Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Основні філософські вчення Стародавнього світу. Філософія епохи Середньовіччя та Відродження.




Філософія Стародавньої Греції бере початок у мілетській школі. Представники мілетської школи взяли за основу створення світу матеріальну субстанцію. Причому кожний представник вважав першоосновою лише одну складову частину. Так Фалес 546 рр. до н.е. – воду, Анаксімен (588 – 525 рр. до н.е.) (624 – 547 рр. до н. е.) брав за основу повітря, Анаксімандр(610 - апейрон). Традиції мілетської школи продовжував Геракліт (530 – 470 рр. до н.е.), який основою творення світу вважав вогонь.

Один із засновників елейської школи – Парменід(народився близько 540р. до н. е. – ?) основними філософськими проблемами вважав співвідношення буття й небуття, буття і мислення. Парменід відкидає можливість існування небуття, доказуючи це тим, що його неможливо пізнати.

Послідовник Парменіда – Зенон займався проблемами руху. В апоріях „Ахілл і черепаха”, „Стріла” він розглядає рух з позицій тотожності, сталості, несуперечності, тоді як рух є єдність таких протилежностей, як переривність і нероздільність, простір час. Питання, висунуті Зеноном, мали велике значення в розробці таких проблем, як „єдність протилежностей”, „ціле і частина”, „явище і сутність”.

Послідовник елеатів Анаксагор (497 – 428 рр. до н.е ) розвинув ідеї Меліса. Анаксагор дійшов висновку, що категорії виникнення і відмирання неточні, вони не можуть повно і системно відобразити якісні зміни буття. Правильніше було б говорити про змішування і виділення частинок буття. Першоосновою виникнення світу Анаксагор вважав найменші якісні частинки вогню, води, заліза тощо до безконечності. Найменша якісна частинка вічна й незмінна. Зміна якості відбувається тоді, коли в предметі одні якості починають переважати інші. Світ, з точки зору Анаксагора, існував завжди, але потрібний був світовий розум, щоб пізнати світ і привести його в рух.

Дещо інша точка зору на проблему виникнення світу була в Емпедокла. Подібно до протилежних сил космосу Ян та Інь, взятих з китайської філософії, Емпедокл вводить поняття любові і ненависті. Любов – це гармонія, дисгармонія – зло. Їх взаємодія породжує рух і розвиток світу. Емпедокл розуміє розвиток як певний цикл, що складається з чотирьох фаз. На першій фазі спостерігається перевага однієї сили, далі рівновага, потім перевага іншої сили і знову рівновага. Цикл завершується.

Ідеї індійської школи вайшешика про атомістичну природу світу розвинули Левкіпп (приблизно 500 – 440 рр. до н.е.) і Демокріт(460 – 370 рр. до н. е.) Філософську спадщину Демокріта і Левкіпа важко розділити (існують різні точки зору на цю проблему), тому іх вчення, як правило, розглядають разом. Левкіп і Демокріт на відміну від інших філософських шкіл визнають буття (атоми) і небуття (пустоту). Атом, на їх думку – це найменша частина буття, вона неподільна, абсолютно щільна вічна і незмінна. Внаслідок нескінченної кількості атомів спостерігається і нескінченне різномаїття природи. Атоми відрізняються за величиною, формою , порядком розміщення. Вони вільно рухаються в пустоті, а зіткнувшись, змінюють порядок руху. Атоми самі по собі без’якісні. Всі якості виникають у процесі взаємодії їх з органами відчуття людини.



Філософія Сократа (469 – 399 рр. до н.е.). Для Сократа основним методом пізнання є бесіда, діалог. Сократ заперечував письмо, вважав його мертвим, загалом неефективним для пізнання. Об’єкт пізнання у Сократа дуже обмежений – це людина. Інші проблеми його не цікавили. По суті, метод пізнання Сократа – це метод сходження від одиничного до загального. Постійно уточнюючи загальні риси одиничного предмету чи процесу, Сократ підходив до проблеми загального, тобто формував певні поняття. Особливу увагу надавав Сократ вивченню моральних норм і принципів. Він вважав, що діяльність людини залежить від того, чи знає вона, що є добро і зло. Зло – це результат незнання доброго. І щоб його не було, необхідно людей навчати. Сократ ототожнював знання і вчинки.

Платон(427 – 347 рр. до н.е.) написав близько 23 діалогів, інші 11, як вважають дослідники Платона йому не належать. Розглядаючи проблеми загального, Платон доходить висновку: розв’язати її можна лише завдяки уяві про загальні риси. Уявні речі, як ідеальні предмети, більше відповідають істині, ніж реальні, тобто поняття ідеї є реальнішим, ніж сама реальність. Звідси випливає, що справжня реальність ідеальна. За Платоном, ідеальний світ вічний і незмінний. Він є первинним стосовно матеріального. Найвищою ідеєю Платона є етична ідея блага. Космос Платон розуміє як сукупність розуму, душі та фізичних тіл, при чому розум знаходиться в душі, а душа – у фізичному тілі. Світова душа має певні функції: по-перше, вона є джерелом руху, по-друге – основою пізнання. Душа безсмертна, тіло смертне.



В гносеології Платон заперечує чуттєве пізнання і його форми. З його точки зору раціональне породжує чуттєве. Він так класифікує знання: достовірні апріорні знання, дані людині Богом; близькі до достовірного знання – це знання чисел і заснованих на числах наук; не достовірні знання – емпіричні знання, тобто знання отримані на основі відчуттів.

Цікава філософія Арістотеля (384 – 322 рр. до н.е.). Найвідомішими його творами є „Метафізика” (вчення про буття), „Органон” (розглядаються проблем логіки), психологічний трактат „Про душу”, етичні твори „Евдемова етика”, „Велика етика”, політико-економічні твори „Політика” і „Економіка”.

Найперша філософська проблема в „Метафізиці” – предмет філософії. Арістотель вважає, що філософія повинна вивчати нематеріальні, самостійні, найбільш загальні причини розвитку матеріального та духовного світів і нерухомі вічні сутності (закони). Пізніше ці сутності були названі метафізичними, а наука, яка їх вивчає, метафізикою (тобто те, що йде після фізики). Вивчення ідеального – кінцева мета філософії. У цьому плані філософія стає теологією, оскільки ідеальне є Бог. Звідси Арістотель доходить висновку, що предмет філософії ширший від теології, а остання є складовою частиною філософії. Матерію Арістотель розглядає як можливість, потенцію речі. Вона інертна, пасивна. Щоб із матерії виникла та чи інша річ потрібна певна форма. Тобто, щоб стати річчю, матерія повинна оформитися. Форма, за Арістотилем, активна, вона є причиною руху.

В „Метафізиці” Арістотель розглядає чотири причини, які, на його думку, є першоосновою світу: матеріальна причина (те, з чого все виникає); формальна причина (що в поєднанні з матеріальною дає суть речей); рухаюча причина (вказує на першоджерело руху); цільова причина (те, заради чого виникає, розвивається і взагалі існує певна річ). Усі чотири причини вічні, вони притаманні неживій і живій природі.

Рух Арістотель розуміє як зміну кількості, якості та зміну місця (переміщення у просторі). Простір для Арістотеля – це сукупність місць, що займають предмети. Без предметів немає (не існує) і простору.

Поняття душі в Арістотеля багатопланове. У трактаті „Про душу” Арістотель розрізняє три види душі: рослинна душа виконує функцію живлення; тваринна душа наділена відчуттями і на їх основі може відрізняти зовнішні образи окремих предметів і явищ; людська душа – розумна душа – пізнає суть явищ і предметів, суть Всесвіту, зв’язок з Богом. Самій людині притаманні всі три види душі. Арістотель заперечує можливість переселення душ. Інтелектуальна діяльність людини залежить від душі.

Етичні норми Арістотелем виводяться із поняття душі. Але етичні норми не даються нам від природи, людина набуває їх у процесі своєї діяльності, боротьбі зі своїми вадами. Етичні норми Арістотеля – аналогія „золотої середини” Конфуція. Мужність, наприклад, Арістотель розглядає як середину між боягузтвом і відвагою. Етичні норми у Арістотеля є ідеалом, критерієм всіх форм людської діяльності.

Філософія Стародавнього Риму.Стоїцизм. Вчення стоїків зародилося в IV ст. до н.е. Основними філософськими проблемами для них були: логіка, теорія пізнання, етика. Весь навколишній світ в стоїцизмі є матеріальним і одночасно одухотвореним. Світ поділяється на дві частини: перша – субстанція пасивна, є першоосновою всього, друга – активна – це Бог. Причиною одухотвореності світу є вогонь (тепле дихання), який пронизує все: від неба до землі. Душа людини теж тілесна. Вона є частиною світової душі й після смерті відділяється від тіла. Виникнення світу – це процес спалахування активної частини і наповнення пасивної цим вогнем. Виникнення і загибель світу – процес циклічний, який, на думку стоїків, періодично повторюється.

В основі пізнання лежать чуттєві форми: відчуття, сприйняття й уявлення. Процес пізнання дуже складний. Отриманий внаслідок чуттєвого пізнання образ предмета або явища, аналізується розумом, і коли розум визначає його правильним, тільки тоді людина пізнає істину, осягає її. Людина в стоїцизмі є частиною природи і повинна жити у злагоді з нею і світовим логосом. Тільки тоді вона буде щасливою.

Один із видатних філософів-стоїків – Сенека(5 р. н. е. – 65 р. н.е.) розрізняв людей на основі того, наскільки вони усвідомлюють свій зв’язок з космосом через всепроникаючий вогонь. Звідси: мудреці – люди, котрі мають найтісніший зв’язок з космосом.

Лукрецій Кар– послідовник епікуреїзму, автор відомої поеми „Про природу речей”, вважав, що основна мета філософії – звільнити людину від страху загробної кари. Звільнитися від цього людина може через пізнання природи, законів її функціонування.

Прагнення поєднати різнорідні філософські ідеї спостерігається у філософії еклектизму. Еклектика в перекладі з грецької означає „здібність вибирати і поєднувати різні погляди, ідеї, теорії”. Найвідомішим представником еклектизму є Ціцерон(106 – 43 рр. до н.е.). Ціцерон загалом негативно відноситься до філософської спадщини епікуреїзму. Він вважає, що філософські проблеми буття – проблеми виникнення світу, його розвитку практично неможливо розв’язати. Недостовірними є і філософські методи, форми. принципи пізнання світу. Тому, на його думку, філософи повинні більше звертати увагу на етику і релігію. Таким чином, Ціцерон вільно поєднує ідеї Платона про вроджені поняття і матеріалістичні погляди стоїків, він змішує поняття, концепції різних філософських шкіл.

Неоплатонізм. Засновником неоплатонізму вважається Плотін, котрий жив у ІІІ ст. Концепція виникнення і розвитку світу в Плотіна дуже складна. Першопричиною всього є ідея єдиного блага – всесвітнього етичного принципу, який неможливо пізнати за допомогою раціонального мислення. Зрозуміти першопричину можна тільки через введення себе в стан трансу, інтелектуальної інтуїції. Це можуть зробити лише окремі видатні особи.

Душа існує незалежно від розуму. Плотін розрізняє божественну душу і душу людини. Вони взаємозв’язані. Земна душа прагне бути максимально подібною до божественної. Гармонія між ними визначається вчинками і діяльністю людини. Чим більше людина керується принципами добра, тим ближче вона до божественної душі. Тому сенс життя людини – повсякденне дотримування моральних норм і принципів. Тому душа, за Плотіним, повинна весь час очищатися від всього земного. Очищення досягається відреченням від земних потреб та інтересів, постійними роздумами про найвищі Божі істини. Вершиною очищення є стан трансу, коли душа людини зливається з божественною душею.

Таким чином, у філософії Стародавнього світу були поставлені і часткові розв’язані основні філософські проблеми: виникнення світу і людини, першооснови всього сущого, співвідношення двох основних форм буття – матеріального та ідеального, сенсу життя, смерті й безсмертя. Результати досліджень мислителів суттєво вплинули на подальший розвиток філософської думки в усьому світі.

За часовими рамками епоха Середніх віків (medium aevum) охоплює період часу від краху Римської імперії (IV – V ст.) і до XV – XVI ст., нараховуючи таким чином приблизно 1000 років свого існування. Якщо антична філософія за своїм характером була переважно космоцентричною, оскільки вивчала основні принципи космогонії, будову Всесвіту загалом, то філософська думка Середніх віків за своєю суттю теоцентрична, адже в центрі світоглядно-філософських розмірковувань мислителiв Середньовіччя був – Бог.

У період становлення середньовічної філософії відбувалося протистояння філософських вчень, які ґрунтувалися на старих язичницьких традиціях, і осередками нової віри та нового типу мислення, які в подальшому стали основою середньовічної теології i філософії. При цьому християнська церква, критикуючи та заперечуючи досягнення античної філософії з одного боку, з іншого – активно пристосовувала їх для свого утвердження. Середньовіччя принесло з собою нову проблематику, пов’язану зі змістом християнського віровчення. Центральними питаннями для середньовічної філософії стали питання співвідношення віри та розуму, щастя, безсмертя людської душі, проблема вічності та часу. Переважна бiльшiсть фiлософiв Середньовiччя, будучи під впливом християнського світогляду, проблему вiчностi пояснювали через Бога, душу, дух. Для них Бог був втiленням абсолютної вiчностi, а людина розглядалася дуалiстично. З однiєї сторони – тимчасове, грiховне тiло, з iншої – безсмертна душа, що визначала iстинну сутнiсть людини. Таким чином саме через душу людина поєднувалася з абсолютом, вiчнiстю, з Богом. Але варто зазначити, що різні представники філософії Середньовіччя по своєму вирішували окресленi проблеми.

Однією з перших течій середньовічної філософії була апологетика(давньогрецькою мовою „апологія” –захист), в даному контекстi захист християнства від впливу античної філософії. Представники цієї течії виступали проти язичницької (античної) філософії та релігії. Вони апелювали до знатних та освічених людей, пропагуючи позитивні сторони і переваги християнського віровчення.

Відомим представником апологетики був карфагенський філософ, теолог та юрист Квінт Септімій Тертулліан (бл. 160 – після 220 р.). Основна праця філософа – „Апологетик”. Аналізуючи світоглядно-філософські погляди Квінта Тертулліана можна виділити стрижневу тезу філософа. Йдеться про несумісність теології (віри) та філософії (розуму). Розділяючи віру та розум Квінт Тертулліан приходить до висновку: „Вірю, тому що абсурдно” (Credo, quia absurdum est). Саме в такій формі християнський апологет проголосив принцип несумісності віри та розуму, наголосивши, що сила і глибина віри прямопропорційна абсурдності її положень з точки зору нормальної людської логіки.

Зародження і подальше утвердження основних теологічно-філософських принципів християнської ідеології продовжує період патристики(латинською мовою pater – отець, батько). Одним з найвидатніших представників періоду патристики був Аврелій Августин (354 – 430). Народився в Тагасті (Північна Африка). Спочатку на батьківщині, а потім в Карфагені, Римі та Мілані викладав риторику. Охрещений в 387 році Августин повернувся до Африки де виконував обов’язки капеллана, а від 395 року став єпископом в Гіппоні.

Після себе філософ залишив ґрунтовний літературний доробок. Найвідоміші твори Августина: „Сповідь”, „Про Трійцю”, „Про природу і благодать”, „Про душу та її походження”, „Про град Божий” (найбільший та найвагоміший твір). Потрібно зазначити, що головна заслуга Аврелія Августина полягає в тому, що він подав системний виклад християнського світогляду, оформивши його в цілісне та єдино істинне вчення. Розробляючи християнське пiдгрунтя своєї фiлософiї Аврелiй Августин ставить Бога в центр фiлософської рефлексiї, тим самим вiдстоюючи позицiю теоцентризму. Бог, за Августином, первинний, тому фiлософ приходить до висновку про прiоритетнiсть душi, а не тiла, волi, а не pозуму.

В теорiї пiзнання мислитель стояв на позицiї примату вiри, доходячи висновку: вiрю для того, щоб розумiти i розумiю щоби повiрити. У своїй працi „Проти академiкiв” Августин наголошував: „Усiм вiдомо, що нас нацiлює на пiзнання два фактори: авторитет i розум. Я даю собi вiдчит у тому, що не повинен вiддалятися вiд авторитету Христа, адже не знайду нiчого бiльш вагомого. Стосовно того, що можна отримати шляхом фiлософського мислення, вiрю, що у платонiкiв є чимало того, що не виключає святого слова, тому без вагань приймаю основу iстинного не лише через вiру, але й через розумiння”.

Проблему вiчностi Августин розкривав через пояснення вiчностi Бога, безсмертя людської душi та теорiю часу. Мислитель зазначав, що iндивiдуальна духовна неповторнiсть будь-якої людини має свiй початок у часi, але не має кiнця, тому що вона безсмертна. На противагу неоплатонiвському панпсихiзму (присутнiсть душi у всьому), що виходив iз вiчностi душ та їх космiчного круговороту, Аврелiй Августин наголошував, що душi отримують вiчнiсть лише пiсля того, як вони були створенi Богом. Можна зробити висновок, що філософ вiдкидав iдею про переселення душi в новi тiла. Вiн розумiє душу як розумну субстанцiю, головне завдання якої керування тiлом. Таким чином iстинна сутнiсть людини мiстится саме у її безсмертнiй душi, а не у тiлi.

У працi „Сповiдь”, розмiрковуючи над проблемою вiчностi, Августин пише: „I хто може ввести себе хоча б на хвилину в такий стан, щоб проникнутися всеохоплюючою свiтлiстю цiєї незмiнної вiчностi (semper stantis aeternitatis) i порiвняти її з часами, якi не володiють постiйнiстю (cum temporibus nunquam stantibus), вiдблиск яких є не що iнше, як змiнний i постiйно мiнливий блиск, а тодi бачити, яке безкiнечне відрiзнення мiж часом та вiчнiстю?... I хто в станi зрозумiти i пояснити як вiчнiсть (aeternitas), котра незмiнно перебуває в теперiшньому (stans), для якої немає нi майбутнього, нi минулого (nec futura, nec praeterita), тим не менше творить i майбутнє, i минуле? Невже моє перо чи моя мова здатні слабким словом вирiшити це величне завдання”.

Цікавою в Августина є філософська проблема часу. Час у нього це міра руху і зміни усіх конкретних речей. Створивши світ, Бог створив і міру його зміни. Реально існує сьогодення, а минуле і майбутнє – лише завдяки пам’яті та надії. Часові режими, за Августином, лінійні, а не циклічні. Цей факт робить можливим виникнення чогось нового, а якщо б час був циклічним, тоді усе існуюче було б повторенням того, що колись вже було. З цього приводу Августин зазначав: „Що ж таке, ще раз повторюю, що таке час? Поки ніхто мене про це не питає, я розумію, зовсім не сумніваючись; але, якщо захочу дати відповідь на це, я потрапляю в пастку. Але поза тим цілком усвідомлюю, що якщо б нічого не приходило, то не було б минулого, і якщо б нічого не проходило, то не було б майбутнього, і якщо б нічого не було дійсно існуючого, то не було б і теперішнього часу… Тепер зрозуміло стає для мене, що ні майбутнього, ні минулого не існує і що неправильно висловлюються про три часи, коли кажуть: минуле, теперішнє і майбутнє; а було б точніше, здається, висловитися так: теперішнє минулого, теперішнє майбутнього”. Доходимо висновку, що Августин – один з найвiдомiших та найбiльш впливових свiтових теологiв. Своєю творчiстю мислитель кардинально вплинув на розвиток теолого-фiлософської думки Середньовiччя. Завдяки йому були закладенi фундаментальнi основи християнської фiлософiї.

З поширенням християнства стрижневе мiсце в системi людського знання зайняло богослов’я, яке спиралося на логіку доказiв правильного осмислення дійсності. Виділення логіки як головного інтелектуального мистецтва діалектичної систематизації питань віри призвело до зародження специфічної форми середньовічної філософсько-теологічної думки – схоластики (від лат. schola, scholastica – школа, вчена бесіда). На противагу містиці, яка шукала шляхи до пізнання Бога через надрозумне споглядання і почуття, схоластика опиралася на логіку і раціональне міркування. З виникненням університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (XII – XIV ст.). Захоплення діалектикою було настільки серйозним, що деякi її прихильники почали вважати логічні аргументи вищими від теологічних догматів. Інша діаметрально протилежна позиція – стверджувала цілковиту зверхність віри над розумом, теології над філософією.

Показовою в середньовiчнiй фiлософii була знаменита суперечка мiж реалiстами (вiд лат. realis – дiйсний) i номiналiстами (вiд лат. nomen – iм’я). Суперечка точилася навколо питання природи унiверсалiй (вiд лат. universalis – загальний), тобто про природу загальних понять. Реалiсти Ансельм Кентерберiйський (1033 – 1109), грунтуючись на положенi Арiстотеля про те, що загальне iснує лише у взаємозв’язку з одиничним, будучи його формою, сформулювали концепцiю про три рiзновиди iснування унiверсалiй. Унiверсалiї iснують трояко: „до речей” в божественному розумi, „в самих речах” як їх сутнiсть, чи форма i „пiсля речей” тобто в людському розумi, як результат абстрагування i узагальнення. Таке вирiшення проблеми в iсторiї фiлософiї називається “помiркований реалiзм”, на вiдмiну вiд “крайнього реалiзму”, згiдно з яким загальне iснує тiльки поза речами.

Номiналiсти Росцелiн (бл. 1050 – бл. 1120), довели iдею заперечення об’єктивного iснування загального до логiчного завершення, вважаючи, що унiверсалiї iснують виключно в людському розумi, в мисленнi. Унiверсалiї – iмена речей, тому їх iснування є, по сутi, пустим звуком, вiбрацiєю голосу. Iснує лише iндивiдуальне, одиничне i тiльки воно може бути предметом пiзнання. Полеміка між реалістами і номіналістами тривала впродовж всієї подальшої історії середньовічної філософії. Зовні цей диспут виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності „Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального й одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдностi Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналісти, стверджуючи реальне існування конкретних, одиничних речей і явищ, приходили до визнання реальності саме іпостасей (ликів Святої Трійці). Зрозумiло, що середньовiчна церква прийняла помiркований реалiзм, а номiналiзм Росцелiна був засуджений на Суассонському соборi в 1092 роцi. Виступаючи проти крайнощiв реалiзму та номiналiзму, П’єр Абеляр (1079 – 1142) виробив компромiсну формулу, яка отримала назву – концептуалiзм: унiверсалiї iснують не до речей, не пiсля речей, а в cамих речах.

У західноєвропейську філософію в XIII ст. проникають ідеї арабського філософа Ібн Рушда (1126 – 1198) Латинізоване ім’я Аверроес. Народився в Кордові. Жив у Монако і в містах Андалузії Севільї і Кордові де займав посаду лікаря та судді. Написав більше 50-ти творів, серед яких окреме місце займають „великі”, „середні” та „малі” коментарі до праць Арістотеля. З філософських творів можна назвати „Заперечення заперечення”, де серед інших питань мислитель займався проблемою вічності. Розмірковуючи про вічність світу він, зокрема, зазначає: „Те, що має початок у часі і походить з вічного, можна собі уявити лише завдяки круговому рухові, спорідненому з вічним в тому сенсі, що воно не має ні початку, ні кінця, і схожому з тим, що має початок в часі в тому сенсі, що кожну його частину можна уявити собі як дещо змінне. Таким чином, цей рух, оскільки його частини зароджуються у часі, є початком речей, які виникають у часі, а оскільки в своїй сумі він вічний, то представляє собою діяльність вічного...”. Підсумовуючи зазначимо, що грунтуючись на власній інтерпретації Арістотеля, аверроїсти відстоювали ідею вічності світу, смертності душі, розробляли теорію так званої „подвійної істини”, згідно з якою теологія має справу з істинами одкровення, а філософія – з істинами розуму.

Найбiльш знаним латинским аверроїстом був магiстр факультету мистецтв Паризького унiверситету Сiгер з Брабанта, або Сiгер Брабантський (1240 – 1284). Твори: „Про розумну душу”. „Про вiчнiсть свiту”, „Про необхiднiсть i взаємозв’язок причин”. Говорячи про фiлософiю Сiгера Брабантського насамперед вiдзначимо його вчення стосовно єдностi людського розуму („Розум всiх людей є одним i тим самим”). Фiлософ цей факт пояснює тим, що душа виступає лише формою тiла i постiйно перебуває в iндивiдуальнiй iпостасi. Душа, за Сiгером Брабантським, смертна i гине разом з тiлом. Але, тим не менше, сума iнтелектуального потенцiалу людства концентрується у так званiй розумнiй душi, яка своєю чергою надiндивiдуальна, вiчна i є спiльною для всiх людей. Цим фактом фiлософ заперечував iндивiдуальне безсмертя душi i наголошував на вiчностi людства загалом.

Одним з найвидатніших представників схоластики став Тома Аквінський (1225 – 1274). Свою теологічно-філософську систему він виклав у численних працях (останнє Ватиканське видання його творів становить 28 томів), найвідомішими серед яких є „Сума істини католицької віри проти язичників”, „Сума теології”. Будучи майстром систематизації та компромісів, Тома Аквінський створив своєрідну енциклопедію католицького богослов'я. Мислитель обґрунтував основні принципи християнської теології. Вищим началом філософії Аквінський вважав Бога, котрий створив світ. У своєму творі „Сума проти язичників” Тома Аквінський розмірковував про Бога та його атрибути. Зокрема, в п’ятнадцятій главі, яка називається „Про те, що Бог вічний” мислитель писав: „Що Бог вічний, випливає з наступного. Усе, що починає чи перестає бути, переживає це внаслідок руху чи зміни. Але доведено, що Бог цілком незмінний (І, 13). Відповідно, він вічний і не має ні початку, ні кінця. Далі. Часом вимірюються лише ті [речі], які рухаються, оскільки „час є число руху”... Але Бог повністю позбавлений руху, як уже доведено. Таким чином, він не вимірюється часом. Тому, стосовно нього недопустимі [висловлювання] „раніше” і „пізніше”. Отже, він не має буття після небуття, і не може мати небуття після буття. Тому, в нього немає початку і кінця, і усім своїм буттям він володіє одночасно. В цьому і полягає сенс вічності.

Цiкавою для вивчення в Томи Аквiнського є проблема безсмертя людської душi. В багатьoх своїх працях фiлософ розмiрковував про вiдчуття, пам’ять, окремi властивостi душi, про їх взаємозв’язок, пiзнання. При цьому Тома Аквiнський використовував арiстотелiвське розумiння пасивної матерiї i активної форми. Тома Аквiнський доходить висновку, що душа є формотворчим принципом. Людська душа безтiлесна, вона – чиста форма без матерiї, духовна, не залежна вiд матерiї субстанцiя. Саме цим мислитель пояснював її незнищимiсть i безсмертя. Людський потяг до вічності фiлософ вважає доказом безсмертя душевної субстанцiї. Тома Аквінський тлумачив людину як неповторну індивідуальність, яка знаходить вияв у людській душі. Завдяки безсмертю, душа у день „страшного суду” возз’єднується з воскресаючим тілом. Тому в єдності душі й тіла, у їх неповторності полягає повна субстанція людини.

Аквінський, розглядаючи за Арістотелем розум як вищу здібність людини, вбачав і в самій волі передусім її розумне начало. Саме завдяки волі практичний розум спрямований не тільки на споглядання і пізнання, а й на життєву поведінку, дії та вчинки. Уникаючи крайностей ірраціоналістичного заперечення наукового знання на користь віри й раціоналістичного протиставлення розуму і віри як двох незалежних одне від одного джерел істини (теорія „подвійної істини”), Тома Аквінський проголосив принцип „гармонії віри і розуму”, оскільки Бог є творцем і одкровення, і розуму.

Згідно з вченням томізму, існують три рівні осягнення істини: наука, філософія і теологія. Наука фіксує явища і вивчає причинно-наслідкові зв’язки між ними. Філософія як вища ступінь раціонального пізнання є вченням про буття, яке становить сутність речей. Все, що виходить за межі людського розуму, може бути осягнуте надрозумним одкровенням і вірою. Більшість догматів християнської віри непідвладні філософським засобам доведення, тому що вони надрозумні, тобто цілком „раціональні”, але з позиції „божественного” розуму. В цьому плані теологія виступає і як вершина раціонального знання, доступного людині, і як нераціональне, надрозумне знання, тотожне вірі.

Питання про природу загальних понять, що хвилювало Середньовіччя, Тома Аквінський розв’язував з позицій реалізму. Загальні поняття існують у божественному розумі як праобрази речей. Далi вони існують у самих речах як їх сутності і, нарешті, вони існують у людському розумі, де виникають шляхом абстрагування вiд окремих речей. Вчення Томи Аквінського уже в Середні віки було офіційно визнане римською церквою. У XX ст. воно відродилося під назвою неотомізму – найвизначнішого вчення католицької філософії.

Проти раціональної теології Томи Аквінського виступив британський схоласт Iоанн Дунс Скот (1265/66 – 1308). Народився в Шотландiї. Спочатку навчався в Оксфордi, згодом переселився в Париж де продовжив навчання, а пiзнiше вже сам викладав теологiю та фiлософiю. Пiсля конфлiкту з папою Бонiфацiєм VIII переселився з Парижа до Оксфорда. Наприкiнцi життя i аж до смертi жив у Кельнi. Дунс Скот був знаним та вiдомим представником середньовiчної схоластики, сучасники дали йому назву Витончений доктор. Головним твором Дунса Скота є розгорнутий коментар до „Книги сентенцiй” Петра Ломбарда пiд назвою „Оксфордський твiр”.

Мислитель визначив фiлософiю як певну теоретичну дисциплiну, яка має свiй об’єкт дослiдження – буття. Пiзнаючи свiт, фiлософiя послуговується розумом, знаннями та досвiдом. Тому власне усi висновки, до яких приходить фiлософiя аргументованi, тобто мають доказовий характер. А теологiя, на противагу філософії, послуговується вiрою i переконаннями. Дунс Скот доходив висновку, що фiлософiя виступає спекулятивною наукою, яка накопичує знання заради самих знань. Що стосується теологiї, то вона, на думку мислителя, є практичною наукою, головне завдання якої допомогти спасiнню душi людини. Теологiя покладається на предмети вiри, а тому її висновки i положення не претендують на доказовiсть (як це є у фiлософiї). В результатi своїх пошукiв Дунс Скот дійшов висновку: як релiгiя не пiдпорядковується науцi (фiлософiї), так i фiлософiя не залежить вiд релiгiї, адже вона має власний об’єкт вивчення.

Представник пізньої схоластики Вільям Оккам (1300 – 1350) довів номіналізм Дунса Скота до категоричного визнання реально існуючими тільки поодиноких речей. Загальні поняття виникають лише у людському мозкові внаслідок фіксації спільних властивостей у предметах. Підкреслюючи можливість вивчення природи і людини незалежно від теології, Оккам закликав до їх наукового дослідження шляхом досвіду і логіки, а щоб зробити логіку придатнішою для пізнання конкретних явищ, потрібно очистити її від зайвих термінів схоластичного теоретизування. Мислитель сформулював цю думку в афоризмі, який відомий під назвою „бритва Оккама”: „Сутності не потрібно примножувати без необхідності”.

Характерною рисою середньовічної свідомості стало поширення наприкінці XIII – початку XIV ст. містики як певного позараціонального способу осягнення Бога. Iоанн Екгарт (прибл. 1260 – 1327) був одним iз засновникiв нiмецької мiстики. Фiлосфа по-iншому ще називали Майстер, або Вчитель. Народився в Тюрiнгiї i вiв своє походження з роду рицарiв. Навчався спочатку в Кельнi, а потiм в Парижi, де здобув грунтовну теологiчну та фiлософську освiту. Згодом сам почав займатися викладацькою роботою в Паризькому унiверситетi (1302 р.), пiзнiше викладав у Страсбурзi i Кельнi. Основні працi: „Трьохчастинний опус”, „Дослiдження”. Також автор великої кiлькостi проповiдей.

Центральною проблемою фiлософiї Екгарта є вчення про Бога. Трансцендентного Бога фiлософ називає „Божеством”. Саме Божество нiколи не дiє, не народжується, являючи собою вiчну та нерухому тишу. Власне з такого Божества зароджується триєдиний Бог християн. Творення свiту потрiбно розглядати як певний акт Божої благодатi. Подiбне творення вiчне. „Бог, – зауважує Екгарт, – дiє завжди у вiчному тепер, i ця дiя полягає у народженнi Сина, якого вiн народжує постiйно. У цьому народженнi з нього беруть свiй початок, випливають усi речi” . Бог, за Екгартом, „присутній у всьому, але ніхто, за винятком людини, не помічає цієї присутності”. Тільки людина осягає Бога, але не шляхом раціонального міркування, а „безпосереднім” і „мовчазним переживанням” Його у найпотаємніших глибинах свого власного існування.

Особливе місце у філософії Середньовіччя посідає візантійська традиція. Власне філософія трактується тут як суто світоглядне узагальнююче знання, що органічно грунтується на різноманітності прикладного досвіду. Знаменитий візантійський богослов і філософ Iоан Дамаскін (бл. 675 – бл. 750), пояснюючи, що таке філософія, подає шість найважливіших її визначень, які виникли ще в античності і видалися йому цілком правильними: філософія є знання природи сущого; філософія є знання природи божественних і людських справ, тобто всього видимого і невидимого; філософія є приготуванням людини до смерті; філософія є уподібнення Богові; філософія – начало всіх мистецтв і наук; філософія – любов до мудрості. Оскільки істинна мудрість – це Бог, то любов до Бога і є філософія.

У своєму творі „Точне викладення православної віри”, пишучи про Бога як про безкінечне буття, він зазначав: „Одне лише божество неможливо описати, адже воно не має початку, безкінечне і всеохоплююче, саме ж не охоплюється жодним знанням, адже воно одне непізнане і безмежне, нікому не відоме і споглядається самим собою”.

Насамкiнець потрiбно пiдкреслити, що середньовiчна фiлософiя, розвиваючись в руслi християнства, за тисячу рокiв свого iснування значною мiрою вплинула на розвиток свiтової фiлософської думки наступних поколiнь.

В духовному житті європейських народів епоха Відродження усвідомлюється як відродження античної язичницької культури, античного способу мислення. Однак культура і філософія Відродження не і були простим поверненням до античності. Хоч Відродження і протиставляється середньовічному християнству, але воно виникло як результат розвитку середньовічної культури. Проте існувала велика відмінність у відношенні до античності в Середні віки і в епоху Відродження. У Середньовіччі античність вважалася авторитетом, який покликаний був зміцнити теоретичну основу християнства, Відродження – ідеалом. Ренесанс – це передусім вільне осмислення творів античності, античні філософи тут сприймаються як союзники, а не як „вища інстанція”.

Світогляд епохи Відродження орієнтований на людину та її творчість, для неї характерний культ краси. Не випадково, наприклад, живопис зображує передусім гарне людське обличчя і тіло. Тому епоху Відродження можна назвати епохою художньо-естетичною, а філософське мислення цього періоду – антропоцентричним.

Початок гуманістичного руху і Ренесансу загалом пов’язаний з творчістю флорентійського поета і мислителя Данте Аліг’єрі(1265 – 1321). Свій гуманістичний світогляд він виклав у знаменитій „Божественній комедії”, трактатах „Бенкет” і „Монархія”. Гуманізм Данте антиаскетичний. Людина сама відповідає за своє щастя, вирішальними є її особисті якості, а не багатство або успадковане становище. Він проголосив людину „найвеличнішим чудом з усіх проявів божественної мудрості”. Аналізуючи сутність людини через дві субстанції – тілесну і духовну, Данте доводив, що вічність людського буття полягає у свободі та волі, які підпорядковані розумові.

Продовжив традицію звеличення людини видатний поет Італії, „батько гуманізму” епохи Відродження Франческо Петрарка (1304 – 1374). Прославляючи людські вчинки, він на перший план ставив етичні проблеми людини, що є ознакою індивідуалізму епохи Відродження. Підтвердженням існування глибоких особистісних конфліктів людини, може бути таке розмірковування Петрарки: „Той, хто намагається вийти із загального стада, стає суспільним ворогом. Чому? Що буде, коли цегла захоче „вийти” із стіни? Вона завалиться. Що буде, коли магніт захоче „вийти” із коробки у якій лежав із залізними стружками? Вони потягнуться за ним. Ці приклади, на думку Петрарки, свідчать про вагомість того, хто „виходить”, для середовища у якому він знаходився. Звідси випливає висновок, що вічність людського буття залежить від гармонійності усіх чинників земної життєдіяльності людини.

Петрарка звертався до спадщини античних філософів і прагнув донести її зміст до сучасників найточніше і найзрозуміліше. У полемічному трактаті „Про власне незнання і незнання інших” Петрарка полемізував з філософами-схоластами, відкидав середньовічне розуміння „вічності”, критикував аверроїстичне вчення про подвійну істину, виступав проти культу авторитету Арістотеля, однак при цьому не заперечував його, а висміював „арістотеликів”, їх схоластичний, надуманий спосіб ведення суперечок.

У XV-XVI ст. гуманістичне мислення стає характерним і для інших європейських країн. До основних представників „заальпійського” гуманізму належить Еразм Роттердамський (1469 – 1536) – голландський мислитель, письменник, філолог, філософ і богослов.

Найважливіша праця Еразма, яка популярна і досі, – „Похвала глупоті”. Книгу написано від імені самої глупоти, вона завзято вихваляє себе. Глупота, на думку Роттердамського, охоплює всі боки людського життя, всі верстви і фахи. Якби не вона, людство вимерло б. Найщасливіші люди, які духом найближчі до тварин і цураються розуму. Найкраще щастя – те, що ґрунтується на омані, бо воно коштує найдешевше. Далі Роттердамський глузує з національних гордощів і професійної зарозумілості майстрів та митців, критикує церковні порядки, чернечі ордени, приватне життя священиків.

В усій книзі можна помітити два види глупоти: та, яку вихвалювано іронічно, і та, яку вихвалювало серйозно. Перший вид глупоти відноситься до схоластичної філософії і до вчених докторів, що не знали латини, другий – обґрунтовує думку, що справжня віра йде від серця, а не від голови, а всяка мудрована теологія просто зайва.

Другий відомий твір Е. Роттердамського „Кинджал християнського воїна” дає поради неписьменним солдатам щодо практичного життя. Воно, на його думку, повинне підпорядковуватися справжнім істинам християнської моралі. Аскетизм відмова від земного життя та її дарів є аморальним, смисл життя полягає у використанні життєвих благ.

Типовою для епохи Ренесансу була філософська позиція видатного французького гуманіста Мішеля де Монтеня (1533 – 1592). Його творчість звернена до людини та її гідності. Монтень був противником схоластики, академічної університетської філософії, що підпорядковувалась авторитетам, закликав до самостійності суджень, зразком яких було вільнодумство античної філософії. Характерною рисою мислення Монтеня є скептицизм.

Гуманізм Монтеня має натуралістичний характер: людина є частиною природи, вона повинна керуватися тим, чому її вчить природа-мати. Філософія повинна виконувати роль наставника, вести до правильного життя, а не бути сукупністю мертвих догм, принципів, авторитарних проповідей.

Філософське мислення епохи Відродження значною мірою орієнтувалося на Платона. Ця тенденція мотивувалася необхідністю критики томістичної інтерпретації Арістотеля. Платон в антисхоластичній філософії Відродження став символом прогресу, його філософія вважалася синтезом усієї філософії минулого, а Арістотель для платоніків був лише „фізиком”.

Марсіліо Фічіно (1433 – 1499) – філософ-неоплатонік, засновник платонівської Академії у Флоренції. Він прославився перекладацькою діяльністю. У своїх працях розвивав ідеї неоплатонізму, розв’язував проблеми місця людини у світі, відношення Бога до світу і людини. Так, до питання про відношення Бога до світу він підходив з пантеїстичних позицій. Будову світу Фічіно розглядав через п’ять ступенів космічної ієрархії: Єдине (Бог), космічний розум (ангел), світова душа, якість, матерія (тілесна маса).

Бог, на думку Фічіно, знаходиться повсюди, він становить зі світом нероздільну єдність. Космічна ієрархія Фічіно не зводиться до простого існування п’яти ступенів. Між ними існує постійний динамічний зв’язок – від Бога до світу і від світу до Бога. Перехід від єдності божественного буття до множинності речового світу реалізується через розум. Зв’язуючою ланкою всіх ступенів космічної ієрархії виступає світова душа. Вона здійснює перехід від непорушного світу першообразів до рухомого світу матеріальних речей, є джерелом руху і життям космосу. Оскільки конкретним носієм душі є людина, то вона проголошується вершиною божественного творіння, уподібнюється Богові завдяки своїй творчості, здатності перетворювати зовнішній природний світ.

Продовжувачем ідей Фічіно був Джовані Піко делла Мірандола (1463 – 1494). Він підготував для диспуту зі схоластами трактат „Промова про гідність людини”, який уміщував 900 тез про те, що на той час було вже пізнане. Однак дискусія не відбулася, – папа Римський більшість тез заборонив, визнавши їх єретичними.

Світогляд Мірандоли має також пантеїстичний характер. Світ, на його думку, влаштований ієрархічно: він складається з ангельської, небесної та елементарної сфер. Чуттєвий світ виник із вищого безтілесного начала, хаосу, він прекрасний у своїй складній гармонійності та суперечливості. Суперечливість світу в тому, що, з одного боку, світ знаходиться поза Богом, а з іншого — його становлення божественне. Бог не існує поза природою, він у ній постійно присутній.

Філософська думка епохи Відродження, як вже підкреслювалося, розвивалася у принциповій конфронтації до арістотелізму. Однак у середовищі ренесансних, мислителів були філософи, котрі орієнтувалися на арістотелівські принципи філософствування. Одним з найвідоміших представників цього напряму був П’єтро Помпонацці (1462 – 1525). Його творчість – яскравий приклад перетворення середньовічного арістотелізму в ренесансний. У межах теорії подвійної істини Помпонацці висловлював ідеї про незалежність філософії від теології. Філософія, на його думку, повинна виходити із наукових принципів, бо істина є результатом раціонального пізнання, а релігію необхідно зберегти лише для виховання народу.

В трактаті „Про безсмертя душі” Помпонацці посилався на думку Арістотеля про залежність ідеї від органів чуттів, про невіддільність душі від тіла – душа є матеріальною і тому смертною. Безсмертя душі неможливо раціонально обгрунтувати, в нього можна лише вірити. Перевагою людини є не досягнення безсмертя, як навчає середньовічна етика, філософія й теологія, а можливість досягнення щастя і блаженства на основі раціонального пізнання, що є метою і смислом існування роду людського загалом.

Трактат „Про причини явищ природи” вказував шлях до нового природознавства. Помпонацці дає раціональне, матеріалістичне пояснення природних процесів і явищ. У трактаті „Про долю, свободу волі, присуд долі і божественне передбачення” він доходив висновку, що випадкові події є виявом загальної необхідності, яка проявляється як фатум, доля. Людська поведінка також визначається відношенням причин і наслідків. Людина може вибирати, але при цьому її вибір зумовлений зовнішнім об’єктивним середовищем і власною природою. За Помпонацці, „діяльність” Бога чітко детермінована, вона сама є природною необхідністю.

В епоху Відродження філософська думка знову повертається до космоцентризму античного мислення. У розумінні природи для філософії Відродження характерний пантеїзм (від грец. pan – все і theos – Бог) – вчення, яке зближує Бога і природу, майже їх ототожнює. Характерним представником пантеїстичного розуміння природи був німецький кардинал Микола Кузанський (1401 – 1464). Природу і людину Микола Казанський розглядав як творіння Бога, котрий є найвищим абсолютним буттям. Розвиваючи ідеї пантеїзму, він зближував Бога з природою, приписував останній божественні атрибути і передусім безкінечність у просторі та вічність у часі. Філософ стверджував також, що Земля не є центром світу. Розмірковуючи над проблемою світотворення, Кузанський допускав, що світ міг виникнути із вічності. Бог також, з його точки зору, вічний, оскільки він знаходиться поза часом та існує так як тлінні речі і не тлінні, матеріальні – нематеріальні, множинні – поза множинні, реєструючи – без числа, складні – поза складанням і так про все. Все це загалом означає, не що інше як те, що все у своєму власному і вічному бутті без будь-якої відмінності субстанціонального і акцидентального є найпростішою вічністю. Тільки всезагальний Творець вічний тому, що він і є вічність. Якщо щось ще називається вічністю, то не тому, що воно саме вічність, а тому, що існує завдяки причетності до вічності або залежить від неї: вічність передує всьому вічному, крім лише того вічного, яке ототожнюється з вічністю.

Заслуговує на увагу теорія пізнання Кузанського. Якщо схоласти вважали, що мета людського пізнання – досягнення неземної, раз і назавжди даної істини, то Кузанський підкреслював: процес пізнання означає безкінечне удосконалення людських знань. Він виділяв різні ступені пізнання: відчуття, розум, інтелект. Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей – максимуму і мінімуму. Для пояснення цього принципу він звертався до математики: якщо радіус кола збільшувати до безкінечності, то окружність перетворюється в безкінечну пряму; аналогічно зливається з прямою і трикутник, якщо безмежно зменшувати кут, який знаходиться навпроти основи.

Нові тенденції в науці пов’язані з творчістю Леонардо да Вінчі, Миколи Коперніка, Джордано Бруно, Галілео Галілея і Бернардіно Телезіо.

Леонардо да Вінчі (1452 – 1519) був піонером сучасного йому природознавства, першим мислителем, який застосував експериментальний математичний метод дослідження природи. Вороже ставлячись до астрології, магії та алхімії, Леонардо да Вінчі бачив смисл наукової діяльності в її практичній користі для людства. Він обгрунтував ідею про необхідність поєднання практичного досвіду та його наукового осмислення як головного шляху відкриття нових істин. Математику він вважав найдостовірнішою наукою в осмисленні досвіду.

Реалістичне мистецтво Леонардо да Вінчі („Таємна вечеря”, портрет Мони Лізи) свідчить про особливості художньо-естетичної думки епохи Відродження. Підкреслюючи „мудрість природи”, її індивідуальність, красу душі й тіла людини Леонардо виступав як великий учений-анатом, психолог і чудовий живописець.

Микола Копернік(1473 – 1543) створив геліоцентричну систему, що заперечувала систему християнських поглядів на світ, зміцнювала думку і переконаність про необмежені властивості людського розуму в пізнанні істини.

Основні положення геліоцентричної системи світу Копернік обгрунтував у книзі „Про обертання небесних сфер”: 1. Земля не знаходиться нерухомою у центрі Всесвіту, як вважали Арістотель, Птоломей, а також всі схоласти і церковники, а обертається навколо своєї осі. 2. Земля обертається навколо Сонця, яке є центром Всесвіту. 3. Обертанням Землі навколо своєї осі Копернік пояснював зміну дня і ночі. Рухом Землі навколо Сонця він пояснював видиме переміщення Сонця щодо зірок, також петлеподібний рух планет при спостереженні їх із Землі.

Італійський мислитель Джордано Бруно (1548 – 1600) у своїх трактатах „Про причину, принцип і єдине”, „Про безкінечність Всесвіту і світів” розвивав пантеїстичні ідеї, заперечував існування центру Всесвіту, обгрунтував положення про незмінність світів і безкінечність Всесвіту, його динамічну єдність і вічність.

Бруно також обгрунтував думку про фізичну однорідність усіх світів. Він вважав, що всі тіла і всі світи Всесвіту складаються із землі, води, повітря і вогню, об’єднаних між собою ефіром. Праосновою світу є Єдине, матерія, яка виступає всезагальною формою Всесвіту, формою всіх форм. Здатність утримувати світ у єдності та різноманітності Джордано Бруно називав „душею світу”, яка не тільки існує в середині матерії, а й панує над нею.

Галілео Галілей (1546 – 1642) – засновник експериментально-математичного методу дослідження природи. За допомогою телескопа він побачив „гори” і „моря” на Місяці, скупчення зірок (Чумацький Шлях), супутники Юпітера, плями на Сонці тощо. Астрономічні відкриття Галілея, передусім супутників Юпітера, стали наочним доказом істинності геліоцентричної теорії Коперніка, а явища па Місяці та плями на Сонці підтверджували ідею Бруно про фізичну однорідність Землі й Неба. Відкриття зоряного складу Чумацького Шляху було непрямим доказом існування незліченної кількості світів у Всесвіті.

Галілей стверджував, що природа повинна вивчатись за допомогою математики і досвіду, а, не за допомогою Біблії. Виходячи з цього, Галілей дійшов висновку про можливість безмежного пізнання природи, обгрунтував гносеологічну ідею про те, що пізнання істини є безкінечний процес. Матерію Галілей уявляв як реальну тілесну субстанцію, яка складається із частинок, що мають певну форму, величину, займають місце в просторі, рухаються або перебувають у спокої, але не мають кольору, смаку, запаху. На відміну від античних мислителів Галілей тісно пов'язував атомістичне вчення з математикою і механікою.

Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527) – державний діяч, історик, військовий теоретик, поет. У політичних трактатах „Замітки про перші 10 книг Тіта Лівія”, „Правитель”, „Флорентійські літописи” обгрунтував ідею про державний абсолютизм. Держава визнається Макіавеллі найвищим проявом людського духу, а служіння державі – метою, смислом і щастям людського життя. Поділяючи традиційну християнську точку зору про споконвічну злу природу людини, Макіавеллі виховні функції відводив церкві, а не державі. Він протиставляв велич Давнього Риму сучасній йому Італії і описував методи створення сильної держави. Всі засоби, вважає Макіавеллі, дозволені для досягнення політичних цілей. Той, хто став на шлях „долі”, повинен бути правителем нового типу, абсолютним володарем, деспотом. Він не може бути зв’язаний жодними апріорними схемами, правовими нормами, релігією або власним словом, а повинен керуватися чітко проаналізованими реальними фактами, можливо, бути навіть жорстоким, хитрим, грішним, безпощадним, якщо ці дії спрямовані па процвітання і могутність держави.

Мораль сили Макіавеллі часто вважається зразком „цинічності” й моральності в політиці. Термін „макіавеллізм” з часом став синонімом політики, яка керується принципом „мета оправдовує засоби”.

Представником теорії абсолютизму після Макіавеллі був Жан Боден (1530 – 1596). У працях „Шість книг про державу” і „Метод легкого вивчення історії” він обгрунтував потребу сильної державної влади, яка могла б вивести Францію із хаосу релігійних війн. Боден ставив інтереси держави вище релігійних. У суспільстві повинна існувати свобода совісті. Основою держави він вважав сім’ю. Держава – це співдружність, яка розв’язує проблеми сім’ї, зберігає суспільне майно, засноване на приватній власності. Він заперечував божественне походження влади, обгрунтував ідею спадкоємності монархії, яка обмежена законами і не має права вводити податки без згоди народу або його представників. Монарх – єдине, абсолютне джерело права, суверенності.

В епоху Відродження виникають утопічні вчення. Вони зв’язані передусім з працями англійського гуманіста Томаса Мора (1479 – 1555) та італійського монаха Томмазо Кампанелли (1568 – 1639).

Томас Мор в „Утопії” роздумує про соціальні та політичні проблеми епохи. Книга написана у формі діалогу, в якому приймаються і відкидаються офіційні політичні погляди. У першій частині дається критика англійського суспільного устрою, у другій – устрій і життя на вигаданому острові Утопія. Мор не задовільнявся поверховим аналізом періоду початкового накопичення капіталу, а прагнув вияснити соціальні причини цього явища, які, на його думку, беруть коріння з приватної власності. Його ідеал – острів Утопія, де були суспільна власність, високоорганізоване виробництво, доцільне керівництво, що гарантує справедливий і рівний розподіл суспільного багатства.

Томмазо Кампанелла написав „Місто Сонця”, „Про християнську монархію”, „Про церковну владу”, „Про іспанську монархію”. Він захищав ідею єдності церковної та світської влади, відкидав протестантську Реформацію, проголошував зверхність влади Папи над всіма християнами, висловлював думку про необхідність великих суспільних змін, спрямованих на реалізацію царства Божого на землі, закликав до ліквідації приватної власності та експлуатації.

Державний устрій Сонячного міста – ідеалізована теократична система, на чолі якої стоїть жрець, перший духівник, метафізик. Його помічники – Влада, Мудрість і Любов – займаються питаннями війни і миру, військовим мистецтвом і ремеслом, вільними мистецтвами, науками, шкільною освітою, контролем народжуваності, вихованням, медициною, землеробством і тваринництвом. Політична, світська влада переплітається з церковною, духовною, розвивається думка про злиття релігії з філософією природи, а також всесвітнього об'єднання людей, очолити яке повинен Папа. Римський сенат, що складається з представників інших держав, повинен розв'язувати всі дискусійні питання мирним шляхом.

Реформація. Ренесансно-гуманістичні ідеї викликали істотні деформаційні процеси у римсько-католицькій церкві, призвели до реформи, або так званої Реформації (від лат. reformare – перетворювати, виправляти). Реформація була спрямована проти монопольного становища католицької церкви та її вчення у політиці, ідеологічній системі тодішнього європейського суспільства. Реформація стала міжнародним рухом, який досяг апогею у XVI столітті. У багатьох європейських країнах був здійснений перехід до протестантської віри (Англія, Шотландія, Данія, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія, частково Німеччина, Чехія, Угорщина). Реформація демократизувала церкву, поставивши внутрішню особисту віру вище від зовнішніх проявів релігійності. У деяких країнах церква потрапила в залежність держави, що в свою чергу полегшило розвиток науки і світської культури.

Видатним представником реформаторського руху був професор теології Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483 – 1546). Він виступив проти церкви як єдиного посередника між Богом і людиною, піддав критиці офіційну католицьку доктрину. Його перший виступ спрямований проти відпущення церквою гріхів. Лютер стверджував, що звільнення від гріхів залежить від самої людини. Спасіння людини, на думку Лютера, залежить не від виконання „добрих справ, таїнств, обрядів”, а від щирості віри. Істинною він вважав віру в Писання, у слово Боже, тобто в Євангеліє, а не в закони церковних соборів. Тому вчення Лютера вважається євангелійським. Його реформа виражала інтереси міського багатого патриціату, оскільки оправдовувала мирську несправедливість. Християни повинні підкорятися владі, а не бунтувати проти неї. Мартін Лютер переклав Біблію німецькою мовою.

Нове піднесення Реформації пов’язане з діяльністю французького теолога Жана Кальвіна (1509 – 1564). Його вчення викладається у трактаті „Настанови у християнській вірі”. Кальвін стояв на тих самих позиціях, що і Лютер. Він визнавав, що долі людей визначаються Богом і ніякі „добрі справи” цього не можуть змінити. Водночас Кальвін не відкидав активної діяльності, внаслідок якої віруючий своїми успіхами в особистому житті може довести, що він „божий обранець”. Кальвін схвалював підприємництво, закликав вести поміркований, бережливий спосіб життя, терпіти різні земні труднощі, несправедливість. Для нього характерна релігійна нетерпимість до інакомислячих.

Ідеологом радикального християнсько-плебейського крила Реформації був проповідник, вождь селянської війни у Німеччині Томас Мюнцер (1490 – 1525). Його світогляд – містично-пантеїстичний. Релігійна віра, на його думку, викликана пробудженням розуму в людині. За допомогою віри, через розум людина уподібнюється божеству. Тому рай не є чимось потустороннім, його потрібно шукати у цьому житті, а покликання віруючих полягає в тому, щоб створити рай на принципах соціальної рівності, тобто „царство Боже” на землі.

Отже, розвиток філософської думки в епоху Відродження засвідчує народження нового світогляду, основними рисами якого є натуралізм і раціоналізм. Основна ознака філософії Відродження – її світська, земна спрямованість. Філософія Відродження створила основу і умови для переходу від середньовічних філософських традицій до філософії Нового часу. В цьому полягає її значення та етапний історичний характер.

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.029 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал