Правовий статус західноукраїнських земель у 1939–1941 роках

1.1 Приєднання західноукраїнських земель до УРСР (Народні Збори)

У вересні 1939 p. Червона армія вступила на територію східних воєводств Польщі. Почалося створення нових органів влади – тимчасових управлінь і селянських комітетів, яким підпорядковувались озброєні загони – робітнича гвардія та сільські дружини. Ці органи влади були розраховані на перехідний період і перебували під повним контролем військового командування та партійно- державних чиновників, відряджених у реґіон ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У. Основою політичної системи був владний тандем партійних органів і виконкомів рад усіх рівнів. Головними ознаками цієї держави були: ліквідація демократії та концентрація всієї повноти влади у вузького кола партійних олігархів у столиці СРСР і жорстко підпорядкованим їм партійним комітетам на місцях (ця влада не була визначена й обмежена законом та спиралась на насилля і репресії); тотальний контроль держави над суспільством; заборона політичної опозиції та її фізична ліквідація; цензура, відсутність свободи слова і зібрань; тенденція до агресивної зовнішньої політики; мілітаризація виробничої та соціальної сфер життя і діяльності населення; контроль держави за сферою культури та мистецтва, перешкоджання релігійному життю [16, с.98].

Впродовж перехідного періоду владу на місцях повинні були здійснювати тимчасові органи, створення яких ініціювалося в зверненні від 29 вересня 1939 р. командувача Українського фронту маршала С. Тимошенка. З організацією обласних тимчасових управлінь в колишніх воєводствах тимчасові органи народної влади Західної України набули такої структури: обласні тимчасові управління в межах колишніх воєводств; тимчасові управління міст і повітів; повітові і волосні з’їзди селянських комітетів; селянські комітети волостей; селянські комітети сіл [133, с.160]. На тлі розгортання репресивно-каральної практики органів НКВС роль політорганів Червоної армії в організації тимчасових органів влади та управління не мала такого виразного щодо місцевого населення конфронтаційного характеру, зокрема через агітаційно-пропагандистські, нерідко «українізаторські» заходи вони «допомагали» в їх формуванні на рівні міст, селищ та сіл. Наприклад, 34-ї кавалерійській дивізії було доручено «допомогти в створенні місцевого управління» в м. Теребовлі, Рогатині, Ходорові, Бірчі та селянських комітетів в 55 селах [133, с.161].

Постанова ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 р. безапеляційно визначала, що «ініціативу зі скликання Народних Зборів Західної України і створення Комітету з організації виборів бере на себе тимчасове управління м. Львова» [41, с.77], тобто, фактично створений під керівництвом політорганів Червоної армії локальний інститут тимчасової влади перебирав на себе «народну ініціативу» всього населення Західної України. З формальною ініціативою про скликання Українських Народних Зборів та організацію Комітету для їхнього проведення до інших тимчасових органів влади звернулося Львівське тимчасове управління, але затверджений він був постановою Військової ради Українського фронту для проведення вже Народних Зборів Західної України. Вже 7 жовтня було опубліковане «Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України». Промовистим є той факт, що попри існування Комітету з підготовки до Народних Зборів, рішення про визначення дня голосування 22 жовтня 1939 р. та скликання самих Зборів 26 жовтня того самого року було ухвалене Військовою радою Українського фронту. Попри те, що організацією висунення, реєстрацією та агітацією за кандидатів в депутати Народних Зборів займалися надіслані зі сходу керівні партійні кадри, місцеві мешканці все ж таки допускалися до виконання первинних, номінальних функцій, бо, наприклад, вони становили 77% агітаторів із понад 51, 7 тис. осіб та 85% із 49 тис. членів дільничних виборчих комісій [41, с.78].

Проведена під контролем радянських партійних та репресивно-каральних органів виборча кампанія до Українських Народних Зборів дала очікувані організаторами результати. У виборах до Народних Зборів Західної України взяло участь 4434 тис. виборців. 90, 9% них проголосували за кандидатів, які були виставлені селянськими комітетами, тимчасовими управліннями, зборами робітників по підприємствах, зборами робітничої гвардії, зборами інтелігенції. В той же час 325, 9 тис. виборців проголосували проти запропонованих кандидатів, а 75, 9 тис. бюлетенів були визнані недійсними [41, с.78]. За результатами голосування було обрано 1484 депутати. Кандидати в депутати, які балотувалися по 8 виборчих округах Луцької області і по 3 виборчих округахЛьвівської області, не одержали більше половини голосів та в них було призначено проведення нових виборів.

Опосередковане уявлення про пасивний спротив місцевого, передовсім польського населення, на нашу думку, дають результати виборів по Тернопільщині, де вони залишалися найбільш організованими: проти запропонованих кандидатів висловилося 37 тис. виборців та ще майже 33, 6 тис. бюлетенів були визнані недійними. 14 листопада Верховна Рада УРСР одностайно ухвалила закон про прийняття до складу республіки Західної України. Після цього Народні Збори припинили своє існування. В цьому контексті можемо стверджувати про хронологічну та фактичну синхронність дій сталінського тоталітарного режиму в Західній Україні та Західній Білорусі зі створення тимчасових управлінь, ініціювання скликання та підготовки виборів депутатів Народних Зборів, ухвалення ними рішень про встановлення радянської влади та возз’єднання. У Конституції УРСР 1937 р. визначалися основи суспільного переможного «соціалістичного» устрою, запроваджувалася практика формування системи рад депутатів трудящих усіх рівнів на основі загальних, рівних і прямих виборів за таємного голосування. УРСР подавалася як соціалістична держава робітників і селян, де трудящим міста і села належить вся влада в особі Рад депутатів трудящих. Економічною основою УРСР проголошувалася соціалістична власність у формі державної та колгоспно-кооперативної власності і соціалістичної системи господарства, яка спрямовувалась на втілення принципів «хто не працює, той не їсть» та «від кожного за здібностями, кожному – за його працю» [41, с.79].

Вибори депутатів від західних областей до Верховних Рад СРСР і УРСР були призначені на 24 березня 1940 р. За своїми масштабами організаційно-агітаційна підготовка виборів до Верховних Рад СРСР та УРСР перевищували вибори до Народних Зборів, проте непоодинокими стали випадки підпалення виборчих дільниць, нищення бюлетенів і наочної агітації [52, с.9]. Результат такого «народного волевиявлення» був наперед визначений партійними структурами, які добирали відповідних кандидатів на безальтернативній основі, з врахуванням фактів брутального втручання партійних та репресивно-каральних органів у виборчий процес.

Вибори до Народних Зборів, попри відвертий терор радянських репресивних органів і наявність значної кількості війська, проходили у гострій політичній боротьбі. Розбіжності у настроях населення виявилися навіть у день голосування. В той час, як одні виборці удосвіта ставали в чергу перед дверима виборчих дільниць, інші категорично відмовлялися голосувати взагалі [52, с.9].

У пізнішій емігрантській (як польській, так і українській) літера­турі утвердиться думка, що: «загалом склад депутатів був збором нікому не відомих осіб, які були призначені на кандидатів у депутати цілком несподівано не тільки для інших, але й для них самих». Це не зовсім правильно: серед депутатів (до речі, досі не існує їх пов­ного списку) було обмаль людей з політичним минулим, хіба що 82 колишніх КПЗУшників, зате чимало творчої інтелігенції, лікарів, учителів тощо. «Організатори доклали зусиль, щоб населення обрало справді авторитетних місцевих діячів. У процедурі виборів допускалися немислимі для СРСР відхилення, коли на одне місце претендували кілька кандидатів у депутати». До повноти картини додамо, що серед делегатів Львівщини було 27 поляків, на Станіславщині 53 депутати представляли інтелігенцію; 8 кандидатів Луцької та 3 Львівської виборчих дільниць зібрали менше 50% голосів і не були обрані [41, с.79]. Поза сумнівом, ці поодинокі винятки повинні були в майбутньому свідчити про «демократизм» виборів і тим самим працювати на міжнародну суспільну думку, служити додатковим аргументом для радянської дипломатії в її боротьбі за міжнародно-правове визнання легітимності «плебісциту» і його евентуальних рішень.

Головою Народних Зборів став відомий вчений К. Студинський. Хоча серед депутатів було чимало гідних і авторитетних людей, проте практично нікого з активістів колишніх українських, польських і єврейських політичних партій не було обрано до складу Народних Зборів. Справа в тому, що сталінське керівництво серед своїх першочергових завдань у Західній Україні визначило швидку і повну нейтралізацію усіх явних і потенційних політичних противників. Репресії кінця вересня – початку жовтня 1939 р. зачепили керівництво всіх найбільших партій. Багатьох громадських діячів-поляків, хоч вони і були людьми цивільними, відправляли до сумнозвісних таборів для польських офіцерів – Козельського, Осташківського та Старобільського (15 тис. осіб, які там утримувалися, були розстріляні в квітні-травні 1940р.). Висока оперативність і ефективність у роботі Народних Зборів Західної України значною мірою пояснювалася всебічною участю ЦК КП(б)У і його уповноважених у їх підготовці і проведенні. В додаток до спеціальної групи ЦК КП(б)У з 19 осіб, котра працювала постійно у Львові на чолі з М.Хрущовим, була створена ще й редакційна колегія Народних Зборів з відповідальних партійних працівників та письменників і журналістів, до якої увійшли Лисенко, Чеканюк, Бажан, Павленко, Троскунов, Желєзнов, Мевзнер. Цікаво, що жоден з них не був депутатом Народних Зборів. Редколегія була зобов’язана, «залучити до редагування матеріалів Народних Зборів необхідну кількість письменників і журналістів із числа тих товаришів, що приїхали з Москви і Києва» [52, с.9-10].

Якщо подивитися на національний склад депутатів, то при ближчому розгляді він був не ідеально-пропорційним: на 1369 (92, 37%) українців припадали всього 61 єврей (4, 12%, при їх питомій вазі у складі населення краю 10%) та 44 поляки (2, 97%, при відповідно 25%). Щоправда, було несподівано мало депутатів-росіян 8 чол. (0, 54%). Напевно, організатори плебісциту просто підстрахувалися на випадок непередбачуваної реакції польських та єврейських депутатів на винесення питання про зміну державно-територіального статусу Захід­ної України та її входження до складу СРСР. Навіть якщо при­пустити, що всі не українці (без росіян) проголосували б проти, це формально склало б якихось 7-8% загальної кількості депутатів – абсолютно прийнятні цифри як для «демократичного плебісциту» [41, с.78].

Не треба, однак, думати, що Народні Збори були цілком віддані, що називається, на відкуп місцевим українцям. Звичайно, «визволителів» зі Сходу серед депутатів Українських Народних Зборів було значно більше, ніж задекларованих 8 росіян. Скажімо, 98 кандидатів на самій лише Львівщині вказали партійність ВКП (б), тобто однозначно були радянськими громадянами [41, с.78-79]. З урахуванням того, що подібно виборчих дільниць було 4 (Львівська, Станіславівська, Тернопільська та Луцька), можемо сміливо стверджувати, що принаймні чверть депутатів Народних Зборів Західної України за будь-якого розвитку подій 26 жовтня 1939 р. гарантовано голосували б за «возз'єднання».

За три дні роботи Народних Зборів участь в обговоренні рішень взяли 43 депутати. Несподіванок не було: дякували за визволення, висловлювали бажання жити у дружній сім'ї радянських народів. 27 жовтня 1939 р. Народні Збори Західної України прийняли Декла­рацію про входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Коментуючи цю Декларацію, звернемо увагу на таку деталь: Українські Народні Збори (а не Народні Збори Західної України, як це стало прийнятим у післявоєнній літературі) зверталися зі своєю «просьбою» безпосередньо до Верховної Ради СРСР. У сучасній українській науковій літературі часом можна зустріти такий, аргумент: не було ніякого возз'єднання, а було «приєднання», оскільки питання первісно було затверджене у Москві, і лише потім передане на розгляд Верховної Ради УРСР. Формально наступний порядок зміни територіального статусу встановлювали самі депутати Народних Зборів, отже, говорити про допомогу Москви можна лише опосередковано.

Народні Збори 28 жовтня 1939 р. ухвалили Декларації про націоналізацію банків та великої промисловості та про конфіскацію земель поміщиків, монастирів та державних урядовців.

Питання про возз’єднання Західної України з Радянською Україною і прийняття її до складу СРСР відповідно до сталінської конституції 1936 р. остаточно мала вирішити сесія всесоюзної Верховної Ради. З цією метою 31 жовтня 1939 р. терміново скликається позачергова п’ята сесія Верховної Ради СРСР. Щоб передати їй декларацію Народних Зборів з проханням возз’єднатися з УРСР, в російську столицю скеровано спеціально обрану повноважну комісію зборів із 63 осіб. На Київському вокзалі Москви для зустрічі делегації зібрали до 10 тис. осіб. Невтаємничені в хитросплетіння більшовицької політики, галичани і волиняни були вражені помпезністю зустрічі. Учасник поїздки К.Студинський занотував: «Такого прийому, який стрінув нас у столиці Союзу, я ніколи не надіявся. На вокзалі вітало нас військо. Я як найстарший віком депутат перейшов перед почесним караулом Червоної армії…». В готелі «Москва» вітала нас оплесками служба і в цьому розкішному будинку приміщено нас на дев’ятому поверсі, де нас угощевано незвичайно виставно. Ми були гістьми влади» [52, с.9].

Делегацію членів Повноважної комісії Народних Зборів Західної України на позачерговій п'ятій Сесії Верховної Ради СРСР продовжували психологічно обробляти навіть у Москві. Можна зробити обґрунтоване припущення, що – з поправкою на більшовицьку режисуру – Народні Збори Західної України загалом відповідали прийнятій у першій половині XX ст. практиці проведення місцевих плебісцитів (заінтересовані уряди активно втручалися в їх хід, як це мало місце, для прикладу, під час плебісциту у Верхній Сілезії після Першої світової війни), а рішення Українських Народних Зборів – знов же таки з певними обмовками – могли вважатися цілком легітимними, як за мірками того часу. Тим самим сталінська дипломатія зусиллями Червоної Армії, партійно-пропагандистського апарату та НКВС отримала достатньо вагомі аргументи для подальшого закріплення факту возз'єднання західноукраїнських земель у міжнародно-правових документах.

Закон «Про включення Західної України до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік з возз'єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою» прийнятий Верховною Радою СРСР 1 листопада 1939 р., започаткував правову базу інкорпорації західноукраїнських земель до Української РСР [41, с.77].

Звернімо увагу на одну промовисту деталь. Прохання про включення Західної України до складу СРСР на розгляд Верховної Ради СРСР 27 жовтня подавали Українські Народні Збори. В документі Верховної Ради СРСР від 1 листопада згадуються уже Народні Збори Західної України. Невеличка лексична відмінність мала велике політичне значення і міжнародно-правовий смисл. Справді, «Українські» Народні Збори – це орган, який представляє націю, народність. Народні Збори Західної України – орган, який представляє усе населення певної території, без огляду на національність. І хоча, як було показано раніше, представництво поляків і євреїв серед депутатів Зборів 26-28 жовтня 1939 р. було непропорційно низьким, якась світла голова у Москві блискавично здійснила добре продуману підміну. Мета такої редакційної правки лежить на поверхні – змінити міжнародно-правовий статус вказаної території міг тільки загальнонародний плебісцит, а не вияв настроїв однієї, нехай навіть і найчисленнішої етнічної групи населення.

14 листопада позачергова сесія Верховної Ради УРСР продублювала московське рішення, прийнявши закон про прийняття Західної України до складу УРСР. На всій території Західної України набрала чинність Конституція УРСР і СРСР. Перший етап більшовицької політики стосовно Західної України був завершений. Почався новий, другий, більш складний етап радянізації і комунізації західних областей України [52, с.10].

На основі проведеного історико-правового аналізу можемо стверджувати, що у вересні-жовтні 1939 р. в Західній Україні розпочалось насильницьке впровадження радянської політичної практики, насадження нової моделі політичної соціалізації загалом. Тимчасові органи влади та управління не обиралися місцевим населенням, а були сформовані політорганами Червоної армії під контролем НКВС. Проведені, хоча й з масованим використанням партійно-ідеологічних та репресивно-каральних структур сталінського тоталітарного режиму, вибори до Українських Народних Зборів тим не менше дозволили переважній більшості населення Західної України однозначно висловитись за возз’єднання із рештою українського народу. Виконавши наперед визначене ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У функціональне призначення та ретельно відібрані за своєю структурою вони заклали легітимні основи для включення Західної України до складу Української РСР, проведення наступних виборів до Верховних Рад СРСР та УРСР, обласних, районних, міських, сільських та селищних рад депутатів трудящих. Останні характеризувалися майже повним домінуванням радянської електоральної практики.