пункти волостей: Кухотської Волі, Морочнянської і Вітчевської – Пінського – Висоцька і Березівська – Столинського повітів, що відійшли до Білоруської РСР» [113, с.148].

На нашу думку, можна говорити ще про одну підставу нового адміністративного перерозподілу територій між союзними республіками. Віднесення Брестської області, що формувалася в основному на місці польського Поліського воєводства, до Білоруської РСР диктувалося бажанням Москви утримувати певний баланс між питомою вагою союзних республік. Приєднання до і без того великої УРСР ще й Брестської області робило другу з «республік-сестер» надто потужною. Білоруська РСР і після прилучення до неї Брестської об­ласті залишалася далеко слабшою від УРСР.

Трохи пізніше, Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1940р., старий адміністративно-територіальний поділ було ліквідовано і замість повітів створено райони. Всього створено 202 сільських райони. У Волинській, Дрогобицькій і Рівненській – по 30 районів, у Львівській і Станіславській – по 37, Тернопільській – 38 районів. У Львові, за зразком великих обласних центрів східних областей УРСР, створено чотири міських райони (Залізничний, Центральний, Червоноармійський, Шевченківський). 14 міст виділялося в обласне підпорядкування. Новий адміністративно-територіальний поділ сприяв зміцненню тоталітарного режиму шляхом насичення краю органами влади і репресивним апаратом. Згодом були визначені території сільських рад. Тимчасові органи влади поетапно замінили виконавчі комітети обласних, повітових (пізніше районних), сільських рад депутатів трудящих. Причому виконкоми ство­рювались без самих рад, оскільки вибори до місцевих рад відбулись лише в грудні 1940 року. Це свідчило, що створення нових владних структур аж ніяк не залежало від волі насе­лення, а було лише додатком компартійних органів [64, с.133].

Адміністративно-територіальна реформа на Західній Україні завершилася наприкінці січня 1940 року. Було органі­зовано 83 міськради, 199 райрад, 89 селищних та 4994 сільські ради [132, с.51]. Уніфікація адміністративно-територіального поділу західноук­раїнських земель із загальносоюзним була черговим кроком на шляху необоротної інкорпорації цих територій до складу СРСР.

Відповідно до нового адміністративно-територіального поділу формувалися (але не обиралися) радянські державні органи. Президія Верховної Ради УРСР затвердила обласні виконавчі комітети західних областей. Облвиконкоми затверджувалися в складі голови, заступника голови, секретаря і 7-8 членів. Для радянської політичної системи типовим було переплетення партійних і державних структур, що свідчило про подвійну структуру влади та існування симбіозу партії – держави. В західних областях така практика проявилася в тому, що до складу усіх обласних, міських та районних виконкомів Рад входили перші і другі секретарі відповідних партійних комітетів. Так, Львівський облвиконком був затверджений у такому складі: Козирєв М.В. – голова облвиконкому; Грищук С.Л. – перший секретар обкому КП(б)У; Мацько М.Г. – другий секретар обкому КП(б)У; Томашевич Я.Л. – заступник голови облвиконкому; Дриль М.І. – секретар облвиконкому; Майборода І.П. – начальник облземвідділу; Жарченко Т.В. – завідуючий відділом народної освіти; Шабельник Н.А. – завідуючий облфінвідділом; Панчишин М.І. – завідуючий облздороввідділом; Краснов К.Є. – начальник управління НКВС Серед членів облвиконкому був лише один місцевий – лікар Мар’ян Панчишин [55, с.349-350].

Для радянської політичної системи типовим було переплетення партійних і держав­них структур. У західних областях ця практика виявлялася в тому, що до складу обла­сних, міських та районних виконкомів Рад входили перші або другі секретарі відповід­них партійних комітетів.

Облвиконкоми в свою чергу затверджували районні та міські виконавчі комітети. Районні і міські виконкоми затверджувалися в складі голови, заступника голови, секретаря і 10-16 членів. Так, Львівський облвиконком своїм рішенням від 14 грудня 1939 р, затвердив Львівський міськвиконком у складі 13 чоловік (голова міськвиконкому Д.Єременко, заступник голови О.Кармазін, секретар М.Лопатіна і 10 членів). Цим же рішенням був затверджений Львівський сільський повітовий виконком у складі 13 осіб. Його головою став І.Середа. Залізничний, Центральний, Шевченківський, Червоноармійський райвиконкоми м. Львова були затверджені у складі 9-11 чоловік. Ухвалою Рівненського облвиконкому від 26 лютого 1940 р. в області утворено 856 сільських виконкомів Рад, а у містах Дубно, Сарни, Здолбунів, Костопіль, Корець і Остріг затверджені міськвиконкоми районного підпорядкування. На квітень 1940 р. у Волинській області сформовано 855 сільських, 19 селищних і 8 міських виконкомів Рад. Для формування сільських виконкомів формально проводилися збори громадян сіл. Так, на зборах села Тростянки було обрано голову, заступника голови і 5 членів виконкому Ради. Всього на території західних областей України було утворено 84 міськвиконкоми Рад, 89 селищних і 4944 сільські виконавчі комітети Рад [53, с.141].

Існування протягом року виконавчих комітетів Рад без самих Рад, як вже зазначалося, вибори місцевих Рад депутатів трудящих відбулися в Західній Україні тільки наприкінці 1940 р. яскраво свідчило, що й ці владні структури анітрохи не залежать безпосередньо від волі виборців і що вони є лише придатком партійних органів.

На початку 1940 р. у складі виконкомів районів і міст були утворені відділи: комунального господарства, місцевої промисловості, земельні, торгівлі, фінансовий, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення.

Для заповнення вакансій у новостворених управлінських структурах потрібна була велика кількість лояльних режиму кадрів. Проблема вирішувалася двома шляхами: на всі більш-менш відповідальні посади призначалися уповноважені із східних областей УРСР. Місцеві кадри допускалися на другорядні посади. Секретаріат ЦК КП(б)У 29 грудня 1939 р. ухвалив рішення, яким зобов’язав обкоми партії східних областей до 5 січня 1940 р. з числа голів та секретарів районних виконавчих комітетів, завідуючих райфінвідділами, завідуючих райземвідділами, завідуючих райвідділами освіти та інших груп господарських працівників відібрати 1534 особи для роботи в західних областях на зазначених посадах і все ж присланих радянських керівників і господарських працівників не вистачало. Тому партійні органи залучали на окремі посади в радянські органи влади і управління місцевих жителів, так званих висуванців. Так, у Рівненській області заступниками голів райвиконкомів було призначено 22 чол. з місцевого населення, завідуючими відділами райвиконкомів – 93 чол. Головами сільських виконавчих комітетів призначено 856 чол., секретарями – 854 чол. Серед висунутих на керівну радянську роботу були М.Козійчук, в минулому селянин-бідняк, політв’язень, який став заступником голови Дубнівського райвиконкому, а колишній наймит І.Ткачук був призначений заступником голови Володимирецького райвиконкому.

На квітень 1940 р. у Волинській області заступниками голів райвиконкомів стало троє місцевих, директорами майстерень – 29 чол. На посади голів сільських виконкомів Рад висунуто 855 чол., їх заступниками і секретарями – 1556 чол.). У Львівській області лише 9 чоловік з місцевих було призначено на посади заступників голів райвиконкомів і 67 осіб – на посади завідуючих відділами. Тільки в сільських виконкомах Рад посади голів і секретарів посіли місцеві жителі. Однак коло їх повноважень було таке обмежене, що лише номінально їх можна вважати власне представниками органів державної влади [55, с.351].

Крім радянської адміністрації, виникли партійні та комсомольські структури. 1 жовтня 1939 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про утворення у Західній Україні та Західній Білорусії комуністичних організацій, а 4 жовтня 1939 року призначило відповідних партійних працівників у окремі новостворені області. 9 листопада 1939 р. ЦК ВКП(б) України затвердив склад обласних комітетів партії, а 20 грудня 1939 р. Політбюро ЦК КП(б) України постановило послати 495 комуністів для роботи в якості секретарів райкомів партії у новостворених областях. До середини 1941 р. в них було створено понад 3 тис. первинних організацій, які об'єднували 37 тис. членів та кандидатів у члени комуністичної партії. У національному відношенні в них переважали приїжджі з СРСР, які займали практично всі керівні пости, у першу чергу росіяни та українці, а також євреї. В цей же ж час поляки не допускалися, або ж самі не хотіли брати участь у діяльності комуністичної партії. Радянська влада не дуже довіряла колишнім членам Комуністичної партії Польщі (КПП) і приймала їх у ВКП(б) неохоче, створюючи всілякі перешкоди. На початку 1940 р. НКВС навіть арештував декілька комуністів Львова. Польських комуністів почали приймати до ВКП(б) лише через рік. Першою з них стала Ванда Василевська, про що повідомляв львівський «Червоний пра­пор» 17 січня 1941 року [67, с.92].

Копіюючи стиль роботи ЦК ВКП(б) і КП(б)У, партійні органи західних областей намагалися вирішувати буквально всі питання не тільки партійної політики, але й державного і господарського управління, включаючи розподіл матеріальних ресурсів і насіневих фондів. В обласних, міських і районних комітетах партії були створені галузеві відділи: промисловості, транспорту, зв’язку, сільського господарства, освіти, культури, агітації і пропаганди і т.д.. Такі відділи дублювали, а часто і підмінювали відповідні структури виконавчих комітетів Рад. Увійшло у практику прийняття спільних рішень

партійних і радянських органів, або ухвали виконкомів Рад обов’язково затверджувалися відповідним партійним органом і лише після цього вводилися у дію. Без відома партійних органів не можна було вирішити жодного суттєвого кадрового питання. Обласні і районні керівники різних рангів, директори підприємств, керівники вузів і наукових установ вводилися в номенклатуру обкомів партії і затверджувались на бюро.

Однак надісланих керівників не вистачало, щоб ними можна було заповнити всі вакантні посади. Тому на другорядні щаблі управління призначали місцевих. При цьому добір кадрів на основі компетентності було замінено класовим принципом, коли на перше місце ставилося пролетарське або бідняцько-селянське походження. Внаслідок такого підходу на багатьох підприємствах, де була необхідна кількість інженерно-технічних працівників належної кваліфікації, керівні посади директорів, їхніх заступників, начальників цехів та дільниць зайняли колишні робітники, часто мало кваліфіковані.

Не володіючи необхідною фаховою підготовкою і можливостями для прийняття самостійних рішень, висуванці ставали прихильниками всіляких нарад, відчували потребу в інструкціях і циркулярах, «зверху», щоб зняти з себе відповідальність за помилки. Залучення їх партійними органами на керівні посади відбувалося переважно не на вакантні місця, а для заміни спеціалістів, оскільки ті були небажані режиму своїм соціальним походженням, викликали підозру колишньою громадською активністю [67, с.93].

Швидко створювалися структури радянських громад­ських організацій, що фактично стали філіями партійно-державних органів, їх додатками. На відміну від традиційного принципу нові профспілки формувалися зверху донизу за виробничо-галузевим принципом. За задумом Сталіна вони мали виконувати роль приводного ременя від партії до мас, тобто послушно виконувати всі її вказівки. У 30-ті роки, коли в СРСР утвердилася командно-адміністративна система, відбулося одержавлення профспілок. На практиці це означало, що по своїй первісній ідеї організаційно-самостійні профспілки перетворилися в одну з ланок командної системи, почали діяти під диктатом і контролем партійного апарату. В управлінні профспілками було впроваджено крайній централізм, через який, а по суті через механізм тиску зверху вниз для виконання робітникам і службовцям спускалася політика і воля вищого керівництва країни. Атрофованою виявилась структура профспілок. Вона склалася так, як у державних відомствах, у відповідності з схемою, що утвердилася у командно-адміністративній системі і з таким же розподілом прав по «рангах»: ВЦРПС мала всі права, надані профспілкам, республіканські і обласні Ради – вже лише частину прав, а в профспілкового комітету підприємства – ще менше. Все це привело до втрати авторитету профспілок, їх відриву від людей праці. Саме така практика організації профспілкового руху і була перенесена в Західну Україну.

Насамперед розпускалися профспілки, які діяли за часів існування польської держави. На думку партійних органів вони не могли очолювати трудящих, бо мали реакційний, буржуазний характер. За вказівкою ВЦРПС почалася перереєстрація членів профспілок Західної України. Паралельно проводилися записи до нових профспілок. Якщо за польської влади в профспілках об’єднувалися 7-8 відсотків працюючих, то в радянські профспілки зарахували 80-85 відсотків працюючих. Настанова з Москви була чітка – за всяку ціну добитися масовості. На 1 грудня 1939 р. радян­ські профспілки в Західній Україні охоплювали 160 тис. робітників і службовців, або 80 відсотків потенційного контин­генту. З огляду на аграрну спрямованість економіки регіону, абсолютна більшість його населення не була охоплена спілчан­ським членством, оскільки профспілок сільськогосподарських виробників в СРСР взагалі не існувало [64, с.134].

Інспірувалося створення комсомольських і піонерських організацій. Однак авторитет ЛКСМУ на приєднаних землях виявився невисоким, переважна більшість юнаків і дівчат не виявляла бажання поповнювати спілку, яка ігнорувала хри­стиянську мораль, народні традиції й стала пропагандистом комуністичних догм.

Діяльність громадських організацій жорстко регламен­тувалася. На засіданнях бюро обкомів, райкомів і міськкомів КП(б)У регулярно обговорювалася робота профспілок і комсомолу, приймалися відповідні рішення, які мали силу директив, що де-факто позбавляли периферійні елементи радянської політичної системи будь-якої реальної самостійності. Профспілки і комсомол фактично стали філіями партійних органів, їх додатками.

У листопаді-грудні 1939 р. сформовано обласні управління НКВС, а згодом міські і районні відділи, містечкові відділення і дільниці, оперативний і керівний склад яких набрано на сході держави. Оперативно організовано 19 загальних в'язниць, зокрема у Волинській і Дрогобицькій областях – по чотири (відповідно у Луцьку, Володимир-Волинському, Ковелі, Острозі і Дрогобичі, Перемишлі, Самборі, Стрию); у Львівській області – три (дві у Львові і одна у Золочеві, а також одна внутрішня камера у Львові); у Волинській, Станіславській і Тернопільській областях – по дві (відповідно у Рівному та Дубні, Станіславі та Коломиї, Тернополі і Чоргкові) [3, с.126-127].

С. Кондратюк виокремлює що, серед працівників, зайнятих на відповідальних роботах у партійних, радянських та інших органах управління, переважали малокомпетентні особи, освіта яких звичайно не перевищувала рівня середньої школи. Такі працівники могли добре виконувати вказівки «згори», але не мали широти кругозору, не спроможні були приймати зважені, відповідальні рішення. Зате ці люди пройшли сувору школу сталінського виховання, навчилися беззастережно підкорятися партійній дисципліні. Тому саме на них опирався тоталітарний режим у реалізації планів щодо форсованого інтегрування Західної України в інтегральну частину СРСР [50, с.12].

У березні 1940 р. в західних областях України були проведені вибори до центральних Рад. До Верховної Ради СРСР обрано 33 депутати, до Верховної Ради УРСР – 80. Вибори до місцевих Рад відбулися лише у грудні 1940 р. за сценарієм прийнятим в СРСР. У бюлетень вносилася лише одна кандидатура. Партійні органи наперед визначали кількість серед депутатів комуністів і безпартійних, робітників і селян, молоді і жінок, людей з вищою освітою. У пресі широко рекламувалася радянська традиція приходити на вибори завчасно до голосування.

Результатами виборів стало те, що у грудні 1940 р. до місцевих Рад було обрано понад 79 тис. депутатів. Проведення цих виборів завершило перебудову державного апарату і формально легалізувало нову політичну систему. При цьому слід зазначити, що тоді депутатами місцевих рад було обрано чимало знаних і авторитетних в регіоні людей різних професій. Так, депутатами Львівської обласної Ради стали в грудні 1940 р. професори І.Крип’якевич і Я.Парнас, письменниця Є.Шемплінська і композитор В.Барвінський. У складі 519 депутатів Львівської міської Ради налічувалося 212 представників інтелігенції, в тому числі 36 вчителів, 13 інженерів, 6 лікарів, 13 майстрів сцени, 31 науковий працівник. Серед них професори медінституту Р.Вайгль, Я.Ленартович, Я.Грек, Ф.Гроєр, С.Новицький, Т.Островський; політехнічного інституту – С.Пілят, І.Багінський, Є.Лазорко, В.Кроковський; університету – К.Студинський, С.Банах, С.Мазур, С.Руднянський та інші [65, с.587].

Після того, як у період з 27 грудня 1940 р. по 8 січня 1941 р. були проведені перші сесії першого скликання новообраних місцевих рад, період діяльності тимчасових органів влади завершився. Вибори мали і певне міжнародне значення. Свого часу українське населення Галичини масово бойкотувало польські вибори 1923 р. Участь у виборах радянських – зі звичними для радянської практики числами тих, хто голосував «за непорушний блок комуністів і безпартійних» – могла служити новим доказом лояльності населення до нового режиму, а відтак ніби повторним виявленням його волі.

У виборах 15 грудня 1940 р. взяли участь 98, 09% зареєстрованих виборців – цілком «радянська» цифра, яка опосередковано свідчила про успішність інкорпорації. Звичайно, потрібно усвідомлювати, якими методами було забезпе­чено це нове «волевиявлення» [76, с.103].

В умовах, коли виконавчі структури повністю домінували над представницькими, а штатний апарат – над депутатським корпусом, функції останнього обмежувалися переважно його присутністю на сесіях, участю в обговоренні окремих питань і схваленням попередньо підготовлених рішень. В той же час не можна погодитися, що всі депутати виконували лише декоративну роль, створюючи видимість демократії і приховуючи панування партократії.

Такий погляд дещо спрощує складний механізм, який діяв в СРСР. Так, депутати Верховної Ради СРСР і УРСР, використовуючи свій високий суспільний статус, мали змогу за певних обставин вносити деякі корективи в політику режиму, головно його місцевих структур, щодо окремих груп населення, допомагати у вирішенні особистих та збірних проблем життя виборців. Завдяки старанням В.Василевської, яка навесні 1940 р. мала зустріч і розмову зі Сталіним, радянське керівництво поступово змінило на більш прихильне своє ставлення до польських комуністів. Було досягнуто дозволу на збільшення прийому поляків до ВКП(б), урегульовано питання видачі радянських паспортів польським діячам лівого спрямування, а також підтримано клопотання про видання нових часописів польською мовою. Письменниця успішно зверталася у справах відміни бюрократичних розпоряджень місцевої влади, які обмежували національно-культурні права польського населення [55, с.351].

Чимало зусиль для позитивного полагодження справ покривджених владою земляків доклав депутат Верховної Ради СРСР, академік К.Студинський. Декому він допоміг зберегти будинки і майно від насильницької націоналізації, іншим посприяв в одержанні роботи чи пенсії [129, с.68-69]. Після звернень академіка Президія Верховної Ради СРСР замінила кільканадцяти членам антирадянського підпілля – учасникам судового «процесу 59-ти», організованого НКВС на початку 1941 р., смертну кару на тривалий термін ув’язнення [100, с.145].

У багатьох випадках працювати в представницьких органах влади, управлінських структурах йшли чесні, порядні місцеві люди, ідеалісти, які прагнули передусім бути корисними співгромадянами, сподіваючись своїми діями якось пом’якшити політику режиму. Разом з тим до влади потягнулися не найкращі в багатьох відношеннях люди, а амбіційні, користолюбні особи, які в силу певних причин не могли реалізуватися у своїй сфері діяльності. Для них, що опинилися ближче до влади, їх новий статус ставав засобом досягнення особистих цілей.

Як і в польському, єврейському, так і українському середовищі були безпринципні колаборанти. Але якщо поляки, які беззастережно служили радянській владі, зраджували свою батьківщину, то вибір більшості українців був значною мірою морально виправданим: для них йшлося про службу українській державі, навіть зважаючи на її символічний характер у складі СРСР.

Отже, місцеві Ради депутатів трудящих, які теоретично вважалися органами власне державної влади, таких функцій були позбавлені і служили поширенню і зміцненню тотального контролю партії – держави над усіма громадянами. В системі державних органів виконавчі структури домінували над представницькими, штатний апарат – над депутатським корпусом, а названа система в цілому повністю підпорядковувалась «керівним вказівкам партії». В умовах радянського тоталітаризму діяв особливий тип «демократії», коли вибори депутатів були безальтернативними, радянські органи цілковито залежали від партійних комітетів, народні обранці одностайно схвалювали рішення, підготовлені апаратом. Впровадження партократичної тоталітарної моделі в Західній Україні було першою спробою експорту сталінізму, яка повториться в Прибалтиці, Північній Буковині і Закарпатті.

Специфікою радянського тоталітаризму було переплетення партійних і державних структур, функціонування цілісного владного суб’єкта - партії-держави. Цьому владному суб’єктові підпорядковувалися всі ланки політичної системи, а через них - різні прояви суспільного життя. У системі державних органів виконавчі структури домінували над представницькими, штатний апарат - над депутатським корпусом, а названа система повністю підпорядковувалася «керівним вказівкам партії».