Вальденси

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ I. Альбігойське віровчення.

1.1. Катари

1.2. Вальденси

Розділ II. Переговори і війна

2.1. Передумови війни

2.2. Хід хрестової війни з альбігойцями до першої осади Тулузи

2.3. Події до підкорення Лангедоку Симону де Монфору

Розділ III. Лангедок у 1216-1229 рр.

3.1. Тулузькі повстання та їх наслідки

3.2. Політика французьких королів по відношенню до альбігойців

Розділ ІV. Наслідки єресі і завоювання.

ВИСНОВКИ

Список використаних джерел

Розділ І.

Альбігойське віровчення

Катари

Основним джерелом інформації про догматику, обряди, ієрархію, мораль французьких катарів ми отримуємо переважно від інквізиторів, які займалися розслідуванням даної справи, і залишили певні записи, це духовні особи: єпископи, абати, проповідники. Творів же самих єретиків про власну віру нажаль не збереглося, оскільки частина була знищена самими дуалістами, а інша вщент спалена інквізицією.

Щодо канонічної літератури, то відомо, що слов’янські та французькі катари відкидали Старий Завіт, Новий же мали в провансальському перекладі, зробленого, скоріш за все, не з латинського, а з грецького або ж зі слов’янського кирило-мефодіївського тексту. Також вони притримувались апокрифів, і саме тих, що виникли під впливом Сходу. Єретики приймали «Ведение пророка Исайи о существе Троицы и искуплении рода человеческого», також Євангеліє Никодима і активно цитували апокрифічне «Сказание о вопросах Иоанновых и ответах на них Христовых», де в дуалістичній формі тлумачиться творіння Світу і вирішуються питання про кінець та загальний суд.

Альбігойці були, в першу чергу, високими ідеалістами, односторонніми в своїх захопленнях. Поклоняючись безсмертному духу, вони тим самим зневажали смертне тіло, саме тому найвірніші із них, так звані «досконалі», із таким задоволенням йшли на страту. Їх філософія зосереджувалася на питаннях протистояння добра і зла, віруючи в Бога безперечно милостивого, творіння всесвіту, наповненого хворобами, муками, війнами вони приписували зовсім іншій істоті. Відповідно до вчення демон зла, Люцифер, був створений Богом, однак відхилившись з-під його волі, повстав проти нього, зробившись злим генієм, і поклав початок всьому тілесному і видимому, тому сонце, небо, зорі є також його творінням. Від дружин своїх він народив синів і доньок, що і поклали початок роду людському.

Важливим питанням віровчення катарів було протистояння плоті та духа, під іменем останнього вони розуміли владику всього невидимого, Бога світла, джерела душ, безгранична область якого зовсім відокремлена від царства темряви і матерії. Із висоти своєї святості, він сторониться всього видимого, тілесного і створював лише те, що доступно духовному, відстороненому від світу, де немає ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. В небаченому царстві його живуть небожителі, їх світ зовсім не схожий на наш, це Єрусалим небесний, народ Бога, вівці Ізраїля по Писанню.

Визнаючи такий особливий світ, альбігойці завжди могли передбачати його, говорячи про свою віру в християнського Бога, приховуючи основну сторону свого дуалізму, вони вносили алегоричне розуміння в сказання Біблії. Бог створив, говорили вони, не небо, а небесні душі, не землю, а душі земних людей, не море, а чисту воду спасіння і віри. Тією ж Біблією альбігойці підтверджували висновки про верховного владику зла. Це Бог Старого Завіту, оскільки Бог євреїв багато в чому заперечує Богу новозавітному, він грізний, гнівний та мстивий.

Замість історії про гріхопадіння по Біблії крайні альбігойці пропонували свої видумані, міфологічні пояснення: злий Бог, заздрячи тому, що добрий царствує над народом святим і блаженним, з’явившись на небі, перетворився в ангела і, сяючи світлом і красою, переманив до себе небесних духів, тисячами спокус він переконував їх послідувати за ним на землю, де обіцяв їм насолоди, більші ніж радості небесні. Вони піддавшись спокусі залишили істинного Бога. Незабаром диявол, задоволений своїм першим успіхом, вдруге з’явився на небі з армією демонів, визвавши свого головного противника на бій. Легіон ангелів з архангелом Михайлом, поборовши Люцифера, заключили його на землі, де він став управляти царством людей.

Людське тіло та перебування на землі і є те пекло, яким лякає Писання. Призначення людини - рано чи пізно позбутися його. Крайні дуалісти вважали, що всі люди з часом повернуться в той світ, в якому немає печалі і мук, і всі будуть врятовані. На їх думку, несправедливим буде, якщо одні знову потраплять в царство блаженства, а інші будуть приреченні на вічні муки. Тому вчення катарів щиро визнає місію Спасителя, а саме те, що Христос призначений врятувати людські душі і обернути їх до Господа. Вони визнавали духовну спорідненість Бога та Христа, хоча і вважали його нижчим по статусу, також різко заперечували догмат про втілення, як такий, що чужий здоровому глузду і законам природи. По іншим відомостям, мало можливим, єретики несли страшну хулу на Христа: Марію-Магдаліну вважали, наприклад, його коханкою. Ще нижче Христа вони розміщували третє лице Тройці – Святого Духа.

Діва Марія, тісно пов’язана з поняттям про Божество, була одним із ангелів, одним із духів небесних. В неї не було земних батьків, оскільки ні в одній з канонічних книг не збереглося їх імен. По подобі вона була жінкою, але насправді в неї не було тіла, як і інших людських потрібностей. Вона була послана Богом на землю, щоб передувати приходу Христа. Ісус пройшов через її вухо і вийшов тим же шляхом, як говорив сам Спаситель в апокрифічному Євангелії від Іоанна. Загалом, це припущення вигадано не катарами, воно зустрічається в старій латинській службовій літературі, а також в грецьких та латинських проповідях, та творах святих отців, де мало метафоричний зміст.

Наполягаючи на необхідності спасінні роду людського і вказуючи на це виключно за допомогою альбігойського віровчення, крайні дуалісти звертаються до дуалізму далекого Сходу, а саме переродження душ, в різноманітних птахів, звірів, рослин поки не буде знайдений істинний шлях спасіння. Таке твердження і пояснює вегетаріанство катарів.

З уявлень катарів про страшний суд, він повинен відбутися, проте на ньому не буде розділень на злочини і їх якості, а навпаки настане гармонія і порушиться початковий порядок. Трійця зникне, повернувшись до єдиного божества, зло буде переможене і запанує милостивий Бог. Таке твердження повинно було привести велику кількість послідовників помірному дуалізму.

Кодекс катарів передбачав беззаперечну бідність. Спілкування з людьми, які не належали секті і були прив’язані до мирського життя, могло бути лише з метою навернення їх в альбігойське віровчення. Клятва була цілком заборонена, один альбігоєць навіть перед трибуналом інквізиції заявив, що якщо це перетворило його релігію з переслідуваної в господарюючу, він все одно б цього не зробив.

Забороняючи вбивство, єретики противились будь-якому кровопролиттю, війні. Навіть знищуванні за вчення «досконалі» повинні були терпеливо зносити рани та смерть, не піднімаючи руки на свій захист. Уникаючи вбивства взагалі, альбігойський кодекс забороняв знищувати всіх тварин, крім гадів, які були притулком демонів і не приносили нічого, окрім шкоди. Вживання м’ясної їжі, як справа черевоугіддя, вважалась смертним гріхом, нарешті, поїдаючи м'ясо, катар міг завадити покаянню душі, замкненої в плоть тварини. Дозволялось харчуватися хлібом, плодами, оливками, овочами, а також частково рибою, хоча деякі і вважали, що це все породження диявола, однак припинити життя голодом не можливе було із-за того, що це могло б зупинити процес покаяння.

З тієї ж точки зору, а саме необхідності, катари дивились на шлюб. Сам по собі він шкідливий, оскільки узаконює хтиві насолоди, але, говорили крайні дуалісти, якщо заборонити розмноження тіла людського, то куди ж після смерті поміститься душа, яка бажає покаяння? Зате коли весь світ прийме чисту віру, то будь-який сенс шлюбу втратиться.

Прийняття всякої людини до альбігойської церкви знаменувалося особливим обрядом. Хрещення водою катари відкидали як матеріальне, натомість приймаючи «хрещення духом», назване «consolamentum» що полягало у розрадженні душі на час земного перебування. Весь обряд складався з покладання рук та вимовляння символічних слів. Отримавши consolamentum людина тим самим відрікалася від влади демонів, називалася другом Божим, добрим християнином, а частіше всього «досконалим», що більше всього дратувало католиків.

Досконалі вважали себе безпосередніми наступниками апостолів, своє призначення вони обмежували розповсюдженням і проповіддю істинної віри. Відмежовуючись від світу та суспільства, їх майно належало всій церкві і йшло на її цілі так само, як і вклади, які вони отримували від віруючих та новонавернених, удостоєних «розраду» в час хвороби або в хвилини смерті. Їх життя було наповнене низкою аскетичних подвигів, вони відрікались від сімейних та родинних уз, давали обітницю цнотливості і бідності. Чотири рази в рік дотримувалися великих сорокаденних постів, три рази на тиждень не їли нічого, крім хліба і води.

Чорний одяг, кожана сумка через плече з романським перекладом Нового Завіту являлись прикметами мандруючого проповідника. Єретики впізнавали один одного по особливим жестам і символічним фразам. Їх будинки також мали знаки, загадкові для інших, проте зрозумілі їм самим. Жінки також приймались в ряди посвячених, могли здійснювати consolamentum, але лише в крайніх випадках, проповідувати ж не мали права. Жили вони в окремих будинках, або складали особливі общини, в яких займались рукоділлям чи виховували дівчаток, приймаючи також на своє утримання хворих, це було деякою мірою схоже на католицький монастир.

Число посвячених тієї і іншої статті один із інквізиторів середини XIII ст. нараховував близько чотирьох тисяч чоловік, але тоді вже багато було знищено вогнищем і війною, переслідування завжди з особливою силою було направлене проти них. Вони користувалися безграничною повагою серед альбігойців, їх поява в селі була великим святом, широко розкривались перед ними ворота феодального замка, власник та його васали оточували щільним натовпом проповідника і уважно слухали його промову. Зовнішній вигляд таких людей, велична хода, їх манера розмовляти нагадувала жреців Сходу і суддів єврейських, вони називались інколи діаконами, являлись і духовною, і світською владою в альбігойській Церкві.

Благословення утішника вважалось милостю небес. В обряді благословення проглядаються слов’янські корні. Приклонивши голову і зробивши земний поклін, підходив до проповідника альбігоєць і говорив: «Добрий християнин, благослови мене» - і, обнявшись три рази, приклоняв голову на його плече; жінки ж складали на грудях руки і так само приклоняли голову. «Да благословить вас Господь Бог», - звучала відповідь.

Вся інша маса дуалістів ділилася на віруючих (credentes) та слухаючих (auditors), тобто ті, хто навчається. Останні складали третю, найнижчу ступінь, вони були новачками в альбігойській вірі і мали лише елементарні відомості про неї, філософію вчення, символіку обрядів – все це було закритим для них.

Альбігойські єретики маючи багато переваг часто докоряли своєму супернику, катари звинувачували католицизм у блиску богослужінь, театральності обрядів, які відволікали від помислів про Бога, за пишність, за багатство прелатів. Вони вказували на користолюбність, жадність та насилля служителів даної церкви. Їх падіння, по їхніх словах, розпочалося з часів папи Сильвестра, якого вони називають Антихристом, людиною беззаконня і сином гибелі.

Альбігойці сходились на молитву всюди, де була можливість, це міг бути замок, хатина, на полях та в долинах, в печерах та лісі. Мали вони також молитовні будинки - там, де альбігойство користувалися вже признаним авторитетом, в таких місцях були відсутні будь-які елементи розкоші, основними меблями були лавки, стіл з білою скатертиною, на ньому лежав Новий Завіт, відкритий традиційно на першій главі Євангелія від Іоанна. Оскільки, Христос був посланий на землю, щоб звільнити людей від ідолопоклонства, тому не прийнято було на місцях вшанування його пам’яті, поклонятися статуям, іконам, хрестам і т. п.

Єретики докладали всі зусилля, щоб викликати якомога більшу відразу від зображень, обожнюваних у християн. Вони більш ніж відкидали ікони, висміювали у власних малюнках образи і лиця, зображувані в них. Богородицю писали із одним оком і настільки жахливо, що споглядачу представлялась можливість уявити все приниження Христа, який став її сином. Ці малюнки, звичайно, не знаходились в молитовних будинках, але цілеспрямовано поширювалися в книгах, призначених для звернення в народ. Вони повинні були привчити думати людей про дух, а не про тіло.

Таким чином, не ставши релігією повною мірою самостійною в той же час занадто відділившись від католицизму, щоб стать на шлях примирення, заключало в собі догматику наполовину християнську, наполовину ліберальну обрядовість, запозичену багато в чому із так ненависної ними релігії. Катари не відмовлялися також від християнських свят: Різдва, Пасхи і Тройці, проте надаючи їм зовсім інше значення.

Вальденси

Перш за все слід вказати на основні відмінності у вченнях катарів та вальденсів. Перші вірили в двох богів, доброго і злого; другі ж визнавали лише одного, який створив всесвіт. Катари відштовхували Троїцю, а «Благородне повчання» з перших рядків прославляє її.

В поемі «Вічний Отець», написано: «Ты, единый в трех, напиши на челе моем имя твоей троичности». Догматика вальденсів в цьому питанні була бездоганна католицькій, навіть Духа Святого вони вважали похідним від Отця і Сина. Трійця іменується, говорить їх катехізис, в результаті відмінності облич, але не в сенсі сутності Божества, оскільки знаходячись в трьох обличчях, вона не перестає бути єдиною істотою. Катари приймали різницю між Духом Святим, Втішником, Верховним Духом, а вальденси – ні.

Вальденси не розділяли вчення крайніх і помірних катарів про природу людської сутності, про небесні і земні тіла, про переселення душі. В них не було такої зневаги до Старого Завіту, про який вони відкликались не без співчуття, вони не приймали лише ті книги Старого Завіту, які ставила під сумнів навіть господарююча Церква. Втілення Спасителя вони визнавали і формували догмат так же само, як і католики.

Церква вальденсів, названа «бідняками ліонськими», відповідно своєму сповіданню, відкидає будь-які зовнішні інститути. В ній не були встановлені обряди, не було ні прелатів, ні монахів, ні десятин, ні церковного майна, шлюб священиків був дозволеним.

Особисте життя цих сектантів було бездоганним, воно багато в чому нагадує пуритан XVII ст., з якими вальденси мають дивовижну схожість. Подібно до них, вони любили розмовляти ветхозавітною мовою, а кротке мовчання тих і інших могло перетворитися на бурю обурення при вигляді ікони або католицької статуї.

Керування своїми почуттями, підкоряти тіло духові, умертвлять плоть, уникати ледарства - ось основні чотири правила, до виконання яких повинен прагнути всякий істинний християнин. Однаковими з дуалістами були у вальденсів положення життєвого кодексу, а саме: зневажати цей світ, уникати погане суспільство, жити в мирі зі всіма, любити своїх ворогів і т. п. Ніхто не міг запідозрити цих людей в тому, що вони ведуть не моральний спосіб життя.

Державна сторона вчення вальденсів була далекою від революційної, використовуючи тексти Старого і Нового завітів, євангелісти XII ст. закликають миритися із владою. Всі люди, які шкідливі суспільству, повинні бути видалені, особливо обманщики, фальшивомонетники, крадії, відповідно Писанню, вони приречені мучитися в кип’ячому маслі.